Боннер Олена Георгіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олена Георгієвна Боннер
Єлєна Ґєорґієвна Боннер
рос. Еле́на Гео́ргиевна Бо́ннэр
BonnerSacharov1989.jpg
О.Боннер, А.Сахаров (1989)
Народилася 15 лютого 1923(1923-02-15)
Померла 19 червня 2011(2011-06-19) (88 років)
Бостон, size Массачусетс
США США
·тривалі хвороби, серцева недостатність.[1][2]
Поховання Востряковський цвинтар
Громадянство СРСР СРСР
Національність вірменка-єврейка
Діяльність Правозахисниця, спів-засновниця МГС та Меморіалу
Відома завдяки Правозахисною діяльністю
Alma mater 1-й Ленінградський медичний інститут
Знання мов російська[3], англійська і вірменська
Учасник німецько-радянська війна
Партія 19651972 була в КПРС
Батько Кочарян Левон Саркісович
Мати Боннер Руфь Ґріґорьєвна
Родичі вітчим: Ґеворґ Аліханян
У шлюбі з 1-й: Іван Васильович Сємьонов
2-й: Андрій Дмитрович Сахаров
Діти обидва від 1-го чоловіка:
Татьяна (1950), Олексій (1956)
Нагороди Премія пам'яті професора Торолфа Рафто[no]

Оле́на Гео́ргієвна Бо́ннер (рос. Елена Георгиевна Боннэр15 лютого 1923(1923-02-15)[4][3][…], Мари, Туркменська областьd, Туркестанська АРСР, РСФРР, СРСР — 18 червня 2011(2011-06-18)[6][4][…], Бостон, США) — радянська та російська громадська діячка, правозахисниця, дисидентка, публіцистка. Дружина Андрія Дмитровича Сахарова.[1][2]

Життєпис[ред. | ред. код]

Дитинство[ред. | ред. код]

Олена (по сімейному «Люся») народилася 1923 року в місті Мерв в Туркестанській автономній республіці СРСР, в сім'ї високопоставлених партійних функціонерів. З раннього дитинства Люсі, через роботу вітчима Ґеворґа Аліханяна сім'я багато переїжджала (Мерв, Чита, з 1926 року — Ленінград, з 1931 — Москва). У Москві вітчим працював у структурах Комінтерну.[7]

27 травня 1937 року вітчим пішов на роботу й більше звідти не повернувся. Лише наступного ранку сім'я додзвонилася до секретаря батька та довідалася про арешт. Після арешту вітчима сім'ю було виселено з восьмикімнатної квартири та переселено до невеликої кімнатки. Невдовзі бабуся Олени по матері — Тетяна Матвіївна Боннер (у родинному колі «Батаня») з Єґоркою (Єґор — молодший брат Олени) переїхали до Ленінграду. [7]

4 серпня Люся була в гостях дома у Всеволода Багрицького (Сєва був її першим коханням), коли прийшли арештовувати його матір Ліду. Обшук тривав усю ніч і лише під ранок чотирнадцятилітня Люся змогла потрапити додому. Того ж місяця матір відправила її до бабусі у Ленінград, оскільки у випадку арешту обох батьків доньку могли б віддати у дитбудинок. 10 грудня 1937 року було арештовано і матір. Люсі, іще школярці, довелося раз на місяць їздити в Москву — возити батькам передачі: матері до Бутирської в'язниці, а вітчиму спершу на Луб'янку, а згодом у Лефортово. В березні 1938 року передачу вітчиму не прийняли… Розстріляли його ще 17 лютого 1938 року. Від матері тривалий час теж не було звісток. Лише через півтора року надійшов перший лист від неї з Акмолинського табору дружин зрадників Батьківщини. За кілька років матір перевели у Карагандинський виправно-трудовий табір[7] Також було репресовано дядька (по матері) Матвія Боннера, та його дружину.

Сирота 1937 року[ред. | ред. код]

Літній Тетяні Боннер довелося самій доглядати трьох онуків, зокрема і Люсю з братом Єґором та їх кузину Наташу. Люся була комсомолкою та старшою піонер-вожатою. Через відмову зректися батьків у восьмому класі її виключили з комсомолу, трохи згодом поновили. В Ленінграді Олена відвідувала літературний гурток при Інституті історії мистецтв. 1940 року році закінчила школу (Фізико-математичний ліцей № 239). Почала працювати — на пів ставки прибиральницею в будинку де мешкала і на пів ставки у 69-й школі. Того ж року вступила на вечірнє відділення до Ленінградського педагогічного інституту ім. А. І. Ґєрцена на філологічний факультет, у травні 1941 року здала екзамен з обов'язкового курсу військової підготовки за спеціальністю медсестра. [7][8]

Друга Світова[ред. | ред. код]

Від початку Другої Світової війни Люся була мобілізована до Красної Армії на Волховський фронт як санінструктор, хоча й короткий час побула на посаді помічника політрука. Працювала в одному з санітарних вагонів (рос. "летучки"), які евакуйовували поранених з-під блокованого Ленінграду до Вологди. На станції Валя (Тихвинський район) під час авіабомбардування була тяжко поранена та контужена.

Рани були чисельні та складні: тяжка контузія, перелом ключиці, тяжко зранене ліве передпліччя, крововилив в очному дні. Також спочатку були проблеми з мовою. 26 жовтня 1941 року на евакуаційному пункті у Вологді трапився лікар-хірург доктор Кіновіч (у фінську служив під керівництвом її тітки Раїси Лазарівни Боннер), тому Олену прооперував поза чергою. Спершу лікувалася в шпиталі у Вологді, невдовзі її перевезли в шпиталь у Свердловську де зшили нерв, що відновило дієздатність лівої руки.

Після виписки 30 грудня 1941 року знову почала працювати санітаркою у воєнно-санітарному поїзді № 122 під керівництвом Дорфмана Владіміра Єфрємовича. Взимку 19421943 років, коли її поїзд був на ремонті в Іркутську перездала іспити і поновила свій втрачений диплом медсестри. З 1943 року Олена стала старшою медсестрою у тому ж поїзді. Закінчення війни застало її під Інсбруком[8]

Єґорку ще на початку блокади бабуся відправила в евакуацію, разом зі школою де він навчався. В травні 1942 року в блокадному Ленінграді померла бабуся. Наталку забрала до себе бабусина сестра. Їхня сусідка (Віра Максимівна) добилася збереження житлової площі за Оленою, як служачої у Красній Армії, отож по закінченню війни Люсі було куди повернутися. [8]

Після повернення до Ленінграду в середині травня 1945 року була призначена заступником керівника медичної служби окремого саперного батальйону на карело-фінському напрямку, який продовжував розміновувати мінні поля. Медпункти, попри вже мирний час, розташовувалися в землянках. Демобілізовано Єлєну в третю хвилю демобілізації — наприкінці серпня того ж року. [8]

Повоєнне життя[ред. | ред. код]

В лютому 1946 року матір Руфь Ґеорґієвна повернулася із заслання з Карлагу та приїхала жити до доньки в Ленінград. На початку 1950 року родичі застерегли про ймовірний повторний арешт і матір на якийсь час виїхала до Москви. Реабілітовано в 1953 році. [7]

З 1947 року Єлєна навчалася в 1-му Ленінградському медичному інституті за спеціальністю педіатр. В 1953 році була виключена з ВНЗ через висловлювання щодо справи лікарів. По смерті Сталіна поновлена в інституті. Після закінчення навчання працювала дільничним лікарем, пізніше лікарем-педіатром пологового будинку. Була удостоєна звання «Відмінник охорони здоров'я СРСР».

Під час навчання медінституті Олена познайомилася із своїм майбутнім першим чоловіком — Іваном Сємьоновим, батьком своїх дітей. Старша — донька Татьяна народилася в 1950 році (на третьому курсі інституту), молодший — син Алєксей — 1956 році. З 1965 року подружжя жило нарізно, проте офіційно розлучилися лише через шість років у 1971 році. [8]

Суспільна діяльність та другий шлюб[ред. | ред. код]

В 1964 році було видано збірку «Всєволод Багріцький, щоденники, листи, вірші». Єлєна Боннер була одним із упорядників збірку Всєволода Багріцького. Сам Сєва загинув у часи війни під Москвою.

В 1965 році Єлєна вступила до КПРС, в 1972 році вийшла з партії, за причини не відповідності своїх поглядів політиці партії. В 1960-х Єлєна вже вела активне громадське життя. Брала участь у судових засідання, захищаючи дисидентів, писала петиції. Отримала кличку Всіхня Люся (рос. "Всехняя Люся"), бо задля можливості передачі посилок політув'язненим представлялася як їх донька.

Восени 1970 року вона вперше побачилися зі своїм другим чоловіком — Андрєм Сахаровим на квартирі правозахисника Валєрія Чалідзе, проте тоді їх не познайомили. Знайомство відбулося того ж року в Калузі на одному із судових засідань (справа Б. Вайля — Р. Пімєнова). В 1972 році вони побралися. [9]

Єлєна була спів-учасницею передачі щоденників Едуарда Кузнєцова на Захід. В 1973 році її неодноразово допитували по цьому інциденту. Приблизно тоді ж вона заснувала фонд допомоги дітям політв'язнів, передала до фонду премію Чіно Дель Дука[it], яку отримав Сахаров.

В 1975 році в Осло Єлєна Боннер представляла свого чоловіка Андрєя Сахарова на церемонії вручення Нобелівської премії миру. 12 травня 1976 року Боннер разом із чоловіком та ще десятьма дисидентами утворили Московську Гельсінську спілку, першу в СРСР. В тому ж 1976 році в Бомбеї помер її молодший брат Єґор (Іґорь Ґеворґовіч Аліханян), старший помічник великого судна-сухогруза.

Єлєна продовжує брати участь у долях багатьох правозахисників та дисидентів. Так в 1978 році вона першою прилетіла в Нижній Тавді (Тюменська область) до Семена Глузмана, як тільки він дав знати рідним куди його заслали, Єлєна привезла йому одяг, продукти, гроші.[9] Через активну політичну діяльність Боннер обидвоє її діти були виключені з ВНЗ і в 19771978 роках і донька і син емігрували до США. Проте невістці Є. Алексєєвій влада заборонила виїзд із СРСР, це призвело до оголошення першого голодування Сахаровим та Боннер. Сімнадцятиденне голодування протривало від 22 листопада до 9 грудня 1981 року та увінчалося успіхом — Алєксєєву випустили до її чоловіка в США.

Заслання[ред. | ред. код]

Будинок в Горькому де подружжя відбувало заслання

Разом із чоловіком в 22 січня 1980 року поїхала у заслання в місто Горький. В 1984 році була засуджена Горьковським обласним судом за статею 190-1 Кримінального Кодексу РРФСР (наклеп на радянський суспільний та державний устрій), покарання відбувала за місцем заслання чоловіка в Горькому. Це було справжнє ув'язнення в «золотій клітці». Перед їхньою трикімнатною квартирою постійно чергував міліціонер. При виходах на вулицю подружжя завжди супроводжували люди у цивільному, які забороняли будь-які контакти. Заходити в гості дозволялося лише родичам та спеціально проінструктованим людям. За відсутності господарів квартиру обшукували. В помешканні не було телефону. Телефон установили лише 15 грудня 1986 року, напередодні дзвінка Михайла Горбачова[9]

Протестуючи проти справи над дружиною, Сахаров вдруге голодував, проте двадцятишестиденне голодування не дало результатів. Втретє оголосив голодування в квітні 1985 року добиваючись дозволу на виїзд Боннер за кордон для проведення операції на серці. Проголодував 178 днів — до жовтня. Щоби не дати Сахарову померти його силоміць госпіталізували та годували насильно.

Після заслання[ред. | ред. код]

16 грудня 1986 року Сахарову та Боннер подзвонив Михайло Горбачов та дозволив їм повернутися до Москви. Матір Олени — Руфь Георгіївна в травні наступного року поселилася із донькою та її чоловіком. В грудні того ж 1987 року її мама померла. [7]

В Москві Боннер разом із Сахаровим узяла безпосередню участь в зародженні таких організацій як «Меморіал» та «Московська Трибуна».

14 грудня 1989 року, увечері, від серцевого нападу помер її чоловік — Андрій Сахаров.

По смерті чоловіка Олена не полишила активного соціального життя. Керувала фондом імені Сахарова, була головою міжнародної неурядової організації з увічнення його пам'яті. [1]

З моменту заснування комісії з прав людини при президентові Росії була її членом допоки 28 грудня 1994 року, на знак протесту проти розв'язання Першої російсько-чеченської війни, не вийшла з її складу. Боннер не вважала прийнятним для себе продовжувати співпрацю з адміністрацією Бориса Єльцина, який розв'язав цю війну. Виступала на захист засудженого бізнесмена Михайла Ходорковського. 10 березня 2010 року першою підписала звернення російських громадських і політичних діячів до громадян Російської Федерації «Путін мусить піти» («рос. Путин должен уйти»).

Смерть[ред. | ред. код]

Останні роки проживала разом із донькою Тетяною в Бостоні. 21 лютого 2011 року була шпиталізована, після тривалого лікування 18 червня 2011 року померла від серцевого нападу. Прощальна церемонія відбувалася в місті Бруклайн. Згідно із заповітом була кремована та похована в Москві на Востряківському кладовищі, поруч із чоловіком, матір'ю та братом.

Цитати[ред. | ред. код]

« Мені пощастило ... мене б послали не в санітарний поїзд, а на передову. Всіх тоді посилали туди. Посилали
ж просто діри замазувати людьми. Це початок 1942 року — час, коли ніхто звідти не повертався. [8]
«
« З початку і до кінця війни ... я ні разу не чула "В бій за Батьківщину! В бій за Сталіна". Ні разу! [8] «
« Я москвичка, єврейка «кавказької національності. [1] «

Рідні та близькі[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Померла Олена Боннер. на сайті Радіо Свобода. 19 червня 2011. Архів оригіналу за 13 липня 2013. Процитовано 20 червня 2011. 
  2. а б Yelena Bonner, Andrei Sakharov’s widow, dies at 88 ((англ.)). на сайті Бостон Глоуб. 19 червня 2011. Архів оригіналу за 14 березня 2012. Процитовано 27 червня 2011. 
  3. а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. а б Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118817914 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  5. SNAC — 2010.
  6. http://www.bbc.co.uk/news/world-europe-13828019
  7. а б в г д е ж и Советские правители Армении: от Геворга Алиханяна до Сурена Арутюняна ((рос.).). на сайті газети Ноєв ковчег. 2009-вересень. Архів оригіналу за 13 липня 2013. Процитовано 27 червня 2011. 
  8. а б в г д е ж и к Єлєна Боннер (1 травня 2010). Воевали не за Родину и не за Сталина, просто выхода не было… ((рос.).). на сайті журналу Сноб. Архів оригіналу за 13 липня 2013. Процитовано 28 червня 2011. 
  9. а б в Олександр Гунько (20 травня 2011). Сахаров умочував шматочки оселедця в чай. на сайті Gazeta.ua. Архів оригіналу за 13 липня 2013. Процитовано 30 червня 2011.