Гней Помпей Страбон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гней Помпей Страбон

Gneius Pompeius Strabo

Народився 133 до н. е.
Піцен
Помер 87 до н. е.
Рим
Громадянство Римська республіка
Діяльність політик, військовий очільник
Посада консул Римської Республіки[d], давньоримський сенатор[d], Tribune of the Plebs[d], Претор і Квестор
Звання консул
Термін 89 рік до н.е.
Попередник Луцій Юлій Цезар
Наступник Луцій Корнелій Сулла
Батько Секст Помпей
Матір Луцилія
Рід Помпеї
Брати, сестри Pompeia[d]
Діти Гней Помпей Магн
Помпея Страбона

Гней Помпей Страбон (лат. Gnaeus Pompeius Strabo; 133 до н. е. — 87 до н. е.) — давньоримський політичний та військовий діяч Римської республіки з плебейського роду Помпеїв, консул 89 року до н. е. Батько Гнея Помпея Великого (Магна).

Життєпис[ред.ред. код]

Походження[ред.ред. код]

Гней Помпей належав до плебейського роду Помпеїв, представники якого згадуються в джерелах, починаючи з II століття до н. е. Номен Pompeius має те саме походження, що топонім Помпеї в Кампанії, але про зв'язок Помпеїв з містом на околицях Везувія нічого не відомо.[1]

Першим консулом з цього роду був Квінт (141 рік до н. е.), можливий предок Помпеїв Руфів. Зв'язок між останніми та родом, до якого належав Гней Помпей, є невстановленим. Згідно Капитолійським фастам, батько та дід Гнея Помпея носили преномени Секст і Гней відповідно.[2] Останній згадується тільки в родословній свого внука;[3] Секст Помпей був намістником Македонії близько 118 року до н.е. і загинув у битві з кельтами[4]. Можливо, його дружиною та матір'ю Гнея була сестра поета-сатирика Гая Луцилія (за іншою версією, Луцилія була на покоління молодше та приходилась Гнею не матір'ю, а дружиною)[5]. У Гнея-молодшого був брат Секст[6].

Відомо, що Гней Помпей володів землями в Піцені[7]. При цьому римські громадяни, які жили в цьому регіоні, належали до триби Веліна, коли Помпеї належали до триби Крустуміна[8]. Фахівець з античної історії Е. Пайс припустив, що володіння в Піцені з'явилось у Страбона лише в ході Союзницької війни, але інші фахівці відкинули цю гіпотезу[9].

Третя частина імені Гнея Помпея, Страбон (Strabo — «Косоокий»), — це прізвисько, яке з'явилося через дивовижну зовнішню схожість Гнея з його кухарем Меногоном, якого називали Страбоном[10][11].

Початок кар'єри[ред.ред. код]

Згідно з законом Віллія, дослідники відносять народження Гнея Помпея до 130-х років до н. е.; сама пізня з можливих дат — 132 рік[12] Свою кар'єру він почав, згідно з традицією, з обрання на посаду квестора. Це датують близько 104 роком до н. е.[13] Гней виконував свої зобов'язання на Сардинії, коли цим островом правив пропретор Тіт Альбуцій. Останнього при поверненні до Риму притягнули до суду, звинувативши у взловживанні владою, і Помпей хотів теж давати свідчення проти нього, але сенат вважав це порушенням субординації[11]. По словам Марка Туллія Цицерона, йому «відмовили не то­му, що вважали його негідним висту­пити обвинувачем, а для того, щоб не давати авто­ри­те­том суда волі вільно ображати свя­тість близ­ьких відношень»[14].

Пізніше Страбон був претором і намісником Македонії з повноваженнями пропретора, як його батько. Про це повідомляє тільки одне джерело — надпис в честь Гнея, знайдений в афінському Акрополі[11]. Точного датування нема; намісництво відносять близько до 93 або 92 років до н. е.[9][15] У будь-якому випадку претура Страбона може належати найбільш пізніше до 92 року до н. е., поскільки закон Віллія встановив мінімальний часовий інтервал між претурой і консулатом в три роки[16]. В. Друманн у свій час припустив, що Гней Помпей був намісником Сицилії, але пізніше дослідники встановили, що Друманн помилково витлумачив згадки про Гнея Помпея Великого[11]. Можливо, в Македонії Страбону довелось воювати з варварськими племенами, які жили вздовж північних кордонів провінції; принаймні, до початку Союзницької війни у нього точно був досвід полководця[15].

Союзницька війна[ред.ред. код]

Файл:Bell Soc 91 88.png
Італія під час союзнницької війни

З початком Союзницької війни (91—88 роки до н. е.), коли італіки повстали проти Риму (кінець 91 року до н. е.), Гней Помпей став легатом під керівництвом консула Публія Рутилія Лупа[17]. Останній керував воєнними діями на півночі Італії, і в числі п'яти його легатів були також Гай Марій и Квінт Сервілій Цепіон. Помпею було доручено придушити повстання в Піцені, мавше велике стратегічне значение для Риму: через цей регіон підтримувався зв'язок з Цизальпійськой Галлією. Страбон отримав це призначення як найбільший місцевий землевласник і володар обширної клієнтели[18][19].

Починаючи з 90 року до н. е. збережені джерела дают достатньо багато інформації про Гнея Помпея[11]. Його армія взяла місто Аускул в облогу, з якого за декілька місяців до того почалось все повстання. Оборону тут зайняв претор марсів Тіт Лафреній, який енергійно захищався. На допомогу місту прийшли пелігни на чолі з Веттієм Скатоном і піцентіни під керівництвом Гая Видацилія. Страбон відступив перед домінуючими силами суперника до Фалернской гори і тут зазнав поразки в бою. Він зачинився у місті Фірм, де був оточений Лафренієм; Видацилій і Скатон пішли — мабуть, вважаючи, що з Помпеєм уже покінчено. Але легат зміг поповнити свою армію за рахунок місцевих жителів і встановити дисципліну, яка, скоріш за все, постраждала через невдачі. Ситуація стабілізувалась[20][21].

Невідомо, наскільки довго Страбон захищав Фірм. В кінці кінців на допомогу йому прийшов з півдня легат Сульпіцій[22][23]; існувала гіпотеза, що це був Публій Сульпіцій, майбутній народний трибун, але після виходу праці К. Цикоріуса прийнято вважати, що мова повинна йти про Сервія Сульпіція Гальба[24]. Комбінованим ударом з обох боків, римляни разгромили Тіта Лафренія, причому основну роль зіграла, можливо, армія Сульпіція[25]. Лафреній пав у бою[20]; останки його війська зачинились в Аускулі, оточенням якого зайнявся один із Цезарів (можливо Секст Юлій, консул 91 року до н. е.). Помпей у ще одній битві разгромив піцентинів. У 89 році до н. е. його обрали консулом (разом з Луцієм Порцієм Катоном). Спочатку він розбив об'єднані сили італіків у Піцені, згодом підкорив племена маруцинів, вестинів та марсів, приборкав Самніум. Отримавши звістку про цю перемогу, римські сенатори знову одягнули «Тоги з облямівкою та інші знаки посадових відмінностей"[26][27]. За усі ці успіхи він отримав тріумф.

Подальша діяльність[ред.ред. код]

Після завершення війни Помпей Страбон залишився у Капуї із військом. Він намагався не втручатися у конфлікти між Луцієм Суллою та Гаєм Марієм. Спроба прихильника Сулли — Квінта Помпея Руфа — взяти армію Страбона під своє керування стикнулося з протидією останнього, в результаті Квінта Помпея було вбито.

У 87 році до н. е. Сулла залишив Італію, віправившись на війну проти Мітрідата VI. Разом з тим спалахнув заколот Гая Марія та Луція Цінни. Консули Гней Октавій та Луцій Корнелій Мерула закликали Помпея Страбона на допомогу римському сенату. У цей час Страбону вдалося придушити заколот на чолі із Луцієм Теренцієм, членом своєї військової ради. Зрештою Страбону вдалося вибити Марія й Цінну з Риму, перемігши війська Квінта Серторія. Водночас він не поспішав вступати до Риму, розраховуючи отримати від сенату посаду консула. Втім тоді Помпей помер від чуми під час її епідемії. Від неї також померло 11 тисяч легіонерів Гнея Помпея Страбона. За легендою Страбона було вбито блискавкою під час спробиувійти оружно до Риму.

Родина[ред.ред. код]

Діти:

Виноски[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Аппиан Александрийский. Римская история. — М.: Ладомир, 2002. — 880 с. — ISBN 5-86218-174-1.
  2. Педиан, Асконий. Комментарии к речам Цицерона. Attalus. 
  3. Валерий Максим. Достопамятные деяния и изречения. — СПб.: Издательство СПбГУ, 2007. — 308 с. — ISBN 978-5-288-04267-6.
  4. Валерий Максим. Достопамятные деяния и изречения. — СПб., 1772. — Т. 2. — 520 с.
  5. Веллей Патеркул. Римская история // Малые римские историки. — М.: Ладомир, 1996. — С. 11—98. — ISBN 5-86218-125-3.
  6. Авл Геллий. Аттические ночи. Книги 1 - 10. — СПб.: Издательский центр «Гуманитарная академия», 2007. — 480 с. — ISBN 978-5-93762-027-9.
  7. Авл Геллий. Аттические ночи. Книги 11 — 20. — СПб.: Издательский центр «Гуманитарная академия», 2008. — 448 с. — ISBN 978-5-93762-056-9.
  8. Граний Лициниан. Римская история. Сайт «Attalus». Процитовано 2017-02-25. 
  9. Дион Кассий. Римская история. Процитовано 2016-01-06. 
  10. Тит Ливий. История Рима от основания города. — М.: Наука, 1994. — Т. 3. — 768 с. — ISBN 5-02-008995-8.
  11. Павел Орозий. История против язычников. — СПб.: Издательство Олега Абышко, 2004. — 544 с. — ISBN 5-7435-0214-5.
  12. Плиний Старший. Естественная история. Процитовано 2016-11-14. 
  13. Павел Орозий. История против язычников. — СПб.: Издательство Олега Абышко, 2004. — 544 с. — ISBN 5-7435-0214-5.
  14. Гай Саллюстий Крисп. История. Сайт «Древний Рим». Процитовано 2016-12-12. 
  15. Марк Туллий Цицерон. Брут // Три трактата об ораторском искусстве. — М.: Ладомир, 1994. — С. 253—328. — ISBN 5-86218-097-8.
  16. Туллий Цицерон, Марк. О дивинации. 
  17. Марк Туллий Цицерон. О природе богов. — СПб.: Азбука, 2015. — 448 с. — ISBN 978-5-389-09716-2.
  18. Цицерон, Марк Туллий. Речи. 
  19. Fasti Capitolini. Сайт «История Древнего Рима». Процитовано 2017-01-06. 

Література[ред.ред. код]

  1. Бэдиан Э. Цепион и Норбан (заметки о десятилетии 100—90 гг. до н. э.) // Studia Historica. — 2010. — № Х. — С. 162—207.
  2. Кивни А. Что произошло в 88 г.? // Studia Historica. — 2006. — № VI. — С. 213—252.
  3. Короленков А. Помпей Страбон в гражданской войне 88—82 гг. до н. э. // Μνῆμα. Сб. научных трудов, посвящённых памяти проф. Владимира Даниловича Жигунина. — 2002. — С. 313-327.
  4. Короленков А. Помпей Страбон и его армия // Antiquitas aeterna. — 2007. — № 2. — С. 128-139.
  5. Короленков А., Смыков Е. Сулла. — М.: Молодая гвардия, 2007. — 430 с. — ISBN 978-5-235-02967-5.
  6. Моммзен Т. История Рима. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. — Т. 2. — 640 с. — ISBN 5-222-00047-8.
  7. Badian E. Foreign Clientelae (264—70 B. C.). — Oxf., 1958. — 332 с.
  8. Badian E. The Date of Pompey’s First Triumph // Hermes. — 1955. — № 83.
  9. Broughton R. Magistrates of the Roman Republic. — N. Y., 1951. — Vol. I. — P. 600.
  10. Broughton R. Magistrates of the Roman Republic. — New York, 1952. — Vol. II. — P. 558.
  11. Brunt P. Italian Manpower. 225 B.C. - 14 A.D. — Oxf., 1971.
  12. Gelzer M. Cn. Pompeius Strabo und der Aufstieg seines Sohnes Мagnus. — Berlin: Akademie der Wissenschaften, 1942.
  13. Кeaveney A. Sulla: The last Republican. — L., Canberra, 1982. — 243 с.
  14. Leach P. Pompey the Great. — London — New York: Routledge, 1978. — 265 с.
  15. Mattingly H. The Consilium of Cn. Pompeius Strabo in 89 В. C. // Athenaeum. — 1975. — № 53.
  16. Miltner F. Pompeius // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft. — 1952. — Т. ХХI, 2. — P. 2050-2053.
  17. Miltner F. Pompeius 5 // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft. — 1952. — Т. ХХI, 2. — P. 2054.
  18. Miltner F. Pompeius 17 // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft. — 1952. — Т. ХХI, 2. — P. 2059.
  19. Miltner F. Pompeius 18 // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft. — 1952. — Т. ХХI, 2. — P. 2059-2060.
  20. Miltner F. Pompeius 45 // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft. — 1952. — Т. ХХI, 2. — P. 2254-2262.
  21. Seager R. Pompey the Great: a political biography. — Oxford: Blackwell, 2002. — 176 с.
  22. Stevenson G. Cn. Pompeius Strabo and the Franchise Question // JRS. — 1919. — № 9.
  23. Sumner G. Orators in Cicero's Brutus: prosopography and chronology. — Toronto: University of Toronto Press, 1973. — 197 с. — ISBN 9780802052810.
  24. Syme R. The Roman Revolution. — Oxford: The Clarendon Press, 1939. — 595 с.
  25. Van Ooteghem J. Pompée le Grand, bâtisseur d’Empire. — Bruxelles: Palais des Academies, 1954.

Посилання[ред.ред. код]

Шаблон:Римские консулы 100-76 до н. э.

Шаблон:Кандидат в хорошие статьи Шаблон:Нет полных библиографических описаний