Гранін Данило Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гранін Данило Олександрович
Герман Данило Олександрович
Данило Гранін, 2012

Данило Гранін, 2012
При народженні Герман Данило Олександрович
Псевдоніми, криптоніми рос. Даниил Гранин
Народження 1 січня 1919(1919-01-01)
  с. Волинь, Рильський уїзд, УНР, нині Курська область, Російська Федерація
Смерть 4 липня 2017(2017-07-04) (98 років)
  Санкт-Петербург, Росія
Громадянство СРСР СРСРРосія Росія
Alma mater Ульяновське гвардійське вище танкове командне училище імені В. І. Леніна
Мова творів російська мова[1]
Рід діяльності письменник і громадський діяч
Роки активності: 1937 — 2017
Напрямок соціалістичний реалізм, документальність
Жанр оповідання
Нагороди та премії
CMNS: Гранін Данило Олександрович на Вікісховищі

Данило Олександрович Гранін (Герман) (рос. Даниил Александрович Гранин, справжнє прізвище — Герман; 1 січня 1919, с. Волинь, Рильський повіт, УНР, нині Курська область, Росія) – пом. 4 липня 2017, Санкт-Петербург, Росія — російський радянський письменник, сценарист і громадський діяч. Лауреат Державної премії СРСР (1978). Герой Соціалістичної Праці (1989).

Життєпис[ред.ред. код]

Різні варіанти біографії, що наведені самим Граніним, та документальні дані часто не стикаються між собою, або мають суттєві протириіччя. Закінчив Ленінградський політехнічний інститут (1940). Після закінчення навчання Гранін працював інженером конструкторського бюро Кировського заводу в Ленінграді, був комсомольським функціонером.

У роки Великої німецько-радянської війни воював на Ленінградському і Прибалтійському фронтах, був політруком, потім старшим політруком ремонтного батальону і організатором «соціалістичних змагань» в тилу армії по ремонту танків. Перемогу зустрів командиром роти важких танків в Східній Пруссії.

З 1945 року працював в Лененерго і науково-дослідному інституті.

Помер 4 липня 2017 року у Санкт-Петербурзі після важкої хвороби[2].

Похований 8 липня на Комаровському селищному кладовищіпід Санкт-Петербургом, поруч з могилою своєї дружини та відомої письменниці Анни Ахматової[3].

Творчість[ред.ред. код]

Літературну діяльність почав 1937 року оповіданнями «Повернення Рульяка» і «Батьківщина». На основі цих оповідань в 1951 році створена повість про героя Паризької Комуни Ярослава Домбровського «Генерал Комуни».

Данило Гранін — автор романів «Шукачі» (1954), «Після весілля» (1958), «Йду на грозу» (1962), Картина (1980), повістей «Перемога інженера Корсакова» (опублікована в 1949 році під назвою «Суперечка через океан»), «Власна думка» (1956), «Наш комбат», «Хтось винен» (1970), «Дощ в чужому місті» (1973), «Це дивацьке життя» (1974), «Ще помітний слід» (1984), есе «Страх» (1997) і інших.

Тяжіння до документальності виявилося в численних нарисово-щоденникових творах Граніна, зокрема в присвячених враженням від поїздок до Німеччини, Англії, Австралії, Японії, Франції і інших країн книгах. Серед цих творів: «Несподіваний ранок» (1962), «Примітки до путівника» (1967), «Сад каменів» (1972) і інші. У біографічних повістях теж простежувалися документальні елементи. Серед таких творів — оповідання про біолога Олександра Любищева («Це дивацьке життя», 1974), про фізика Ігоря Курчатове («Вибір мети», 1975), про генетика Миколу Тімофєєва-Ресовського («Зубр», 1987), про французького вченого Домініка Франсуа Араго («Повість про одного вченого і одного імператора», 1971), про долю одної з учасниць Великої Вітчизняної війни Клавдії Буримо («Клавдія Вілор», 1976) і інші.

Подією в суспільному житті країни стала поява головної документальної праці Граніна — «Блокадної книги» (1977—1981, спільно з Алесем Адамовичем), заснованої на справжніх свідоцтвах, письмових і усних, жителів обложеного Ленінграда.

В кінці 1980-х років Данило Гранін створив перше в країні Товариство милосердя і сприяв розвитку цього руху в країні.

Наука та фантастика[ред.ред. код]

Широку популярність Граніну приніс максимально близький до фантастики роман «Йду на грозу» (1962), присвячений вченим-фізикам, що працювали «на межі фантастики». Роман зображує характерний для 1960-х років оптимізм щодо науки, що почала позбавлятися від ідеологічних стереотипів (гоніння на генетику, кібернетику і т. ін.). Безпосередний стосунок до наукової фантастики має помітне для свого часу оповідання «Місце для пам'ятника» (1966), у центрі якого — драматичний конфлікт геніального вченого, який відкрив можливість отримувати інформацію з майбутнього (за допомогою отримання надпровідності за кімнатної температури), та бюрократа, що намагається це майбутнє не допустити.

Громадська діяльність[ред.ред. код]

Граніна неодноразово обирали членом правління Союзу письменників (СП) СРСР (1954—1991), правління СП РРФСР (1958—1991), секретарем правління СП РРФСР (з 1965 року), секретарем правління СП СРСР (1986—1991). У 1989 році Данило Гранін очолював Радянський ПЕН-Центр.

Член редколегій і редакційних рад цілої низки літературних журналів. Член правління фонду «Культурна ініціатива», член і з 1997 року голова секції літератури комісії з Державних премій при Президенті РФ.

Член Німецької академії мистецтв, почесний доктор Санкт-Петербурзького гуманітарного університету, почесний президент Фонду Меншикова.

Цікаві факти[ред.ред. код]

Гранін прийняв активну участь у кримінальному переслідуванні радянскою владою поета Йосипа Бродського. Згідно до протоколу № 21 засідання Секретаріату Ленінградського Відділення Спілки письменників РРФСР спільно c членами Партбюро від 17 грудня 1963, голова ленінградських радянських письменників Гранін запропонував:

« У категоричній формі погодитися з думкою прокурора про віддання громадському суду Й.Бродського. Маючи на увазі антирадянські висловлювання Бродського і деяких його однодумців, просити прокурора порушити проти Бродського і його «друзів» кримінальну справу.[4]  »

Про нього[ред.ред. код]

« Про Граніна більше не будуть казати: «це той, хто написав такі-то книжки», а - «це той, хто погубив Бродського[4]  »

Нагороди[ред.ред. код]

Герой Соціалістичної праці, кавалер двох орденів Леніна, орденів Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, двох орденів Вітчизняної війни II ступеня, ордени «За заслуги перед Вітчизною» III ступеня. У 2000 році був нагороджений орденом Німеччини — Офіцерським хрестом за заслуги 1-го класу. Цієї нагороди письменник удостоєний «за великі заслуги в справі примирення і взаєморозуміння між Німеччиною і Росією».

Лауреат премії Президента РФ в області літератури і мистецтва за 1998 рік. Лауреат премії журналу «Дружба народів» — за роман «Вечори з Петром Великим» (2000). Лауреат Державної премії РФ в області літератури і мистецтва за 2001 рік — за роман «Вечора з Петром Великим». У жовтні 2008 року Данило Гранін отримав в Санкт-Петербурзі міжнародну премію за розвиток і зміцнення гуманітарних зв'язків в країнах Балтійського регіону «Балтійська зірка». 30 грудня 2008 Президент Росії Дмитро Медведєв нагородив Данила Граніна вищою російською нагородою — орденом Святого Апостола Андрія Первозванного. Почесний громадянин Санкт-Петербурга (2005).[5]

Вибрані твори[ред.ред. код]

  • «Батьківщина»
  • «Повернення Рульяка» (1937)
  • «Суперечка через океан» (первісна назва «Перемога інженера Корсакова» 1949, про переваги СРСР над США)
  • «Генерал Комуни» (1951, про героя Паризької Комуни Ярослава Домбровського)
  • «Шукачі» (1954)
  • «Власна думка» (1956)
  • «Після весілля» (1958)
  • «Йду на грозу» (1962)
  • «Несподіваний ранок» (1962)
  • «Примітки до путівника» (1967)
  • «Наш комбат»(1970)
  • «Прекрасна Ута»(1970, роздуми та автобіографічні нариси)
  • «Повість про одного ученого і одного імператора» (1971)
  • " Сад каменів " (1972)
  • «Дощ в чужому місті» (1973)
  • «Це дивацьке життя» (1974, розповідь про математика і біолога Любіщєва О. О.)
  • «Вибір мети», 1975
  • «Клавдія Вілор», 1976
  • «Блокадна книги» (1971—1981)
  • «Картина» (1980)
  • «Ще помітний слід» (1984)
  • «Зубр», (1987, розповідь про радянського науковця в фашистському Берліні)
  • «Наш дорогой Роман Авдеевич» (1990, сатира на комуністичного голову Ленінграда Григория Романова)
  • «Невідома особа» (1990)
  • «Втеча в Росію» (документальна розповідь про Джоела Бара та Альфреда Саранте)
  • «Страх» (1997)
  • «Вечора з Петром Великим» (2000, історичний роман — панегірик російському імператорові)
  • «Все було не зовсім так» (2010, роздуми над сторінками власної біографії, повоєнними роками і дивацькою сучасністю)

Фільмографія[ред.ред. код]

Автор сценаріїв стрічок:

За його однойменною повістю в Україні створено стрічку «Дощ у чужому місті» (1979, т/ф, 2 с, авт. сцен.).

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Сценаристи советского художественного кино. М., 1972. — С.100;
  • Кино: Знциклопедический словарь. М., 1987. — С.101;
  • Українська літературна енциклопедія. Т.1. К., 1988. — С.478;
  • Всемирньїй биографический знциклопедический словарь. М., 1998. — С.206.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]