Ахматова Анна Андріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анна Андріївна Ахматова
Анна Андреевна Ахматова
Kuzma Petrov-Vodkin. Portrait of Anna Akhmatova. 1922.jpg
Портрет роботи Кузьми Петрова-Водкіна
Ім'я при народженні Анна Андріївна Горенко
Псевдо Анна Андріївна Ахматова
Народилася 11 (23) червня 1889(1889-06-23)
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Померла 5 березня 1966(1966-03-05) (76 років)
Домодєдово, РРФСР, СРСР
·серцева недостатність
Поховання Комаровське селищне кладовище
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія,
СРСР СРСР
Національність росіяни
Місце проживання
Діяльність поетеса
Сфера роботи поезія
Alma mater Київські вищі жіночі курси
Мова творів російська[1][2]
Роки активності 191119661966
Конфесія православна церква
Батько Горенко Андрій Антонович[d]
У шлюбі з Гумільов Микола Степанович[3][2][…], Володимир Шилейко[d][2] і Пунін Микола Миколайович[2]
Діти Гумільов Лев Миколайович[2]
Автограф Ахматова Анна автограф.JPG

Commons-logo.svg Анна Андріївна Ахматова у Вікісховищі?
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (Го́ренко; 11 (23) червня 1889(18890623), Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 5 березня 1966, Домодєдово, РРФСР, СРСР) — російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму. Одна з представників «Срібної доби», учасниця акмеїстичного угруповання «Цех поетів».

Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилася під Одесою в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка й Iнни Еразмiвни Стогової.

1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Царськосільській гімназії в 19001905 роках.

Перший вірш опублікувала в 11 років у журналі «Аполлон».

1903 — познайомилася з російським поетом Миколою Гумільовим і стала постійним адресатом його віршів.

1905 — після розлучення батьків Анна переїхала з матір'ю до Євпаторії.

19061907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ).

1907 — Микола Гумільов надрукував вірші Анни Горенко у своєму журналі «Сіриус».

19081910 — навчалася на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів.

1909 — Гумільов приїхав до Києва на поетичний вечір і вкотре запропонував Анні одруження. Цього разу вона дала згоду на шлюб.

1910 — обвінчалася з Миколою Гумільовим в Миколаївській церкві на Микільській слобідці в Києві. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

1910 — відвідувала Вищі історико-літературні курси Раєва в Петербурзі.

1911 — перші публікації під ім'ям «Анна Ахматова». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище «Ахматова» прабабці по материнській лінії.

19111915 — щороку відвідує Київ.

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.

Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де бувала поетеса.
Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна повною мірою назвати авторськими.

Могила Анни Ахматової

У вересні 1940 року керівник справ ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану «Радянським письменником».

1941—1944 — перебувала в евакуації у Ташкенті. Виступала зі своїми віршами перед пораненими у госпіталях.

У 1946 зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „З шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.

1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».

1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо врочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила мармуровими сходах, а ректор спускався до неї.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на врочистому вечорі, присвяченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії в Домодєдово, під Москвою.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової[5].

Творчість[ред. | ред. код]

  • любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки» (1914), «Вечір» (1912), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922).
  • ліро-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»).
  • вірші про війну.
  • переклади поезії (у тому числі Івана Франка).

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).

Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».

Ставлення до української мови і літератури[ред. | ред. код]

Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.

Так, Лідія Чуковська у своєму мемуарно-біографічному творі «Записки про Анну Ахматову»[ru] наводить такий діалог із поетесою:[6]

Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка.
— Ні. У мене в Києві було дуже важкe життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.
Мене обурила ця зневага.
— Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — сказала я.
Вона не відповіла.

Оригінальний текст (рос.)
Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.

– Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
Меня взорвало это пренебрежение.
– Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.

Она не ответила.

За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову.[7] Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:[8]

 — Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.
 — Вона рідна мені, це мова моєї матері.

Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»[9][10]

Ритміка деяких її творів дозволяє легко перекласти українською мовою, наприклад:

Ржавіє золото, і зотліває сталь,

І мармур кришиться — до смерті все готово.

Всього тривкіше на землі — печаль,

А довговічніш — царственнеє Слово.

Переклад Валерія Лисенка

Пам'ять[ред. | ред. код]

До 128 річниці від дня народження Анни Ахматової[11], 23 червня 2017 року, в Міському саду Києва відкрили пам'ятник поетесі[12]. Автор монумента — скульптор Олександр Стельмашенко[13]. На виготовлення скульптури пішло близько двох років. У пам'ятнику зображений знаменитий профіль Ахматової, її впізнаваний чубчик і витонченість. Висота статуї — майже чотири з половиною метри[14]. Ініціаторами встановлення пам'ятника стала група киян, серед яких керівник Inter Media Group Ганна Безлюдна і головний редактор телеканалу «Інтер» Антон Нікітін[15]. Пам'ятник встановлено без погоджень з місцевою владою та не передано на баланс міста[16].

Місце встановлення пам'ятника невипадково. Одного разу, гуляючи із сестрою та нянею неподалік від Маріїнського палацу, маленька Аня знайшла шпильку у формі ліри. Няня тоді сказала Ані: «Це значить, ти станеш поетом»[17].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б в г д е ж Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 32. — ISBN 978-2-221-06888-5
  3. Magnusson M. Chambers Biographical DictionaryW & R Chambers, 1990. — ISBN 978-0-550-16041-6
  4. Гумилев, Николай Степанович // Писатели современной эпохи: Био-библиографический словарь русских писателей XX века / под ред. Б. П. КозьминМосква: 1928. — Т. 1. — С. 109–111. — 287 с.
  5. Олена О'Лір. Анна Ахматова — в українському інтер'єрі // День. — 2 серпня 2012 р. Архів оригіналу за 3 November 2016. Процитовано 12 June 2014. 
  6. Записки об Анне Ахматовой — Чуковская Лидия Корнеевна — Google книги. Архів оригіналу за 2 квітень 2015. Процитовано 19 March 2015. 
  7. В годы юности, живя в Киеве, Анна Андреевна узнала украинский язык, а по свидетельству Тереня Масенко, встречавшегося с ней в язык полюбила Серебряный век — Сторінка 27 // Василий Викторович Шлапак, ‎Евдокия Ольшанская — 1994
  8. Взяла в руки мою Книгу лірики Ви так добре знаєте українську мову Вона рідна мені — Terenʹ Masenko — 1970
  9. [1] Архівовано 2 April 2015 у Wayback Machine. Зокрема вона запитала: «Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою, є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?» На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення: «Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»
  10. забыли моя фамилия Горенко — Григорий Кочур. МОИ ВОСПОМИНАНИЯ О ЕЛЕНЕ АЛЕКСЕЕВНЕ ИЛЬЗЕН
  11. Життя відомих: Анна Ахматова. Архів оригіналу за 26 June 2017. Процитовано 27 June 2017. 
  12. У Києві відкрито новий пам'ятник — Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 26 June 2017. Процитовано 27 June 2017. 
  13. У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій (фото). Архів оригіналу за 28 June 2017. Процитовано 27 June 2017. 
  14. У Києві відкрили пам'ятник Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 3 February 2018. Процитовано 27 June 2017. 
  15. У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 26 June 2017. Процитовано 27 June 2017. 
  16. У Києві незаконно встановили пам'ятник російській поетесі. Архів оригіналу за 3 February 2018. 
  17. У Києві з'явився пам'ятник Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 21 August 2017. Процитовано 27 June 2017. 

Посилання[ред. | ред. код]

Література та джерела[ред. | ред. код]

  • Твори Анни Ахматової в українських перекладах
  • Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  • Єлєна Анфімова про Міхаїла Ґлінку, Модеста Мусорґського, Соф'ю Ковалєвську, Константіна Ціолковського, Анну Ахматову] / Є. Анфімова. — Київ : Грані-Т, 2009. — 88 с.: іл. — (Життя видатних дітей). — ISBN 978-966-2923-77-3. — ISBN 978-966-465-233-6
  • Эйхенбаум Б. Анна Ахматова. Опыт анализа. — П., 1923.
  • Виноградов В. В. О поэзии Анны Ахматовой (стилистические наброски). —Л., 1925.
  • Эйхенбаум Б. Статьи о поэзии. — Л., 1969.
  • Озеров Л. Мелодика. Пластика. Мысль // Литературная Россия. — 1964. — 21 авг.
  • Павловский А. Анна Ахматова. Очерк творчества. — Л., 1966.
  • Тарасенков А. К. Русские поэты XX в. 1900—1955. Библиография. — М., 1966.
  • Добин Е. С. Поэзия Анны Ахматовой. — Л., 1968.
  • Жирмунский В. М. Творчество Анны Ахматовой. — Л., 1973.
  • Чуковская Л. К. Записки об Анне Ахматовой. В 3 т. — YMCA-Press., 1976.
  • Памятники культуры. Новые открытия. 1979. — Л., 1980 (ежегодник).
  • Жолковский А. К. Анна Ахматова — пятьдесят лет спустя[недоступне посилання з серпень 2019] // Звезда. — 1996. — № 9. — С. 211—227.
  • Лосиевский И. Я. Анна Всея Руси: Жизнеописание Анны Ахматовой. — Харьков: Око, 1996.
  • Гончарова Н. «Фаты либелей» Анны Ахматовой. — М.; Спб.: Летний сад; Российская государственная библиотека, 2000. — 680 с.
  • Троцык О. А. Библия в художественном мире Анны Ахматовой. — Полтава: ПОИППО, 2001.
  • Тименчик Р. Д. Анна Ахматова в 1960-е годы. — М.: Водолей Publishers, 2005.
  • Мандельштам Н. Об Ахматовой. — М.: Новое издательство, 2007.
  • Черных В. А. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — М.: Индрик, 2008.
  • Щеглов Ю. К. Черты поэтического мира Ахматовой
  • Далош Д. Гость из будущего. Анна Ахматова и сэр Исайя Берлин. История одной любви. — М., Текст, 2010.