Димчо Дебелянов

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Димчо Дебелянов
Димчо Дебелянов
D Debelyanov.jpg
Димчо Дебелянов
Ім'я при народженні Динчо Дебелянов
Псевдоніми Аз, Амер, Тафт, Субалтьор
Народився 28 березня 1887(1887-03-28)
Копривштиця, Османська імперія
Помер 2 жовтня 1916(1916-10-02) (29 років)
Горно Караджово, нині Греція
Громадянство Болгарія Болгарія
Alma mater Софійський університет Святого Климента Охридського
Мова творів болгарська
Рід діяльності поет
Роки активності: 19061916
Напрямок символізм, декаданс
Жанр лірика, гумор і сатира

Димчо Дебелянов у Вікісховищі?

Ди́мчо Дебеля́нов (болг. Димчо/Динчо Дебелянов; 28 березня 1887, Копривштиця, Османська імперія, нині Болгарія — 2 жовтня 1916, Горно Караджово, нині Сидірокастро, Моноклісія, Греція) — болгарський поет, журналіст і перекладач.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився останньою, шостою дитиною в сім'ї Веля Дебелянова і Цани Ілієвої-Стайчиної. Охрещений на честь свого діда, що звався Динчо Дебелян. 1896 року, після батькової смерті, родина переїхала до найстаршого брата Івана, який жив у Пловдиві. Там Димчо вчився в так званому Жовтому училищі, потім у чоловічій гімназії (згодом її назвали іменами святих Кирила і Мефодія), де написав свої перші вірші й спалив їх.

У 1904 р. Дебелянови переселилися до Софії. 1906 року Димчо закінчив у столиці гімназію. Тоді ж у журналі «Сучасність» вперше опубліковано твори поета «Тій, яка в мовчазні ночі», «Коли цвіли вишні» та інші. Молодий Димчо мав за зразок спершу Пенчо Славейкова, а згодом Пейо Яворова.

З 1907 р. Дебелянов співпрацює з журналами «Болгарський збірник», «Сучасник», «Новий шлях», «Оса» та іншими. У гумористичних виданнях він публікує твори під такими псевдонімами: Аз, Амер, Тафт і Субалтьор. Восени 1907-го він вступає на юридичний факультет Софійського університету, в наступному році переходить на історико-філологічний факультет, але вчиться тільки два роки.

Дебелянов вивчає французьку, російську й англійську мови, перекладає таких авторів, як Шарль Бодлер, Поль Верлен і Вільям Шекспір. Упродовж шести років переходить із роботи на роботу, не змігши ніде зупинитися надовго. Зокрема, працює службовцем на метеорологічній станції й журналістом у різних виданнях. 1910 року разом із Димитром Подвирачовим він склав першу антологію болгарської поезії.

Дебелянов (зліва) з художником Машевим. 1912 рік.

Наприкінці жовтня 1912 Дебелянова призвали на військову службу. Він потрапив у 22-й піхотний полк і під час Першої Балканської війни був рядовий боєць. З вересня 1913-го навчався у школі офіцерів резерву й став підпоручиком. У 1914, на початку Першої світової війни він звільнився з армії й став працювати конторським службовцем, причому аж так не любив цієї роботи, що згодом сам наполіг на тому, щоб потрапити на фронт, хоч і не підлягав мобілізації.

29 січня 1916 р. він пішов добровольцем на Македонський фронт, де пробув близько восьми місяців. За цей час написав невеликий цикл віршів, які надсилав з фронту в листах до друзів. Донині в Болгарії вважають ці вірші найкращими з тих, що створено у воєнний час. Вони позначали не тільки поворот у творчості Дебелянова, але й початок нової течії в болгарській поезії. Уночі проти 30 вересня рота, якою він командував, стала до бою, а 2 жовтня, близько 10 години ранку, Димчо Дебелянов поліг у битві біля містечка Горно Караджово (нині Сидірокастро, Моноклісія, Греція) й наступного дня був похований на подвір'ї болгарської церкви у Валовішті (тепер — Демір-Хісар). 1931 року з ініціативи літературного гуртка «Живе слово» останки Дебелянова перепоховано в рідному місті.

Рідний дім поета в Копривштиці реставровано, у 1958 р. там відкрито будинок-музей. На могилі з 1934 року стояла скульптура «Мати» (автор — Іван Тодоров), тепер же — її копія. Оригінал поставлено на подвір'ї музею.

Іменем Димчо Дебелянова названо вулиці у Балчику, Банк'ї, Беловеці, Божурові, Варні, Відіні, Враці, Димитровграді, Добричі, Дулові, Дупниці, Духовеці, Заветі, Іспериху, Каварні, Костинброді, Кубраті, Кюстендилі, Междені, Острові, Пазарджику, Перніку, Плевені, Пловдиві, Прелезі, Разграді, Русе, Самокові, Свіленграді, Силістрі, Сливені, Софії, Тутракані, Хаскові, Шумені та Ямболі, а також школи в Белене, Бургасі, Варні, Перніку, Пловдиві, Софії, громадський клуб у Софії.

Іменем Димчо Дебелянова названо мис на острові Роберта (Південні Шетландські острови, Антарктика).

Творчість[ред. | ред. код]

Після загибелі Дебелянова друзі видали двотомник його творів разом із листами. У повоєнній Болгарії ці вірші були дуже популярні. Характерні духом символізму, вони зосереджувалися переважно на темі безнадії й смерті.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Скульптура «Мати» — колишній надгробок на могилі Димчо Дебелянова.

Збірки поезії[ред. | ред. код]

  • Посвещение — «Посвята»
  • Копнежи — «Жадання»
  • Замиращи звуци — «Напівзавмерлі звуки»
  • Станси — «Станси»
  • През април — «Крізь квітень»
  • Спомени — «Спомини»
  • Под тъмни небеса — «Під темними небесами»
  • Под сурдинка — «Під сурдинку»
  • Ранни стихотворения — «Ранні вірші»

Інші твори[ред. | ред. код]

  • Легенда за разблудната царкиня — «Легенда про блудну царицю»
  • Хумор и сатира — «Гумор і сатира»
  • Проза — «Проза»

Українські переклади[ред. | ред. код]

Українською мовою вірші поета переклали Дмитро Білоус, Роман Лубківський, Василь Моруга й Дмитро Павличко.

  • Вірші. В кн. «Антологія болгарської поезії», т. 1. К., 1974
  • Вірші. В кн. «Антологія болгарської поезії», К., Основи, 2006. Переклади Д. Павличка

Література про Димчо Дебелянова[ред. | ред. код]

  • Цветан Минков. Димчо Дебелянов. Лом: Печ. «Зора», 1926.
  • Людмил Стоянов. Димчо Дебелянов: Поет на жизнения подвиг. Спомени и впечатления. София: Право, 1926.
  • Иван Радославов. Портрети: Теодор Траянов, Трифон Кунев, Димчо Дебелянов. София: Кооп. печ., 1927.
  • Михаил Витанов. Фон на религиозност у Димчо Дебелянов. София: С. М. Стайков, 1938.
  • Владимир Русалиев. Бездомник в нощта. Животът, любовта и смъртта на Димчо Дебелянов. София: Т. Ф. Чипев, печ. Стоп. развитие, 1939.
  • Тихомир Геров. В казармата и на фронта с Димчо Дебелянов. София: Български писател, 1957.
  • Стоян Каролев. Димчо Дебелянов: Литературно-критически очерк. София: Бълг. писател, 1961.
  • Светозар Цонев. Поезията на Димчо Дебелянов. София, 1965.
  • Георги Марков. Димчо Дебелянов. С., «Народна просвета», 1974.
  • Стоян Илиев. Димчо Дебелянов — между греха и разкаянието. София: Наука и изкуство, 1985.
  • Илиана Монова. Проблеми на поетиката на Димчо Дебелянов. Изследване. С., Български писател, 1990, 87 с.
  • Страници за Димчо Дебелянов. Творчеството на писателя в бълг. лит. критика. Състав. Панко Анчев. Варна, Андина, 1992, 207 с.
  • Донка Правдомирова. Димчо Дебелянов 1887—1916. Био-библиография. С., Нар. библ. «Св. св. Кирил и Методий», 1993, 236 с.
  • Валентина Радинска. Димчо Дебелянов и Повелителя на вълците. С., П. К. Яворов, 1997, 150 с.
  • Здравко Дафинов. Чародеецът бохем: Документална хроника за живота и творчеството на Димчо Дебелянов (1887—1916). София: Изток-Запад, 2004.
  • Ирен Александрова. Приписки между изказа и смисъла: По полетата на Дебелянов. София: Сема РШ, 2004.
  • Виолета Русева. Елегии за безутешни дни: Книга за Дебелянов. Велико Търново: Университетско издателство «Св. св. Кирил и Методий», 2010.
  • Димчо Дебелянов: 125 години от рождението на поета. Нови изследвания, архив, спомени. Велико Търново: Унив. изд. «Св. св. Кирил и Методий», 2013.

Джерела[ред. | ред. код]