Софія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Софія
Герб Прапор
Герб Софії Прапор Софії
Софія
Основні дані

42°41′51″ пн. ш. 23°19′20″ сх. д. / 42.697639° пн. ш. 23.322250° сх. д. / 42.697639; 23.322250Координати: 42°41′51″ пн. ш. 23°19′20″ сх. д. / 42.697639° пн. ш. 23.322250° сх. д. / 42.697639; 23.322250

Країна Болгарія Болгарія
Населення 1 228 282 (на 31 грудня 2014)[1]
Агломерація 1 316 557
Площа міста 492 км²
Густота населення 2 496 осіб/км²
Поштові індекси 1000
Телефонний код (+359) 2
Часовий пояс UTC+2, влітку UTC+3
Висота над рівнем моря 500–800 м
Міська влада
Веб-сторінка sofia.bg
Мер міста Йорданка Фандикова
Софія is located in Болгарія
Софія
Софія

Commons-logo.svg Софія у Вікісховищі

Вид на частину середмістя Софії. На передньому плані — Орлов міст.

Софі́я (болг. Со́фия) — столиця, найбільше місто і головний культурний та економічний центр країни Болгарії. Воно є 15-им найбільшим містом в Європейському союзі, з населенням 1 291 591 осіб (перепис 2011), що являє собою 17,5 % населення країни. Софія знаходиться в центральній частині Західної Болгарії, в Софійській котловині, на півдні від неї знаходиться гора Вітоша, на захід — гора Люлін, на північ — Стара Паланина. Загальна площа 492 км², висота над рівнем моря від 500 до 639 м. Софія четверта за висотою столиця Європи. Вона знаходиться на чотирьох терасах між рікою Іскир та її притоками Перловска і Валадайска. В центрі міста, як і вкварталах Овча купел, Княжево, Горна баня, Панчарево маються мінеральні джерела. В Софії вологий континентальний клімат.

Софія являється основним адміністративним, індустріальним, транспортним, культурним і університетським центром країни, в ній зосереджено 1/6 всієї промисловості країни. Також в місті знаходиться Болгарська академія наук, багато університетів, театрів, кінотеатрів, Національна галерея, археологічні, історичні, природознавчі і інші музеї. В центрі міста є багато зареєстрованих пам'яток, ще з римських часів. Місто має міжнародний аеропорт.

Ще 3-го квітня 1879 року місто було оголошене столицею, Установчими зборами за пропозицією професора Марина Дринова, як удалене від турецького кордону місто і розташоване в центрі болгарських земель, за тодішнім розумінням.

Девіз міста "Росте, та не сарішає".

Географія[ред.ред. код]

Місцезнаходження[ред.ред. код]

Історичний центр Софії знаходиться на південь від центру Софійської котловини, однієї з підбалканських долин, що лежать між Балканським хребтом на північному сході і горами Люлін, Вітоша і Лозенска на півдні. Сучасне місто займає значну частину Софійської котловини і ростяглося переважно на південний схід і північний захід від історичного центру, сягаючи підніжжя гори Вітоша, а північно східні райони міста Сеславці і Кремиковці розміщені на схилах гори Стара Паланина.

Територія Софії має площу 492 км², міська територія охоплює сусідні сільськогосподарські і лісові землі, включаючи значну частину гори Вітоша. Софія межує з територією трьох міст (БанкяБухово и Новий Іскир) і з територією 25 сіл (БистрицяБусманціВладаяВолуякГерманГорішній БогровДолішній БогровДолішній Пасарел, ІванянеКазиченеКлісураКокалянеКривинаКубратовоЛозен,ЛокорскоМало-БучиноМировянеМраморМирчаєвоНегованОгояПанчаревоЧепинці і Яна) із Столичної общини, 5 сіл (Големо-БучиноДивотино,КладницяЛюлинЧуйпетлово) із Перницької общини, 2 села (ГурмазовоПожарево) общини Божуриште і одне село (Ябланица) з общини Своге.

До міста ведуть п'ять гірських перевалів: Іскарський, Владайський, Драгоманський, Петроханський і Витинський. Через них проходять давні дороги, які з'єднують Адріатичне море і Центральну Європу з Чорним та Егейським морями і Близьким сходом. Завдяки своєму розташуванню, Софія в минулому буда великим комерційним, туристичним і культурним центром на Балканському півострові. Через місто протікає кілька дрібних річок, найбільші з яких Владайська і Перловська. Через східні квартали тече ріка Іскор, але там вона дуже мілка. Софія здавна відома своїми мінеральними водами (15 джерел з загальною ємністю в 130л/с). За останні 60 років побудовано штучні озера й водосховища.

Софія знаходиться на 150 км. від Пловдива, на 360 км. від Бургаса і на 430 км. від Варни автомобільними шляхами.

Клімат[ред.ред. код]

В Софії вологий континентальний клімат, з середньою річною температураю від 10.6 °C.

Зима холодна й сніжна. В дуже сніжні зими температура може падати до -15 °C, або й ще нижче, особливо в січні. Туман є типовим явищем на початку зими. Взимку в середньому 58 днів земля вкрита сніжним покровом.

Літо в Софії тепле і сонячне. В столиці зазвичай прохолодніше ніж загалом по країні, проте і тут температура піднімається до 35 °C, особливо в липні і серпні.

Осінь і весна в Софії порівняно короткі і швидкоплинні.

Середньорічна кількість опадів становить 581,8 мм, досягаючи свого максимуму в кінці весни і початку літа, коли досить часті грози.

Історія[ред.ред. код]

Антична Сердика — Ротонда Святого Георгія і руїни резиденції імператора Костянтина I Великого

У VIII столітті до н. е. на місці попередньої неолітової стоянки виникло фракійське місто. Римляни, що захопили його в I столітті нашої ери, дали йому назву Сердика по імені місцевого фракійського племені. У I—IV століттях Сердика — столиця римської провінції Фракія. Це було улюблене місто імператора Костянтина I Великого (306—337) Імператорський двір довгі роки перебував тут і звідси управляв імперією. Історія зберегла слова імператора: «Сердика це мій Рим», спочатку він хотів влаштувати тут столицю Римської імперії — «Новий Рим», але стратегічне місце Візантії все-таки перемогло. В результаті релігійної реформи імператора Костянтина I, Сердика стала також місцем перебування єпископа. Тут в 343 в соборі св. Софії відбувся Сердикійський собор, який церква розглядає і як продовження I Нікейського собору. У 357 римський історик Амміан Марцеллін визначив місто як «велике і неприступне».

У V—VI століттях під час великого переселення народів місто переживає нашестя гунів, готів і інших варварських племен. В середині VI століття, під час правління імператора Юстиніана I (527—565), Сердика відроджується як важливий адміністративний центр Візантійської імперії під ім'ям Триадиця. Тільки у релігійному відношенні місто було підпорядковане архиєпископству, центром в місті Охриді, де народився сам імператор Юстиніан.

З 809 року місто увійшло до складу болгарської держави під назвою Средець (від лат. Serdica ст.-слов. Срѣдьць). Після відновлення болгарської держави в 1185 єпископ Средеця зводиться в сан митрополита. З кінця XIV століття по 1870-і роки місто, як і вся країна, перебувало під османською владою. Ще в XII—XIII вв. місто в спілкуванні називали Софією, за іменем головного храму — кафедральною св. Софії. (Заснована в першій половині IV ст., сучасна будівля сходить до кінця того ж століття, добудовувалося кілька разів). Проте в офіційних документах під цією назвою місто з'являється лише в кінці XIV століття.

Під час османського владицтва місто стає важливим центром імперії. Тут міститься резиденція бейлербея Румелії, що править європейською територією Османської імперії і, таким чином, місто стало найважливішим, після Константинополя, османським містом в Європі. Разом з тим в Софії розвивалася культурна діяльність болгар — Софійська літературна школа XVI ст; «Мала свята гора» — навколо міста було кільце із понад 50 монастирів, з яких понад 20 існують досі. Важливий центр визвольного руху.

У 1873, після судового процесу, що пройшов тут же, в околицях Софії був страчений болгарський національний герой Васил Левський.

Після звільнення від турецької влади і відродження болгарської держави Софія стає столицею (1879). Першочергова заслуга в цьому належить професорові Харківського університету болгарському історикові Марину Дринову, що брав діяльну участь в створенні нової держави (представники Австро-Угорщини виступали за те, щоб зробити столицею Велико Тирново). В результаті цього кількість жителів Софії росте дуже швидко в порівнянні з іншими болгарськими містами, в основному внаслідок внутрішньої міграції.

Населення[ред.ред. код]

Управління[ред.ред. код]

Економіка[ред.ред. код]

Інфроструктура[ред.ред. код]

Транспорт[ред.ред. код]

Станція софіївського метро

Софія є найважливішим центром залізничного сполучення Болгарії. В місті розташовано 8 залізничних станцій (Центральний Залізничний Вокзал, София-Север, Илиянци, Подуене, Искър, Захарна фабрика, Горна Баня и Надежда). Нещодавно був відкритий і новий Центральний автовокзал. Також функціонує міжнародний аеропорт.

В системі міського громадського транспорту діють автобуси, трамваї, тролейбуси.

28 січня 1998 було відкрито метро, яке наразі має 8 станцій. 7 вересня 2009 повністю відкрилася для пасажирів єдина лінія метрополітену, будівництво якої велося з кінця 1970-х років. Останньою була введена в експлуатацію ділянка глибокого залягання в центральній частині міста. Її протяжність — 2,3 кілометра. Вона з'єднала між собою три станції: станції «Сердика»/«Света Неделя», «Софійський університет» і «Стадіон Васил Левські». Завдяки перегону «Сердика»—"Стадион Васил Левські" були сполучені між собою побудовані раніше периферійні ділянки першої лінії Софійського метрополітену. І тепер дорога між районами на південному сході і північним заходом болгарської столиці займає близько 20 хвилин замість кількох годин при користуванні наземним транспортом в години пік.

Культура[ред.ред. код]

Національний палац культури
Храм-пам'ятник Олександра Невського (1904—1912)

Театри[ред.ред. код]

Музеї[ред.ред. код]

  • Національний історичний музей Болгарії
  • Національний церковний історико-археологічний музей
  • Національний етнографічний музей
  • Національний музей «Земля і люди»
  • Національний музей природознавства
  • Національний музей військової історії в Софії
  • Музей історії фізичної культури і спорту
  • Археологічний інститут і музей

Пам'ятники культури, мистецькі заклади[ред.ред. код]

Панорама міста[ред.ред. код]

Софія — панорама з Національного палацу культури

Видатні особистості[ред.ред. код]

Софія й Україна[ред.ред. код]

У Софії в 1889—95 жив, працював і похований М. Драгоманов; 1911 виступала українська театральна трупа О. Суходольського. У 1918—21 діяло посольство УНР (посол О. Шульгин, згодом Ф. Шульга); 1919—20 дипломатична місія УНР видавала журнал «Украинско-Български Преглед» (ред. П. Сікора і Ю. Налисник). По першій світовій війні у Софії виникла невеличка українська колонія, переважно ветеранів Армії УНР. Тут мали осідок централі українських товариств: Української Громади в Болгарії, Українського Об'єднання в Болгарії, а з 1934 — Союзу Українських Організацій у Болгарії.

З 1920 в Софії діяло Болгарсько-Українське Товариство (гол. І. Шишманов), у 1920-х роках нечисленна Українська Студентська Спілка, руханкове товариство «Січ» тощо, — усіх ліквідовано по Другій світовій війні. У Софії 1921—63 працював скульптор М. Паращук. Після 1945 — жваві культурні зв'язки між Софією і Києвом (гастролі київських солістів, виставки образотворчого мистецтва).

13 грудня 1992 у Софії перебував з офіційним візитом міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. 1996 року в Софійському університеті почали викладати українську мову (проф. Іван Стоянов).

Галерея[ред.ред. код]

Персоналії[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.nsi.bg/en/node/13035 Населення та демографічні процеси в 2014 році (остаточні дані)], Національний статистичний інститут (Болгарія)