Друга Балканська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Друга Балканська війна
Балканські війни
BwII kratovo.jpg
Сербські солдати в Кратово. 20 червня 1913
Дата: 29 червня 1913 — 29 липня 1913
Місце: Балканський півострів
Привід: Прагнення країн-учасниць Першої балканської війни переділити придбані території:
Результат: Поразка Болгарії і розподіл ї території
Територіальні зміни: Частина Македонії відійшла Сербії, частина — Греції. Османська імперія повернула невелику частину своїх колишніх європейських володінь. До Румунії відійшла Південна Добруджа
Сторони
Болгарія Болгарія State Flag of Serbia (1882-1918).svg Сербія
Flag of Greece (1822-1978).svg Греція
Румунія Румунія
Прапор Османської імперії Османська імперія
Королівство Чорногорія (1905-1918/21) Чорногорія
Командувачі
Болгарія Михаил Савов
Болгарія Никола Иванов
Болгарія Васил Кутинчев
БолгаріяРадко-Дмитрієв
State Flag of Serbia (1882-1918).svg Александр I
State Flag of Serbia (1882-1918).svg Радомир Путник
Flag of Greece (1822-1978).svg Костянтин I
Румунія Авереску
Прапор Османської імперії Ізет-паша
Військові сили
Болгарія 500 000 State Flag of Serbia (1882-1918).svg 220 000
Flag of Greece (1822-1978).svg 150 000
Румунія 450 000
Прапор Османської імперії 255 000
Королівство Чорногорія (1905-1918/21) 12 000
Втрати
Болгарія 18 000[1] State Flag of Serbia (1882-1918).svg 19 000[1]
Flag of Greece (1822-1978).svg 2000
Румунія 2000
Прапор Османської імперії 20 000
Королівство Чорногорія (1905-1918/21) 2000

Друга Балканська війна  — швидкоплинна війна 29 червня — 29 липня 1913 року за розділ Македонії між Болгарією з одного боку, й Османською імперією, Румунією, Чорногорією, Сербією і Грецією з іншого. Війна була спровокована дипломатами Австро-Угорщини і Німецької імперії, які прагнули розвалити Балканський союз.

Болгарія програла війну. У результаті політична ситуація на Балканському півострові змінилася на користь Франції, Австро-Угорщини, Російська імперія навпаки — втратила свій вплив. Територія, захоплена Болгарією в Балканський війні, була поділена між країнами-переможницями.

Причини[ред.ред. код]

Історичні передумови[ред.ред. код]

Османська імперія, розширюючи свою територію з моменту виникнення, в XV столітті захопила Балканський півострів. На півострові ще до приходу турків мешкало багато ворожих один до одного народів. Спільний противник — Туреччина — змусив їх консолідуватися. У XVII столітті почалося поступове ослаблення імперії. Завоюванні турками народи прагнули до незалежності, тому в XVIII столітті в ослабленій імперії не раз відбувалися повстання національних меншин. До середини XIX століття почалося формування етнократичних держав. На Балканському півострові, частина населення якого була православними християнами і слов'янами, цей процес відбувався за підтримки Російської імперії. До кінця XIX століття Османська імперія втратила значну частину своїх європейських володінь, на території яких виникли незалежні Сербія, Болгарія, Румунія, Греція і Чорногорія.[2][3].

Протистояння великих держав на Балканах призвело до виникнення Балканського союзу — військового оборонного союзу Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії. Союз створювався під егідою Російської імперії і був спрямований проти Австро-Угорщини, оскільки нещодавня Боснійська криза призвела до дестабілізації ситуації на Балканах[2]. Проте Балканський союз почав ворогувати з Османською імперією. В ослабленій імперії мешкала велика кількість болгар, греків і сербів. Крім того, болгарський уряд бажав максимально розширити кордони Болгарії, створивши Целокупну Болгарію — імперію, що мала охопити всю східну частину Балкан. Серби воліли отримати доступ до Адріатичного моря, приєднавши до своєї країни Західну Македонію і Албанію. Чорногорці прагнули зайняти великі турецькі порти на Адріатиці і Новопазарський санджак[2]. Греки, як і болгари, воліли максимально розширити кордони своєї країни. Пізніше, вже після Першої світової війни, виникла Велика ідея Венізелоса — відтворення Візантійської імперії зі столицею в Константинополі (Стамбулі). Були, проте, в союзі й суперечності. Так, Болгарія і Сербія сперечалися про приналежність Македонії, Греція і Болгарія — про приналежності Фракії. Румунія, яка не входила в союз, теж мала територіальні претензії до Болгарії, а в ході Першої Балканської війни ці претензії вона використовувала для політичного тиску на Болгарію[2][3][4].

Результати Першої Балканської війни[ред.ред. код]

9 жовтня 1912 року офіційно розпочалася Перша Балканська війна, хоча де-факто Чорногорія початок бойових дій з турецькими військами ще 4 жовтня. У перші два місяці війни сили Балканського союзу вели наступ на всіх напрямах. У Македонії була повністю розбита Західна (Македонська) армія Османської імперії, під Киркларелі — Східна. Тривалі бої на Чаталджинській зміцненій лінії, тривалі облоги міст Салоніки і Шкодер змусили сторони розпочати мирні переговори. Переговори було зірвано младотурками, котрі під час Младотурецької революції захопили владу у Туреччині. Новий уряд імперії негативно ставився до національних меншин держави, тому він закликав турків продовжити війну на Балканах, повернувши до складу імперії «бунтівні регіони»[3]. 3 лютого 1913 року о 7-й годині вечора військові дії відновилися. У другу її фазу Балканському союзу вдалося примусити здатися Шкодер і Салоніки. На інших ділянках фронту до 30 травня велася позиційна війна. 30 травня младотурецький уряд все ж погодився підписати в Лондоні мирний договор.

Відповідно до Лондонського мирного договору, Туреччина втрачала більшу частину своїх європейських володінь і всі острови в Егейському морі. Під її владою залишався лише Стамбул і його околиці. Албанія отримала незалежність, хоча фактично це був протекторат Австро-Угорщини й Італії[3]. Створення нової держави не задовольняло Грецію, Чорногорію і Сербію, які хотіли розділити албанські території між собою. Крім того, мирний договір не передбачав, як розподілять в майбутньому втрачені Туреччиною території. Країни-учасниці Балканського союзу мали самостійно розділити окуповані території. Це було проблематично, оскільки Фракія і Македонія відразу після завершення Першої Балканської війни стали спірними територіями між союзниками. Ситуація в цих регіонах постійно нагніталася, Македонія була поділена спірною демаркаційною лінією між Болгарією і Сербією[3]. Нові кордони держав так і не були визначенні[2].

Нова політична ситуація[ред.ред. код]

Німецька імперія і Австро-Угорщина, які наприкінці XIX століття були втягнуті у загальноєвропейську гонку озброєнь, усвідомлювали, що наближається загальноєвропейська війна. Російська імперія була їх потенційним противником, а значно посилений Балканський союз був її союзником. Цього побоювалися Туреччина, Німеччина і Австро-Угорщина. Щоб послабити російський вплив на стратегічно важливому Балканському півострові, необхідно було ліквідувати Балканський союз. Прямо оголосити війну союзу Австро-Угорщина не могла, оскільки це могло перерости у загальноєвропейську (фактично світову) війну[2][4].

У такій ситуації німецькі й австрійські дипломати ще наприкінці 1912 року вирішили розвалити союз зсередини. У Белграді — столиці Сербії — вони схиляли сербського короля до війні з Болгарією і Грецією. Аргументувалося це тим, що в Балканській війні серби не отримали бажаного — доступу до Адріатики, але вони можуть це компенсувати, анексуючи Македонію і Салоніки. Таким чином Сербія отримала б вихід до Егейського моря. Одночасно німці й австрійці вели дипломатичну робота в болгарській столиці — Софії. Болгарському уряду пропонувалося те саме, що й сербському — анексувати Македонію. Австро-Угорщина обіцяла Болгарії в цьому питанні підтримку[4]. Але думка болгарської сторони не змінилася. Вона як і раніше наполягала на дуже суворому дотриманні всіх пунктів сербо-болгарського союзного договору 1912 року, який заклав підґрунтя Балканського союзу[2][4].

Серби, на відміну від болгар, погодилися з німецькими і австрійськими дипломатами. Сербія готувалася до нової війни. Тим часом Греція, була невдоволена посиленням Болгарії і прагнула спільного кордону з Сербією, 1 червня 1913 року підписала з Сербією союзний антиболгарський договір. Греки і серби мали спільні інтереси на Балканах — передусім у транзитній торгівлі. Російська імперія, під егідою якої виник Балканський союз, виступала проти його розпаду. Російський уряд закликав мирно врегулювати питання. Планувалося скликати конференцію всіх «зацікавлених сторін» для встановлення нових кордонів. Ситуація погіршувалася реваншизмом младотурків, які хотіли повернути собі втрачені території[2].

На початку літа 1913 року в Сербії сталася радикалізація уряду і всіх верств суспільства[2].. Почалася насильницька «сербізація» у захопленних у турків регіонах — Західної Македонії і Косово[5]. Розповсюджувались шовіністичні ідеї, наприкінці червня сам сербський король став закликати до максимального розширення кордонів держави. Сформувалося вкрай радикальне угруповання «Чорна рука». Воно виникло за підтримки сербської контррозвідки і контролювало більшу частину сербського уряду. Його побоювався сам Карагеоргійович. Внутрішньополітична ситуація загострювалася тим, що частина сербського уряду на чолі з Николою Пашичем не була згідна з політикою «Чорної руки». У газетах стали з'являтися статті про «урядову зраду батьківщини кабінетом Пашича»[5].

Плани і сили[ред.ред. код]

Зосередження військ[ред.ред. код]

До кінця Першої Балканської війни в Болгарії було сформовано 4-та армія, а після війни — 5-та. Обидві армії виступали нарівні з 1-ю, 2-ю і 3-ю. Фактично з часів недавньої війни з Туреччиною в болгарських військах нічого змінилося. До лінії майбутнього фронту — сербсько-болгарського кордону — Болгарія стягала війська довго, оскільки ті перебували далеко у Чаталджі[2].

Сербські війська, головна ударна сила антиболгарського союзу, розтягнулися вздовж усього кордону з Болгарією. Всього у Сербії було три армії і два самостійних загону. До складу сербських військ ввійшли чорногорські війська, частина яких увійшло до складу 1-ї армії королевича Олександра Карагеоргійовича. Ще одна частина сербських військ залишалася в Скоплє як резерв. В тому ж місті розташувався штаб верховного командування антиболгарськими силами[2].

У Чорногорії після Першої Балканської війни війська встигли демобілізуватися, тому була знову оголошено мобілізація. У Сербії та Болгарії провелась додаткова мобілізація, щоб поповнити сили. С 23 по 27 червня війська обох країн стягувалися до загального кордону[2]. 28 червня війська розпочали військові дії, тоді ж розпочалась дипломатична криза між країнами колишнього Балканського союзу і Російською імперією, яка прагнула врегулювати конфлікт шляхом мирних переговорів. Того ж дня в Петербурзі було призначено час переговорів про приналежність спірних територій, проте переговори було зірвано війною.

Плани[ред.ред. код]

Болгарське командування планувало атакувати противника на півдні і перекрити сполучення між Сербією і Грецією. Далі болгари намагались атакувати Скоп'є і потім повністю зайняти Македонію. На захоплених теренах планувалося заснувати болгарську владу й провести пропаганду серед місцевого населення. Як очікувалося, місцеве населення має підтримати болгарську армію. Далі уряд Болгарії волів запропонувати противникам перемир'я і почати дипломатичні переговори. Уряд країни вважав, що після захоплення Скоп'є Сербія під тиском погодиться на всі умови болгар[2].

Серби ніяких спеціальних планів напередодні війни не розробляли. Лише на початку липня, коли розпочалася війна і сербські війська просувалися углиб Болгарії, сербський і грецький уряди вирішили виграти війну за допомогою дипломатії. Планувалося стримувати наступ болгар на всьому фронті, при цьому звинувачуючи Болгарію у порушенні союзних договорів, таким чином ізолювавши її[4].

Перебіг військових дій[ред.ред. код]

Наступ болгар[ред.ред. код]

В останні дні червня ситуація на кордоні загострилася. 29 червня 1913 року о 3 годині ранку болгарські війська без оголошення війни перейшли в наступ на македонській ділянці кордону. Для Сербії це виявилося несподіванкою, оскільки та чекала початку у Петербурзі. Джордж Б'юкенен, британський дипломат, з приводу початку війни заявив: Болгарія відповідальна за відкриття військових дій, Греція і Сербія цілком заслужили обвинувачення в навмисній провокації.

Спочатку болгарський наступ вівся лише п'ятьма дивізіями 4-ої армії на Македонському фронті та 2-ої армії в напрямку Салонік[2]. Частини 4-ої армії форсували річку Злету, повністю розбивши розташовані там сербські війська, і розділилися на дві частини: перша атакувала сербів біля Криволака, друга — біля Іштиба. Наступ був успішним і несподіваним, але сербська 1-а армія, яка перебувала на відстані 10 кілометрів від Злети, встигла відреагувати на перетин кордону противником й попрямувала назустріч болгарам. Цією армією особисто командував Олександр Карагеоргієвич.

Увечері того ж дня, о 19 годині, болгарська 2-а армія почала наступ на Салоніки. Потужним ударом були знищені всі передові частини греків, ті, що залишилися в живих, відступили. Частини 11-ої дивізії 2-ої болгарської армії вийшли до узбережжя Егейського моря біля болгарсько-грецького кордону й до річки Струма. Розвинути масштабніший наступ болгарам зашкодила сербська артилерія. З неї було відкрито вогонь по болгарським військам у Салоніках, далі болгари наступати не стали. 30 червня постфактум серби, греки і чорногорці офіційно оголосили війну Болгарії. Костянтин I, король Греції, який особисто очолив всю грецьку армію, віддав наказ своїм військам перейти в контрнаступ. Тим часом у наступ на місто Пирот пішли 1-а і 5-та болгарські армії. Наступ захлинувся, армії були зупинені сербами[2]. 2 липня антиболгарський союз узяв ініціативу у свої руки, і сербсько-грецькі війська почали поступово наступати на позиції противника. У полон до сербів потрапляли окремі болгарські частини і артилерія. Так, на підступах до Велесу вдалося взяти в полон 7-му дивізію болгар у повному складі. Біля Злети сербам того ж дня вдалося зупинити наступ військ противника, а вночі значна частина болгарських військ була оточена і знищена сильним артилерійським вогнем[2]. На Овчому полі була оточена значна частина 4-ої болгарської армії.

Битва під Кукушем[ред.ред. код]

Докладніше: Битва під Кукушем

Оскільки основні сили болгар на грецькому фронті перебували біля Кукуша, грецьке командування вирішило розбити їх. Для цього в короткий термін було розроблено план, відповідно до якого лівофлангові частини болгарської армії мали бути затримано трьома дивізіями греків, тим часом чотири центральні дивізії грецьких військ повинні атакувати центр противника в Кукуші. Тим часом 10-та грецька дивізія мала обійти з півночі озеро Одран і, контактуючи з сербської армією, діяти спільно. Фактично план передбачав взяти болгарські війська у кільце і знищити. Греки переоцінили війська болгар, вважаючи, в тих не менше 80 000 військових і 150 гармат. Насправді болгари мали 35 000 вояків[2].

2 липня почалися нові бої між греками і болгарами, які ставали все масштабніше. У вечорі того ж дня до Кукушу підійшли греки. Їх війська зупинилися неподалік від болгар і провели артпідготовку. Першою почала наступ на лівому фланзі 10-та грецька дивізія. Вона перетнула річку Вардар, частина її атакувала Гавгелі, а інша вступила в незапланований бій з болгарськими військами. На правому фланзі теж почався наступ 1-ї і 6-ї дивізії. Болгари вирішили оборонятися, що дозволило розвинути наступ грекам. Бій тривав всю ніч, а 3 липня греки підійшли до Кукушу впритул і спробували опанувати містом. Увечері болгарські війська з центру і правого флангу відступили до кордоні. Лівий фланг болгарських військ продовжував оборону до наступного дня. 4 липня греки змусили відступити залишки військ противника. Як трофеї були взяті 12 артилерійських гармат і 3 кулемета. Після бою 10-та і 5-та грецькі дивізії об'єдналися в лівофлангову групу і разом почали переслідування болгар[2].

Контрнаступ антиболгарської коаліції[ред.ред. код]

6 липня болгарські війська у Дойрана несподівано для греків припинили відступ[2]. Вони розгорнулися і атакували противника, але атака була відбита, а болгари зазнали серйозні втрати. Після цього випадку їх відступ відновився.

Наступний подібний випадок стався на Белашицькому перевалі. Увечері того ж дня греки підійшли до нього. У той момент перевал був повністю зайнятий болгарами. Вони заздалегідь приготувалися відбити атаку, тому розгорнули артилерію і зайняли позиції. Місцевість була гориста, а день дуже спекотним, тому грекам важко було пройти гірськими шляхами із артилерією. Ще важче було її розгорнути. Болгари цим скористалися відкрили прицільний артилерійський вогонь. Попри це, бій виграли греки. Їх армія у кілька разів переважала розбиту болгарську, тому перевал взято, хоч і великими втратами.

7 липня греки ввійшли в Струмицю. Тим часом відступаюча лівофлангова болгарська дивізія перетягла на свій бік три грецьких, чим полегшила опір грекам центральної болгарської дивізії. Протягом трьох днів вона опиралася перетягненим на себе військам, але теж змушена була відступити. Водночас грекам чинили опір на західному березі Струми у Ветрини. 10 липня опір було зломлено, і болгарські війська відійшли на схід. Болгари не могли розраховувати на перемогу, позаяк їхні армія ослабла і була деморалізована, а противник в тричі перевершував чисельністю болгарські війська[2].

11 липня сталося з'єднання грецьких і сербських військ. Армія короля Костянтина зустрілася з сербською 3-ю армією. Того ж дня греки з моря висадилися в Кавале, яка належала Болгарії. Також силам антиболгарського союзу вдалося зайняти Серре, а 14 липня вони окупували Драму[2].

Втручання в конфлікт Румунії та Османської імперії[ред.ред. код]

Королівство Румунія ще в ході Першої Балкансько війни тисло на Болгарію, погрожуючи втрутитися в конфлікт на боці Туреччини. Вона вимагала змінити лінію кордону Південної Добруджі на свою користь. З початком Другої Балканської війни румунське керівництво побоювалося втратити наступальну ініціативу, тому готувалося до вторгнення в Болгарію[2].

Одночасно в Османській імперії в ході Першої Балканської війни до влади прийшли младотурки, з їхнім приходом в країні запанували реваншистські настрої. Османська імперія після підписання Лондонського мирного договору не могла повернути собі всі втрачені території, тому скористалася Другою Балканською війною для часткової компенсації втрат Першої. Фактично султан не давав жодних наказів розпочати військові дії, ініціатором відкриття другого фронту став Енвер-паша, лідер младотурків. Командувачем операцієї він призначив Ізет-пашу[2].

12 липня турецькі сили перетнули річку Марицю. Їхній авангард складався з кілька частин кавалерії, серед них була одна іррегулярна з курдів. Одночасно 14 липня румунська армія перетнула румуно-болгарський кордон в районі Добруджі й попрямувала на південь уздовж Чорного моря на Варну. Румуни очікували жорстокого опору, але нічого подібного не було. Більше того, два корпуси румунської кавалерії без опору наблизилися до столиці Болгарії — Софії. Опір румунам майже не чинився, бо всі болгарськіі війська перебували далеко на заході країни — на сербсько-болгарському і греко-болгарському фронтах. Водночас, протягом кількох наступних днів у Східній Фракії турками були знищені всі війська болгар, а 23 липня сили Османської імперії взяли місто Едірне[2]. Східну Фракію турки захопили всього за 10 переходів.

29 липня, коли болгарський уряд зрозумів всю безвихідь ситуації, було підписано перемир'я. Слідом за ним почалися мирні переговори в Бухаресті[3].

Наслідки[ред.ред. код]

Карта випущена в 1914 році і демонструє спірні території Балканського півострова — «порохової бочки Європи». Розмежування по Лондонській конференції перед війною (згори) і остаточні кордони після Другої Балканської війни по Бухарестському миру (знизу)

Мирні договори[ред.ред. код]

По закінченні Другої Балканської війни 10 серпня 1913 року в столиці Румунії — Бухаресті — було підписано бухарестський мирний договір. Туреччина не брала участь у його підписанні. Болгарія, як сторона, що програла війну, втрачала майже всі захоплені в ході Першої Балканської війни території і понад того Південну Добруджу. Попри такі територіальні втрати, вихід до Егейського моря країна мала зберегти. Відповідно до договору[2][6]:

  1. З моменту ратифікації договору між колишніми противниками настає перемир'я[7]
  2. Встановлюється новий румуно-болгарський кордон в Добруджі: він починається на заході у Туртукайської гори на Дунаї, потім проходить прямою лінією до Чорного моря на південь від Кранево. Для формування нового кордону створювалася спеціальна комісія, а всі нові територіальні розбіжності протиборчі країни мали вирішувати в третейському суді. Також Болгарія зобов'язувалася протягом двох років зруйнувати всі зміцнення біля нового кордону[7]
  3. Новий сербсько-болгарський кордон з півночі прямував старим, ще довоєнним кордоном. В Македонії кордон проходив по колишньому болгарсько-турецькому кордону, точніше по вододілу між Вардаром і Струмою. Верхня частина Струми при цьому залишалася у Сербії. Далі на півдні новий сербсько-болгарський кордон примикав до нового греко-болгарського кордону. У разі територіальних суперечок, сторони мали звернутися до третейського суду. Для проведення нового кордону також скликалась спеціальна комісія[7]
  4. Між Сербією і Болгарією мав бути укладений додатковий договір щодо кордонів в Македонії[7]
  5. Новий греко-болгарський кордон мав починатися від нового сербсько-болгарського, а закінчуватися у гирла річки Мести на березі Егейського моря. Для формування нового кордону скликалась спеціальна комісія, як і у двох попередніх статтях договору сторони при територіальній суперечці повинні звертатися до третейського суду[7]
  6. Квартири командування сторін мають бути негайно повідомлені про підписання миру, а в Болгарії наступного дня — 11 серпня — має розпочати демобілізацію[7]
  7. Евакуація болгарських військ і підприємств з територій, переданих її противникам, має розпочатися у день підписання договору і має завершитися не пізніше 26 серпня[7]
  8. Під час анексії втрачених Болгарією територій Сербія, Греція і Румунія мають повне право користуватися залізничним транспортом Болгарії без оплати витрат і проводити реквізицію за умови негайного відшкодування збитків. Всі хворі і поранені, які є підданими болгарського царя і перебувають на окупованих союзниками територіях, мусять перебувати під наглядом й забезпечуватися арміями країн-окупантів[7]
  9. Повинен відбутися обмін полоненими. Після обміну уряди колишніх країн-суперниць повинні надати одне одному дані про витрат на утримання полонених[7]
  10. Договір має бути ратифіковано протягом 15 днів в Бухаресті[7]

У Константинопольському мирному договорі обумовлювався лише болгарсько-турецький кордон між Туреччиною і Болгарією[7]. Його підписали в Стамбулі лише Болгарія і Османська імперія 29 вересня того ж року. Відповідно до нього, Туреччина назад отримувала частину Східної Фракії і місто Едірне[2][3].

Нові спірні території[ред.ред. код]

Завдяки угоді, територія Сербії збільшилася до 87 780 км²;, на приєднаних землях мешкало 1 500 000 осіб[6]. Греція збільшила свої володіння до 108 610 км²;, а її населення, на початок війни було 2 660 000, з підписанням договору становило 4 363 000 осіб[6]. 14 грудня 1913 року, крім відвойованих у турків і болгар територій, Греції відійшов Крит. Румунія отримала Південну Добруджу площею 6960 км²;, і населенням 286 000 осіб.

Попри значні територіальні втрати, у складі Болгарії залишалася відвойована у Османської імперії центральна частина Фракії площею 25 030 км²;. У болгарської частини Фракії мешкало 129 490 осіб[6]. Таким чином, це було «компенсацією» за загублену Добруджу. Але пізніше Болгарія втратила і цю територію.

На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не було до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією й Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав — Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, — а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, воліла аннексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини й Італії[6][8].

Перша світова війна[ред.ред. код]

Мирний договір серйозно змінив політичну ситуацію на Балканах. Остаточний розвал Балканського союзу підтримали Німецька імперія і Австро-Угорщина. Болгарський король Фердинанд I був незадоволений таким завершенням війни. Як стверджують, після підписання договору він вимовив фразу «Ma vengence sera terrible»[9]. У свою чергу у Другій Балканській війні Сербія втратила підтримку Росії, але значно посилилася. Австро-Угорщина побоювалася виникнення на своїх кордонах сильної держави, яка після поразки Болгарії і Туреччини в Балканських війнах могло стати найсильнішою державою на Балканах. До того ж у Воєводині, яка належала австрійській короні, мешкала велика кількість сербів. Побоюючись сецесії Воєводини, а згодом і повного розпаду імперії, уряд Австро-Угорщини шукав привід для оголошення війни сербам[2][3][6][8].

Тим часом сама Сербія радикалізувалась. Перемога відразу в двох війнах і різке посилення держави викликали національний підйом. Наприкінці 1913 року сербські війська зробили спробу окупувати частину Албанії, розпочалася Албанська криза, яка завершилася виводом військ Сербії з новоствореної держави[3]. Одночасно під заступництвом сербської контррозвідки в ході війн сформувалася угруповання «Чорна рука», контролювавша всі органи влади[5].

Частина угруповання, відома як «Млада Босна»[5], діяла в Боснії і мала за мету відколоти її від Австро-Угорщини[8]. У 1914 році за підтримки «Чорної руки» було скоєне Сараєвське вбивство[5].. Австро-Угорщина давно шукала привід ліквідувати єдину державу на Балканах, яке заодно заважало Німеччині проникнути на Близький Схід — Сербію. Тому вона пред'явила сербській державі ультиматум, слідом за яким розпочалася Перша світова війна[3].

Реваншистська Болгарія у новій війні постала на бік Австро-Угорщини та Німеччини. Її уряд жадав відновити державні кордони на травень 1913 року, для цього треба було знову перемогти Сербію. Перша світова війна призвела до більших змін на Балканах, ніж попередні дві Балканські. Таким чином, Друга Балканська війна мала далекосяжні непрямі наслідки[2][3].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б «Secondary Wars and Atrocities of the Twentieth Century» (англійською). Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-12-21. 
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг Балканская война. 1912-1913 гг..
  3. а б в г д е ж и к л м Задохин А., Низовский А. Пороховой погреб Европы. — ISBN 5–7838–0719–2.
  4. а б в г д Влахов Т. Отношения между България и централните сили по време на войните 1912—1918 г..
  5. а б в г д Крсто Којовић Црна књига. Патње Срба Босне и Херцеговине за време светског рата 1914-1918 године.
  6. а б в г д е Anderson, Frank Maloy and Amos Shartle Hershey Handbook for the Diplomatic History of Europe, Asia, and Africa 1870-1914.
  7. а б в г д е ж и к л м Ключников Ю.В., Собанин А.В. Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. — Т. 1.
  8. а б в Могилевич А.А., Айрапетян М.Э. На путях к мировой войне 1914—1918.
  9. «Моя помста буде жахлива»

Джерела[ред.ред. код]

  • Бьюкенен Д.У. Мемуары дипломата. — Москва: 2001. — ISBN 5-17-008824-8(рос.)
  • Мерников А.Г., Спектор А.А. Всемирная история войн. — Минск: 2005.(рос.)
  • Петросян Ю.А. Османская империя: могущество и гибель. Исторические очерки. — Москва: 1990.(рос.)
  • Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны. — Москва: 1986.(рос.)
  • Троцкий Л. Сочинения. — Москва-Ленинград: 1926 Т. 6.(рос.)
  • Хальгартен Г. Империализм до 1914 года. Социологическое исследование германской внешней политики до Первой мировой войны. — Москва: 1961.(рос.)
  • Балканские народы и европейские правительства в XVIII — начале ХХ в.. — Москва: Документы и исследования, 1982.(рос.)
  • Виноградов В.Н. Об исторических корнях «горячих точек» на Балканах // Новая и новейшая история. — 1993. — № 4.(рос.)
  • Поповски В. Историко-правовое и политическое значение Берлинского договора 1878 г. для Македонии // Вопросы истории. — 1997. — № 5.(рос.)
  • Erickson, Edward J.; Bush, Brighton C. (2003). Defeat in Detail: The Ottoman Army in the Balkans, 1912–1913. Greenwood Publishing Group. ISBN 0275978885. (англ.)
  • Hall, Richard C. (2000). The Balkan Wars, 1912–1913: Prelude to the First World War. Routledge. ISBN 0415229464. (англ.)
  • Schurman, Jacob Gould (2004). The Balkan Wars 1912 To 1913. Kessinger Publishing. ISBN 1419153455. (англ.)

Посилання[ред.ред. код]