Змова князів (1481)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Змова руських князів 1481)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Змова князів 1481 року — викритий зговір литовсько-руських православних феодалів супроти великого князя литовського і короля польського Казимира IV Ягеллончика. Учасники змови, князі Михайло Олелькович, Федір Іванович Бельський та Іван Юрійович Гольшанський-Дубровицький, замислили скинути, а, можливо, й убити господаря та звести Олельковича на віленський трон. Той належав до старшої гілки Ольгердовичів і формально мав більше прав, ніж нащадок Ягайла. Свідчення джерел доволі скупі й суперечливі, що породило розмаїтість версій, але загалом превалює теза про династично-родинний характер інтриги.

Передумови[ред. | ред. код]

Михайло, молодший син Олелька Володимировича, за домовленістю з братом Семеном в 1454 році став правити у Слуцькому й Копильському князівствах. Влітку 1470 його Казимир Ягеллончик дослав намісником до Великого Новгорода, де саме вирішувалось питання, під вплив якої держави-сусідки, Литви чи то пак Москви, слід схилитися. Кандидатура князя, в жилах котрого текла кров як Гедиміновичів, так і Рюриковичів, прийшла до сподоби тамтешньому вічу. Михайло прибув до міста 8 листопада, де його прийняли «з великою честю». Утім, вже в березні 1471 він довідався про смерть брата й, за висловом літописця, «поеха на Киевъ, на свою вотчиноу», схоже, без королівського на те погодження. Перебування у Новгороді амбіційний Олелькович вважав пониженням свого громадського статусу, до того ж з ВКЛ зазвичай туди виряджали тих князів, що їх кортіло збутися. Натомість він палко жадав зробитися київським володарем, посунувши задля цього малолітнього племінника. У своєму пориванні він міг розраховувати на прихильність киян, які воліли бачити на престолі особу, здатну впоратися з татарськими набігами. Однак, намірам не судилось збутися — у 1471 р. Ягеллончик скасував удільний статус Київського князівства й поставив воєводою Мартина Гаштольда. Жителі зустріли литовського сановника, як чужовірця й головно людину не князівського походження, різко негативно, але вдаватись до якихось масштабних виступів не стали й зрештою прийняли його, чому, либонь, посприяли родинні зв'язки: Гаштольд доводився швагром Семену Олельковичу й був одружений з представницею православного роду Гольшанських.

Покривджений Михайло Олелькович долучився до когорти противників внутрішньої та зовнішньої політики Ягеллончика. Монарх послідовно обмежував земельні володіння, вплив і права удільних князів, підважуючи таким чином їхні династичні позиції. Литовсько-руська знать неодноразово пропонувала назначити субмонарха. Якщо в 1456 і 1461 йшлося про Симеона Олельковича, то 1478 року кандидатами фігурували сини самого Казимира, — про інших Ольгердовичів не було й мови. Михайло ж не залишився осторонь політичного життя. В 1476 укупі з низкою світських достойників та чільних православних кліриків він підписав послання митрополита Мисаїла до Папи Римського Сикста IV зі згодою прийняти церковну унію. Князь вміщений першим серед мирян й названий яко «великославний» і «яснороджений» «брат по плоті пресвітлого короля». Наступним подане ім'я двоюрідного брата, Федора Бельського, стосовно котрого вживається зворот «брат по крові великого князя Андрія» (не зрозуміло, хто ж то мався на увазі, позаяк раніше правителя з таким іменем не було). Дослідники по-різному витлумачують цю обставину: як спробу привернути увагу Ягеллончика, або ж намагання заявити про свої права на престолонаступництво[1]. Коли в 1479 загострився литовсько-московський конфлікт із-за Новгорода Михайло Олелькович з групою невдоволених князів вступив у перемовини з Іваном III, своїм тіточним братом. Стосунки межи ними стали ще тіснішими на ґрунті посередництва у виданні заміж доньки молдавського господаря, Олени Волошанки, за Івана Молодого.

Перебіг подій[ред. | ред. код]

Олелькович ще сподівався обійняти уря́д київського воєводи. Така нагода з'явилась у 1480, коли Гаштольда перевели в Троки. Однак його місце посів нижчий за статусом боярин Іван Ходкевич, котрий вислужився перед королем й був ревним виконавцем його волі. Втрата обох князівських «отчизн» — Києва і Вільні — спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до втілення рішучого, навіть відчайдушного плану скинення Казимира Ягеллончика, коли той навідуватиме ВКЛ. За спільниками не стояло якихось політичних угруповань, достеменно знані імена лише 3 феодалів, хоча викликає обмаль сумнівів те, що існувала й дещиця прибічників, котрі згодом уникли покарання. Лист хелмінського воєводи від 20 травня 1481, писаний в Гданськ по гарячих слідах, доносить, що княжата задумали вбити короля на полюванні, заразом і його синів, а дружину — взяти під варту. Виконати затію передбачалось на Вербну неділю, тобто 15 квітня, втім «добрі люди» своєчасно застерегли про рихтований замах. За іншою версією, змовники вирішили умертвити сюзерена на весіллі Федора Бельського з Ганною Семенівною Кобринською, що відбулось у квітні; король був запрошений на святкування, оскільки доводився нареченому стриєчним братом. Історики М. Грушевський та В. Антонович свого часу висунули думку, що більш правдоподібно учасники конспірації мали на меті не вбити Казимира, а схопити його живцем, примусити зректися трону й звести М. Олельковича як найгіднішого серед них. Звісно, такий прихід до влади видавався не надто вабним, але хтозна, як би повелась політична еліта ВКЛ у випадку успіху. В будь-якому разі змову було викрито, начебто, Іваном Ходкевичем, пошлюбленим, до речі, з сестрою Бельського, — Агнешкою. Принаймні, на таке судження наштовхує лист Івана Дмитрійовича Бельського 1567 р., адресований Григорію Ходкевичу, де внук Федора дорікає предкам другого у зраді «сродича». Так чи інакше, відразу після вінчання Михайла Олельковича й Івана Гольшанського схопили. Бельському, що тільки-но побрався й провів єдину ніч з дружиною, «ледь не в єдиній кошулі» довелося тікати до Москви[2][3].

Зневолені князі постали перед судом віленського воєводи Олехна Судимонтовича та троцького пана Мартина Гаштольда. Прикметно, але обидва вони родичалися з І. Ю. Гольшанським. За злочин проти маєстату винуватців осудили до смертної кари. 30 серпня 1481 року їх стратили у Вільні шляхом усічення голови чи взагалі четвертування. Суворий вирок засвідчував тяжкість скоєного, будь-який прояв милостивості зі сторони короля був би потрактований сучасниками за прояв слабкості. Деталі замаху не стали набутком широкого загалу, жодного документа з процесу не збереглося, ні в оригіналі, ні в копії. Автор Волинського короткого літопису обмежився ремаркою, що «вина их богу единому свѣдущу»[4]. У всьому іншому Ягеллончик повівся м'яко. Було дозволене погребіння тіл змовників у церкві. Так, українські археологи при дослідженні однієї з крипт Києво-Печерського монастиря, зідентифікованої як усипальниця Олельковичів, знайшли чоловічий кістяк 40-50 літ. Він був похований як усі, в труні, але голова, руки й ноги були стяті, що характерно при четвертуванні. Попри те, що земський привілей 1447 року уможливлював покарання родичів у випадку державної зради, цього не сталось. Вдові М. Олельковича, Анні, та їхньому єдиному сину Семену були покинуті Слуцьке й Копильське князівства. Брат іншого змовника, Олександр Юрійович Гольшанський, невдовзі став старостою городенським. Володіння Бельського відійшли до рідного брата Семена. Російський історик Михайло Кром привертає увагу на лист великої княгині Олени Іванівни від 1503, де той названий «Іюдою», «который будучи здѣсе въ Литвѣ, братью свою князя Михайла и князя Ивана переѣл, а князя Ѳеодора на чюжу сторону прогналъ»[5]. Можна тільки здогадуватись, чи не він допоміг викрити заколотників.

Наслідки[ред. | ред. код]

Полишена княгиня Кобринська не схотіла возз'єднатись з чоловіком. Той настирливо клопотав через численні посольства Івана III, аби йому віддали дружину, навіть силоміць. За аргумент бралось те, що в московськім «законѣ во христіаньскомъ, хоти и не похочетъ жена къ мужу, ино еѣ и по неволѣ выдати мужу»[6], у відповідь парирували: «ино въ нашом законѣ того нѣтъ, силою волныхъ въ неволю давати нелзѣ; и теперь, коли всхочетъ къ мужу своему ѣхати, а мы ей не боронимъ»[7]. Отож-бо, зусилля втікача не осягли бажаної мети. Ймовірно, що той самий Бельський став джерелом звісток про «мятеж в Литовской земле», які знайшли вираження в Софійському другому літописі. Вміщений там пасаж, мовляв, змовники прагнули «по Березыню рѣку отсѣсти» частину земель ВКЛ, на переконання вищезгаданого М. Крома, є радше реверансом князя в сторону Москви post factum. Щоправда, зерно істини в нім міститься, любецька міська хроніка підтверджує, що князі діяли в згоді з московським государем, який незадовго перед тим висловив зазіхання на терени Західної Русі. Й справді, родові володіння Гольшанського розкинулись на притоці річки Березина, Ольшанці, однак вони подібно до Слуцька і Копиля, приналежних М. Олельковичу, розташовувалися на відстані 500—600 км від московських рубежів. Власне, йшлося про величезну територію, яку навряд чи змовники були в змозі відірвати. Навіть Бельський, вотчина якого знаходилась на Смоленщині, тобто значно ближче, не зумів «від'їхати» разом з нею. З іншого боку, учасники конспірації не могли розраховувати на одержання в Московській державі не те що нових уділів, а навіть на збереження патримоній — Іван III напередодні провів фронтальний наступ на удільні володіння, про що добре відали у ВКЛ.

Дослідники назагал виказують серйозні заперечення щодо наявності у виступі княжат якогось виразно національного чи релігійного підґрунтя.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Заторський Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року: реконструкція архетипу. — Львів : УКУ, 2018. — С. 412-414. — ISBN 978-617-7637-13-3.
  2. Сб РИО. — СПб., 1898. — Т.71. — С. 501, 503
  3. Полное собрание русских летописей. — Т. 6. — Вып. 2: Софийская вторая летопись. — М., 2001. — с. 313
  4. Полное собрание русских летописей. — Т. 35: Летописи Белорусско-Литовские. — М., 1980. — с.122
  5. Сб РИО. — СПб., 1882. — Т.35. — С. 371
  6. Сб РИО. — СПб., 1882. — Т.35. — С. 192—193
  7. Сб РИО. — СПб., 1882. — Т.35. — С. 212

Джерела та література[ред. | ред. код]