Змова руських князів (1481)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Змова руських князів 1481)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Змова князів 1481 року — невдалий виступ литовсько-руських православних князів супроти короля польського і великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика. Учасники змови, брат київського князя Михайло Олелькович, Федір Іванович Бельський та Іван Юрійович Гольшанський, планували скинути, а, можливо, й убити Казимира IV та звести на віленський престол Михайла Олельковича. Той належав до старшої гілки Ольгердовичів і формально мав на трон більші права, ніж нащадки Ягайла. Свідчення джерел вкрай скупі й суперечливі, що породило розмаїтість версій подій.

Перебіг подій[ред. | ред. код]

Михайло, молодший син Олелька Володимировича, домовившись з братом Семеном, в 1454 році став правити у Слуцькому й Копильському князівствах. Влітку 1470 він дістав намісництво у Великому Новгородові, що хитався поміж Литвою та Московською державою. Кандидатура князя, в жилах котрого текла кров і Гедиміновичів, і Рюриковичів, прийшла до сподоби тамтешньому вічу. Задовольняючи прохання новгородців, Казимир Ягеллончик в той самий час збувався амбіційного Олельковича. Михайло прибув до міста 8 листопада, де його прийняли «з великою честю». Однак вже в березні наступного року з огляду на звістку про смерть брата він «поеха на Киевъ, на свою вотчиноу», схоже, без погодження з королем. Своє перебування у Новгороді Олелько, запевне, вважав пониженням громадського статусу, натомість палко жадав стати київським князем. У цьому прагненні він міг розраховувати на прихильність киян, що воліли бачити владарем особу, здатну впоратися з татарськими набігами. Втім, цим планам не судилось збутися — в 1471 р. Ягеллончик фактично скасував удільне Київське князівство і поставив воєводою пана Мартина Гаштольда. Мешканці колишнього стольного града попервах зустріли литовського сановника різко негативно, але вдаватись до яких-небудь масштабних виступів не стали. Зрештою вони прийняли його, чому, мабуть, посприяли родинні зв'язки: Гаштольд доводився шурином Семену Олельковичу і був одружений з представницею православних князів Гольшанських.

Відсторонений Михайло Олелькович затаїв образу на Казимира, долучившись до когорти противників його внутрішньої та зовнішньої політики, що не завадило, однак, брати участь в політичному житті. Так, в 1476 році він укупі з іншими світськими та церковними достойниками підписав послання митрополита Мисаїла до папи римського Сикста IV з пропозицією церковної унії. В тексті він названий яко «великославний» і «яснороджений» «брат по плоті пресвітлого короля», тоді коли щодо двоюрідного брата Федора Бельського вживається зворот «брат по крові великого князя Андрія». Не зрозуміло, хто ж то мався на увазі, позаяк раніше правителя з таким іменем не було, історики висувають низку припущень. Важливе інше: нащадки князя Володимира Ольгердовича цим, найімовірніше, постулювали свої права на престолонаступництво[1]. Коли в 1479 році загострився литовсько-московський конфлікт через Новгород Михайло Олелькович спільно з купкою невдоволених князів вступив у перемовини з Іваном III, який був його тіточним братом. Зносини стали ще тіснішими, коли перший виступив посередником у справі укладенні шлюбу між Оленою Волошанкою, донькою молдавського господаря, та старшим сином московського государя, — Іваном Молодим.

Черговою кривдою для Олельковича стало призначення в 1480 році на вакантний уря́д київського воєводи знов-таки не його, а боярина Івана Ходкевича, що вислужився перед королем, але був нижчим за статусом від Михайла. З цієї миті, вочевидь, стали виношуватися плани скинення Казимира Ягеллончика, коли той буде навідувати ВКЛ. Знало про них лишень невелике коло осіб, хоча не викликає сумнівів те, що були й поплічники, які згодом оминули покарання. Утім, якихось політичних сил чи угруповань за змовниками не стояло. Одне із найраніших джерел, лист хелмінського воєводи в Гданськ від 20 травня 1481, свідчить, що перед Великоднем (22 квітня) княжата задумали вбити короля і його синів під час полювання, а дружину — взяти під варту, проте «добрі люди» заздалегідь сповістили про готований замах. Згідно з іншою версією, монарха було вирішено умертвити на весіллі князя Федора Бельського з Ганною Кобринською, назначеного на 15 квітня 1481. Король прибув на одруження свого стриєчного брата — їхні матері були рідними сестрами — вже попереджений, мабуть, Іваном Ходкевичем, пошлюбленим з сестрою Бельського, — Агнешкою. Вказівка на це міститься у посланні І. Д. Бельського до Григорія Ходкевича від 1567, де внук Федора звинувачує предків другого у зраді «сродича». Відразу після вінчання Михайла Олельковича й Івана Гольшанського було схоплено. Бельському, що тільки-но побрався й провів єдину ніч з дружиною, «едва во единой кошюлѣ» довелося тікати з деякими соратниками до Москви[2][3].

Зневолені князі постали перед судом віленського воєводи Олехна Судимонтовича та троцького пана Мартина Гаштольда. Прикметно, але вони обидвоє доводилися родичами Гольшанському. За злочин супроти маєстату винуватців засудили до смертної кари, 30 серпня 1481 року їх прилюдно четвертували на одній з площ Вільні. Будь-який інший вердикт трактувався б сучасниками як прояв слабкості. Навіть подробиці замаху не стали суспільним надбанням, автор Волинського короткого літопису зауважує, що «вина их богу единому свѣдущу»[4].

У всьому іншому Казимир Ягеллончик повівся милостиво. Було дозволене погребіння тіл змовників у церкві. Так, українські археологи при дослідженні однієї з крипт Києво-Печерського монастиря, зідентифікованої як усипальниця Олельковичів, знайшли чоловічий кістяк 40-50 літ. Він був похований як усі, в труні, але голова, руки й ноги були стяті, що характерно при четвертуванні. Маєтності конфісковувати не стали й покинули вдові М. Олельковича, Анні, та їхньому єдиному сину Семену. Володіння Бельського перейшли до рідного брата Семена, який залишився лояльним королю, ба більше, заслужився його приязності. Російський історик Михайло Кром привертає увагу на лист великої княгині литовської Олени Іванівни від 1503, де той названий «Іюдою», «который будучи здѣсе въ Литвѣ, братью свою князя Михайла и князя Ивана переѣл, а князя Ѳеодора на чюжу сторону прогналъ»[5]. Можна тільки здогадуватись, чи не він допоміг викрити спільників.

Княгиня Кобринська, полишена у ВКЛ, не захотіла їхати до мужа. Той неодноразово клопотав через послів Івана III вернути дружину, навіть силоміць, аргументуючи тим, що в московськім «законѣ во христіаньскомъ, хоти и не похочетъ жена къ мужу, ино еѣ и по неволѣ выдати мужу»[6]. Потуги втікача не увінчалися успіхом. Можливо, що саме з його подачі цілі змовників були представлені в бажаному вигляді — як прагнення «по Березыню рѣку отсѣсти» частину земель ВКЛ. Зерно правди у цій звістці Софійського другого літопису є, любецька міська хроніка підтверджує, що князі діяли у згоді з московським государем, що перед тим висловив домагання на терени Західної Русі. Справді, родові володіння Гольшанського розкинулись на Березині, притоці річки Німан, однак вони подібно до Слуцька і Копиля, приналежних М. Олельковичу, розташовувалися на відстані 500—600 км від московських рубежів. Власне мова йшла про величезну територію, яку навряд чи змовники були в змозі відірвати. Навіть Бельський, вотчина якого знаходилась на Смоленщині, тобто значно ближче, не зумів «від'їхати» разом з нею. Водночас дослідники виражають серйозні заперечення щодо наявності у виступі княжат якогось вираженого національного чи релігійного підґрунтя.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Заторський Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року: реконструкція архетипу. — Львів : УКУ, 2018. — С. 412-414. — ISBN 978-617-7637-13-3.
  2. Сб РИО. — СПб., 1898. — Т.71. — С. 501, 503
  3. Полное собрание русских летописей. — Т. 6. — Вып. 2: Софийская вторая летопись. — М., 2001. — с. 313
  4. Полное собрание русских летописей. — Т. 35: Летописи Белорусско-Литовские. — М., 1980. — с.122
  5. Сб РИО. — СПб., 1882. — Т.35. — С. 371
  6. Сб РИО. — СПб., 1882. — Т.35. — С. 192—193

Джерела та література[ред. | ред. код]