Майнільський інцидент

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Майніла на мапі з кордонами на 1939 рік

Майнільський інцидент — інцидент, що його використало керівництво СРСР, як формальний привід для початку радянсько-фінської війни 1939 року.

Історія[ред.ред. код]

26 листопада на першій сторінці газети «Правда» з'явилась стаття «Шут гороховый на посту премьера» [1], що стала сигналом до початку антифінської пропагандистської кампанії.

У цей же день, за донесенням у Москву командувача військами Ленінградської військової округи командарма II рангу К.П. Мерецкова штаб округи отримав термінове повідомлення про обстріл фінською артилерією підрозділу Червоної армії, дислокованого північніше Майніли. Було вбито 4 й поранено 9 червоноармійців. З Москви надійшов наказ готуватися до контрудару [2]. Для розслідування обставин інциденту виїхав начальник оперативного відділу штабу округи полковник Тихомиров П.Г. Результати розслідування, як і прізвища загиблих, в СРСР не публікувалися [3].

За офіційцним повідомленням уряду СРСР 26 листопада 1939 року в 15:45 фінська артилерія в районі Майніли випустила сім снарядів по позиціях 68-го стрілецького полку на радянській території. Загинуло три червоноармійці і один молодший командир. У той же день наркомат закордонних справ СРСР звернувся з нотою протесту до уряду Фінляндії і зажадав відводу фінських військ від кордону на 20-25 км.

Фінський уряд заперечив факт обстрілу радянської території і запропонував спільно провести розслідування інциденту відповідно до Конвенції про прикордонних комісарів від 24 вересня 1928 року, а також заявив про готовність «приступити до переговорів з питання про взаємне відведення військ на певну відстань від кордону».

28 листопада уряд СРСР кваліфікував ноту уряду Фінляндії як неприйнятну, фактично відмовився від спільного розслідування інциденту й заявив, що «вважає себе вільним від зобов'язань, взятих на себе відповідно до пакту про ненапад» між Фінляндією і СРСР.

29 листопада 1939 року посланнику Фінляндії в Москві була вручена нота про розрив дипломатичних відносин з Фінляндією. Голова Раднаркому (уряду) СРСР Вячеслав Молотов по московському радіо заявив: «ворожа по відношенню до нашої країни політика нинішнього уряду Фінляндії примушує нас вжити негайних заходів для забезпечення зовнішньої державної безпеки». У тому ж виступі, не згадуючи про Майнільський інцідент, В. Молотов повідомив про якийсь-то «артилерійський обстріл наших військових частин під Ленінградом, що привів до тяжких жертв у червоноармійських частинах»[4]». Увечері 29 листопада політичні й господарські представники СРСР були відкликані із Хельсінкі.

29 листопада фінський уряд направив ноту у якій погоджувався відвести свої війська «на таку відстань від Ленінграду, за якої не можна було би говорити, що вони загрожують безпеці цього міста» [5]. На цю ноту уряд Фінляндії не отримав відповіді, за винятком усного зауваження, що «вже занадто пізно».

30 листопада о 8 годині ранку війська Ленінградського фронту отримали наказ перейти кордон з Фінляндією. У той же день президент Фінляндії Кюесті Калліо оголосив війну СРСР.

17 квітня 1940 року, через 5 днів після підписання мирного договору між СРСР і Фінляндією, Йосип Сталін на нараді, присвяченій підсумкам війни із Фінляндією, розкрив причини, необхідність цієї війни, та її вчасність, з точки зору уряду СРСР:

Нельзя ли было обойтись без войны? Мне кажется, что нельзя было. Невозможно было обойтись без войны. Война была необходима, так как мирные переговоры с Финляндией не дали результатов, а безопасность Ленинграда надо было обеспечить безусловно, ибо его безопасность есть безопасность нашего Отечества. Не только потому, что Ленинград представляет процентов 30-35 оборонной промышленности нашей страны и, стало быть, от целостности и сохранности Ленинграда зависит судьба нашей страны, но и потому, что Ленинград есть вторая столица нашей страны. Прорваться к Ленинграду, занять его и образовать там, скажем, буржуазное правительство, белогвардейское - это значит дать довольно серьезную базу для гражданской войны внутри страны против Советской власти.

Вот вам оборонное и политическое значение Ленинграда как центра промышленного и как второй столицы нашей страны. Вот почему безопасность Ленинграда есть безопасность нашей страны. Ясно, что коль скоро переговоры мирные с Финляндией не привели к результатам, надо было объявить войну, чтобы при помощи военной силы организовать, утвердить и закрепить безопасность Ленинграда и, стало быть, безопасность нашей страны.

Второй вопрос: а не поторопились ли наше Правительство, наша Партия, что объявили войну именно в конце ноября - начале декабря, нельзя ли было отложить этот вопрос, подождать месяца два - три - четыре, подготовиться и потом ударить? Нет. Партия и Правительство поступили совершенно правильно, не откладывая этого дела и, зная, что мы не вполне еще готовы к войне в финских условиях, начали активные военные действия именно в конце ноября - начале декабря. Все это зависело не только от нас, а, скорее всего, от международной обстановки. Там, на Западе, три самых больших державы вцепились друг другу в горло; когда же решать вопрос о Ленинграде, если не в таких условиях, когда руки заняты и нам представляется благоприятная обстановка для того, чтобы их в этот момент ударить? [6]

Сучасний погляд[ред.ред. код]

За часів «перебудови» стали відомі кілька версій Майнільського інциденту. За однією з них обстріл позицій 68-го полку провів секретний підрозділ НКВС. За іншою, взагалі ніякої стрілянини не було, і в 68-му полку 26 листопада не було ні убитих, ні поранених. Є й інші версії. Але, на жаль, ніяких документальних підтверджень жодна з них поки не має.

На думку відомого історика Михайла Семиряги[7] провокація в Майнілі «була влаштована, природно, тими, кому вона була вигідна. У даній ситуації вона була вигідна лише радянській стороні, щоби мати привід для денонсації договору про ненапад із Фінляндією.[8]»

Примітки[ред.ред. код]

  1. Шут гороховый на посту премьера
  2. Мерецков К.А. На службе народу. Страницы воспоминаний.— М.: Политиздат, 1968.— С. 177.
  3. Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии. 1939—1941.— М.: Высш. шк., 1992.— С. 156.
  4. Внешняя политика СССР. Т. IV./Сб. документов.— М.: Госполитиздат, 1946.— С. 466.
  5. Донгаров А. Г. Война, которой могло не быть.— Вопросы истории. 1990, № 5.— С. 37.
  6. Виступ Й.В. Сталіна на нараді начальницького складу з узагальнення досвіду бойових дій проти Фінляндії 17 квітня 1940
  7. Михайло Іванович Семиряга (1922—2000) — доктор історичних наук, дійсний член Академії військових наук Російської Федерації, полковник запасу, професор Російського державного гуманітарного університету.
  8. * Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии. 1939—1941.— М.: Высш. шк., 1992.— С. 156.

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.