Бій під Малими Міньками

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бій під Малими Міньками
Радянсько-українська війна
Пам'яті героїв Базару.jpg
Розстріл учасників бою під Базаром
51°02′38″ пн. ш. 29°17′36″ сх. д. / 51.04388888999999807° пн. ш. 29.29361111000000051° сх. д. / 51.04388888999999807; 29.29361111000000051
Дата: 17 листопада 1921 р.
Місце: Біля села Малі Міньки, Овруцький повіт, Волинська губернія 51°08′23″ пн. ш. 29°15′53″ сх. д. / 51.13972° пн. ш. 29.26472° сх. д. / 51.13972; 29.26472
Результат: Остаточна поразка сил УНР у боротьбі за українську незалежність
Сторони
Flag of the Ukranian State.svg УНР Red Army flag.svg РРФСР
Командувачі
Тютюнник Юрій Йосипович Котовський Григорій Іванович
Військові сили
близько 900
Повстанська армія УНР
(Волинська повстанська група)

9-та Кримська кавалерійська дивізія Котовського
Втрати
700 осіб ?

Бій під Малими Міньками — бій 17 листопада 1921 року поблизу села Малі Міньки, Овруцький повіт, Волинська губернія. У ході цієї битви в боротьбі з більшовиками зазнала поразки Волинська група Повстанської армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрія Тютюника[1].

Більшість істориків вважають, що Листопадовий рейд майже не мав шансів на успіх, це був радше похід відчаю і акт героїзму[2].

Передісторія[ред. | ред. код]

Після окупації більшовиками Української Народної Республіки частини регулярної армії УНР були інтерновані в Польській республіці. Однак у 1921 році було ухвалено рішення рейдом вирушити до України з метою підтримки антирадянських виступів. Планувалося підняти всенародне повстання та дійти до Києва.

Проти Армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнника більшовики стягнули свої найкращі сили. Як свідчать історики, перевага у живій силі в сорок разів перевищувала сили повстанців. Удень і вночі, впродовж двох тижнів червона кіннота переслідувала напівроздягнутих, голодних, виснажених вояків УНР[3].

Хід бою[ред. | ред. код]

Схема бою біля села Малі Миньки

15 листопада між зайнятими котовцями селами на морозі сили Тютюнника форсували Тетерів. Уранці 17 листопада глибоким снігом українські сили дісталися до села Малі Міньки. Останній бій із більшовицькими військами Волинська група провела 17 листопада 1921 року під Малими Міньками. У ньому 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, добре озброєному більшовицькому війську.

2-а і 3-я бригади 9-ї кавалерійської дивізії Котовського оточили українські сили. Комбінованим ударом вони відокремили від решти колони авангард, при якому перебували Тютюнник, Отмарштейн, Янченко, два комбриги та десяток саней із пораненими. Другим ударом відступні українські сили знову поділені навпіл. Бійці боролися до останнього набою. Окремі вояки, аби не потрапити до більшовицького полону, підривали себе останньою гранатою. Так вчинили урядовець, міністр Військово-Морських Сил Української держави М. Білинський, ройовий Андрієвський та інші[4].

Після того, як повстанці витратили всі набої, червоноармійці почали рубати безборонних козаків. Убивали всіх: поранених, тих, хто здавався, людей, які ледве трималися на ногах. Тривало це доти, поки не приїхав Г. Котовський[4].

Вдалося врятуватися і повернутися до Польської республіки штабу армії, кінній сотні та пораненим, які перебували на передніх підводах[4][5].

Розправа над полоненими[ред. | ред. код]

Після закінчення нищення та грабунків полонених українських вояків вишикували у чотири шеренги та повели до М. Миньок, де їх замкнули у церкві. Уночі червоноармійці продовжили грабунки. Над полоненими знущалися, не давали їсти[4].

Г. Котовський пропонував повстанцям перейти на службу до Червоної армії, але всі вояки відмовилися від цієї пропозиції[4][6].

18 листопада полонених, оточених кінним ескортом, перевели до Базара, де над ними відбувся суд. Допит проводили Г. Котовський та співробітник ЧК І. Гаркавий. Полонених українців підводили до ям і розстрілювали з кулеметів. Близько 22-ї години 21 листопада розстріляли перших 25 старшин. Протокол Надзвичайної комісії свідчить, що під Малими Миньками було вбито більше 400 бійців, до полону захоплено разом із пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443. До найвищої міри покарання — розстрілу — засудили 360 повстанців. Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість із них було страчено[4][5]. Упродовж тижня 95 полонених «померли від ран», 83 відправлені на допит до Києва, решта, серед них молодший брат міністра військових справ УНР Олексій Петрович Сальський, засуджені до розстрілу.

Представник УСРР у Польській республіці Олександр Шумський, прочитавши вирок комісії, пропонував перетворити цей суд на великий політичний процес, інформацію про який поширити в європейській та американській пресі. У той же час дії червоноармійців під М. Миньками він прохав замовчувати, адже «…спосіб ліквідації цього набігу, прийнятий київськими товаришами, справить невигідне для нас враження»[4].

22 і 23 листопада «суд» продовжувався, повстанців невеликими групами підводили до ям, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали[4][5].

За даними, які наводить український історик Роман Коваль, серед вояків, що загинули під Базаром, були не лише українці, а й представники інших народів. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88 % з них становили українці, 9,41 % — росіяни (це не менше 32 осіб), поляки — 1,47 %, білоруси та євреї — 1,18 %, німці — 0,59 %[4].

Червоноармійці під Малими Миньками теж зазнали значних втрат. Як свідчать спогади, вони декілька днів возили своїх поранених до Овруча, а шпиталі в Базарі, Хабнім і Народичах були вщерть заповнені[4].

З поразкою Другого Зимового походу збройна епопея регулярної української армії закінчилася[4][5]

Відступ решток сил[ред. | ред. код]

Для переслідування Тютюнника і штабу сформовано «летючий загін» з 90 вершників із наказом знищити відступних і захопити генерала, червоноармійцям це не вдалося; штаб, кінна сотня й важкопоранені числом до 120 осіб під керівництвом Тютюнника, пробиваючись через села теперішніх Овруцького й Олевського районів, 20 листопада перейшли на польську територію.

Учасники битви[ред. | ред. код]

Нижче наведені лише деякі відомі імена розстріляних:

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Трагедія під Базаром
  2. Трагедія під Базаром
  3. У світлі однієї трагедії
  4. а б в г д е ж и к л м Трагедія Базара
  5. а б в г Базарська трагедія. Котовський і червоні проти петлюрівців. Історична правда. Процитовано 2017-03-14. 
  6. Трагедія під Базаром - сотні солдатів і офіцерів полягли за Волю України... Процитовано 2017-03-14. 
  7. Косик, Володимир. Україна і Німеччина у другій світовій війні / Пер. із франц. Р. Осадчука.— Париж—Нью-Йорк—Львів: Наукове тов-во ім. Т. Шевченка у Львові, 1993.— С. 199.
  8. Похід у безсмертя. memorial.kiev.ua (uk-ua). Процитовано 2017-03-14. 

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Олег Шатайло. Спадкоємці козацької слави. стор. 42