Депортація кримських татар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Депортація кримських татар
Частина Депортації народів у СРСР і Друга світова війна
Deportation of the Crimean Tatars.jpg
Місце атаки Кримський півострів
Дата 18 травня 1944
Спосіб атаки Депортація, етнічна чистка
Загиблі близько 8000 під час перевезення, від 30 000 до 45 000 у вигнанні
Організатори НКВС, радянська таємна поліція

Депортація кримських татар (кр.-тат. Qırımtatar sürgünligi) — насильницьке виселення кримськотатарського народу з їхньої історичної батьківщини, здійснене упродовж 18-21 травня 1944 року радянським тоталітарним режимом. У результаті етнічної чистки відомства держбезпеки СРСР та таємна поліція за наказом Йосипа Сталіна депортували 191 044 кримських татар у віддалені регіони Радянського Союзу — від північного Приуралля до республік Середньої Азії. Примусове виселення здійснювалось підрозділами НКВС: чоловіків та жінок, дітей, людей похилого віку зігнали до залізничних вагонів, які до того використовувалися для перевезення рогатої худоби, і 70 ешелонами відправили за кілька тисяч кілометрів від рідної домівки. Кримські татари стали одним із десяти етносів СРСР, яких не оминула сталінська політика депортації народів.

Офіційною причиною примусового переселення стало звинувачення всього кримськотатарського народу в масовому колабораціонізмі з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Радянська ідеологія післявоєнного часу таврувала кримських татар як зрадників, і хоча ця думка побутує донині серед деяких мешканців Росії, представники етносу категорично спростовують її. Ряд істориків припускають, що злочин насправді був частиною радянського плану отримати доступ до проток Босфор й Дарданелли і захопити частину території Туреччини, де кримські татари мали етнічних родичів. На початковому етапі нацистської окупації Криму німці розглядали корінне населення переважно негативно, але їхня політика зазнала змін перед лицем запеклого радянського опору. Важкі поразки на Східному фронті змусили Вермахт піти на формування допоміжних підрозділів з військовополонених. Так, від 9 000 до 20 000 кримських татар поповнили ряди батальйонів самооборони, що створювались для боротьби з радянськими партизанами. Формувалися мусульманські комітети, які являли собою органи обмеженого самоврядування при німецькій адміністрації. Чисельність дезертирів серед кримських татар можна порівняти з кількістю перебіжчиків інших національностей. Слід також зазначити, що аналогічна кількість кримськотатарських добровольців також приєдналася до Червоної армії та радянських партизанських загонів.

Під час депортації загинуло близько 8000 кримських татар, ще десятки тисяч померли внаслідок суворих умов вигнання упродовж наступних років. Покинутими залишилися 80000 домівок і 360000 гектарів землі, всі запаси продовольства, десятки тисяч тонн сільськогосподарської продукції. Сталін прагнув знищити всі сліди присутності кримських татар і в наступних переписах населення заборонив будь-які згадки про дану етнічну групу. Новий радянський керівник Микита Хрущов, котрий прийшов до влади у 1956 році, засудив політику свого попередник та взяв курс на десталінізацію. Однак, вона не торкнулась кримських татар, оскільки директива, яка забороняла їхнє повернення, скасована не була. Кримські татари, на відміну від інших виселених народів, були вимушені залишатися в Центральній Азії упродовж кількох десятиліть. Право на повернення до історичної батьківщини вони отримали лише в період Перебудови. У 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію і визнала її незаконною та злочинною, 14 листопада того ж року регіональний парламент Криму прийняв аналогічне рішення.

До 2004 року значна кількість татар повернулися до Криму, вони становлять 12 % населення півострова. Місцева влада не допомагала в їхньому поверненні, або в отриманні компенсацій за землі, які вони втратили. Російська Федерація як держава-правонаступник СРСР також не відшкодувала депортованим збитки за втрачене майно і не провела судові процеси над особами, які відповідальні за насильницьке переселення. Депортація кримських татар стала символом страждань і гноблення малих народів Радянського Союзу, у її результаті кримські татари на 45 років позбавились етносоціального та етнокультурного середовища проживання, яке створювалося віками. 12 листопада 2015 Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.[1]

Передумови[ред. | ред. код]

Крим виділений на мапі Чорного моря

Кримські татари, також відомі як кримські татари, є корінним населенням півострову. Упродовж 1441—1783 років на його території існувало Кримське ханство, що утворилося як держава-уламок могутньої Золотої орди. Мешканці ханства, що були переважно тюркомовними, в XIV столітті прийняли іслам. Упродовж століть кримські татари нерідко вели війни проти сусідніх держав: Речі Посполитої та Московського царства, здійснюючи руйнівні набіги на східноєвропейські землі з метою работоргівлі. У 1783 році кримські татари втратили власну державність, а півострів потрапив до складу Російської імперії. За наступні десятиліття відбулось декілька хвиль еміграції кримських татар. Тільки за період між 1784 і 1790 роками близько 300 000 кримських татар вирушили до Османської імперії. Оцінюючи наявні дані, слід взяти до уваги, що загальна чисельність кримськотатарського населення у той час складала близько мільйона чоловік.

Кримська війна спровокувала чергову масову еміграцію татар. Між 1855 і 1866 не менш як 500 000, а, можливо, і всі 900 000, мусульман назавжди полишили Росію і переселились до Османської імперії. З цього числа не менш як третина були вихідцями з Криму, а всі інші — з Кавказу. Ці емігранти становили 15 — 23 % від загального населення півострову. Російська імперія використовувала їх виселення, аби ще сильніше русифікувати «Новоросію».[2] Зрештою, кримські татари стали меншиною в Криму. Станом на 1783 рік вони становили 98 % населення,[3] тоді як станом на 1897 рік їх кількість зменшилася до 34.1 %. У той час як кримські татари емігрували, російський уряд проводив русифікацію півострова, заселяючи його росіянами, українцями та іншими слов'янськими етнічними групами; русифікація продовжилась і в радянський час.[4]

Кількість татар у Криму[5][3]
Рік Кількість Відсоток
1783 500,000 98 %
1897 186,212 34.1 %
1939 218,879 19.4 %
1959  — ! —
1979 5,422 0.3 %
1989 38,365 1.6 %

Після Жовтневого перевороту 1917 року, 18 жовтня 1921 року Крим отримав автономію всередині СРСР, а татари — статус корінного населення.[6] Втім, дані досягнення були затьмарені колективізацією 1920-х років, що призвела до сильного голоду і загибелі до 100 000 кримчан, оскільки їхній урожай вивозили в «більш важливі» регіони Радянського Союзу.[7] За оцінками дослідників, три чверті жертв Голодомору в Криму складали кримські татари.[6] Їхнє становище ще більше погіршилося після того, як до влади прийшов Йосип Сталін. Його політика супроводжувалася масовими репресіями, які призвели до загибелі не менше як 5,2 млн радянських громадян у період між 1927 і 1938 роками.[8]

Станом на 1940 рік Кримська АРСР мала приблизно 1 126 800 жителів, з яких 218 000 осіб, або близько 19,4 % населення, були татари.[9] У 1941 році нацистська Німеччина вторглася в Східну Європу, анексувавши більшу частину західної частини СРСР. Приводом для колективного покарання кримських татар якраз було те, що вони нібито співпрацювали з окупаційними німецькими військами під час Другої світової війни.[10] Радянські джерела кінця 1940-х років називають кримських татар етносом зрадників, не залишаючи сумнівів щодо причин їх депортації. Ця думка була дуже поширена за радянських часів й існує донині. Втім, представники самого етносу категорично відкидають подібні твердження.[11]

Відповідно до радянських джерел, понад 20 000 кримських татар було мобілізовано і відправлено на боротьбу з нацистами під час нападу Німеччини на Радянський Союз. Багато хто з захоплених кримських татар, що служили в Червоній армії, потрапили в табори для військовополонених після того, як румуни і нацисти зайняли основну частину Криму. Хоча нацисти спочатку закликали до вбивства всіх «нижчих азіатів», цю політику переглянули перед лицем впертого опору Червоної армії. 1942 року вони стали набирати до своїх лав радянських військовополонених. Таким чином, у німецькій армії було створено кілька різних допоміжних угрупувань з радянських військовополонених.[12] З листопада 1941 року німецька влада дозволила кримським татарам створити мусульманські комітети в різних містах як символічне визнання деяких місцевих органів влади, хоча вони й не дістали якоїсь політичної ваги.[13]

Деякі з кримських татар були також організовані в Шуцманшафт (поліцейські батальйони) і Selbstschutz (бригади самооборони) для захисту кримськотатарських сіл від партизанів, а також для стеження за радянськими партизанами. Проте зазвичай ці формування ставали на бік того, хто був найсильнішим на цих землях. Партизани також нападали на їхні села через цю співпрацю.[14] За даними німецьких та кримськотатарських свідчень, німці змусили від 15 000 і 20 000 кримських татар сформувати батальйони самооборони.[15]

Вермахт і румунська армія евакуювали більшість гіві (помічників), їх родин та всіх, хто був пов'язаний з мусульманськими комітетами, в Німеччину та Угорщину або Добруджу, де вони приєдналися до Східної тюркської дивізії. Багато радянських чиновників також визнали це і відкинули твердження, що кримські татари всі поголовно зрадили СРСР. Однак, під час німецького відступу, голоси, які вимагали покарання кримських татар, ставали все голоснішими. Крім того, наявність мусульманських комітетів, організованих з Берліна Эдиге Кирималом та іншими членами турецької і добручанської діаспори, особливо компрометували в очах Радянського уряду. Зв'язок татар з Туреччиною з боку націоналістів також посилював підозри.[16]

Однак, далеко не всі люди цієї етнічної групи приєдналися до співпраці; видатний політичний та державний діяч Криму Амет Озенбашли, наприклад, був категорично проти окупації й підтримував таємні контакти з Радянським рухом опору, даючи їм цінну стратегічну та політичну інформацію.[13] Багато кримських татар також воювали на стороні партизан, як Тархановський рух 250 татар, які воювали впродовж 1942 року до свого знищення.[17] Підозра до кримських татар зростала, попри те, що тисячі з них продовжували служити в Червоній Армії коли вона брала Берлін.[18] Виселення також розглядають як насправді частину плану Сталіна встановити повний контроль над Кримом. Радянське прагнення отримати доступ до Дарданенелл і встановити контроль над територією Туреччини, де кримські татари були етнічними родичами змусило їх розглядати як потенційно нелояльних.[19]

До 130 000 осіб загинуло під час окупації країнами Осі Криму.[20] Нацисти здійснили жорстокі репресії, знищивши понад 70 сіл, у яких проживало близько 25 % кримськотатарського населення. Тисячі кримських татар були під наглядом гестапо насильно вивезені на роботу як остарбайтери на німецькі заводи, які були описані як «величезні рабські майстерні», а це призвело до втрати всієї підтримки їх з боку кримських татар.[21] Нацисти вважали кримських татар та різні інші народи людьми нижчої раси".[22] У квітні 1944 року Червоній армії вдалося вибити війська Осі з півострова під час Кримської наступальної операції.[23]

Підстави[ред. | ред. код]

Попри те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної Армії і навіть брали участь у партизанському русі[24], підставою для депортації стало звинувачення в співпраці з Третім Рейхом. У Постанові Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859 від 11 травня 1944 р. про виселення кримських татар було зазначено, що депортацію проводять тому, що:

«в період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної Армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян в німецьке рабство і масового винищення радянських людей».[25][26]
Оригінальний текст(рос.)
«в период Отечественной войны многие крымские татары изменили Родине, дезертировали из частей Красной Армии, обороняющих Крым, и переходили на сторону противника, вступая в сформированные немцами добровольческие татарские воинские части, боровшиеся против Красной Армии; в период оккупации Крыма немецко-фашистскими войсками, участвуя в немецких карательных отрядах, крымские татары особенно отличились своими зверскими расправами по отношению к советским партизанам, а также помогали немецким оккупантам в деле организации насильственного угона советских граждан в германское рабство и массового истребления советских людей».

Кримських татар, що воювали в частинах Червоної Армії, після демобілізації також було піддано депортації[27][28]. Відомі винятки, коли окремих офіцерів з числа кримських татар не було вислано до місця депортації як спецпереселенців (наприклад, Амет-Хан Султан), проте їм було заборонено жити в Криму. Усього за 1945—1946 роки в місця депортації було заслано 8995 кримських татар-ветеранів війни, зокрема 524 офіцери і 1392 сержанти.[29] У 1952 році (після голоду 1945 року) тільки в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі урядові нагороди.[30].

Попри те, що вони не жили в окупації і не могли брати участь в колабораціоністських формуваннях, депортації було піддано також кримських татар, які евакуювалися з Криму до приходу німецьких військ і встигли повернутися з евакуації за квітень-травень 1944 року. Зокрема, було депортовано всіх евакуйованих кримських татар — керівників та працівників Кримського обкому ВКП (б) (на чолі з першим секретарем) і Раднаркому КАССР. Це було пояснено тим, що на новому місці потрібні керівні працівники (з партії їх не було виключено).

Депортація[ред. | ред. код]

«Нам сказали, що нас виселяють і дають нам 15 хвилин на збори. Нас помістили у вагони — було по 60 осіб у кожному, ніхто не знав куди нас везуть. Розстріляти? Повісити? Сльози і паніка охоплювали нас.»[31]
— Саїд, якого депортували разом з сім'єю з Євпаторії коли йому було 10 років

Нібито через співпрацю з державами Осі під час Другої Світової Війни радянський уряд поклав колективну провину і покарання на десять національностей, серед яких кримські татари. Значна частина представників народів піддались депортації у віддалені райони Центральної Азії та Сибіру.[32]

10 травня 1944 року Лаврентій Берія рекомендував Сталіну депортувати кримських татар з прикордонних регіонів через їхні «зрадницькі дії».[33] І це попри те, що 25 033 кримських татар воювали в складі Червоної армії під час Другої Світової Війни[34], а це більше, ніж 15 000 — 20 000, яких змусили вступити в загони самооборони.[15][16] Вісім кримських татар були навіть удостоєні звання Героя Радянського Союзу.[19] Також проігноровано те, що більшість співробітників були евакуйовані з Криму відступаючими військами Вермахту. Згідно з Радянськими джерелами, під час відступу німці евакуювали 20 000 кримських татар. Таким чином, кілька державних службовців стверджував, що кримські татари, які залишилися на півострові, були всіма тими, хто не зрадив СРСР. Хоча більше волзьких татар, ніж кримських, насправді брало участь у співробітництві з нацистами, 35 000 — 40 000, вони уникли будь-якого роду колективного покарання.[15] Багато інших народів теж були посібниками нацистів, навіть численні росіяни і кримчаки, а це вказує на те, що деяких людей на окупованих територіях мобілізували насильно.[16]

Депортованих людей перевозили в забитих вагонах

Сталін видав наказ ДКО № 5859ss, який передбачав переселення кримських татар.ref name="buckley231">Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 231</ref> Депортацію провели за три дні,[35] 18-20 травня 1944 року, в ході яких агенти НКВС ходили від хати до хати, збираючи кримських татар під дулами автоматів і змушуючи їх увійти в забиті[36] вагони для перевезення худоби, які перевезуть їх майже за 3200 км[37], до віддалених місць Узбецької РСР. Кримським татарам дозволялося перевозити до 500 кг свого майна на сім'ю.[38] До 8:00 першого дня НКВС вже завантажило 90 000 кримських татар, розподіливши їх у 25 поїздів.[39] Наступного дня ще 136 412 чоловік посаджено у залізничні вагони]].[39] Вони їхали в переповнених вагонах протягом декількох тижнів і страждали від нестачі продовольства і води.[40] За підрахунками принаймні 228 392 людей депортовано з Криму, з яких принаймні 191 044 були кримськими татарами[41], в складі 47 000 сімей.[42] Оскільки 7 889 людей загинули під час довгострокового перевезення в закритих вагонах, НКВС зареєстрував 183 155 кримських татар, які приїхали до місця призначення в Центральній Азії.[43] Більшість осіб були зібрані з сільської місцевості. Тільки 18 983 засланців були вихідцями кримських міст.[44]

Операція з депортації почалася рано вранці 18 травня 1944 року і закінчилася о 16:00 20 травня. Для її проведення було задіяно війська НКВС кількістю понад 32 тисячі осіб. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці.[45][46] У дорозі засланців годували рідко і часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах засланці отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху.[27] Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничним полотном або не ховали взагалі[47][28][27].

Зі спогадів тих, хто пережив депортацію:

Ліві лапки Вранці замість привітання добірна лайка і запитання: трупи є? Люди за померлих чіпляються, плачуть, не віддають. Солдати тіла дорослих викидають у двері, дітей — у вікно...[48] Праві лапки
Ліві лапки Медичного обслуговування не було. Померлих виносили з вагона і залишали на станції, не даючи ховати.[48] Праві лапки
Ліві лапки Про медичне обслуговування й мови не могло бути. Люди пили воду з водойм і звідти ж брали про запас. Воду кип'ятити можливості не було. Люди почали хворіти дизентерією, черевним тифом, малярією, коростою, воші мучили всіх. Було спекотно, постійно мучила спрага. Померлих залишали на роз'їздах, ніхто їх не ховав. [48] Праві лапки
Ліві лапки Через кілька днів шляху з нашого вагона винесли померлих: стареньку і маленького хлопчика. Поїзд зупинявся на маленьких полустанках, щоб залишити померлих. ... Ховати не давали.[48] Праві лапки

У телеграмі НКВС на ім'я Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб (не враховуючи солдатів армії, яких було відправлено на спецпоселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина.[49] Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944. Більшу частину було виселено до Узбекистану (151 136 осіб) та прилеглі райони Казахстану (4 286 осіб) і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АРСР (8 597 осіб), на Урал і в Костромську область.

4 липня 1944 року НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що переселення завершено.[50] Однак, незабаром після цієї доповіді НКВС з'ясував, що один зі своїх підрозділів забув депортувати людей з Арабатської стрілки. Замість того, щоб готувати додатковий трансферт в поїздах, НКВС завантажив сотні кримських татар на старий човен, доправив його до середини Азовськокого моря, потопив корабель, втопивши всіх людей в ньому 20 липня. Тих, хто не тонув, добито кулеметами.[51]

Узбекистан, основний пункт призначення депортованих

Офіційно жодного Кримського татарина не залишилося в Криму. Депортація охопила кожну людину кримськотатарського походження, включаючи дітей, жінок, людей похилого віку, і навіть тих, хто були членами комуністичної партії або Червоної армії. У березні 1949 року загалом 8 995 колишніх військовослужбовців Червоної Армії кримськотатарського походження були зареєстровані в спеціальних поселеннях[en] Серед цих ветеранів було 534 офіцери, 1392 сержанти і 7079 солдатів. Там були також 742 члени КПРС і 1225 членів ВЛКСМ.[52] За словами одного з російських свідків депортації, деякі люди все ще воювали на Східному фронті, але їх чекала депортація наприкінці війни.[53] Це було особливо принизливо для героїв війни; Ільяс Аблаєв, наприклад, воював на різних фронтах під час війни і служив у Червоній Армії до травня 1947 року, тільки для того, щоб потім жити у вигнанні в регіоні Ташкента.[54]

Під час цього масового виселення, радянська влада конфіскувала близько 80 000 будинків, 500 000 голів ВРХ, 360 000 соток землі і 40 000 тонн сільськогосподарської продукції, які залишились після кримських татар.[55] Крім того, всі кримські татари були звільнені з Червоної Армії. Крім 191 000 депортованих татар, радянська влада вигнала з півострова 9620 вірмен, 12420 болгар і 15040 греків. Всіх їх колективно затаврували зрадниками і вважали за громадян другого сорту протягом багатьох десятиліть в СРСР.[55] Серед депортованих були і 283 особи інших національностей: італійці, румуни, караїми, курди, чехи, угорці і хорвати.[56] У 1947 і 1948 роках місцеве МВС депортувало з Криму ще 2 012 ветерани-репатріанти.[9]

151 136 кримських татар було депортовано в Узбецьку РСР; 8 597 в Марійську АРСР і 4286 до Казахської РСР; а ще 29 846 направлено в різні віддалені регіони РРФСР.[57] Коли кримські татари прибули на місце призначення в Узбецькій РСР, їх pecnhskb вороже місцеві жителі, які кидали в них каміння, навіть в їхніх дітей, оскільки чули, що кримські татари були «зрадниками» і «фашистськими пособниками».[58] Узбеки не хотіли стати «смітником зрадницьких націй». У найближчі роки зареєстровано кілька нападів на кримських татар, деякі з яких були смертельними.[58]

Лаврентій Берія, голова Радянського НКВС

Масову депортацію кримських татар організував Лаврентій Берія, шеф Радянської таємної поліції, НКВС, і його підлеглі Богдан Кобулов, Іван Сєров , Борис Обручников, Михайло Свинелупов, Аркадій Аполлонов. Польові операції провели: заступник начальника ГУЛАГу Георгій Добринін, полковник держбезпеки Григорій Бежанов, генерал-майор Іван Піяшев, комісар державної безпеки Сергій Кльопов, генерал-лейтенант Іван Шередега, підполковник державної безпеки Борис Текаєв, і двоє місцевих лідерів глава НКДБ Криму Петро Фокін і генерал-лейтенант Василь Сергієнко.[9] Для виконання цієї депортації НКВС забезпечило 5000 озброєних агентів і НКДБ виділив ще 20 000 озброєних осіб, разом з кількома тисячами солдатів регулярних військ. Дві сталінські директиви від травня 1944 року показують, що кожен аспект Радянської влади, від фінансування до транзиту, був залучений у виконанні операції.[9]

14 липня 1944 року ДКО дозволив імміграцію 51000 осіб, переважно росіян, до 17000 порожніх колгоспів Криму. 30 червня 1945 року Кримську АРСР скасовано і приєднано до Російської РФСР.

Радянська пропаганда намагалася приховати переміщення населення, стверджуючи, що кримські татари нібито «добровільно переселитися в Середню Азію».[59] По суті, Крим піддався «етнічним чисткам[40] Після цього термін «кримські татари» був вилучений з російсько-радянського лексикону, і всі кримськотатарські топоніми (назви міст, сіл і гір) у Криму були змінені на російські назви на всіх мапах. Мусульманські кладовища та релігійні об'єкти в Криму були зруйновані або перетворені на світські місця.[40] Під час сталінського правління, нікому не дозволялося згадувати, що цей етнос колись існував в СРСР. Це зайшло так далеко, що багатьом людям навіть заборонили називати себе кримськими татарами під час радянських переписів 1959, 1970 і 1979 років. Вони могли тільки називати себе «татарами». Лише під час Всесоюзного перепису 1989 року цю заборону знято.[60]

Наслідки[ред. | ред. код]

Зліва — відсоток кримських татар по регіонах у 1939 р. Справа — відсоток кримських татар у 2001 р.

Смертність та кількість жертв[ред. | ред. код]

Смертність депортованих кримських татар згідно х документами НКВС[61]
Рік Кількість померлих
Травень 1944 — 1 січня 1945 13592
1 січня 1945 — 1 січня 1946 13183

Загальна смертність внаслідок депортації кримських татар досі залишається предметом суперечок, почасти тому, що НКВС тримали неповні звіти про смертність серед переселених народів. Як і інші депортовані народи, кримських татар помістили під режим спецпоселення. Багато депортованих повинні були виконувати примусову працю: в їх завдання входила робота у вугільних шахтах і будівельних батальйонах, під наглядом НКВС. Дезертирство каралося стратою.[62] Спецпереселенцям часто доводилося працювати по одинадцять- дванадцять годин на добу, без вихідних.[63] Попри цю важку фізичну працю, кримським татарам видавали лише по 200[64] — 400 грамів хліба на день.[65] Житлових приміщень було недостатньо; деякі з них були змушені жити в землянках, де «не було ні дверей, ні вікон, нічого, тільки очерет» на підлозі, щоб спати.[66]

Єдиний транспорт до цих віддалених районів і трудових колоній був так само завантажений. НКВС завантажували 50 осіб у кожен вагон разом з їхнім майном. Була тільки одна дірка в підлозі вагона, яку використовували як туалет.[67] Одна зі свідків стверджувала, що 133 людини були замкнені в її вагоні.[68] Умови в переповнених вагонах ускладнювалися відсутністю гігієни, а це вело до епідемії висипного тифу.[67] Оскільки поїзди тільки в рідкісних випадках зупинялися, щоб відчинити двері вагонів під час поїздки, хворі неминуче заражали інших, хто був у вагонах.[67] Лише після прибуття на місце призначення до Узбецької РСР кримські татари були звільнені з закритих вагонів.[67] Перші депортовані почали прибувати в Узбецьку РСР 29 травня 1944 року, і більшість з них прибули до 8 червня 1944 року.[69] Втім, деякі були перенаправлені на інші напрями в Центральній Азії і повинні були продовжити свою подорож. Деякі свідки стверджували, що вони подорожували в закритих вантажних вагонах протягом 24 днів поспіль.[70] Увесь цей час їм давали дуже мало їжі або води.[40] Там не було свіжого повітря, оскільки двері і вікна були зачинені. У Казахській РСР транспортні охоронці відчиняли двері тільки щоб викинути трупи вздовж залізниці. Тож кримські татари назвали ці автомотриси «крематоріями на колесах».[71] Звіти показують, що принаймні 7889 кримських татар загинуло під час цієї довгої подорожі, що становить близько 4 % від загальної чисельності етносу.[72]

"Нас змушували лагодити на власні особисті укриття. Ми працювали і голодували. Деякі були настільки знесилені від голоду, що не могли стояти на ногах…. Наші чоловіки були на фронті й не було кому ховати мерців. Часом тіла лежали серед нас упродовж кількох днів…. Деякі кримськотатарські діти викопували малі могили і хоронили нещасних малих.[73]
— anonymous Crimean Tatar woman, describing life in exile

Висока смертність тривала протягом кількох років у вигнанні через недоїдання, трудову експлуатацію, хвороби, відсутності медичної допомоги і впливу суворого пустельного клімату Узбекистану.[74] Засланців часто направляли на найважчі будівельні майданчики. Узбецькі медичні установи були переповнені кримськими татарами, які були схильні до місцевих азійських захворювань, яких не було на Кримському півострові, де вода була чистішою, зокрема жовтої лихоманки, дистрофії, малярії та кишкових хвороб.[44] Рівень смертності був найвищим упродовж перших п'яти років. У 1949 році радянська влада порахувала населення депортованих етнічних груп, які жили в спеціальних поселеннях. Згідно з їхніми даними, було 44,887 надлишкових смертей за ці п'ять років, 19,6 % від загальної чисельності.[75] Інші джерела дають цифру 44125 смертей за цей час[76]. Тоді як третє джерело, використовуючи альтернативні архіви НКВС, дає цифру 32107 смертей.[77] Ці звіти включили всіх людей, переселених з Криму (зокрема вірмен, болгар і греків), але кримські татари сформували більшість у цій групі. Знадобилося п'ять років, поки кількість народжень серед депортованих людей почала перевершувати число смертей.[74] Радянські архіви свідчать, що в період між травнем 1944 року і січнем 1945 року загалом 13592 кримських татар загинули у вигнанні, близько 7 % від усього населення.[61] Майже половину всіх смертей (6096) становили діти віком до 16 років; інші 4525 дорослі жінки і 2562 становили дорослі чоловіки. Упродовж 1945 року померло ще 13183 особи.[61] Таким чином, до кінця грудня 1945 року щонайменше 27 000 кримських татар уже померли у вигнанні.[78] Одна кримська татарка, що жила неподалік від Ташкента, згадувала так про події 1944 року:

My parents were moved from Crimea to Uzbekistan in May 1944. My parents had sisters and brothers, but when they arrived in Uzbekistan, the only survivors were themselves. My parents' sisters and brothers and parents all died in transit because of catching bad colds and other diseases…. My mother was left completely alone and her first work was to cut trees.[79]

За оцінками кримських татар показники смертності були значно вищими і становили 46 % від населення, що жило у вигнанні.[80] У 1968 році, коли Леонід Брежнєв очолював СРСР, кримськотатарських активістів переслідували за апелювання до цих високих цифр під приводом, що це «наклеп на СРСР». Для того, щоб показати, що кримські татари перебільшують, КДБ опублікував цифри, які свідчать про те, що лише 22 % цього етносу померло.[80] За оцінками Ганнібала Тревіса загалом 40000-80000 кримських татар померли у вигнанні.[81] Дж. Отто Поль наводить дані Майкла Рівкіна щодо не менш як 42000 кримських татар, які загинули між 1944 і 1951 роком, а це означає, що близько 20 % населення загинуло як наслідок цієї політики. Поль описав це як «один з найгірших випадків етнічно мотивованих масових вбивств 20-го століття».[82] Кримський Державний комітет підрахував, що 45000 кримських татар загинуло в період між 1944 і 1948 роками. Офіційний звіт НКВС підрахував, що 27 % етносу померли.[77]

Значна кількість переселенців, виснажених[47][28] трьома роками життя в німецькій окупації, загинула в місцях висилки від голоду і хвороб у 1944—1945 роках. Оцінки кількості загиблих в цей період дуже різняться: від 15—25 %, за оцінками різних радянських офіційних органів, до 46 %, за оцінками активістів кримськотатарського руху, які збирали відомості про загиблих в 1960-ті роки.[47][28] Таким чином, за даними ОСП УзРСР, лише «за 6 місяців 1944, тобто з моменту прибуття в УзРСР і до кінця року померло 16 052 осіб (10,6 %)»[83]. Протягом 12 років до 1956 року кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення.[47][28][27]

Різні оцінки смертності кримських татар:

20 %[82]
80 %
Померли у вигнанні
Вижили у вигнанні
27 %[77]
73 %
Померли у вигнанні
Вижили у вигнанні
46 %[80]
54 %
Померли у вигнанні
Вижили у вигнанні

На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину наприкінці 1950-х років, кримських татар було позбавлено цього права формально до 1974 року, фактично ж — до 1989. Масове повернення народу до Криму почалося лише наприкінці «перебудови» 1989 року.

Наслідки для Криму[ред. | ред. код]

Якийсь час після виселення кримських татар серед решти населення Криму були поширені панічні настрої. Багато хто боявся, що незабаром депортують і всіх інших. Особливо посилилися ці настрої після депортації в червні 1944 року кримських вірмен, болгар і греків. З протоколу пленуму Кримського обкому ВКП (б) 14 червня 1944

Ліві лапки Багато таких розмов: «Ось татар вивезли і нас будуть вивозити.» І навіть сухарі сушать...[84] Праві лапки

Деякі райони (гори і Південний берег Криму, населені до того переважно кримськими татарами) залишилися практично без населення. За повідомленням відповідального організатора ЦК ВКП (б) у Кримській області до ЦК ВКП (б), «після виселення татар, в деяких районах, особливо південних, населення майже не залишилося. У Куйбишевському районі залишилося всього населення 672 чол., Алуштинському — 2637, Судацькому — 3380, Балаклавському — 2233. Аналогічне становище з населенням в Карасубазарському, Бахчисарайському, Ялтинському районах»[85].

Після депортації кримських татар в Криму двома указами від 1945 і 1948 років було перейменовано всі (за винятком Бахчисарая, Джанкоя, Ішуні, Саків та Судака) поселення, назви яких мали кримськотатарське походження (понад 80 % від загальної чисельності поселень Криму).

Реабілітація[ред. | ред. код]

Хронологія етнічного складу Криму. Різке падіння татар видно вже після депортації.
   Crimean Tatars

Сталінська влада відмовляла кримським татарам у праві на освіту чи друкуванні творів рідною мовою. Хоча вони повинні були навчатися російською або узбецькою мовою, але все одно зберегли свою культурну ідентичність недоторканою.[86] У 1956 році новий Радянський лідер Микита Хрущов виступив з промовою, у якій він засудив політику Сталіна, зокрема масову депортацію різних національностей. Проте, хоча багатьом народам було дозволено повернутися до себе на батьківщину, три групи були змушені залишатися у вигнанні: російські німці, турки-месхетинці і кримські татари.[87] 1954 року Хрущов дозволив Криму увійти до складу Української РСР, оскільки Крим пов'язаний сушею з Україною, а не з Російської РФСР.[88] 28 квітня 1956 року вийшла директива «Про зняття обмежень на спеціальні поселення кримських татар… переміщених в роки Великої Вітчизняної війни», яка передбачала де-реєстрацію депортованих осіб та їх звільнення від адміністративного нагляду. Проте, залишилося багато інших обмежень і кримським татарам не дозволили повернутися в Крим. Крім того, того ж року Рада Міністрів України заборонила засланим татарам, грекам, німцям, вірменам, болгарам переїжджати навіть у Херсонську, Запорізьку, Миколаївську та Одеську області в складі УРСР.[89] Кримські татари не отримали жодної компенсації за втрачене майно.[87]

У 1950-х роках кримські татари почали активно відстоювати своє право на повернення. У 1957 році вони зібрали 6000 підписів у петицію, яку відправили у Верховну Раду СРСР, у якій вимагали своєї політичної реабілітації та повернення в Крим.[73] У 1961 році 25 000 підписів зібрали в клопотанні, яке надіслали в Кремль.[87]

Мустафа Джемілєв, якому було всього шість місяців, коли його сім'я була депортована з Криму, виріс в Узбекистані і став активістом боротьби за право кримських татар на повернення. У 1966 році він був арештований і провів у цілому 17 років у в'язниці за радянської влади. Це принесло йому прізвисько «кримськотатарського Мандели[90] У 1984 році його засудили вшосте за «антирадянську діяльність», але його морально підтримав радянський дисидент Андрій Сахаров, який слідкував за четвертим судом Джемілєва в 1976 році.[91] Коли літніх дисидентів заарештовували їм на зміну приходило молоде покоління.[87]

Мустафа Джемілєв, кримсько-татарський активіст, який багато років провів у в'язниці за свою діяльність

21 липня 1967 року представники кримських татар, на чолі з дисиденткою Айше Сейтмуратовою, отримали дозвіл зустрітися з високопоставленими радянськими чиновниками в Москві, зокрема і Юрієм Андроповим. У ході зустрічі кримські татари вимагали виправлення всіх несправедливостей, що СРСР заподіяв для їхнього народу. У вересні 1967 року Верховна Рада СРСР видала указ, яким амністувала кримських татар щодо їх звинувачень у масовій зраді під час Другої світової війни, а також дала їм більше прав в СРСР. Проте, кримські татари не отримали того, чого хотіли найбільше: права на повернення в Крим. У ретельно зваженій постанові зазначено, що «громадяни татарської національності, які раніше жили в Криму […] прижилися в Узбецькій РСР».[92] 1968 року об'єднані в групи особи поверталися в Крим самостійно, без державного дозволу — тільки для того, щоб радянська влада депортувала 6000 з них удруге.[93] Найбільш яскравим прикладом такого опору був кримський татарин Муса Мамут, якого депортували, коли йому було 12 років і який повернувся в Крим, бо знову хотів бачити домівку. Коли міліція повідомила йому, що його черговий раз депортують, він облився бензином і підпалив себе. Попри це, 577 сімей змогли отримати державний дозвіл на проживання в Криму.[94]

У 1968 році спалахнули заворушення серед кримськотатарського народу в узбецькому місті Чирчик.[95] У жовтні 1973 року єврейський поет і професор Ілля Габай наклав на себе руки, зістрибнувши з будівлі в Москві. Він був одним із найбільш значних єврейських дисидентів у СРСР, які боролися за права пригноблених народів, зокрема кримських татар. Габай був заарештований і відправлений у трудовий табір, але все ж наполягав на своєму, оскільки був переконаний, що ставлення до кримських татар у СРСР можна порівняти з геноцидом.[96] Того ж року його заарештовали.[97]

Попри процес десталінізації, лише під час перебудови після приходу Михайла Горбачова до влади наприкінці 1980-х років ситуація почала змінюватися. У 1987 році кримськотатарські активісти організували акцію протесту в центрі Москви, неподалік від Кремля.[73] Це змусило Горбачова створити комісію, щоб розібратися в цьому питанні. Перший висновок комісії, очолюваної безкомпромісним Андрієм Громико, було те, що не було «жодних підстав оновлювати автономію та надавати кримським татарам право на повернення», але Горбачов замовив другу комісію, яка рекомендувала оновити автономію для кримських татар.[98] 14 листопада 1989 року заборони на повернення депортованих національностей, нарешті, офіційно визнано недійсними, а Верховна Рада Криму оприлюднила заяву про те, що попередні депортації народів були злочинною діяльністю.[55] Це проклало шлях для 260 000 кримських татар повернутися на батьківщину. Того самого року Джемілєв повернувся в Крим і 1 січня 1992 року принаймні 166,000 інших кримських татар зробили те ж саме.ref>Kamm, 8 February 1992</ref> Російський закон 1991 року Про реабілітацію репресованих народів[en] був спрямований на реабілітацію всіх національностей, репресованих у СРСР. Він прийняв заходи, які включали «скасування всіх колишніх законів РРФСР, пов'язаних з незаконною примусовою депортаціэю» і закликав до «відновлення та повернення культурних та духовних цінностей та архівів, які являють собою спадщину репресованих народів».[99]

До 2004 року кримські татари становили 12 % від населення Криму.[100] Попри це, повернення кримських татар не було простим процесом — у 1989 році, коли вони почали масово повертатись, різні російські націоналісти влаштували акції протесту в Криму під гаслом: «татарські зрадники — геть з Криму!» Кілька сутичок між місцевими жителями і кримськими татарами були зареєстровані 1990 року поблизу Ялти, що змусило армію втрутитися, щоб заспокоїти ситуацію. Місцева радянська влада неохоче йшла на допомогу кримськотатарським репатріантам знайти роботу або місце проживання.[101] Поверненці знайшли 517 покинутих кримськотатарських сіл, але бюрократія стояла на зваді їхнім прагненням їх повернути.[73] У 1991 році не менш як 117 кримськотатарських сімей жили в наметах на двох луках поблизу Сімферополя, чекаючи коли влада надасть їм постійне місце проживання.[102] Після розпаду СРСР Крим опинився в складі України, але Київ надав лише обмежену підтримку кримськотатарським поселенцям. Близько 150 000 поверненців отримали громадянство автоматично в відповідності з українським законом Про громадянство 1991 року, але 100 000 тих, хто повернувся після того, як країна проголосила незалежність, зіткнулася з низкою перешкод, зокрема дорогим бюрократичним процесом.[103] Оскільки вигнання тривало впродовж майже 50 років, деякі кримські татари вирішили залишитися в Узбекистані, а це призвело до поділу сімей, які вирішили повернутися в Крим.[104] До 2000 року зареєстровано 46,603 звернення біженців, які вимагали шматок землі. Більшість з цих заявок були відхилені. Навколо великих міст, таких як Севастополь, кримським татарам у середньому давали тільки 0,04 гектара землі, яка була поганої якості або непридатна для землеробства.[105]

Сучасні погляди і спадщина[ред. | ред. код]

Співробітники КДБ СРСР скаженіють, що ми збираємо статистичні свідчення про кримських татар, які згинули у вигнанні і збираємо матеріали проти садистських комендантів, як глумилися з людей за часів Сталіна і яких, згідно з приписами Нюрнберського трибуналу, потрібно судити за злочини проти людства. Як наслідок злочину 1944 року я втратив тисячі і тисячі братів і сестер. І про це потрібно пам'ятати![106]
— Мустафа Джемільов, 1966

Українсько-канадський історик Пітер Дж. Потічний приходить до висновку, що невдоволення кримських татар своїм життям у вигнанні віддзеркалює ширшу перспективу неросійських етносів СРСР, які почали публічно висловлювати свій гнів щодо несправедливості, яку чинили ідеологи Великої Росії.[107] 1985 року есе українського журналіста Василь Сокіл під назвою Ніщо не забуто, ніхто не забутий опубліковано в російському емігрантському журналі «Континент». Часто в саркастичній манері, він накреслив вибірково забутих радянських громадян і етноси, які постраждали під час Другої світової війни, але чий досвід підривав офіційну радянську версію про героїчну перемогу: «багато хто переніс тортури гітлерівських концтаборів тільки щоб їх запроторили до сибірського ГУЛАГу. […] Що ж, насправді, потрібно людині? Не багато. Просто щоб її визнали людиною. Не твариною.» Сокіл навів кримських татар як приклад національностей, яким відмовили у такому визнанні.[108]

Між 1989 і 1994 роками близько чверті мільйона кримських татар емігрували з Центральної Азії в Крим — це сприймалося як символічна перемога в їхніх зусиллях з повернення на рідну землю.[109] Вони повернулися після 45 років вигнання.[110]

Жодна з десяти національностей, депортованих за часів Сталіна, не отримала будь-якої компенсації.[32] Деякі кримськотатарські групи й активісти закликали міжнародне співтовариство чинити тиск на РФ, спадкоємицю СРСР, щоб та фінансувала реабілітацію цього етносу і забезпечила фінансову компенсацію[en] за примусове переселення.[111]

Науковець Вальтер Коларц[en] стверджує, що депортація та ліквідація кримських татар як етносу в 1944 році була лише заключним актом багатовікового процесу російської колонізації Криму, який розпочався в 1783 році.[107] Григорій Дюфо розглядає радянські звинувачення проти кримських татар як зручний привід для їхнього примусового переміщення, завдяки якому Москва отримала унікальний доступ до геостратегічної південної частини Чорного моря з одного боку і усунула гіпотетично непокірні народи — з іншого.[112] Професор Браян Глін Вільямс[en] стверджує, що депортація турків-месхетинців, попри їхню віддаленість від місць бойових лій і відсутність звинувачень у злочинах, беззаперечно доводить, що депортація кримчан і кавказців була пов'язана з радянською зовнішньою політикою, а не справжніми «універсальними масовими злочинами».[113]

У березні 2014 року Росія анексувала Крим. Ці її дії визнано незаконними Генеральною Асамблеею ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про територіальну цілісність України). Анексія Криму призвела до подальшого погіршення прав кримських татар. Хоча Росія видала указ № 268 «Про заходи з реабілітації вірменського, болгарського, грецького, кримськотатарського та німецького народів та державної підтримки їхнього відродження і розвитку» 21 квітня 2014 року[114] на практиці щодо кримських татар це робилося з набагато меншою ретельністю. Управління Верховного комісара ООН з прав людини опублікувало попередження проти Кремля в 2016 році, тому що той «залякував, гнобив і садив до в'язниці кримськотатарських представників, найчастіше за сумнівними звинуваченнями»,[35] крім того заборонив Меджліс, їхній представницький орган.[115]

Захід у пам'ять про жертви сталінської депортації кримських татар у Києві в 2016 році

ООН повідомила, що понад 10 000 осіб покинули Крим після анексії 2014 року, переважно кримські татари,[116], що викликало подальше послаблення їхньої крихкої спільноти. Кримські татари назвали кілька причин свого відбуття, серед яких невпевненість, страх і залякування з боку нової російської влади.[117] У своєму звіті за 2015 рік Управління Верховного комісара ООН з прав людини попередило, що різні порушення прав людини зафіксовано в Криму, зокрема перешкоджання їх відзначити 71-ї річницю депортації.[118] Джемілєву, який перебував у Туреччині під час анексії, російська влада заборонила в'їзд до Криму на п'ять років, тим самим позначивши його друге виселення з рідної землі.[119]

Сучасні інтерпретації науковців та істориків іноді класифікують цю масову депортацію цивільних осіб як злочин проти людства,[120] етнічну чистку,[121][109][40] депопуляцію,[122] акт сталінізму[123] або «етноциду», тобто навмисного стирання ідентичності і культури нації.[124][112] Кримські татари називають цю подію Sürgünlik («вигнання»).[125]

Деякі активісти, політики та історики йдуть ще далі і вважають цю депортацію злочином геноциду.[126] Радянські дисиденти Ілля Габай[96] і Петро Григоренко[127] обидва класифікували цю подію як геноцид. 12 грудня 2015 року Верховна Рада України прийняла постанову, якою визнала цю подію геноцидом і запровадила 18 травня «День пам'яті жертв кримськотатарського геноциду».[128] Деякі науковці не згодні з класифікацією депортації як геноциду, професор Олександр Статієв стверджує, що сталінська адміністрація не мала свідомого наміру вчинити геноцид і винищити різні депортовані народи, але що радянська «політична культура, непродуманість, поспішність, і перебої постачання у воєнний час були відповідальними за геноцидальну смертність серед них.» Він швидше розглядає ці депортації як приклад радянської культурної асиміляції «небажаних народів».[129] На думку професора Аміра Вайнера, «…режим прагнув викорінити їхню територіальну ідентичність, а фізичне існування чи навіть їхню окрему етнічну ідентичність».[130] На думку професора Франсіни Гірш, «хоча радянська влада практикувала політику дискримінації і відторгнення, це не та практика, яку сучасники вважали расовою політикою.» За її словами, ці масові депортації ґрунтувались на концепції, що національності це «соціоісторичні групи зі спільною свідомістю, а не расово-біологічні групи».[131]

У 2018 році учасниця цих подій Нуріє Біязова видала автобіографічну книгу під назвою «Відображення» про депортацію кримськотатарського народу у 1944 році[132][133].

У цитатах[ред. | ред. код]

Мустафа Джемілєв у 2014 р. говорить, що у колах ФСБ є прибічники нової депортації кримських татар:

« «Існує думка: залишати чи не залишати кримських татар, домовлятися з ними чи не домовлятися, чи потрібно домовлятися на тих умовах, які вони вважають можливими. Як нам повідомили, прибічників депортації та створення умов, які забезпечать максимально вихід кримських татар з Криму, більшість. Є ті, хто вважає, що це зашкодить іміджу Росії»[134] »

Вшанування[ред. | ред. код]

Щороку 18 травня у світі відзначають пам'ять жертв депортації кримських татар. В Україні з 2014 року цього дня офіційно відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу, а з 2016 року — День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Визнання країнами[ред. | ред. код]

Країна Дата визнання геноцидом
Україна Україна 12 листопада 2015

У популярній культурі[ред. | ред. код]

Джамала присвятила свою пісню 1944 депортованим кримським татарам.

У 2008 році британська журналістка Лілі Гайд, що живе в Україні, опублікувала роман під назвою Дрімленд , який обертається навколо кримськотатарських сімей, які повертаються на батьківщину в 1990-х роках. Історія розповідається через погляд 12-річної дівчинки, яка переїжджає в зруйноване село з батьками, братом, і дідусем з Узбекистану. Дідусь розповідає їй історію про героїв і жертв серед кримських татар.[135]

Український фільм 2013 року Хайтарма, відзнятий телеканалом ATR кримськотатарською мовою, зображує кримськотатарського льотчика-випробувача[en] та двічіГероя Радянського Союзу Амета-Хана Султана на тлі депортації 1944 року.[136]

У 2015 році Крістіна Пашин випустила документальний фільм Боротьба за Батьківщину: кримські татари в рамках українсько-катарського спільного виробництва. Вона зображує історію кримських татар з 1783 до 2014 року, з особливим акцентом на масовій депортації 1944 року.[137]

Пісня «1944» української співачки Джамали здобула перше місце на конкурсі Євробачення 2016. Пісня присвячена трагічним подіям депортації кримськотатарського народу. Джамала, яка сама народилася в засланні в Киргизстані, присвятила пісню своїй депортованій прабабусі. Вона стала першою кримською татаркою, який виступив на Євробаченні, перемігши на ньому від України.[138]

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Постановa про визнання геноциду кримськотатарського народу
  2. Fisher, 1987, с. 356–371
  3. а б Tanner, 2004, с. 22
  4. Vardys (1971), p. 101
  5. Drohobycky, 1995, с. 73
  6. а б Smele, 2015, с. 302
  7. Olson, Pappas та Pappas, 1994, с. 185
  8. Rosefielde, 1997, с. 321–331
  9. а б в г Parrish, 1996, с. 104
  10. Banerji, 23 October 2012
  11. Williams (2001), p. 374—375
  12. Williams (2001), p. 376
  13. а б Fisher, 2014, с. 157
  14. Williams (2001), p. 379
  15. а б в Fisher, 2014, с. 155
  16. а б в Williams (2001), pp. 382—384
  17. Fisher, 2014, с. 160
  18. Williams (2001), p. 384
  19. а б Skutsch, 2013, с. 1188
  20. Fisher, 2014, с. 156
  21. Williams (2001), p. 381
  22. Fisher, 2014, с. 151–152
  23. Allworth, 1998, с. 177
  24. Рефик Музафаров. Крымскотатарская Энциклопедия. Симферополь, 1995
  25. Постанова про депортацію татар і перетворення Криму на область. Історична правда. 17.05.2012. Процитовано 18.05.2015. 
  26. Постановление ГКО СССР № ГОКО-5859 от 11 мая 1944 г. за подписью И. В. Сталина. Центр інформації та документації кримських татар. Архів оригіналу за 2.12.2010. 
  27. а б в г Дагджи Т. Ш. Сталинский геноцид и этноцид крымскотатарского народа. Документы, факты, комментарии. Симферополь 2008 ISBN 978-966-2913-67-5
  28. а б в г д Гульнара Бекирова. Крымские татары. 1941—1991 (Опыт политической истории). Том 1. Симферополь 2008. ISBN 978-966-470-011-2
  29. ГАРФ. Ф. Р.-9479 Оп. 1. Д. 436-33. л. 98-99. Опубликовано в кн. Бугай Н. Ф. Депортация народов Крыма. Москва, ИНСАН, 2002.
  30. ГАРФ. ф. 9479, оп. 1с, д. 579, л. 24. Опубликовано в кн. Гульнара Бекирова. Крымские татары. 1941—1991 (Опыт политической истории). Том 1. Симферополь 2008.
  31. Colborne, 19 May 2016
  32. а б Human Rights Watch, 1991, с. 3
  33. Knight, 1995, с. 127
  34. Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 209
  35. а б Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2016
  36. Weiner, 2003, с. 224
  37. Tweddell та Kimball, 1985, с. 190
  38. Pohl (1999), p. 114
  39. а б Pohl, 2000, с. 3
  40. а б в г д Magocsi, 2010, с. 690
  41. Garrard та Healicon, 1993, с. 167
  42. Merridale, 2007, с. 261
  43. Pohl (1999), p. 5
  44. а б Williams, 2015, с. 106
  45. Депортація кримських татар – як це було? Частина I. Інформаційний центр кримських татар. 
  46. Депортація кримських татар – як це було? Частина II. Інформаційний центр кримських татар. 
  47. а б в г Бекирова Гульнара Крымскотатарская проблема в СССР (1944—1991). Симферополь, Оджакъ, 2004 ISBN 966-8535-06-5
  48. а б в г Центр информации и документаци крымских татар
  49. Телеграмма № 1476 от 8 июня 1944 13 час.00 мин Л. Берия из Ташкента от Бабаджанова. ГАРФ, ф.9479, оп.1с, д.179, л.241
  50. Pohl (1999), p. 115
  51. Levene, 2013, с. 317
  52. Pohl, 2000, с. 1
  53. Magocsi, 2010, с. 691
  54. Studies on the Soviet Union, 1970, с. 87
  55. а б в Sandole та ін., 2008, с. 94
  56. Bugay, 1996, с. 46
  57. Syed, Akhtar та Usmani, 2011, с. 298
  58. а б Stronski, 2010, с. 132–133
  59. Williams (2001), p. 401
  60. Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 238
  61. а б в Amnesty International, 1973, с. 160–161
  62. Pohl, 2000, с. 3–4
  63. Viola, 2007, с. 99
  64. Kucherenko, 2016, с. 85
  65. Reid, 2015, с. 204
  66. Lillis, 2014
  67. а б в г Pohl, 2000, с. 4
  68. Reid, 2015
  69. Kamenetsky, 1977, с. 244
  70. Human Rights Watch, 1991, с. 33
  71. Allworth, 1998, с. 155
  72. Garrard та Healicon, 1993, с. 168
  73. а б в г Human Rights Watch, 1991, с. 37
  74. а б Pohl, 2000, с. 7
  75. Buckley, Ruble & Hofmann (2008), p. 207
  76. Human Rights Watch, 1991, с. 9
  77. а б в Ukrainian Congress Committee of America, 2004, с. 43–44
  78. Moss, 2008, с. 17
  79. Dadabaev, 2015, с. 56
  80. а б в Human Rights Watch, 1991, с. 34
  81. Travis, 2010, с. 334
  82. а б Pohl, 2000, с. 10
  83. ГАРФ ф. 9479, оп. 1с, д. 248, л. 12. Опубликовано в кн. Опубликовано в кн. Гульнара Бекирова. Крымские татары. 1941—1991 (Опыт политической истории). Том 1. Симферополь 2008.
  84. РГАСПИ, ф.17, оп.44, д.758, л.36об.
  85. РГАСПИ, ф.17, оп.88, д.309, л.18.
  86. Pohl, 2000, с. 5
  87. а б в г Tanner, 2004, с. 31
  88. Requejo та Nagel, 2016, с. 179
  89. Bazhan, 2015, с. 182
  90. Vardy, Tooley та Vardy, 2003, с. 554
  91. Shabad, 11 March 1984
  92. Williams, 2015, с. 165
  93. Williams (2001), p. 425
  94. Tanner, 2004, с. 32
  95. Williams, 2015, с. 127
  96. а б Fisher, 2014, с. 150
  97. Williams, 2015, с. 129
  98. Human Rights Watch, 1991, с. 38
  99. Bugay, 1996, с. 213
  100. BBC News, 18 May 2004
  101. Garrard та Healicon, 1993, с. 173
  102. Human Rights Watch, 1991, с. 44
  103. Prokopchuk, 8 June 2005
  104. Uehling, 2002, с. 388–408
  105. Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 237
  106. Allworth, 1998, с. 214
  107. а б Potichnyj, 1975, с. 302–319
  108. Finnin, 2011, с. 1091–1124
  109. а б Williams, 2002, с. 323–347
  110. Williams (2001), p. 439
  111. Allworth, 1998, с. 356
  112. а б Dufaud, 2007, с. 151–162
  113. Williams (2002), p. 386
  114. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2014, с. 15
  115. Nechepurenko, 26 April 2016
  116. UN News Centre, 20 May 2014
  117. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2014, с. 13
  118. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2015, с. 40–41
  119. Reuters, 22 April 2014
  120. Wezel, 2016, с. 225
  121. Requejo та Nagel, 2016, с. 180
  122. Polian, 2004, с. 318
  123. Lee, 2006, с. 27
  124. Williams (2002), pp. 357—373
  125. Zeghidour, 2014, с. 83–91
  126. Tatz та Higgins, 2016, с. 28
  127. Allworth, 1998, с. 216
  128. Radio Free Europe, 21 January 2016
  129. Statiev, 2010, с. 243–264
  130. Weiner, 2002, с. 44–53
  131. Hirsch, 2002, с. 30–43
  132. 90-річна Нуріє Біязова видала книгу про депортацію кримських татар
  133. Померла героїня кримскотарського народу: Україна сумує
  134. У колах ФСБ переважають прибічники депортації кримських татар – Джемілєв
  135. O'Neil, 1 August 2014
  136. Grytsenko, 8 July 2013
  137. International Documentary Film Festival Amsterdam, 2016
  138. John, 13 May 2016

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]