Оскілко Володимир Пантелеймонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Пантелеймонович Оскілко
 Штабскапітан
 Генерал-хорунжий (січень 1919)
Загальна інформація
Народження 1892(1892)
с. Городок, Рівненський повіт, Волинська губернія, Російська імперія
Смерть 19 червня 1926(1926-06-19)
с. Городок, Рівненський повіт, Волинське воєводство, Польща Польська республіка
Поховання Хотин
Громадянство  УНР
Військова служба
Приналежність  УНР
Війни / битви Перша світова війна
Радянсько-українська війна
CMNS: Оскілко Володимир Пантелеймонович у Вікісховищі

Володи́мир Пантелеймо́нович Оскі́лко (нар. 1892, с. Городок Рівненського повіту — пом. 19 червня 1926 року, там само) — український військовий і громадський діяч часів УНР, отаман, генерал-хорунжий Армії УНР, командувач Північної групи військ Директорії, командувач Північно-Західного протибільшовицького фронту. Був одним із керівників Української партії соціалістів-самостійників, за підтримки її членів організував невдалий переворот у Рівному.

Життєпис[ред. | ред. код]

Дитинство і юність[ред. | ред. код]

Володимир Пантелеймонович Оскілко народився 1892 року в селі Городок, що під Рівним.

Закінчив гімназію, потім вчительську семінарію. За фахом — учитель. Працював народним учителем у селі Золоте поблизу Дубровиці, що на Рівненщині.

У 1913 році, під час своєї роботи вчителем у селі Золоте на Рівненщині, Оскілко відгукнувся на заклик архімандрита Віталія (Максименка). Архімандрит запропонував йому взяти участь у пропагандистській кампанії Почаївського відділу «Союзу русского народу» з метою організації урочистих святкувань на «Козацьких могилах» під Берестечком. Володимир Оскілко разом з декількома десятками інших вчителів початкових шкіл відгукнувся на заклик Віталія (Максименка). Вони проводили лекції у селах та містечках Волині, використовуючи світловий проєктор «чарівний ліхтар». Ці лекції присвячувалися Берестецькій битві, а також розповідали про неї та поширювали брошури, видані в Почаєві.

У газеті «Волынская земля», яку видавав сам архімандрит, був опублікований лист Володимира Оскілка, датований 8 червня 1913 року. У цьому листі Оскілко повідомляв, що на той час він вже прочитав шість лекцій. Володимир Оскілко також зазначав, що розповсюджував серед слухачів брошуру Віталія (Максименка) під назвою «Крест над Берестечком». У прикінцевій частині листа Володимир Оскілко звертався до редакції газети, а, отже, й до видавця Віталія (Максименка), з проханням надати пораду щодо його діяльності як лектора[1].

З 1914 р. служив у Російській імператорській армії. За час Першої Світової війни зробив успішну кар'єру офіцера. Отримав чин поручика імператорської армії, закінчивши у 1917 році прискорений 4-х місячний курс Віленського військового училища. Останнє звання в РІА — штабскапітан[2].

В період Визвольних Змагань[ред. | ред. код]

Період Центральної Ради УНР[ред. | ред. код]

Після лютневої революції 1917 р. був губернським комісаром Тимчасового уряду в Тулі. Наприкінці 1917 р. повернувся в Україну, на рідну Волинь, де активно включився в українізацію військових частин і здобув серед солдатів неабияку популярність. На початку 1918 року — був комісаром Центральної Ради у Рівненському повіті.

Період Гетьманату[ред. | ред. код]

За гетьмана Павла Скоропадського — начальник охорони стратегічно важливого Коростенського залізничного вузла. У листопаді 1918 року — виступив організатором протигетьманського повстання на Волині.

Період Директорії УНР[ред. | ред. код]

У грудні 1918 року Оскілко стає полковником збройних сил УНР, а вже у січні 1919 року — генерал-хорунжим і командувачем Північної групи військ Директорії, загальна чисельність якої наближалася до 40 тисяч бійців. Північна група військ армії, на чолі з 27-річним Володимиром Оскілком, досить успішно діяла на Волині та Поліссі, стримуючи наступ більшовиків «Поліське повстання» та поляків, залишаючись чи не найдисциплінованішим та найбоєздатнішим з'єднанням УНР. Саме на Волинь у квітні 1919 року відступили рештки сил Директорії, а тимчасовою столицею УНР стало Рівне.

Суперечки з Петлюрою і спроба перевороту[ред. | ред. код]

Загальна військово-стратегічна обстановка складалася для України на середину весни 1919 року далеко не найкращим чином. Оскілко вважав, що до влади в держапараті та армії УНР проникли більшовицькі агенти ЧК, і саме їх підривна діяльність і призводить до невдач українців на фронтах. Самого Симона Петлюру Оскілко ніколи не називав агентом Москви. Він вважав його людиною безхарактерною і непослідовною, яка потрапила під вплив «зрадників-генералів».

12 квітня 1919 року було сформовано новий кабінет міністрів УНР на чолі з українським соціал-демократом Борисом Мартосом. Він заявив про створення «республіки трудових Рад» і про намір укласти мирну угоду з більшовицькою Росією.

Оскілко, і не лише він, був впевнений, що більшовики ніколи не відмовляться від приєднання незалежної України до радянської Росії.

Ряд партій: соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, народні республіканці доручили Оскілку довести Петлюрі їх меморандум про негайну відставку уряду Мартоса. 20 квітня цей меморандум вручили Петлюрі у Здолбунові, але той прилюдно розірвав цей «історичний документ».

В кінці квітня 1919 року Петлюра двічі наказував генерал-хорунжому виступити зі своїми військами на більшовицький фронт. Але обидва розпорядження головного отамана Оскілко проігнорував. Крім того, своїм наказом Петлюра усунув з посади начштаба північно-західного фронту генерала Агапієва. Однак Оскілко відмовився підкоритись і цьому розпорядженню. Це свідчило, що Володимир Оскілко остаточно перестав підкорятися центральному військовому командуванню.

28 квітня 1919 року Оскілко отримав черговий наказ головкомандувача, згідно з яким він мав передати своє військо іншому командиру — генералу Желіховському. 29 квітня 1919 — при підтримці Української Партії Соціалістів-Самостійників і Української Народно-Республіканської Партії здійснив спробу державного перевороту. Приводом до виступу стало зняття отамана Оскілка з посади за поразки під Коростенем і Новоградом[3]. Однодумцями отамана стали полковник Гемпель, керівник оскілківської контррозвідки Шапула і начальник штабу Північної групи генерал Агапієв. Учасники державного перевороту вимагали скликання Установчих Зборів та усунути Петлюру від керівництва військовими справами. Крім того, Оскілко надіслав своїх представників до Польщі з метою ведення мирних переговорів.

Були арештовані голова уряду Борис Мартос, більшість петлюрівських міністрів, генерал Желіховський. Однак, відразу заарештувати Петлюру не вдалося. Він перебував не в Рівному, а на залізничній станції Здолбунів. Його арешт Оскілко довірив великому загону кінної гвардії на чолі з отаманом Семеном Гризлом. Повстанці сподівались, що в Здолбунові ніхто не знає про заколот. Але, як тільки Семен Гризло наблизилися до станції, їх загін відразу ж оточили вірні Петлюрі підрозділи. Командир загону вирішив не приймати бою і повернувся до Рівного. Незабаром Оскілко повторив спробу заарештувати Петлюру, надіславши до Здолбунова один із найкращих своїх загонів на чолі з отаманом Білоусовим. Але їх знову спіткала невдача. Тим часом, Рівне атакували частини корпусу Січових Стрільців Євгена Коновальця, загони петлюрівської польової варти і бронепотяг "Стрілець"[4]

На десяту годину ранку 30 квітня переворот Оскілка зазнав повної поразки.

Оскілку та деяким його соратникам вдалося втекти з Рівного. 12 травня отаман здався представникам польської влади. Деякий час Оскілко перебував у польському таборі для інтернованих[5]. Згодом переїздить до Відня.

У 1921 році Володимир Оскілко повернувся до Рівного, де почав видавати газету «Дзвін» — орган Української Народної Партії (1923—1925).

Смерть[ред. | ред. код]

Могила В. Оскілка; с. Хотин Рівненського р-ну Рівненської обл.

19 червня 1926 року (менше як через місяць після вбивства Петлюри) був убитий професійним кілером в селі Городок під Рівним. Польські слідчі, які займалися розслідуванням, дійшли висновку, що Оскілка вбито більшовицьким агентом ЧК.

Цікаві факти

  • Володимир Оскілко залишив спогади «Між двома світами» (1924).
  • Про неабиякі особисті якості Оскілка згадував рідний племінник Петлюри Степан Скрипник — згодом перший Патріарх Київський і всієї України УАПЦ Мстислав, якому в ті роки довелося служити черговим старшиною у штабі Північно-західного фронту: «Там був отаман Оскілко такий. То з історії Оскілко був. Дуже цікава людина була, культурна, вольова людина».

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела, посилання і література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Оскилко, Владимир Пантелеймонович (1913, 8 июня. №113.). «Учитель золотской школы. Письмо из Добровицы», (рос) . Почаев: «Волынская земля».
  2. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)
  3. Феномен отаманщини доби Директорії УНР в українській історіографії
  4. Щоденник Павла Дерев'янка Ч 5/7 1919 р Страшна сила бронепотяг Стрілець |Повстання отамана Оскілко (uk-UA) , процитовано 14 грудня 2023
  5. Оскілко Володимир Пантелеймонович // Давидюк Р. В інтер'єрі міжвоєнної Волині : біограми політичних емігрантів - учасників Української революції. - Рівне : Львів, 2023. - С. 183-184