Куропати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Урочище
Куропати
Курапаты
Хрести вздовж дороги в урочищі Куропати
Хрести вздовж дороги в урочищі Куропати
Країна Білорусь
Місто Мінськ
Перша згадка 3 червня 1988
Статус історико-культурна цінність першої категорії
Куропати (Білорусь)
Куропати
Куропати

Координати: 53°58′02″ пн. ш. 27°36′35″ сх. д. / 53.96722° пн. ш. 27.60972° сх. д. / 53.96722; 27.60972

Куропати (біл. Курапаты) — лісовий масив на північній околиці Мінська (Білорусь), де були знайдені масові захоронення людей, розстріляних НКВС у 19371941 роках. Кількість жертв нині точно невідома і, за різними оцінками, може становити: до 7 тисяч осіб (згідно зі словами Генерального прокурора Білорусі О. Божелко[be-x-old])[1], не менше 30 тисяч осіб (згідно з Генеральним прокурором БРСР Г. Тарнавським[be])[2], до 100 тисяч осіб (згідно з довідником «Беларусь»)[3][4], від 102 до 250 тисяч осіб (згідно зі статтею Зенона Позняка в газеті «Літаратура і мастацтва»)[5][6], 250 тисяч осіб (згідно з професором Вроцлавського університету Здзиславом Вінницьким[pl][7] і більше (згідно з британським істориком Норманом Дейвісом)[8].

З 1993 року урочище Куропати внесено до Державного списку історико-культурних цінностей Республіки Білорусь[be] як місце поховань жертв політичних репресій 1930-1940-х років[be]. Куропати мають статус історико-культурної цінності першої категорії[9], що згідно з Законом Республіки Білорусь «Про охорону історико-культурної спадщини» відповідає категорії «найбільш унікальних цінностей, духовні, естетичні та документальні гідності яких представляють міжнародний інтерес»[10].

Є найбільш відомим серед мінімум восьми місць масових розстрілів, які здійснював НКВС на території Мінська[11].

Історія[ред.ред. код]

Мітинг в Куропатах, 1989 рік

3 червня 1988 року в газеті «Літаратура і мастацтва» була надрукована стаття Зенона Позняка та Євгена Шмигальова «Куропати — дорога смерті», де розповідалося про те, що на початку 1970-х років в селі Зелений Луг їм доводилося чути від місцевих про розстріли людей в лісі неподалік[12]. За повідомленнями місцевих жителів, з 1937 по 1941 рік кожен день і ніч туди привозили на машинах людей і розстрілювали[12].

Після появи статті було проведено перші поверхневі розкопки і виявлений факт таємного масового поховання людей біля села Цна-Йодкове. Після цього поховання отримало всесвітню відомість під назвою «Урочище Куропати»[9].

Розслідування[ред.ред. код]

Контури хрестів в урочищі

На підставі опублікованої статті 14 червня 1988 року Прокуратурою БРСР було заведено кримінальну справу. Під час слідства на території близько 30 гектарів були виявлені 510 поховань розмірами 2х3, 3х3, 4х4, 6х8 метрів і більше. У ході вибіркової ексгумації було виявлено людські останки (313 черепів, кістки скелетів, 340 зубних протезів з жовтого і білого металів), особисті речі (гребінці, зубні щітки, мильниці, гаманці, взуття, залишки одягу), а також 177 гільз і 28 куль. 164 револьверні гільзи і 21 куля, стріляна з револьвера системи «Наган», 1 гільза — з пістолета «ТТ» — штатної зброї співробітників НКВС. Також були знайдені кілька стріляних гільз з пістолетів систем «Браунінг[ru]» і «Вальтер», зброя цих систем випускалася в тому числі і до 1941 року, нерідко такою зброєю нагороджувався керівний склад НКВС. 55 свідків з сіл Цна-Йодкове, Підболоття, Дроздове засвідчили, що в 1937–1941 років співробітники НКВС привозили в Куропати людей на закритих машинах і розстрілювали їх[13]. Також існують свідчення і співробітників НКВС, що в урочищі проводилися розстріли[12].

Перше слідство за фактом масових розстрілів закінчилася в листопаді 1988 року і визначило кількість убитих в не менш за 30 тисяч осіб[2]. Цифра була озвучена Генеральним прокурором БРСР Георгієм Тарнавським. Після закінчення слідчих дій Генеральною прокуратурою БРСР була оприлюднена постанова про припинення кримінальної справи, що стосується Куропат: «…Точно доведено, що розстріли страчених здійснювалися співробітниками комендатури НКВС БРСР …Беручи до уваги, що винні в цих репресіях керівники НКВС БРСР та інші особи засуджені до смертного покарання або до цього часу померли, на підставі вищевказаного, керуючись ст. 208, п. 1 і ст. 5, п. 8 КПК БРСР, кримінальна справа, заведена за фактом виявлення поховань в лісовому масиві Куропати, припинена. Знайдені під час ексгумації поховань предмети одягу, взуття і т. п. як речі, що не мають цінності, знищити»[12].

Опублікування результатів слідства про здійснення розстрілів співробітниками НКВС викликало хвилю обурення ветеранів та інших незгодних з результатами слідства людей, які написали низку листів до ЦК КПРС в Москву про можливі фальсифікації результатів розслідувань. Комісії з Генеральної прокуратури СРСР[ru] двічі приїжджали для перевірки фактів проведення розстрілів органами НКВС і знаходили їм підтвердження[11].

Протягом 1990-х років слідство у справі кілька разів розпочиналося знову. З'явилися твердження, що розстріли були організовані німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни[14], але всі вони були оскаржені пізніше[15].

На підтримку версій про «німецький слід» була утворена громадська комісія з розслідування злочинів в Куропатах під керівництвом Корзуна, яка в червні 1991 року направила в прокуратуру СРСР зібрані нею матеріали, які нібито доводили, що в Куропатах знаходяться останки жертв німецько-фашистських загарбників. Однак факти, викладені у зверненні громадської комісії, не знайшли підтвердження. У лютому 1992 року на вимогу громадської комісії слідство було відновлено знову, але за результатами роботи воно підтвердило висновки державної комісії.

У 1993 році громадська комісія в черговий раз звернулася до Верховної Ради Республіки Білорусь з пропозицією переглянути висновки державної комісії при розслідуванні подій в Куропатах, в результаті чого було проведено ще одне розслідування. Серед інших розглядалася версія розстрілів євреїв німецько-фашистськими загарбниками. З метою перевірки цієї версії були зроблені запити в Єрусалимський Інститут Холокосту Яд Вашем, де зібрана найбільш повна інформація про репресії щодо євреїв. У якості місць розстрілу єврейського населення Мінськ, Дрозди, Масюковщина[be], Куропати, Цна-Йодкове, Зелений Луг не значилися. Також не було відомостей про розстріли в Куропатах і в німецьких архівах. Згідно з висновками німецьких експертів метод поховань в Куропатах не є гітлерівським: ті зазвичай копали великі могили — до 50-60 метрів в довжину, у жертв при цьому забирали одяг і особисті речі, знімали золоті коронки[12].

У середині 1990-х років генеральний прокурор Білорусі Олег Божелко заявив, що в результаті нового розслідування виявлено, що в Куропатах загинули не більш за 7 тисяч осіб[1].

Куропатський ліс

У 1998 році було прийнято рішення про початок нового, четвертого розслідування, яке проводилося з метою перевірки висновків попередніх комісій. Розслідування було доручено старшому помічнику військового прокурора Білорусі Віктору Сомову. Розслідування закінчилося в 1999 році. Воно підтвердило, що масові розстріли в Куропати відбувалися органами НКВС з другої половини 1930-х років до початку ВВВ. Версія про розстріли населення німецько-фашистськими загарбниками знову не знайшла підтвердження[15]. У ході слідства було виявлено найбільше з усіх знайдених в Куропатах поховань, де були залишки більше 300 осіб. Вперше за всю історію розкопок в Куропатах були знайдені речові докази з конкретними датами і прізвищами, які свідчили про те, що розстріли здійснювалися до війни. У похованні N30 були виявлені тюремні квитанції про відібрання цінних речей під час арешту, які були видані 10 червня 1940 Мойші Крамеру і Мордехаю Шулескесу[12].

Проте, згідно з кандидатом історичних наук Андрієм Метельським, останнє дослідження Куропат, проведене в 1997 році істориками Національної академії наук Білорусі, співробітниками прокуратури, КДБ і громадськості, за підсумками якого була прийнято одноголосно висновок про те, що розстріли в Куропати здійснював НКВС, не отримало відповідної публічності. Метельському пощастило побачити лист з Генпрокуратури до Адміністрації президента[be-x-old] з пропозицією «матеріали слідства не розголошувати та до відома громадськості не доводити»[16].

Жертви[ред.ред. код]

Число жертв[ред.ред. код]

Меморіальна дошка в пам'ять жертв репресій

Кількість жертв в Куропатах точно не з'ясована: архіви КДБ Білорусі, що стосуються Куропат, є засекреченими[4]. Існують різні версії та оцінки.

У статті «Шумлять над могилою сосни…» Зенона Позняка, надрукованій в газеті «Літаратура і мастацтва» 16 вересня 1988 року, після проведення власних розкопок і досліджень автор робить висновок, що кількість жертв може становити 102 тисячі осіб. Позняк зазначає, що справжня цифра похованих в Куропатах може досягати 220–250 тисяч осіб, бо існують могили, більші за розмірами за досліджені, а також безліч могил зникло під час прокладання Мінської кільцевої дороги в кінці 1950-х — початку 1960-х років, газотраси і вирубки лісу навколо неї в березні-травні 1988 року, а також, можливо, під час рубки і посадки лісу на цьому місці в 1940-х роках[5]. Розкопки, проведені в липні 1988 року, на основі яких робилася ця оцінка кількості жертв, є першою відомою ексгумацією в Куропатах. Разом з цим дослідники у своєму звіті звертають увагу на те, що до цих розкопок в Куропатах вже проводилася ексгумація і певні частини поховань вже були вибрані[5], що виражається в значному розходженні між кількістю знайдених черепів і кількістю виявлених пар стегнових кісток. За попередньої ексгумації з ям був вибраний значний об'єм похоронного шару небіжчиків, але поховання були засипані в недостатній мірі малою кількістю грунту, в результаті всі 510 виявлених могил мали западини глибиною від 0,18 до 0,65 м від лінії країв могили. На думку Позняка, частина трупів могла бути забрана з Куропат після наказу вищого керівництва СРСР в 1940-х — 1950-х роках, коли випадок розстрілів польських офіцерів у Катині органами НКВС отримав популярність[17].

Перше слідство за фактом масових розстрілів закінчилося в листопаді 1988 року, і за його результатами Генеральний прокурор БРСР Г. Тарнавський повідомив, що в Куропатах поховані не менше 30 тисяч осіб[2]. До такої ж цифри можна прийти, аналізуючи результати комплексної судово-медичної та криміналістичної експертизи, яка виявила, що в 6 досліджених похованнях були знайдені залишки не менш 356 осіб. Враховуючи, що кількість поховань становить 510, можна зробити висновок, що число похованих в Куропатах людей становить не менше 30 тисяч осіб.

Згідно з довідником «Беларусь», виданим в 1995 році, кількість жертв становила до 100 тисяч осіб[3][4].

У середині Генеральний прокурор Білорусі Олег Божелко на підставі нового розслідування 19971998 років, в ході якого були проведені розкопки 23 передбачуваних місць поховань, і тільки в 9 з них виявлені людські останки, зробив заяву, що в Куропатах поховано не більше 7 тисяч осіб[1].

Професор Вроцлавського університету Здзислав Вінницький стверджує, що кількість жертв в Куропатах становить 250 тисяч осіб[7]. Британський історик Норман Дейвіс відзначає, що жертв може бути навіть більше[8].

Походження жертв[ред.ред. код]

Про соціальне і національне походження розстріляних можна судити лише за результатами проведених досліджень.

З результатів розкопок 1988 року відомо, що всі поховані належали до цивільного населення. Поховані характеризуються різним побутовим рівнем, але більшість похованих належало до нижчих демократичних верств населення (робітники, селяни, дрібні службовці, сільська інтелігенція). Серед похованих також були виявлені представники інтелігенції і жінки[5].

Виявлено, що поховані походили з різних місць Білорусі. Значна частина похованих була із Західної Білорусі, приєднаної до БРСР у 1939 році. У певних досліджених могилах були виявлені залишки одягу та взуття радянського виробництва, в інших — західного[18], також був знайдене взуття виробництва країн Прибалтики. В одній з могил значна кількість взуття була саморобною[5].

Разом з тим підтверджено, що, крім білорусів, серед убитих в Куропати були також польські громадяни[19]. В ході одного з досліджень в Куропатах був виявлений чоловічий гребінь, з одного боку якого польською мовою було написано «Важкі хвилини ув'язненого. Мінськ 25 04.1940. Думка про вас доводить мене до сказу», а з іншого — «26 IV розплакався — важкий день»[18].

Назва[ред.ред. код]

Квіти на тлі хрестів в Куропати

Точних відомостей, звідки походить назва «Куропати», немає. До 1988 року на топографічних картах така назва відсутня, урочище називалося «Брід». Існує версія, що вже під час розстрілів Куропатами місцеві жителі називали невелику ділянку бору, який припадав на гірку. Ділянка була обнесена високим, не менш за 3 метри, парканом, по верху якого був пущений колючий дріт, а за самим парканом перебувала охорона з собаками[12].

Зенон Позняк, який разом з Євгеном Шмигальовим написав статтю «Курапаты — дарога смерці», зазначає, що не думав, що цією назвою вводить нове слово в білоруську мову і новий термін в білоруську історію. Позняк зазначає, що почув це слово з уст молодих хлопців, які пояснювали, що куропатами називаються білі весняні квіти, що ростуть в травні на могилах в урочищі[20]. Зазвичай такі квіти в Білорусі називаються білими пролісками (біл. Белыя пралескі).

Згідно з іншою думкою, куропатами місцеві селяни називали польові квіти[9].

Суспільний резонанс[ред.ред. код]

У 1988 році в Куропатах пройшла масова антирадянська демонстрація і перша хода до місця поховань під гаслами осуду ідей сталінізму. Хода була розігнана внутрішніми військами із застосуванням сльозогінного газу, що викликало реакцію обурення в суспільстві і підвищила ступінь уваги до Куропат.

« Людей почали розганяти, бити, арештовувати, труїти газом з портативних балончиків. Отруїли і Позняка, який йшов на чолі колони. Але Позняк не пішов геть. Він направив натовп на околицю і повів до Куропат. Однак і там шлях колоні перегородили війська. Тоді Позняк загорнув всіх в поле. І в чистому полі під сніжком, який сипав з хмарного неба, відбулося богослужіння. Вгорі майорів біло-червоно-білий прапор, виступали оратори і серед них письменник Володимир Орлов. Василь Биков «Довга дорога додому»  »

З тих пір щорічно проводяться ходи в Куропати з метою увічнення пам'яті жертв сталінських репресій.

На Діди в 1989 році в Куропатах був установлений семиметровий «Хрест Страждань». Куропати стали символом боротьби за незалежність Білорусі, проти комуністичної ідеології. Політизація проблеми стала однією з причин, що перешкоджають об'єктивному розслідуванню та оцінці доказів у цій справі.

У 1994 році урочище Куропати відвідав президент США Біл Клінтон і подарував меморіальний знак «Від народу США народу Білорусі в пам'ять» — гранітну лавку, яка пізніше отримала назву «лава Клінтона». Пам'ятник неодноразово руйнувався невідомими вандалами, але кожен раз відновлювався заново. Також Куропати відвідав президент Польщі Лех Валенса[21].

Хода до урочища Куропати. Учасники несуть дерев'яну каплицю (2002)

18 червня 1998 року Виконавчий комітет Мінського району своєю постановою прийняв землі від кільцевої дороги до дороги на Заславль під охорону, зобов'язав Державну автомобільну інспекцію (ДАІ) встановити заборонні знаки на дорогах в урочищі і доручив Боровлянському сільському виконкому доглядати за місцями поховань. Однак у 19992000 роках територія Куропат була занедбана: лісовий масив перетворився на місце відпочинку жителів прилеглих мінських мікрорайонів, могили поросли чагарником. Для запобігання небезпеки, що нависла над Куропатами, Зенон Позняк закликав до створення Народного Меморіалу та запропонував ідею Хресної ходи на Діди. Концепція Меморіалу — технологія, кількість і розміщення хрестів — обговорювалася в лютому-березні 2000 року. У 2000 році відбулося перша Хресна хода, на яку були підготовлені 20 великих хрестів і багато менших. Це було початком меморіалізації Куропат, але деякий час після цього хрести ще не встановлювалися. У 2001 році відбулася наступна Хресна хода з встановленням багатьох хрестів в Куропатах і впорядкуванням території урочища і могил[22]. Ідея Хресних ход отримала популярність і з тих пір вони стали проводитися щорічно. В цілому до 2008 року в Куропатах були встановлені понад півтисячі хрестів[21].

24 лютого 2002 року виконком Мінського району своїм протоколом виділив землю в охоронній смузі Куропат під каплицю Свято-Воскресенського приходу Мінська.

До ходи на Діди 2002 року художник Олексій Марочкін[be] підготував ікону «Богоматері Куропатської всіх невинно розстріляних», яка була освячена в Куропатах 2 листопада 2002 року[23]. Оригінал ікони був подарований Червоному костелу, а на Діди в 2003 році в Куропатах була встановлена ​​каплиця з репродукцією ікони матері Божої Куропатської. Каплиця була зроблена за ескізом Олексія Марочкіна[24].

29 жовтня 2004 року в Куропатах відбулося урочисте відкриття пам'ятного знака від білоруських євреїв жертвам сталінізму. Меморіальний знак виготовлено з каменю, який колись був частиною пам'ятника Сталіну в Мінську[25].

Наприкінці 2008 року представники громадськості направили до Адміністрації президента і Рада Міністрів Білорусі лист з пропозицією внести урочище Куропати до Списку всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО. Лист підписали голова Білоруського добровільного товариства охорони пам'яток історії та культури Антон Остапович[be-x-old], голова Білоруської асоціації жертв політичних репресій Зінаїда Тарасевич та науковий керівник історико-культурної цінності «Куропати» Майя Кляшторна[26]. У відповіді на лист Міністерство культури Білорусі[be] відмовилося представити Куропати до внесення до Списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО на підставі Конвенції ЮНЕСКО 2005 року. Антон Остапович зазначив, що Конвенція допускає включення до Списку всесвітньої спадщини об'єктів, які зробили сильний вплив на історичний розвиток, яким і є Куропати[27].

У вересні 2010 року урочище відвідали 127 польських мотоциклістів в рамках пробігу «Катинський шлях», який проходив на територіях Литви, Білорусі, України та Росії. Разом з ними Куропати відвідали представники польського посольства і заступник міністра закордонних справ Білорусі Валерій Воронецький[28].

Реконструкція МКАД[ред.ред. код]

Будівництво МКАД через Куропати (2001)

Новий поштовх в темі Куропат стався на початку 2000-х років, коли було прийнято рішення про розширення Мінської кільцевої автомобільної дороги з двох смуг руху до шести, після чого ситуація в Куропатах загострилася. Варіант дороги в обхід Куропат згідно з проектом 1993 року було відхилено. Взимку 20012002 року представники ряду демократичних об'єднань організовували мітинги і чергування в урочищі, перешкоджаючи дорожнім роботам і звинувачуючи владу в намірі провести автодорогу безпосередньо через поховання. Учасники акцій протесту намагалися не допустити пошкодження меморіалу будівельною технікою. Також існували свідчення, що Мінська кільцева автодорога спочатку вже була побудована на місці поховань[29] У свою чергу учасники акцій протесту були звинувачені у використанні теми Куропат в політичних цілях на підставі результатів археологічних розкопок 1987, 1992 і 1998 років, а також висновків Інституту історії Національної академії наук Білорусі, які свідчили про те, що поховання знаходяться в стороні від передбачуваного маршруту дороги і починаються за 75-80 метрів від фронту будівництва[30]. На цій підставі в Куропатах час від часу відбувалися сутички учасників акції протесту і білоруських спецслужб.

В цілому охорона Куропат тривала з вересня 2001 до липня 2002 року[31]. В урочищі встановлювалися нові хрести, почалися переговори, консультації. До теми Куропат було привернуто увагу міжнародної спільноти, ця проблема почала ширше висвітлюватися у пресі. В результаті Мінська кільцева дорога була розширена в сторону Куропат на пару десятків метрів, але пішла інакше, ніж планувалося спочатку[22].

Селище «Сонячний»[ред.ред. код]

Наприкінці 2002 року Мінський районний виконавчий комітет відвів прилегле до Куропат поле під забудову котеджного селища під назвою «Сонячний» у безпосередній близькості від місць масових поховань. Будівельна компанія, займаючись відведенням землі, не замовляла проект охоронних зон навколо Куропат і самостійно без дозволу визначила кордон охоронної зони за своїм проектом на відстані 80 метрів від Куропат, після чого були позначені кордони будівництва та завезені будівельні матеріали[22]. У зв'язку з цим будівництвом серед громадськості виникла хвиля обурення, представники проектних інститутів самостійно розробили проект охоронних зон, який після докладання зусиль громадськості зрештою затвердила Науково-методична Рада при Комітеті охорони історичної спадщини та культурних цінностей в травні 2003 року. У квітні 2003 року голова Мінського облвиконкому Микола Домашкевич[be-x-old] наказав Мінському райвиконкому розірвати договір на оренду землі під будівництво на території, прилеглій до Куропат. 28 квітня 2003 року виконком Мінської області постановою № 308 зобов'язав Дорожню ремонтно-будівельну управу № 113 (ДРБУ-113) відновити Куропати шляхом стягнення з товариства з додатковою відповідальністю «ВігЕўраБуд». 13 травня Виконком Мінського району постановою № 383 скасував договір з «ВігЕўраБуд'ом» про будівництво в Куропатах котеджів[32]. У червні 2003 року будівництво зупинили, будівельний майданчик ліквідували, а всі матеріали вивезли[33]. Земля навколо Куропат була законсервованою до визначення і затвердженню Радою Міністрів Білорусі охоронної зони меморіалу.

Згідно з проектом охоронних зон, розробленим у 2002 році, ширина охоронної зони становила від 200 до 500 метрів навколо Куропат. У 2004 році Міністерство культури Білорусі прийняла постанову під назвою «Про зони охорони матеріальної нерухомої історико-культурної цінності — Місце загибелі жертв політичних репресій 1930-40 років в урочищі Куропати», яка скорочувала ширину захисної зони до 110–250 метрів. Скорочення охоронної зони пояснювалося відсутністю нормативного документа у справі меморіалізації Куропат[34].

Офіційна позиція[ред.ред. код]

Відновлена ​​пам'ятна дошка з текстом постанови Ради Міністрів БРСР 1989 року

18 січня 1989 року Радою Міністрів БРСР на підставі результатів урядової комісії про факти масових розстрілів людей в урочищі під Мінськом було прийнято постанову № 42, яка передбачала проведення відкритого конкурсу на пам'ятник жертвам масових репресій в Куропатах і його встановлення[35]. Видавництву «Білоруська радянська енциклопедія» було рекомендовано підготувати спеціальне видання, присвячене жертвам сталінізму, а президії Академії наук БССР організувати «всебічне вивчення причин і наслідків масових репресій»[36]. За словами Ігоря Кузнєцова, члена Міжнародного історико-просвітницького, благодійного та правозахисного товариства «Меморіал» і найбільш авторитетного в Білорусі дослідника радянського тоталітаризму, жодне з положень постанови Ради Міністрів БРСР від 1989 року станом на 2010 рік виконано не було[36].

30 листопада 1993 року Куропати були внесені до Державного списку історико-культурних цінностей Республіки Білорусь як «Місце знищення жертв політичних репресій 30-40-х років XX століття в урочищі Куропати»[37] і пам'ятник історії міжнародного значення[38].

У 2005 році громадські об'єднання «Діаріуш» і «Білоруська асоціація жертв політичних репресій», міжнародне громадське об'єднання «Білоруська перспектива» і міжнародне історико-просвітницьке, благодійне і правозахисне об'єднання «Меморіал» оголосили відкритий суспільний конкурс зі створення тексту для меморіального знака жертвам політичних репресій 20 століття в Білорусі. У положенні про конкурс організатори наголошували, що держава демонструє повну байдужість до ситуації в Куропатах[39].

Придорожній вказівник на МКАД

У 2008 році на Мінській кільцевій автомобільній дорозі коло з'їзду в сторону Куропат був установлений придорожній покажчик: «Місце загибелі жертв політичних репресій в урочищі Куропати 1930-1940 років»[40].

У 2009 році меморіальна секція Білоруського добровільного товариства охорони пам'яток історії та культури направила звернення до Ради Міністрів Білорусі з нагадуванням про необхідність виконання постанови Ради Міністрів БРСР. У відповіді на звернення директор Інституту історії Національної академії наук Білорусі, доктор історичних наук професор Олександр Коваленя відповів, що увічнення пам'яті жертв сталінізму — трагедія білоруського народу і всенародна справа, яка вимагає широкого обговорення та прийняття рішення на законодавчому рівні[41].

У 2009 році заступник голови Мінського міського виконавчого комітету Михайло Тітенков повідомив, що міська влада «вважають за можливе розглянути питання про створення пам'ятника жертвам політичних репресій та благоустрою урочища Куропати»[42], однак тільки після того, як буде завершено створення меморіалу «Тростянець» і благоустрій колишнього Мінського братського військового кладовища Першої світової війни[36].

Восени 2009 року в газеті Адміністрації президента Білорусі «Советская Белоруссия» було надруковано статтю «Куропати: мир під соснами», де урочище було названо «кладовищем загальнонаціонального масштабу», а за півроку до цього — організований «круглий стіл» з дискусією на тему Куропат[9]. Історик Ігор Кузнєцов відзначив, що це важливий крок для громадськості, якого давно чекали, а на думку археолога Миколи Кривальцевича, проблема визнання-невизнання Куропат державою була політична, але сам факт визнання вартий уваги[43]

Разом з тим, тема Куропат в підручниках, виданих у Білорусі в 2000-х роках, не згадувалася взагалі[11].

Як стало відомо в кінці липня 2010 року, в Куропатах звалилася пам'ятна табличка: дерев'яні стовпи, на яких вона стояла, згнили[44].

Вандалізм[ред.ред. код]

Нахилений хрест в Куропатах

Надання Куропатам статусу «історико-культурної цінності першої категорії» в 1993 році було, серед іншого, вимушеним заходом захисту могил від грабіжників[15]. Вже в листопаді 1994 року міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко після отримання чергових повідомлень про розграбування поховань віддав наказ на здійснення необхідних заходів щодо урочища Куропати відповідно до вимог білоруського законодавства. Попри це, навесні 1995 року грабіжники розкопали понад 10 могил, а людські останки були розкидані навколо них[15]. Восени 1998 року з могили були витягнуті кістки, перепоховані після ексгумації могил представниками слідчої комісії. У квітні 1999 року грабіжниками були розкопані 6 могил, в жовтні 1999 року — ще чотири. Деякі з могил викопувалися грабіжниками до глибини в 1,8 м на площі до 4-5 м². Поруч з могилами в піску лежали останки і фрагменти особистих речей розстріляних. Як зазначив археолог Микола Кривальцевич, характер розкопки могил свідчив про добре організовану і підготовлену акцію[15].

Пошкоджений меморіальний знак «Від народу США народу Білорусі в пам'ять»

Пошкодження пам'ятних знаків і хрестів в Куропатах невідомими відбувалося десятки разів[45], причому значною мірою — з другої половини 1990-х років: до тих пір випадки вандалізму були одиничними[11]. За фактами знищення пам'ятних хрестів кримінальні справи заводилися тричі, але по них ніхто так і не був покараний[46].

Наприкінці 1990-х років була зламана металева табличка з написом «Мученикам Білорусі» на Хресті Страждання[47]. У травні 2003 року в Куропатах були зламані 10 хрестів[48]. У 2004 році з закладного каменя була знята пам'ятна дошка з рішенням Ради Міністрів БРСР про необхідність створення пам'ятника в Куропатах. Дошка була відновлена ​​восени 2005 року, але через тиждень зникла знову. В черговий раз пам'ятна дошка з текстом постанови була відновлена у 2007 році стараннями громадськості[49].

У грудні 2005 року невідомі двічі оскверняли свастикою і сатанинськими написами куропатські хрести, пам'ятник загиблим в урочищі євреям і зображення Богоматері Куропатської[47].

У 2007 році був повалений хрест «Мученикам Білорусі». У квітні 2007 року були зламані 6 хрестів і кілька пошкоджені[45]. У жовтні 2007 року «Хрест страждання», встановлений в 1989 році, був знищений[50]. Під час ходи Діди 2007 року «Хрест Страждань» був відновлений заново. У березні 2008 року невідомі зламали 36 хрестів[51]. Навесні 2009 року в Куропатах були розкопані дві могили: з ями на поверхню були викинуті людські кістки і старі речі[46]. У квітні 2009 року були зламані ще 6 хрестів[52] У грудні 2009 року невідомі зламали кілька хрестів, у тому числі хрест-каплицю з копією ікони Матері Божої Куропатської[53].

Станом на 2009 рік меморіальна «лава Клінтона» (пам'ятний знак «Від народу США народу Білорусі в пам'ять»), встановлена ​​в 1994 році, дванадцять разів потерпала від вандалізму[47]. З цього приводу посольство США в Білорусі виступило зі спеціальною заявою[45].

У листопаді 2010 року в Куропатах були зламані 38 хрестів[54]. За даним фактом було порушено кримінальну справу за статтею «Хуліганство» Кримінального кодексу Республіки Білорусь[55].

Попри часті акти вандалізму в урочищі Куропати, до активного пошуку правоохоронними органами злочинців справа зазвичай не доходить. Тільки одного разу в листопаді 2008 року активістам КХП БНФ вдалося зловити 2 неповнолітніх вандалів і передати міліції. Було заведено кримінальну справу, але реально їх не покарали[53]: стаття Кримінального кодексу «Осквернення історико-культурних цінностей» була перекваліфікована в «Злісне хуліганство», в результаті чого обвинувачені потрапили під амністію[56][56]. Це був перший випадок, коли слідство висунуло звинувачення конкретним особам за фактом вчинення актів вандалізму в Куропатах[56].

Для відновлення меморіального комплексу в урочищі традиційно влаштовуються толоки: люди прибирають і впорядковують територію, ремонтують хрести[57].

Місцезнаходження[ред.ред. код]

Урочище Куропати знаходиться безпосередньо за Мінською кільцевою дорогою на північ від центру міста (52-й км МКАД). Адміністративно Куропати належать до території Боровлянської сільради Мінського району.

З Мінська в Куропати можна потрапити від ДС «Зелений Луг» (зупинка автобусів 13, 13д, 24, 87, 109а; тролейбусів 1, 46, 53), перейшовши через перехід під МКАД, розташований 500 м на північний захід від диспетчерської станції; від виставкового центру «Експобел», який знаходиться за 700 м на південний схід від урочища; або на автобусах 109, 109а, 109в (зупинка «Куропати») з ДС «Карбишева».

Куропати знаходяться приблизно на відстані 1,2 км на північний схід від Цнянського водосховища. Потрапити в урочище можна через один з декількох підземних переходів під Мінською кільцевою дорогою.

Посвяти[ред.ред. код]

1990 року композитор Кім Тесаков створив симфонію № 4 «Куропати»[58]. 30 липня 2004 Виконком Мінська постановою № 1520 перейменував вулицю Бузкову (Цна) в Куропатську[59].

Галерея[ред.ред. код]

Панорама[ред.ред. код]

Панорама урочища Куропати
Панорама урочища Куропати

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Пресс-релиз Беларусского Хельсинкского комитета № 19 от 27.10.98 г.(рос.)
  2. а б в Евгений Ростиков. По кому стреляют Куропаты (Еще раз о том, как жертвы немецких фашистов превратили в жертвы «сталинских репрессий») // «Завтра», 22 жніўня 2000 г.(рос.)
  3. а б Даведнік «Беларусь». — Мн.: «Беларуская энцыкляпэдыя», 1995.
  4. а б в Памяць і забыцьцё Курапатаў // Радыё Свабода, 28 кастрычніка 2009 г.
  5. а б в г д З. Пазьняк, Я. Шмыгалёў, М. Крывальцэвіч, А. Іоў. Курапаты. — Мн.: Тэхналогія, 1994.
  6. Kurapaty // Zaprudnik J. Historical dictionary of Belarus. — Lamham. — London: Scarecrow Press, 1998. P. 139.
  7. а б Zdzisław J. Winnicki. Szkice kojdanowskie. — Wrocław: Wydawnictwo GAJT, 2005. ISBN 83-88178-26-1. — С. 77—78.
  8. а б Norman Davies. Powstanie '44. — Kraków: Wydawnictwo Znak, 2004. ISBN 83-240-0459-9. — С. 195
  9. а б в г Павел Якубович. Куропаты: мир под соснами // «Советская Белоруссия», 29 кастрычніка 2009 г.
  10. Закон Рэспублікі Беларусь «Аб ахове гісторыка-культурнай спадчыны»
  11. а б в г Молодые белорусы думают, что Куропаты — это в России // «Завтра твоей страны», 28 кастрычніка 2008 г.
  12. а б в г д е ж Игорь Кузнецов. Куропатское дело: 20 лет спустя // «БелГазета», 21 чэрвеня 2008 г.
  13. Игорь Кузнецов, член Международного историко-просветительского, благотворительного и правозащитного общества «Мемориал». Забыть значит предать // БДГ № 1420, 16.04.2004
  14. Владимир Костырко. Куропаты: фальшивка националистов трещит по швам // «Газета Правда», 27 траўня 1999 г.
  15. а б в г д Курапаты: трагедыя працягваецца // «Народная Воля», 30 кастрычніка 1999 г.
  16. Аляксей Хадыка. Курапаты — справа дзяржавы і грамадскасці // «Новы Час», 27 лістапада 2009 г.
  17. Зянон Пазьняк. Курапаты. Дзесяць гадоў пасьля // Наша Ніва № 12 (109), 1998 г.
  18. а б Sławomir Kalbarczyk. Przedmioty odnalezione w Bykowni i Kuropatach świadczą o polskości ofiar, Biuletyn IPN Nr 10-11 (81-82), październik-listopad 2007, ISSN 1641-9561, ss. 47-54 (пол.)
  19. Беларускі катынскі сьпіс // Беларуская рэдакцыя Польскага Радыё, 07 красавіка 2010 г.
  20. Зянон Пазьняк Курапаты // «Слоўнік Свабоды», 2000 г.
  21. а б У Курапатах 20 гадоў таму адбылося першае шэсьце і мітынг // Радыё Свабода, 19 чэрвеня 2008 г.
  22. а б в Алесь Чахольскі, З цыклю «Беларусы пад акупацыяй»: Я — беларус! // Беларускія Ведамасьці № 55, 2005 — студзень 2006 г.
  23. А. Марачкін адрэстаўруе пашкоджаны ў Курапатах абраз // Радыё Свабода, 1 сьнежня 2005 г.
  24. А. Марачкін абнавіў каплічку ў Курапацкім лесе // Радыё Свабода, 5 кастрычніка 2007 г.
  25. http://tripidea.ru/content/view/?id=497619 Куропаты, Минск: Фото и отзывы туристов, адрес на карте, как добраться
  26. Урочышча Курапаты — у Спіс сусветнай культурнай і прыроднай спадчыны ЮНЕСКА // Народная Воля № 183-184, 2 сьнежня 2008 г.
  27. Ці трапяць Курапаты ў Сьпіс ЮНЭСКА? // Беларуская рэдакцыя Польскага Радыё, 21 студзеня 2009 г.
  28. Польскія байкеры ў Курапатах // Радыё Свабода, 1 верасьня 2010 г.
  29. З учорашняга вечару ва ўрочышчы ўвесь час знаходзяцца прадстаўнікі Маладога фронту, яны не дазваляюць будаўнікам працаваць на тэрыторыі Курапатаў // Радыё Свабода, 25 верасьня 2001 г.
  30. А. Фадеев. Кто раздувает пламя в Куропатах // Информационно-аналитический бюллетень Института стран СНГ, 15 лістапада 2001 г.
  31. Пяць гадоў варты ў Курапатах // Наша Ніва, 7 лістапада 2006 г.
  32. Віктар Хурсік. Курапаты сёньня // Зьвязда: Газэта. — 25 чэрвеня 2003. — № 159 (24843). — ISSN 1990-763x.
  33. Курапаты: будаўніцтва катэджнага памёлку спыненае // Радыё Свабода, 20 чэрвеня 2003 г.
  34. Курапаты паменшылі ў памеры? // Радыё Свабода, 17 траўня 2004 г.
  35. «Цяперашняя ўлада Беларусі — гэта фактычна нашчадкі тых, хто быў наверсе, а ня ў яме, калі ў Курапатах адбываліся расстрэлы» // Радыё Свабода, 18 студзеня 2005 г.
  36. а б в 21 год назад улады прызналі Курапаты // TUT.BY, 18 студзеня 2010 г.
  37. Курапаты: культура памяці ў Беларусі патрабуе грамадзянскай мужнасьці
  38. Вновь возбуждено уголовное дело по фактам вандализма в Куропатах // БелаПАН, 4 траўня 2009 г.
  39. Тамара Сяргей. Памяці бязвінных ахвяр сталінскага тэрору // Абажур № 42-43, 2005 г.
  40. У Курапатах ушанавалі памяць ахвяраў рэпрэсій // Радыё Свабода, 29 кастрычніка 2008 г.
  41. Директор Института истории: Увековечение памяти жертв сталинизма — всенародное дело, требующее принятия решения на законодательном уровне // БелаПАН, 30 чэрвеня 2009 г.(рос.)
  42. Улады паабяцалі помнік у Курапатах // SvabodaBY.net, 17 сакавіка 2009 г.
  43. Праз дваццаць гадоў улада прызнала Курапаты // Радыё Свабода, 30 кастрычніка 2009 г.
  44. У Курапатах павалілася памятная шыльда // Наша Ніва, 30 ліпеня 2010
  45. а б в У Курапатах — новы акт вандалізму // Радыё Свабода, 21 красавіка 2007 г.
  46. а б «Черные копатели» добрались до Куропат // БелаПАН, 03 красавіка 2009 г.
  47. а б в Курапаты: вандалы і пракурор // Радыё Свабода, 6 лютага 2009 г.
  48. Новы акт вандалізму ў Курапатах // Радыё Свабода, 14 траўня 2003 г.
  49. У Курапатах ушанавалі памяць ахвяраў сталінскіх рэпрэсіяў // Радыё Свабода, 28 лютага 2007 г.
  50. В урочище Куропаты неизвестными уничтожен Крест страданий, установленный осенью 1989 года // БелаПАН, 8 кастрычніка 2007 г.(рос.)
  51. Чарговы акт вандалізму ў Курапатах // Радыё Свабода, 13 сакавіка 2008 г.
  52. Справу пра вандалізм у Курапатах прыпынілі // Радыё Свабода, 22 чэрвеня 2009 г.
  53. а б Вандалы «прапісаліся» ў Курапатах // Радыё Свабода, 07 сьнежня 2009 г.
  54. У Курапатах зламаныя 38 крыжоў // Радыё «Свабода», 6 кастрычніка 2010
  55. Заведзена крымінальная справа за вандалізм у Курапатах // Наша Ніва, 9 лістапада 2010 г.
  56. а б в Курапацкія вандалы трапілі пад амністыю // Наша Ніва, 1 чэрвеня 2009 г.
  57. У Курапатах адбылася традыцыйная талака // Радыё Свабода, 29 кастрычніка 2006 г.
  58. Ларыса Цімошык. Музыканты. Тут // Зьвязда: Газэта. — 24 кастрычніка 2006. — № 231 (25820). — ISSN 1990-763x.
  59. Алена Ляўковіч. Валожыну — вуліцу, Мулявіну — бульвар // Зьвязда: Газэта. — 10 жніўня 2004. — № 189 (25202). — ISSN 1990-763x.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]