Микитинці (Івано-Франківська міська рада)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Микитинці
Mykytyntsi ivfr gerb.png Mykytyntsi ivfr prapor.png
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Івано-Франківська міська рада
Рада/громада Микитинецька сільська рада
Код КОАТУУ 2610193001
Основні дані
Засноване 1510
Населення 3268
Площа 1,268 км²
Густота населення 2577,29 осіб/км²
Поштовий індекс 76494
Телефонний код +380 0342
Географічні дані
Географічні координати 48°53′13″ пн. ш. 24°45′04″ сх. д. / 48.88694° пн. ш. 24.75111° сх. д. / 48.88694; 24.75111Координати: 48°53′13″ пн. ш. 24°45′04″ сх. д. / 48.88694° пн. ш. 24.75111° сх. д. / 48.88694; 24.75111
Водойми Бистриця Надвірнянська
Місцева влада
Адреса ради 76494, Івано-Франківська міськрада, с. Микитинці, тел. 55-44-52
Карта
Микитинці is located in Україна
Микитинці
Микитинці
Микитинці is located in Івано-Франківська область
Микитинці
Микитинці

Мики́тинці — село в Україні, в Івано-Франківській області, підпорядковане Івано-Франківській міськраді. З півночі воно межує із селом Угорники (лінією розділу є вулиця Тисменицька), з півдня — із Хриплином; зі сходу сусідом Микитинців є м. Тисмениця, а з заходу — обласний центр.

Історія[ред.ред. код]

Назва Микитинці утворена семантичним шляхом від патронімної родової назви «Микитиничи» — діти, нащадки Микити. Первісне її значення: «Поселення, в якому жили (яке заснували) Микитиничи». За даними дослідника П. Сіреджука, віднайденими в архівах, Микитинці вперше згадуються в документах у 1510 році[1].

У 1-й пол. XVI ст. село перебувало у власності родини шляхтичів Паньовських. Згодом перейшло до каштеляна галицького Яна Засянного, а після його смерті (поч. 1598 р.) — до одного з синів. Наприкінці 1598 р. власником Микитинців став Якуб Потоцький, син генерала подільського, старости хмельницького, королівського ротмістра Миколая Потоцького. Відтоді упродовж трьох століть село належало представникам кількох поколінь цього шляхетського польського роду.

У 1819 р. відбувся поділ сіл Тисменицького куща. Микитинці понад півстоліття (70 років) перебували y власності Антонія Мисловського (згадується в 1838 р.) та його сина Альфреда (дідичем став y 1889 р.). У 1891-1894-х рр. село належало графові Климентію Дідушицькому, потім — Сидонієві Кемпличу (1894–1896), а згодом перейшло до Г. Щепановського і Д. Шидловського. В 1903 р. місцевим дідичем був Симеон Грицуляк.

На початку XX ст. мирне життя всієї Європи перекреслила Перша світова війна. На фронт забрали і десятьох жителів Микитинців. У серпні 1914 р. представники різних партій створили y Львові Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив Кость Левицький. Наступного дня була організована Бойова управа, якій ГУР доручила провести мобілізацію українців та сформувати військовий леґіон Українських Січових Стрільців. Запис до леґіону УСС розпочався уже в серпні 1914 р. З Микитинців до УСС зголосилося 15 юнаків, але взяли тільки двох — Д. Скрипника та Ю. Хоменця. Згодом до них приєднався В. Дзівінський, котрий на той час служив в австрійській армії.

1 листопада 1918 р. y Львові було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки. На захист новоствореної держави стала Українська Галицька Армія (УГА), в лавах якої воювало 12 жителів Микитинців. Десятеро з них загинули в боях. Навесні 1919 р. під натиском польських військ генерала Галлера уряд ЗУНР разом з УГА відійшов за Збруч. 20-25 травня Станиславівщину окупувало вороже військо.

Життя в Микитинцях, як і в усьому краї, почало налагоджуватися аж після кількох тяжких повоєнних років. За територіальним поділом село увійшло до Станиславівського повіту. В 1930-x pp. воно належало до Угорницької ґміни, куди входили ше 9 громад. 1934 року війтом призначили уродженця Микитинців В. Дзівінського. У 1921 р. в селі налічувалося 319 будинків, у яких проживали 1820 осіб, а в 1931 p. — 385 осель і 2325 мешканців.

З приходом більшовиків у 1939 р. усі національні товариства і організації перестали діяти. Всіх, хто не хотів служити новому режимові, заносили до категорії «ворогів народу».

3a німецької окупації Станіславський повіт, який складався з 8 волостей, увійшов до Станіславської округи, а та, у свою чергу, — до дистрикту Галичина із центром у Львові. Центр однієї з волостей містився в Угорниках. Волосній управі підпорядковувалися Микитинці.

Гітлерівський режим закарбувався в пам'яті людей грабіжницьким здиранням із місцевого населення контингентів, насильним вивезенням молоді до Німеччини і брутальною поведінкою окупантів. Ще одним важким тягарем на плечі українською народу лягла мобілізація добровольців до дивізії «Галичина», що діяла у складі німецьких збройних сил. Із Микитинців до дивізії зголосилося 11 чоловіків.

Зрозумівши справжню політику фашистської Німеччини щодо України, націоналістичне підпілля розгорнуло активну боротьбу з окупантами. В кінці 1943 р. почалися масові арешти патріотів. Микитинецькі оунівці зазнали першої втрати. 14 листопада 1943 р. під час постановки оперети Я. Барнича «Шаріка» в театрі ім. І. Франка у Станіславі в числі інших заручників гестапівці заарештували їхнього побратима — громадського діяча, члена ОУН Олексу Маланюка. Разом із 26-ма товаришами по нещастю він був прилюдно розстріляний 17 листопада неподалік театру.

Вдруге окупувавши західноукраїнські землі, війська червоної армії, НКДБ і НКВС відразу ж узялися за свою криваву роботу — боротьбу з націоналістичним рухом. Оголосивши війну підпіллю, чужинці одночасно розпочали тотальну мобілізацію до лав своєї армії всіх чоловіків та юнаків 1894–1926 років народження. У 1940–1941 та 1944 рр. із Микитинців на фронт забрали понад 100 осіб, з них 52 вояки загинули.

Понад 50 микитинців вели боротьбу з комуністичним режимом y рядах УПА, понад 20 належали до ОУН. У відплату за це українців почали масово вивозити y найглухіші і найсуворіші регіони держави, де на них чекали холод і голод, незліченні хвороби і навіть смерть. Із Микитинців більшовики депортували 41 ocoбy. Тих, хто залишився в селі, чекала насильницька колективізація.

У кінці 1980-х рр. в Україні відродився і посилився національний рух, виникають численні українські організації, спілки, товариства, фронти та рухи, які проводять широку культурницьку, громадську й політичну роботу, спрямовану на українське національне відродження. Восени 1989 р. у Микитинцях створено осередок Народного Руху України. У громадсько-політичне життя активно включилися микитинецькі родини, які взяли участь в утворенні живого ланцюга від Івано-Франківська до Києва, у демонтажі пам'ятника Леніну в обласному центрі тощо. 1 березня 1991 p. завдяки народним депутатам та місцевій громадськості було відновлено Микитинецьку сільську раду. У різний час її очолювали В. Паращук, Я. Осудар та M. Сіщук.

Культура[ред.ред. код]

Центром духовною життя села завжди був і є храм святого Микити, який уперше згадується в архівних документах у 1701 році. У 1-й пол. ХХ ст. він був дочірнім храмом угорницької церкви й належав до Тисменицького деканату. З 1814 р. сільську церковцю обслуговував о. Яків Рошкевич. У 1856 р. йому почав допомагати в душпастирських справах син o. Михайло. 1871 р. парохом села став о. Михайло Лукавецький, а через дванадцять років його змінив о. Стефан Ленкавський. 1904 року на парохію прибув о. Євстахій Шмериковський, під орудою якого в 1906 p. громада провела реконструкцію храму.

27 вересня 1919 р. на свято Воздвиження Чесного Хреста церква згоріла, тому в 1922 р. люди розпочали спорудження нової святині, яке завершили у 1924 р.[2]пам'ятки архітектури місцевого значення 29 квітня 1927 р. Микитинецьку парохію перейняв новий священик о. М. Ганушевський. Він багато працював для відродження духовного життя села, брав участь у роботі читальні «Просвіта», в різних громадських заходах.

У 1960 р. радянські функціонери закрили сільську церкву. В ній облаштували склад обласної друкарні. Лише y травні 1988 p. громада отримала необхідні документи на право користування храмом. У грудні почався ремонт святині, до якого активно долучилося багато родин. 12 березня 1989 р. при великому здвизі народу о. І. Луцький урочисто відправив першу Службу Божу, а вже 16 грудня з благословення єпископа П. Василика у церкві святого Микити 28 священиків прийняли присягу на вірність Греко-Католицькій Церкві. У серпні 1990 р. парохом Микитинців призначили о. І. Петріва. У 2006–2007 pp. було впорядковано церковне подвір'я, зовнішнє та внутрішнє убранство храму.

Ще одним осередком культурно-духовного життя Микитинців був Народний дім, збудований у 1929–1933 рр. коштом громадського діяча, директора школи В. Грицишина. При Народному домі діє xop, створений ще в 1899 р. славетним композитором Д. Січинським та В. Грицишиним. Іхню справу продовжували Б. Ганушевський, І. Лапук, O. Маланюк, C. Шкурган (заслужений артист України, професор Краківської музичної академії), В. Дзівінський, M. Козленко, І. Дзьомбак, В. Зварун. С. Коваль, І. Семків. У 1976 р. хорові присвоєно звання народного самодіяльного.

У 1-й пол. ХХ ст. значну роль у житті села відігравав цілий ряд знаних в краї культурно-громадських організацій. На початку століття була створена читальня «Просвіти». Її члени організовували в селі фестини, спортивні повітові змагання, вистави, літературні вечори. При читальні діяли різноманітні товариства, у час літніх робіт працювала захоронка (дитсадок).

У 1932 р. Б. Ганушевський організував для односельців осередок товариства «Сокіл», головними завданнями якого були пропагування здорового способу життя, залучення молоці до занять спортом. В міжвоєнну добу існували у селі й осередки молодіжної організації «Пласт», жіночої «Союз Українок», гурток товариства «Сільський Господар».

На сучасному етапі згуртована микитинецька громада продовжує шанувати свою історію, зберігає і примножує традиції. В селі є два народні хори, якими керують знані на Прикарпатті культурні діячі Ганна Карась та Василь Гнатишин, інструментальні й танцювальні ансамблі. У 2008 році у відреконструйованому приміщенні Народного дому відкрили музей села, експонати якого надали його мешканці. Гордість експозиції — колекція автентичного одягу. На території села встановлені пам'ятники Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Степанові Бандері. В центрі, на руслі колишньої ріки Млинівка, споруджено фонтан[3].

Виробництво[ред.ред. код]

31 березня 2004 Івано-Франківська міськрада передала ТОВ «Українська побутова техніка» в оренду на 25 років 11,5892 га землі на території Микитинецької сільради.[4] Невдовзі там було збудовано завод із виробництва сучасних пральних машинок. 2010 року завод був придбаний компанією Electrolux. З 2011 року завод ТОВ «Українська побутова техніка» виробляє пральні машинки марок Electrolux та Zanussi.[5]

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Гавриш В. Історичний нарис села Микитинці Івано-Франківської міськради. — Івано-Франківськ, 2002. — 103 с.
  • Наші Микитинці. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. — 8 с.

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Примітки[ред.ред. код]