Національна галерея старовинного мистецтва (Рим)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Джованні Баттіста Піранезі. Римський палац Барберіні, офорт 1748 року.

Національна галерея старовинного мистецтва (Рим) (італ. Galleria Nazionale d'Arte Antica) — римська художня галерея, розташована у двох історичних палацах (Палаццо Бпарберіні і Палаццо Корсіні) і спеціалізована на демонстрації картин старих майстрів 13-18 ст.

Передісторія і заснування[ред.ред. код]

Картинна галерея (що стане базовою для музея старовинного мистецтва в Римі) виникла набагато раніше за два історичні римські палаци, де її облаштували. Її історія тісно пов'язана як з політикою римських пап, так і з історією декількох римських аристократичних родин. Але в основі лежить мистецька збірка родини Корсіні[1]. Її заснував і помітно збільшив кардинал Нері Корсіні, племінник папи римського Климента ХII (в миру — Лоренцо Корсіні). Нері Корсіні мав велетенські прибутки, котрі використав як для реконструції власного римського палаца, так і для придбання творів мистецтва високої мистецької вартості, котрі тільки міг знайти. Це був період розпаду великих аристократичних зібрань, перерозподілу мистецьких скарбів і переходу їх до інших власників. Це доба великих колекціонерів серед багатіїв, аристократів і королівських родин Західної Європи, що суперничали між собою і хизувались власними збірками. Вже до 1740 року картинна галерея родини Корсіні мала близько шести сотен (600) високоякісних зразків живопису [2].

1883 року князі Томмазо та Андреа Корсіні продали власний палац і картину галерею Італійській державі (королівству Італії на той час ), а також всю збірку малюнків і друкованої графіки. Графічна збірка (з урахуанням її значної історичної, наукової і іконографічної вартості ) була передана у Національну галерею естампів, котру обладнали в пам'ятці національної архітектури Фарнезіна ( Вілла Фарнезіна[3] ).

Не забарились і нові вартісні надходження. 1892 року сюди передали картинну галерею герцога Джованні Торлоніа, останній подарував її Італійській державі. Того ж року сюди прибуло сто вісімдесят сім (187) картин зі збірок галереї дель Монте ді Пьєта[4].

1895 року на базі цих та інших збірок і була заснована Національна галерея старовинного мистецтва в Римі[5]. Кількість картин перевищувала можливості їх експонування, тому їх надлишки тимчасово розмістили у інших римських музеях. 1940 року музею нарешті віддали другий поверх велетенського палаца Барберіні і картини повернули до музейної збірки. З цього року картинна галерея і була зосереджена у двох римських історичних палацах.

Палац Корсіні[ред.ред. код]

Палаццо Корсіні, експозиція, фото 2014 р.

Родина Корсіні походила з міста Флоренція. В першій половині 18 ст. кардинала Лоренцо Корсіні обрали папою римським. Племінник папи, Нері Корсіні, скористався нагодою і придбав у Римі колишню віллу 15 століття родини Ріаріо. З 1737 року земельна ділянка і старий палац зазнали реконструкції і нового облаштування. Роботами керував архітектор Фердинандо Фуга (1699–1782).

Після придбання палаца Корсіні у власність держави в його приміщенні розмістили відділки Академії наук (Академя дії Лінчеі) та частку музейних збірок живопису, скульптури і ужиткового мистецтва, що увійшли в Національну галерею старовинного мистецтва. Кількість зосереджених тут картин досягла одної тисячі семисот (1700). Ділянка з садом на схилі пагорба Янікул належить Ботанічному саду Академії наук (Академя дії Лінчеі).

Римський палац Барберіні[ред.ред. код]

Докладніше: Палаццо Барберіні
палац Барберіні і його сади на мапі Рима, 1748 р.
Палаццо Барберіні, головний вхід
Плафон роботи П'єтро да Кортона

Римський палац Барберіні мимоволі став етапним твором архітектури доби бароко [6]. Ще на етапі проектування про нього створив панегіричний опис якийсь флорентієць. Його «Discorso» ( «побажання», «схвальна промова») до князя Барберіні з приводу проекта і початка будівництва подавало щонайменше дві нові для римської архітектури ідеї :

  • створити просторий вестибюль в новому палаці
  • створити відкриту лоджію на головному фасаді (як вже робили в палацах Генуї), а не у дворі, як робили у Флореції і в Римі[7]. Бо римські палаци довго зберігали закритість зовнішніх фасадів, відокремленість від оточення і суворий, майже фортечно-захисний характер. Відкриті лоджії також давно використовували у Франції, що стала ще одним впливовим художнім центром в Європі попри Рим.

Багаті візитери з північних країн до Риму із здивуванням розглядали римські палаци і зали, позбавлені затишку, приватності і чіткої функціональності[8]. Замість них були довгі галереї чи анфілади, а родина як кочівники блукали цими анфіладами і в залежності від потреб перетворювали будь яку залу то у їдальню, то у спальню тощо. Влітку жили в одних кімнатах, взимку - у інших. Гості або свята в палаці лише збільшували безлад. Домовиті багатії з заальпійських країн вважали римські палаци незручними і непристосованими для приємного життя, бо були створені з міркувань хизування і марнославства, притаманних багатіям Італії [9].

Величні ризаліти палацу Барберіні, вибудовані ще за життя архітектора Карло Мадерно, ще зберігали характер відокремленості. Навпаки, парадний центр споруди став майданом для реалізації нових ідей і нових впливів. Перший поверх тут мав відкриту галерею, а другій - парадні сходи і Велику залу. Над програмою побудови палацу Барберіні і її реалізації працювала низка архітекторів, найкращих на той час в Римі — від Лоренцо Берніні до Франческо Борроміні. Якщо Берніні обмежувався наказами-рекомендаціями, Борроміні розробляв конкретні деталі і слідкував за їх виконанням. Кресленик бічної частини парадного фасада з декором вікон роботи Франческо Борроміні зберігає галерея Альбертіна у місті Відень[10].

Парадна і житлова частини тут відокремлені. Вже хода парадними сходами передбачає керування візітером, приголомшуючи його пишнотою розписів стелі Великої зали, створеної художником П'єтро да Кортона ( «Боже провидіння і переваги папського управління державою»), програма котрої теж розроблялась окремо. Стилістика римського бароко з безліччю алегорій стала настільки гнучкою, що надала можливість відобразити будь-яку абстрактну ідею. І художник вільно комбінує «історичні» і «міфологічні» персонажі, християнські і античні фігури, реалістичні деталі і імітацію ліплення, умовно історичний одяг і індивідуально запропоновані орнаменти. На стелі цілий натовп античних муз, жінок-алегорій і герб родини Барберіні, дивних велетнів зі зміями замість ніг, чудово організованих талантом П'єтро да Кортона у пишну і небачену композицію. Розпис стелі в палаці Барберіні стане програмним твором римського бароко 17 століття і, можливо, є найкращим бароковим зразком музейних експозицій.

Обрані твори італійських митців[ред.ред. код]

Доссо Доссі. «Св. Іван євангеліст, Св. Вартоломей та донатори», 1527 р.

Живопис неіталійців, що працювали в Італії та митців інших країн[ред.ред. код]

Йос Ліферінкс. «Паломники і хворі біля мощей Св. Себастьяна », бл. 1497 р.
Пауль Бріль. «Середньовічний замок на скелі Сінібальда», 1601 р.
Хосе де Рібера. «Суд царя Соломона», Національна галерея старовинного мистецтва (Рим)
Йоган Шенфельд. « Олександр Македонський біля поховання Ахілла», 1630-і РР.

Національна галерея старовинного мистецтва в Римі збирає та демонструє у невеликій клькості твори неіталійських майстрів. Серед них як ті, що прибули у Італію і натуралізувались там ( Ніколя Пуссен, Валантен де Булонь, Хосе де Рібера, Матіас Стомер), так і тих, що відвідали Італію на різні терміни (Ель Греко, Пітер Пауль Рубенс, Антоніс ван Дейк, Пітер ван Лар ) і вибороли славу і визнання в інших країнах. Приналежність до римської художньої школи розглядалась як необов'язкова.

Кількісно збільшується не тільки відділки італійських майстрів різних художніх шкіл. Нові надходження має і розділ іноземих митців. 1960 року Національна галерея отримала за заповітом картинну галерею герцога Червинара, де більшість творів належала художникам Франції 18 століття [11].

Джерела[ред.ред. код]

  • Всеобщая история искусств, т 4, М, «Искусство», 1963
  • Альбом «Музеи Рима» (составитель З. Борисова), М., 1971
  • Сборник «Искусство Западной Европы и Византии»,М, «Наука», 1978
  • Paolo Portoghesi: Francesco Borromini. Electa, Mailand 1967
  • Anthony Blunt: Borromini. Belknap Press of Harvard University Press, Cambridge MA 1979, ISBN 0-674-07926-4.
  • Richard Bösel (Hrsg.): Borromini, Architekt im barocken Rom. Electa, Mailand 2000, ISBN 88-435-7383-7

Примітки[ред.ред. код]

  1. Альбом «Музеи Рима» (составитель и автор текста З. Борисова), М., 1971
  2. Альбом «Музеи Рима» (составитель и автор текста З. Борисова), М., 1971
  3. Альбом «Музеи Рима» (составитель и автор текста З. Борисова), М., 1971
  4. Альбом «Музеи Рима» (составитель и автор текста З. Борисова), М., 1971
  5. Альбом «Музеи Рима» (составитель и автор текста З. Борисова), М., 1971
  6. Сборник «Искусство Западной Европы и Византии»,М, «Наука», 1978, с. 118
  7. Сборник «Искусство Западной Европы и Византии»,М, «Наука», 1978, с. 118
  8. Сборник «Искусство Западной Европы и Византии»,М, «Наука», 1978, с. 122
  9. l. Schudt «Italienreisen im 17. und 18. Jahrhunddert». Vien—Munchtn 1959, s. 283
  10. Сборник «Искусство Западной Европы и Византии»,М, «Наука», 1978, с. 107
  11. Альбом «Музеи Рима» (составитель и автор текста З. Борисова), М., 1971

Посилання[ред.ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Національна галерея старовинного мистецтва (Рим)

Див. також[ред.ред. код]