Ощів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Ощів
Країна Україна Україна
Область Волинська область
Район/міськрада Горохівський
Рада/громада Терешківцівська сільська рада
Код КОАТУУ 0720887703
Основні дані
Засноване 1545
Населення 480
Площа 9,22 км²
Густота населення 52,06 осіб/км²
Поштовий індекс 45724
Телефонний код +380 3379
Географічні дані
Географічні координати 50°31′50″ пн. ш. 24°53′00″ сх. д. / 50.53056° пн. ш. 24.88333° сх. д. / 50.53056; 24.88333Координати: 50°31′50″ пн. ш. 24°53′00″ сх. д. / 50.53056° пн. ш. 24.88333° сх. д. / 50.53056; 24.88333
Середня висота
над рівнем моря
204 м
Місцева влада
Адреса ради 45724, Волинська обл., Горохівський р-н, с. Терешківці, тел. 91-1-72
Карта
Ощів is located in Україна
Ощів
Ощів
Ощів is located in Волинська область
Ощів
Ощів

О́щів — село в Україні, в Горохівському районі Волинської області. Населення становить 480 осіб. У селі функціонують школа, клуб, фельдшерсько-акушерний пункт, С/г підприємство.

ГЕОГРАФІЧНЕ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ, ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАСНУВАННЯ СЕЛА[ред.ред. код]

Село Ощів розташоване на території Терешківцівської сільської ради Горохівського району Волинської області на південному сході Волині за на схід від районного центру м. Горохова, за від шосейного шляху Луцьк — Львів, за від залізничної станції Звиняче. Це існуючий населений пункт.

Через село протікає річка Утятин. Береги осушені і використовуються здебільшого під пасовища. Ґрунти піщані, супіщані і підзолисті. На підвищених місцях піщаних ґрунтів насаджені хвойні ліси, особливо на крутих схилах в напрямку Звиняч і Ярівки.

Назва села походить від назви родини Ощівських.

Вперше в історичних документах Ощів згадується в 1545 році, коли воно належало Іванові та Михайлу Ощівським: « Ощів село Володимирського повіту, Скобелецької волості, за від Володимира, на схід від Горохова». В документах Ощівські платять: Василь за 6 димів, 7 городів, 1 млин, корчму; Томко за 6 димарів, Микита за 5 димарів і 6 городів.

Річка Утятин

Наприкінці ХVІІ століття в селі було 89 хат, 603 жителів, церква дерев'яна, 2 млини. Протягом ХVІ — ХVІІ століть Ощів переходить з покоління в покоління панів Сурмєнєвих, адже за третім поділом Польщі, ця територія відійшла до Росії. Пан Сурмєнєв жив у Петербурзі, не раз обирався у сенат, а на його землях керували управителі та пані Владислава Сурмєнєва.

Селяни платили податки за землю і відбували панщину. На основі «Положення 61 року», в Ощеві в лютому 1862 року була укладена уставна грамота і селян перевели в категорію тимчасовозобов'язаних, тобто вони стали особисто вільними, але за одержані земельні наділи платили. Таких селян було 81.[1]

Село у І половині ХХ століття[ред.ред. код]

Під час Першої світової війни становище населення ще більше погіршало. 60 % чоловіків віком від 21 до 45 років було мобілізовано на фронт, для потреб армії реквізували більш як половину коней і возів, поставивши селян у ще важче становище.

З наближенням фронту значна частина населення була евакуйована у східні та південні райони України. Окупація села тривала до 1918 року.

Після Ризького договору німецькі війська відступили, але село відійшло під владу Польщі.

Недалеко від села, в північній його частині, польські власті створили колонію, де жила польська шляхта — осадники. Вони мали по землі. Але не всі поляки були заможні. Ті, які були заможніші, наймали працювати українців.

В цей час можна було для покращення життя виїхати в Канаду, Аргентину. І ощівці, продавши своє господарство, із сім'ями виїжджали за кордон. В Аргентину виїхав Ф. Шкамарда. Навіть молоді дівчата, маючи по 22 роки, Т. Казун і О. Свиргун, покинули родину і виїхали в пошуках кращого життя.[1]

Історія місцевої школи[ред.ред. код]

ЗОШ І-ІІ ступеня села Ощів

Школа — серце села, центр його освіти, культурного й духовного життя. За переказами старожилів, у селі здавна діяла церква, і саме при ній діти навчалися грамоти. Пізніше, приблизно у середині XIX століття, була відкрита школа, у якій навчалися тільки хлопчики. А з 1891 року, за свідченням архівних матеріалів, у церковно-приходській школі навчалися і хлопці, і дівчата. Ця школа діяла до початку першої світової війни, під час якої село зазнало великих руйнувань. Жителі повернулися з евакуації у 1918 році і відновили школу. У ці часи вчителем у ній був О. Павлосюк.

20-30 роки увійшли в історію нашого краю як період нищення української школи, оскільки територія перебувала під владою Польщі. А тому відповідно до ухваленого 3 серпня 1924 року закону «Про державну мову управління в органах самоврядування» у школі запроваджувалося викладання польською мовою. Учителями працювали лише поляки. Старожили села зберегли в пам'яті прізвище подружжя вчителів, які працювали у школі у 1936-39 роках, — Й. та М. Зінкевич. Основними предметами були польська мова, арифметика, історія, географія. У цей час навчалися у школі, зокрема, Іван Бондарук, Федір Дмитрук, Андрій Їжевський, Ольга Давидова, Галина Дмитрук, Євгенія Жук та інші.

Коли в село прийшла радянська влада, поляки виїхали, у тому числі й учителі. У цей передвоєнний час у школу прийшла працювати Агафія Вержанська. Вона викладала історію, була ініціатором багатьох цікавих справ у школі. Та 22 червня 1941 року, у перший же день війни, вчителька загинула від розриву бомби на шкільному подвір'ї. Похована на сільському цвинтарі у селі Ощів.

Коли нацисти захопили село, навчання у школі припинилося, а саме приміщення школи було спалене. У 1944 році навчання відновилося у приватній польській хаті у надзвичайно складних умовах. Не було паперу, зошитів, книжок, учням бракувало одягу, взуття, шкільного приладдя, проте школу відвідувало понад 30 дітей віком від 7 до 11 років. Першою вчителькою у повоєнні роки була М. Мельник. Згодом директором школи було призначено Діну Ліщук, яка до цього працювала у селі Озерці. Зруйновану під час війни школу було відновлено на новому місці — перевезено у центр села. Усі жителі надавали посильну допомогу у відбудові школи. Були відкриті нові класні кімнати, з кожним роком зміцнювалася матеріально-технічна база школи. У цей час у школі працювали Ольга Верб'юк — вчителька української мови та літератури, Феодосія Шлапак — вчителька початкових класів, Назар Шостак — учитель математики, Василь Міщук — учитель фізкультури та інші.

У 50-60 роках у школі навчалося 130—140 учнів із сіл Ощів і Терешківці. У цей час вже гостро ставилося питання про виконання закону про загальнообов'язкове навчання.

У 1960 році Ліщук Діна Никифорівна померла. Директором школи було призначено Петра Костюка. Старе приміщення школи вже не відповідало вимогам освітніх завдань, а тому за ініціативи профспілкової організації школи, зокрема тодішнього голови профкому Василя Дубінського, було проведено батьківські збори, на яких було вирішено добудувати школу. Значну допомогу в цьому питанні надав виконком сільської ради, зокрема його голова Василь Карпунь, а також правління колгоспу імені Матросова на чолі з головою Петром Загоруйком. Були виділені кошти на два каркасні будинки, які були об'єднані в побудові і дали чотири класні кімнати. Оформлено також і спортивний майданчик.

Заслужений вчитель України Ганна Бабій

У цей час піонервожатою у школі працювала В Пастижевська. Нею були організовані перші гуртки самодіяльності: танцювальний, хоровий, драматичний. Згодом ці добрі творчі починання підтримали і продовжили вожаті С. Сасюк та К. Дерепайло, Г. Макієнко та Т. Боровик. Творчо працювали вчителі-предметники: математики — Олена Осадчук, української мови — Ніна Карасюкевич, іноземної мови — Василь Дубінський, хімії і біології — Петро Костюк, історії — Марія Боліло. У 1960 році вчителька Марія Боліло вибула у Київську область, а на посаду вчителя історії було призначено Бабій Ганну Федорівну — творчу й неординарну особистість, нашу гордість, яка у 1978 році була удостоєна високого звання Заслужений учитель України. Вчителька не тільки давала міцні знання, а й вела цікаву туристсько-краєзнавчу роботу. Учні брали активну участь у вивченні історії рідного краю, були переможцями районних олімпіад, історико-краєзнавчих конференцій, учасниками обласних змагань із туризму і краєзнавства. На основі зібраних матеріалів було оформлено Музей бойової слави, кімнату народознавства. У 60-ті роки активно й самовіддано працювали вчителі 1-4 класів Галина Скрипченко, Антоніна Мазарчук, Ніна Бабич, Марія Казун. Вони були ініціаторами творчого освітянського змагання із вчителями Терешківцівської початкової школи.

Значну роль у ліквідації неписьменності та розвитку освіти наших односельчан відігравала відкрита при денній загальноосвітній спочатку вечірня, а згодом філіал заочної школи, директором якого була Галина Кос. Розв'язання завдань навчально-виховного процесу у 60-х роках вимагало зміцнення матеріально-технічної бази школи, а саме розширення її приміщення. Тому було вирішено розпочати добудову нового корпусу до вже діючих чотирьох класних кімнат. Із цією метою було проведено збори всіх жителів села. Будівництво необхідно було вести господарським способом, тому що вільної підрядної організації на той час не було. Батьки по черзі ходили на будівельні роботи. Таким чином було споруджено підвальне приміщення і перший поверх нового корпусу школи. У цей час у школі відбулися певні кадрові зміни. Оскільки Петро Костюк з 1968 по 1973 рік працював завідуючим Горохівського районного відділу освіти, на посаді директора школи працювала Ганна Бабій, активна позиція якої, в тому числі й депутатська діяльність, допомогли знайти підрядчика на завершення розпочатого будівництва — Горохівську міжколгоспну будівельну організацію. Повністю школа була збудована у 1978 році. Матеріально-технічна база з добудовою школи значно поліпшилась: були відкриті предметні кабінети, бібліотека, їдальня.

Оскільки у 1978 році Петро Костюк вибув на Львівщину, директором школи було призначено Олександра Панасюка, який працював лише два роки, а його наступником став В'ячеслав Проскуровський, який працював з 1980 по 1986 рік. З 1986 року директором школи призначено Андрія Годлевського, а заступником директора — Феодосія Снітка. Працюючи над проблемним питанням школи, директор і завуч шукали найефективніші шляхи його вирішення. У колективі школи створено необхідні умови для самоосвіти кожного вчителя, його професійного росту у міжатестаційний період. Вибрано оптимальну структуру методичної роботи: творчі групи класних керівників, учителів початкових класів, гуманітарних та природничо-математичних дисциплін. Дирекцією школи було розроблено спеціальну програму вивчення готовності вчителя до саморозвитку, впровадження інновацій та виявлення чинників, що стимулюють самовдосконалення. Отож у колективі сталися великі зміни: коли у 60-х роках тільки декілька вчителів мали вищу освіту, то у 80-х роках когорту педагогів школи поповнили її випускники, які після закінчення вузів стали висококваліфікованими фахівцями. Це Раїса Снітко, Тамара Середа, Тамара Годлевська. Поряд із ними в колектив влилися Марія Левчук, Ольга Ступачинська, Ангеліна Грищук, Ігор Шванц, Надія Андрійчук, Антоніна Трачевська. Багато уваги педагогічний колектив приділяв всебічному розвиткові вихованців, організації екскурсій, туристичних походів та подорожей. Згодом у шкільний колектив поповнило молоде покоління, зокрема випускники школи Алла Шеремета, Алла Мельничук, Наталія Новосад, Галина Рафалович, Наталія Притолюк, Віталій Новосад, Василь Рафалович, а також Тамара Шоломович, Алла Марчук, Людмила Біланчук, Володимир Лясковський, Андрій Мостенець, Володимир Гороть. Утворилися педагогічні династії: батьки Феодосій і Раїса Снітки — дочка Галина і зять Василь Рафаловичі, мати Галина Кос — дочка Наталія і зять Віталій Новосади. Педагогічний колектив результативно працює над програмою виявлення і підтримки обдарованих учнів, створення оптимальних умов для розвитку кожної особистості.

Директор школи Наталія Притолюк

Дирекція школи чітко спрямовує роботу з молодими спеціалістами, організацію наставництва у школі, проведення різноманітних практичних занять, взаємовідвідування уроків. Новий зміст вкладається у проведення всіх форм методичної роботи, використання сучасних технологій, оформлення навчальних кабінетів. 22 квітня 2011 року школа зазнала великої втрати — помер її багаторічний директор Андрій Годлевський. Світла пам'ять про цю чудову людину, талановитого педагога й мудрого організатора навіки залишиться у вдячній пам'яті учнів та колег. Життя продовжується. Нині у школі молоде й ініціативне керівництво, творчий тандем однодумців — директор Наталія Притолюк та заступник директора Галина Рафалович. Профспілкову організацію школи очолює Віталій Новосад. Дирекція школи, педагогічний колектив роблять усе для того, щоб високо тримати марку якості знань, які дає Ощівська школа. Адже її учні з року в рік стають переможцями та призерами предметних олімпіад, конкурсів, змагань. Школа щорічно займає найвищі позиції у районному рейтингу навчальних закладів І-ІІ ступеня. Та найбільшою гордістю школи є її випускники, які без проблем продовжують навчання, здобувають професії, досягають фахових вершин і, що найголовніше, — стають добрими і порядними людьми. Ощівська школа сьогодні — це визнаний культурно-освітній центр села, що впевнено крокує у майбутнє.[2]

Гордість школи — її випускники[ред.ред. код]

  • Мартинюк Володимир Михайлович — заслужений працівник сільського господарства
  • Лінник Єлизавета Сергіївна — доктор економічних наук професор Черкаського університету
  • Притолюк Наталія Романівна — директор Ощівської загальноосвітньої школи
  • Ходоровський Віктор Михайлович — кавалер ордена Трудової Слави
  • Зубко Олексій Антонович — кавалер орденів Леніна і Червоного Прапора
  • Доманський Валерій Володимирович — учасник бойових дій в Афганістані
  • Кузьмич Альвіан Ярославович — кандидат технічних наук, доцент Київського національного аграрного університету
  • Костюк Михайло Петрович — історик, кандидат історичних наук, доцент Луцького національного технічного університету
  • Бродяк Ірина Володимирівна — кандидат біологічних наук, доцент кафедри біохімії Львівського університету
  • Худа Яків Трохимович — льотчик-винищувач, полковник у відставці.[2]

Історія Хрестовоздвиженського храму[ред.ред. код]

Світло Христової віри прийшло на Волинь ще до офіційного запровадження християнства на Русі. Його приніс святий Мефодій, який побував тут ще у 9 столітті, здійснюючи просвітницьку місію у Моравії. Вже тоді Волинь входила до складу Моравської єпархії, що сягала річок Західний Буг та Стир. Існують перекази про те, що святі Кирило і Мефодій посилали проповідників в Сілезію, Польщу і сусідню Русь.

Бідним вважалося те волинське село, в якому не було церкви. Історія села Ощів сягає 1545 року, ця дата підтверджується архівними документами, у яких значиться, що село тоді належало панам Іванові та Михайлові Ощівським: «Було тоді у селі 89 домів, два млини, церква дерев'яна». Все вказує на те, що ця давня сільська святиня кликала вірних на молитву не одне століття.

Книга «Дев'ятсотліття православ'я на Волині», видана 1892 року, розповідає цікаву історію чудотворної ікони Божої Матері з Ощівського храму: «В селі Ощеві в самостійній Богоявленській церкві є благодатна ікона Божої Матері, яку надзвичайно шанують місцеві і жителі навколишніх сіл. Ікона ця, безперечно, давня, писана оригінально і художньо, розміщена на верхньому місці». Очевидно, це була спускна ікона зверху іконостасу. Про походження цієї святині є перекази, що вона була подарована церкві якоюсь місцевою володаркою, яка завдяки старанній молитві сама відчула на собі благодатну допомогу Божої Матері, тому й передала ікону в дарунок церкві. Існують також перекази про зцілення недужих перед цим святим образом. Довгий час у церкві зберігалася милиця із написом «1772 рік» як речовий доказ зцілення одного кульгавого чоловіка, який тут після щирої молитви позбувся недуги. «І в Богородичні свята, і в день Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, і в день апостола Іоанна Богослова жителі села Ощева та навколишніх сіл приходять у церкву села Ощів із безсумнівною надією отримати для себе благодать, допомогу від Заступниці роду християнського», — читаємо в уже згадуваному історичному джерелі «Дев'ятсотліття православ'я на Волині».

У 1908—1910 роках поряд зі старовинною дерев'яною церквою жителі села на кошти пана Сурмєнєва (за іншими даними Соромєнєва) почали будувати нову, цегляну. Пан Сурмєнєв обирався у сенат і перебував у Петербурзі, хоча часто навідувався в Ощів. Усіма роботами керувала його дружина, пані Владислава, яка постійно мешкала у селі.

Храм був освячений у 1912 році як Богоявленський. У 1913 році пан Сурмєнєв помер. Старожили розповідали, що коли везли померлого пана, ощівці вистеляли дорогу килимами і квітами в знак шани до нього. Пана, а згодом і пані Владиславу, поховали біля церкви, яку вони збудували.

Незабаром почалася Перша світова війна, яка чорним вихором прокотилася і по новозбудованому храмі. Через село Ощів проходила лінія фронту, всіх жителів було евакуйовано, переважно в Катеринославську губернію. В ході воєнних операцій село було повністю зруйноване і спалене, зазнала великих ушкоджень і церква, яку німецькі солдати перетворили на склад зброї та боєприпасів. Саме тоді безслідно зникла чудотворна ікона Божої Матері, проте ощівці щиро вірять у те, що настане день — і станеться по волі Божій диво — святиня повернеться до свого храму.

Під час другої світової війни у 1943 році місцевими жителями біля пошкодженої кам'яної церкви було побудовано дерев'яну, в яку перенесли усі вцілілі ікони та іконостас, і богослужіння продовжувалося у ній до п'ятдесятих років минулого століття. Настоятелем тоді був протоієрей Афанасій Андрійчук із сусіднього Божева.

У важкі часи войовничого атеїзму ця дерев'яна церква була закрита і зруйнована, а покалічена війною цегляна так і стояла пусткою, доки хтось із партійного керівництва не додумався зробити тут склад отрутохімікатів. Ікони та церковне спорядження, як розповідають нам старожили, склали на підводу і повезли кудись у напрямку Горохова. Зі сльозами на очах старші односельці згадують, як іржали коні, довго тупцювали на місці, не хотіли рушати і вести дорогий вантаж назавжди із рідного села…

Як тільки наприкінці 80-х років минулого століття жителі села відчули свіжий вітер суспільно-політичних змін, відразу постало питання про відбудову знівеченого храму. Наша церква вбралась у риштування, і за відносно невеликий час — протягом приблизно двох років — вона постала в оновленій красі. Ініціатором, натхненником, будівничим і першим старостою відродженої святині був Григорій Андрійович Шкамарда, а всі роботи виконували односельці дружною громадою. І от року відбудована церква була відкрита й освячена з благословення єпископа Варфоломія благочинним Горохівського округу протоієреєм Олександром Пасічником як Хрестовоздвиженська. Настоятелем храму став протоієрей Миколай Мельничук. Вірою і правдою прослужив отець у ній аж до часу, коли Бог покликав його у вічність. Саме тут, в Ощеві, судилося отцю Миколаю відправити останню у своєму житті службу Божу. Це було 4 грудня 2010 року. А наступного дня духовного пастиря не стало…

Церковний хор (регент - Надія Новосад)

Але Бог не залишить стадо без пастиря. Спочатку настоятелем храму був протоієрей Василій Хомляк, а потім, з благословення керуючого Волинською єпархією митрополита Ніфонта, настоятелем храму було призначено священика Романа Світлика, який став для людей істинним порадником і наставником. У храмі функціонує недільна школа. Щорічно з благословення настоятеля організовуються поїздки та піші ходи до Почаєва. У період із 2010 по 2012 р. у храмі за допомогою прихожан було зроблено реставрацію іконостасу, встановлено 9 куполів, оновлено престол і жертовник. Реставраційні роботи триватимуть і надалі.[3]

27 січня 2016 року з благословення настоятеля храму священика Романа Світлика було створено офійійний інтернет-ресурс парафії - http://oshciv-hram.church.ua/[4]

Село у роки Другої світової війни[ред.ред. код]

Горе і страждання принесла Друга світова війна в село Ощів. Уже 22 червня 1941 року загинули ні в чому не винні люди. Були розстріляні німцями Уліян Мазарчук, Ілля Грищук, Іван Злотко, від розриву бомби на шкільному подвір'ї загинула вчителька історії Агафія Вержанська.

В роки німецької окупації на важкі каторжні роботи до Німеччини були вивезені:

1. Степан Новосад

2. Іван Шкамарда

3. Лідія Сербалюк

4. Степан Новосад

5. Петро Новосад

6. Іван Жук

7. Петро Новосад

8. Марія Марчук

9. Василь Шкамарда

Окупанти з кожним днем збільшували податки, німецька влада виганяла народ для будівництва окопів та оборонних споруд. Люди з тривогою і надією на визволення відривали листки календаря, кожен день якого приносив все нові й нові успіхи у боротьбі з ворогом. Радянська Армія в той час вела великі наступальні бої. Фашистські полчища під натиском радянських та союзних військ відступали на захід, але при цьому вели великі кровопролитні бої.[5]

Настало літо 1944 року. Здійснюючи Львівсько-Сандомирську операцію, війська І-го Українського фронту показали чудеса маневру, швидкості, рішучості наступу. Шість діб потрібно було для того, щоб прорвати сильну оборону ворога на Львівському та Рава-Руському напрямі, пробитися вперед і оточити вісім дивізій противника — більше 50 тисяч гітлерівців.

Лінія прориву на Рава-Руському напрямку проходила через села Красів-Звиняче-Ощів-Терешківці-Пустомити. По ньому йшла підготовка до майбутнього прориву. Сюди для зміцнення позицій ішли в наступ бійці і командири 3 гвардійської, 18, 38, 60 армій, 1, 3 та 4 танкових армій. Бойові дії всіх цих з'єднань направляв прославлений полководець — маршал І. С. Конєв. У напрямку Ощева та станції Звиняче була перекинута танкова бригада генерала Баранова, яка здійснила сюди рейд аж із Молдавії.

Про початок наступу-прориву розповідають учасники цих подій Петро Шакула, Микола Капецяк, Іван Кухта:

«Хоч як таємно готувався наступ, гітлерівці все ж дізналися про нього. У ніч з 12 на 13 липня генералу Пухову повідомили: на світанні противник почав відхід на другу лінію оборони. Зі штабу армії почали надходити розпорядження та накази. Тут, у районі станції Звиняче та села Ощева були споруджені міцні укріплення».

М. Секирін, учасник цього прориву, розповідає: «…Ішла підготовка до створення ударного угрупування поблизу села Ощів, південної частини станції Звиняче. Тут були споруджені земляні укріплення довжиною по кілометру кожне.

У цю ніч на передньому краю уже працювали снайпери. Історія зберегла їхні імена — гвардії сержант білорус М. Мітла, уралець Р. Андрюшин. Прорізуючи ранкове повітря, у небо піднялася ракета. Артилерійські залпи повідомили про початок наступу. Через 15 хвилин передові батальйони піднялися в атаку.

Вдалий маневр і рішучість дій поєднувалися з відвагою та доблестю воїнів. Чітко й голосно передавав накази капітана Пастухова сержант Кузнєцов. Виконуючи обов'язки зв'язкового, він за цей період знищив чотирьох фашистів, одним із перших досяг околиці села Ощів. За це командир полку підполковник П. І. Степук представив відважного воїна з Орловщини до високої нагороди — ордена Слави

Старший сержант П. Н. Омельчук із ручного кулемета знищив гармати ворога і захопив у полон шістьох німців. Старший сержант Т. І. Несвітаєв замінив командира взводу, повів бійців на вогневі позиції і захопив три гармати. Старші сержанти Омельчук і Несвітаєв стали кавалерами ордена Слави II ступеня.

Не менш відважно діяли воїни батальйону Федорова. Відділ піхотної розвідки на чолі з сержантом Т. Ткаченком знищив сімох і взяв у полон трьох фашистів, захопив секретні документи.

Вперед кинувся взвод москвича молодшого лейтенанта Б. Шурова, що знищив близько півсотні ворогів, залишившись без втрат. Орден Олександра Невського прикрасив груди Бориса Шурова за героїчний вчинок.

Комбат Г. Федоров і заступник командира полку майор Єфімов швидко провели перегрупування сил і в тісному зв'язку з батареями старшого лейтенанта Сазонова почали інтенсивний обхід ворожого пункту. В цей час Федоров здійснив швидкий маневр сил для нового наступу. Одна рота нанесла ворогу збройний удар, створивши враження, що саме тут зосереджуються основні сили батареї. Поки німці стягували сюди свою артилерію, рота молодшого лейтенанта І. Єгорова обійшла село з півдня, а рота старшого лейтенанта Трофимця — з півночі. Ворог у цьому бою зазнав великих втрат.

За першого дня наступу батальйон Федорова просунувся вперед на і звільнив три населені пункти. Успіх передових батальйонів Пастухова і Федорова, 58 і 121 дивізій, які діяли на головному напрямі, дозволив перейти в наступ і у сторону Красова. Пізніше були визволені станція Звиняче, Ощів, і війська просунулися вперед на Терешківці, Пустомити, а далі — на підступи до Горохова.

У боях у ході прориву по Рава-Руському напрямку особливо відзначився старший лейтенант Биков, що керував самохідною артилерійською установкою. Чітко виконувала роботу самохідна установка П. Горшнева, яка на підступах до села Ощів розбила два німецьких дзоти, що перешкоджали руху піхотинців, знищила десятки машин та понад сотню гітлерівців.

Першим пострілом «самоходки» був підбитий «тигр», другим — середній німецький танк. Проте ворожий безжалісний снаряд таки потрапив у «самоходку» Горшнева. Із машини вирвалися язики полум'я і дим. Екіпаж потрапив у складну ситуацію, проте бійці продовжували обстріл.

Горшнев розумів, що на них чекає загибель. Коли установка була повністю охоплена вогнем, прозвучала команда:

- Залишити машину!

Механік-наводчик, механік-водій Васильєв відповзли від полум'я і щільно припали до землі, щоб уберегтися від граду куль. Поблизу розірвалася міна, осколок якої потрапив Горшневу в ногу. На це він іронічно відповів:

- От тобі й на! У вогні не згорів, а тут така халепа.

Йому міцно перев'язали ногу. Петро Горшнев не пішов із поля бою.

…У першому батальйоні 504 стрілецького полку всі знали тиху та скромну Марію Приходько. Вісімнадцятирічна дівчина була санінструктором. У боях за визволення сіл Звиняче, Ощів її нагороджено медаллю «За відвагу».

Увечері небо Москви освітилося двадцятьма вогнями. Салютами відзначала країна перемогу над ворогом, здійснення прориву на Бродівському напрямі. Ці події описані у книзі М. Вербинського та Б. Самаріна «Бродівський котел», виданій у Львові на честь 30 річниці визволення України від фашистів.

Закінчився один із найбільших боїв, було знищено чимало техніки і піхоти ворога. Дорого обійшовся воїнам-визволителям, які стояли на смерть, кривавий котел. У ході наступу в районі сіл Ощів, Звиняче, Терешківці загинуло 60 воїнів. Серед них :

1. Олександр Забелло

2. Микола Гуменюк

3. Василь Мельник

4. Василь Квашев

5. Петро Дмитрук

6. Іван Кухта

7. Володимир Меладзе та інші.[6]

Вони були поховані у шкільному саду. У 1954 році останки воїнів — визволителів було перепоховано на Горохівському Пагорбі Слави. У шкільному саду на місці першого поховання місцеві жителі поставили монумент, посадили дві берізки та Алею Пам'яті. За шістдесят років високо вгору сягнули берізки, а Алея Пам'яті перетворилася на Алею Безсмертя. Приходять поклонитися священному місцю односельчани, тут проводять свої урочисті лінійки учні школи, приїздять сюди рідні і близькі героїв, щоб узяти жменьку священної землі. Навіки залишилися у строю воїни-визволителі. Вони живуть у пам'яті народній, виховують молодь, кличуть на подвиги.[5]

Борці за волю України[ред.ред. код]

Цікава, хвилююча, вистраждана життям і боротьбою найкращих її синів і дочок України сторінка історії села у 40-х роках XX століття.

Із літератури, розповідей старожилів відомо, що утвердження влади більшовиків в Україні поклало початок і першим репресіям. Перш за все було заборонено діяльність усіх політичних партій, крім комуністичної, ліквідовано всі їхні газети. Найкращих синів і дочок, що боролись за вільну Україну, було піддано суду і покаранню, багатьох з них було розстріляно, інших заслано до таборів ув'язнення Півночі і Сибіру. Це:

  1. Марія Остапчук (Карпунь)
  2. Іван Давидов
  3. Іван Зозуля
  4. Іван Їжевський
  5. Василь Зозуля
  6. Семен Максимчук
  7. Дмитро Мурахевич
  8. Єлизавета Мурахевич
  9. Ганна Давидова
  10. Олексій Дубовик
  11. Катерина Дубовик (Грім)
  12. Дем'ян Зозуля
  13. Олена Зозуля
  14. Федір Мурахевич

У нашому краї найбільш масові репресії припадають на перші довоєнні і післявоєнні роки. Хвиля страшних репресій і розбою зачепила і село Ощів, почавши з кривавої розправи над активістами. Іван Зозуля (Демків), Іван Давидов, Іван Іжевський, Василь Зозуля не раз були присутні на прийнятті присяги вояками УПА у сусідньому селі Ярівка. Вони тільки що переписали у записні книжечки 10 заповідей.

І під час обшуку в Івана Зозулі знайшли записну книжечку з цими заповідями, решту активістів видав енкаведист. 1945 р. став для Івана Давидова, Івана Зозулі, Івана Іжевського, Василя Зозулі роковим. Після обшуку їх заарештували і відправили у Луцьку тюрму, де після важких тортур і знущань вони були розстріляні.[1]

Не обминула кривава рука репресій і молоду дівчину, відмінницю навчання Марію Карпунь, яка проживала у селі Ощів. Після закінчення шести класів за «перших совєтів» вона навчалася у горохівській гімназії, а коли її розігнали німці — у торгівельній школі. Ніхто, крім близьких родичів, не знав, що у 1943-му дівчина була присутня на прийнятті присяги вояками УПА в сусідньому селі Ярівка. Не знали, що разом із батьком Василем заховала біля хати козацьку шаблю, на якій присягали повстанці.

Перший раз Марію заарештували за доносом начальника залізничної станції, бо та відмовилася вийти за нього заміж. Проте швидко відпустили, оскільки лейтенант зумів розібратися хто і в чому винний.

Після цього Марія Карпунь пішла в десятий клас у Горохів. А у вересні у Ярівці заарештували кущовий провід УПА. Хтось вказав і на дівчину. Їх усіх тоді зігнали до одної хати у Сенкевичівці. Хлопців посадили у підвал, а Марію     — на допит. Лейтенант її питає, а вона йому: «Не бачила, не знаю». «Ладно, — каже, — отпущу тебя».

Втретє заарештували Марію, коли вона навчалася у школі. У неї були документи з гімназії, а печатки на них — із тризубом. Однокласник її, Ростик, викрав їх та й відніс у енкаведе. Відповідь не забарилася. Приїхали уповноважені й затримали дівчину. Казали, що скоро відпустять. Проте один особіст таки шепнув, щоб одяглася тепло.

Спочатку слідчий в прокуратурі Горохова просто розпитував Марію, пояснював їй, що документи з тризубом нічого не важать і доказів у нього нема. Говорив, що відпустить, якщо вона вийде за нього заміж... Тричі отримував відмови від дівчини, а при цьому так її бив, що все лице у гематомах було.

Але Марії Карпунь пощастило — слідчого змінили. Новий особіст відразу сказав дівчині: «Домой тебя отсюда не выпустят. Ты ведь на хуторе жила. Скажи, что помогала бандитам, лекарственные растения собирала или что-то такое». Сказала — чотири кілограми трав і двісті метрів бинтів. На другий день Марію Карпунь відправили до Луцька в тюрму.

7 січня 1945 року Марію Карпунь засудили за статтями 54-І (а) та 54-ІІ на 15 років каторги і 5 років позбавлення прав. Покарання відбувала у тайшетських таборах, згодом у Маріїнську. По дорозі туди Марія зустрілася із Марією Грушевською - дружиною Голови УЦР, відомого українського історика. Потім в'язнів направили етапом в Дудінку. Після неї - в Норильськ. Марія Карпунь - учасник Норильського повстання.

Після смерті Йосипа Сталіна 5 березня 1953 року Марія Карпунь написала прохання про помилування міністру закордонних справ СРСР В'ячеславу Молотову. Незабаром дівчину звільнили.

У 1947 році Марія Карпунь познайомилася з таким самим «зеком» Петром Остапчуком. Згодом дружба переросла у справжнє кохання. А одружилися вони... заочно. Петро взяв паспорти і в комендатурі поставив записи про одруження. Лише увечері дружині похвалився. Разом із Петром Остапчуком повернулася Марія в Україну. 1995-го вона померла у Горохові.[7]

Катерина Грім народилася у 1932 році в селі Невільськ Самбірського району Львівської області. Її навчання у школі перервала війна. У 1944 влаштувалася на роботу в дитячий садок. Саме тоді хтось із місцевих стрибків (агентів міліції) помітив, що дівчина таємно допомагає воякам УПА. Тоді Катерину викликали у прокуратуру Самбора. Там жорстоко допитували, два роки тримали у підвалах. Не могли доказів знайти.

Суд відбувся у 1946 році у Львові. Катерину Грім засудили до 25 років каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Тоді через тиждень після суду етапом її та інших каторжан відправили до Іркутської області в місто Тайшет. Після смерті Сталіна у 1953 році з колонії почали звільнятися в’язні. Катерині Грім теж одна жінка написала клопотання  про помилування. Незабаром Катерину Грім звільнили. Після повернення в Україну 1954-го Катерина Грім одружилася з Олексієм Дубовиком із Волині. Після реєстрації шлюбу переїхала на чоловікову батьківщину – в село Ощів на Горохівщину.[8]

Сім'ї Дмитра і Єлизавети Мурахевичів з дочками Євгенією і Тетяною, Дем'яна і Олени Зозулів були вивезені в Іркутську область Східного Сибіру. Ганна Давидова була вивезена в Архангельську область на 11 років заслання.[1]

Радянізація. Формування органів місцевої влади[ред.ред. код]

Голова сільської Ради Василь Карпунь

У 1939 році після "возз'єднання" західних земель із Східною Україною, були створені перші органи місцевої влади. Приміщення сільської ради в Ощеві було в хаті вивезеного в Сибір Степана Марчука. Першим головою було обрано Степана Демчука, пізніше — Лук'яна Карпуня. Потім приміщення сільської ради було перенесено в село Терешківці.

У 1974 році, коли колгосп імені Матросова приєднали до артілі «Шлях Леніна», то і сільську раду також було перенесено у село Вільхівка.

З 1977 по 1993 роки головою сільради працював Василь Карпунь, який перед цим працював на керівних посадах. В 1993 році села Ощів і Терешківці були від'єднанні від Вільхівської сільради, утворилася нова Терешківцівська. Її головою став Василь Карпунь і пропрацював ним до виходу на пенсію у 1996 році. За сумлінну працю нагороджений багатьма грамотами, медаллю «За доблесну працю». Його замінила енергійна, цілеспрямована Ганна Притолюк. Пропрацювала вона на цій посаді до 2006 року у зв'язку з виходом на пенсію. В результаті голосування головою ради обрали Тамару Войтович, яка очолює сільську раду уже 11 років.[1]

Процес колективізації у селі[ред.ред. код]

Разом із створенням органів місцевої влади, в селі в 1940 році було створено колгосп імені Молотова. Селяни неохоче йшли в колективне господарство. В людей забирали коні, вози, реманент. Перед війною головою колгоспу був С. Вращук.

Але напад німецьких загарбників перервав колективізацію. За роки війни село зазнало важких руйнувань, а тому жителі дружно взялися за його відбудову. Було відновлено роботу сільської ради, медичного пункту, була відкрита семирічна школа.

У 1948 році знову було створено колгосп імені Молотова, головою якого було обрано Івана Драпчинського, потім Василя Сивокобильського.

У 1951 році колгосп було укрупнено і з'єднано з терешківцівсьським імені Сталіна. Головою було обрано Павла Новосада, а пізніше Петра Загоруйка. Укрупненій артілі було присвоєно ім'я Матросова. Артіль мала 1500 га орної землі. Впроваджуючи у виробництво досягнення агрономічної науки, трудівники колгоспу добилися значного підвищення врожайності. Так за 1959-1961 роки виробництво зерна збільшилось у 2 рази. Майже вдвічі зросли грошові доходи колгоспу. Були механізовані трудомісткі процеси в тваринництві, зріс машинно-тракторний парк колгоспу.

У 1974 році колгосп ім. Матросова було приєднано до артілі «Шлях Леніна», де головою працював Василь Жигун. Колгосп став великим багатогалузевим господарством.

У 1983 році господарство ім. Матросова було роз'єднано від колгоспу « Шлях Леніна» і утворено колгосп ім. Карла Маркса, головою якого було обрано Михайла Трачевського. За період його господарювання зросла матеріально — технічна база господарства, землеробство було поставлено на наукову основу. Внаслідок цього господарство значні кошти виділило і на закінчення будівництва школи, будівництво медичного пункту, відновлення храму. Було закінчено прокладання дороги з твердим покриттям.

Пізніше, за роки розбудови незалежності України, господарство реорганізовується у приватно-орендне підприємство «Райдуга» на чолі із Заслуженим працівником сільського господарства України Михайлом Трачевським. У 2013 році ПОСП "Райдуга" влилося у ТзОВ "Волинь-нова" (керівник - Валентин Вавринович).

За роки незалежності в селі ефективно почали працювати одноосібні господарства Ростислава Парія, Анатолія Грунта, Віталія Веліканова, Василя Кравчука та інших.[1]

Сучасне села[ред.ред. код]

Зав ФАПом села Ощів Валентина Карпунь

Сучасне село Ощів — це гарне, розвинуте село, в якому живуть добрі працьовиті люди. Тут знаходиться фельдшерсько-акушерський пункт, яким понад 50 років завідувала Валентина Карпунь. Зовсім юною дівчиною після закінчення Запорізького медичного училища за направлення приїхала працювати в село. Тут знайшла свою долю і залишилася. У селі її знали як надзвичайно чуйну і добру людину, висококваліфікованого спеціаліста. Фельдшер вдень і вночі була готова прийти на поміч хворому, в ім'я його одужання не шкодувала своїх сил і знань. У селі вона займалася великою профілактичною роботою. І односельчани за те завжди адресували їй слова вдячності за сумлінну працю.[9] Померла Валентина Карпунь у 2013 році…Із 2011 по 2015 рік ФАПом керувала Наталія Сенюта, із 2015 - Ольга Сушицька.

У селі також функціонує клуб (завідувач - Микола Ващук), два бари-магазини та господарський магазин.

Станом на 01.01.2011 року в селі Ощеві проживають 489 мешканців. Серед них чоловіків — 263, жінок -226.

Один учасник бойових дій, воїн-інтернаціоналіст Віталій Зілюк; один ліквідатор аварії на ЧАЕС — Федір Солтис.[1]

Ощівчани - Герої АТО[ред.ред. код]

Меморіальна дошка Володимиру Павлюку на стінах рідної школи

4 січня 2016 року під час ротації у м. Цюрупинськ помер житель села Ощів, учасник АТО Володимир Павлюк. Він був сапером, воював у ДУК "Правий сектор". Похований на сільському цвинтарі.

12 червня 2016 року у селі Ощів від серцевого нападу помер демобілізований учасник АТО Олександр Міхєєв. Він служив на машині швидкої допомоги, вивозив поранених із поля бою, двічі був контужений. Похований на цвинтарі у селі Гаразджа.[10]

Персоналії[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж Мельничук, Алла (2009). Село Ощів. Минуле і сучасне Волині та Полісся: Рух опору тоталітарним та окупаційним режимам на теренах Волинської області. Горохівщина в історії України та Волині. Матеріали ХХХІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції (укр.). Луцьк-Горохів. с. 226–228. 
  2. а б Новосад, Віталій. Історія школи (українська). 
  3. Новосад, Роман (27.01.2016). Історія храму. http://oshciv-hram.church.ua/ (укр.). Процитовано 23.02.2017. 
  4. Сайту Хрестовоздвиженького храму села Ощів – 1 рік | Хрестовоздвиженський храм села Ощів. oshciv-hram.church.ua (uk). Процитовано 2017-02-23. 
  5. а б Бабій, Ганна (2015). У Новосад, Роман. Львівсько-Сандомирська операція. Прорив на Рава-Руському напрямі (українська). Ощів-Луцьк: Іванюк В.П. с. 8–14. 
  6. [Роман] (7.05.2016). Нова сторінка "Книги пам'яті". Горохівський вісник (укр.) (18 (8579)). с. 6. 
  7. Новосад, Роман (16.09.2016). Молодість за гратами. День (укр. рос.) (166-167, (2016)). с. 14. Процитовано 23.02.2017. 
  8. Новосад, Роман (13.08.2016). «Було важко заробити на шматок хліба...». Горохівський вісник (укр.) (32 (8593)). с. 4. 
  9. Дідик, Олег (23.02.2010). Селяни не відпускають фельдшера на пенсію. Волинь (укр.) (1053). Процитовано 23.02.2016. 
  10. Новосад, Роман (22.02.2017). В Ощеві на Волині відкрили музей українських героїв. День (укр. рос.). Процитовано 23.02.2017. 
  11. Литвин Леонід Єгорович. Вікіпедія (uk). 2016-11-03. Процитовано 2017-02-23. 
  12. Новосад, Роман (11.06.2016). Бабця Ніна – вісім скликань депутат.... Волинська газета (укр.). Процитовано 23.02.2017. 

Посилання[ред.ред. код]