Сарматія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сарматія
Скіфія Flag
450 до н.е. – 400 н.е Антський союз Flag
Розташування Сарматія
Європейська Сарматія. «Восьма мапа Європи». Згідно «Географії» Клавдія Птолемея. Меркатор, 1482 р.
Столиця Метрополія
Мови Сарматська
Релігії Язичництво
Форма правління Військова демократія
Цар Аріфарн
Інісмей
Історія
 - Засновано 450 до н.е.
 - Ліквідовано 400 н.е
Приблизне розташування Сарматії в зоні поширення племен Східноіранської мовної групи (позначено помаранчевим) в І ст. до Р. Х.
Європа у 50 р. до н.е.
Понт Евксінський. А.Ортелій, 16 ст.
Європейська Сарматія. «Восьма мапа Європи». Згідно «Географії» Клавдія Птолемея. Н. Германус, 1467 р.
Азійська Сарматія. «Друга мапа Азії». Згідно «Географії» Клавдія Птолемея. Н. Германус, 1467 р.

Сарма́тія (лат. Sarmatia) — історичний регіон у Східній Європі, в Північному Причорноморії, від Сарматських гір (Бескиди у Польщі), Вісли , до Сарматського моря (Балтійське), і до Гіперборейських гір (Урал). Згадується в працях античних авторів як батьківщина кочівницького народу сарматів. В час Птолемея вважалось, що межа Європи та Азії проходить по Танаїсу (Дон), тому Сарматію поділяли на Європейську і Азійську. У роботах науковців середньовіччя та періоду Відродження використовувалася як синонім Східної Європи — від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, й від Карпат на заході до Волги на сході. Одна з поетичних назв шляхетської Польщі та козацької України раннього нового часу.

Історія[ред.ред. код]

Античність[ред.ред. код]

Сарматія описується в третій книзі «Географії» античного вченого Клавдія Птолемея[1]. Нею він окреслював терени сучасної Східної Європи, які поділяв на дві частини — Європейську і Азійську Сарматії. Згідно з Птолемеєм Європейська Сарматія (Octava Europe tabula continet Sarmatiam) обмежувалася на півночі Венедською протокою Сарматського океану (Балтійським морем) й частиною невідомої землі[2]. На заході кордон Сарматії пролягав по річці Вістулі (Вісла), частині Германії, що лежала між її витоками, й Сарматським горам (Карпатам)[2]. Південну межу складали південь Сарматських гір, Дакія, гирло Борисфену (Дніпра) й берегова лінія Понту (Чорного моря) до річки Керкініт в Криму[2]. Східний кордон Сарматії пролягав від річки Керкініт, через озеро Віка, берегову лінію Меотійського озера (Азовського моря) до річки Танаїс (Дон), а далі — по меридіану, що починається від гирла Танаїсу й закінчується у невідомій північній землі[2].

За Птолемеєм в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гор, Ріпейські гори[2].

Перша простягалася від Карпат до Дону; друга — від Дону до Каспійського моря[3]. В майбутньому цього поділу Сарматії на Європейську й Азійську частини дотримувалися Маркіан Гераклейський у праці «Об'їзд Європейської Сарматії» (кн ІІ), Помпоній Мела (кн. ІІІ, 55) та інші географи. За Уралом починалась Скитія (див. мапу Птолемея Азія 7 табула).

Середньовіччя й новий час[ред.ред. код]

У Середньовіччі землі Північного Причорномор'я називали Сарматією Якоппо з Бергамо[4] та Еней Сільвія Пікколоміні[5]. Останній, щоправда, зазначав, що більшість географів того часу надавали перевагу назві «Скіфія».

В часи Відродження інтерес до Сарматії виріс завдяки праці Матвія із Міхова «Трактат про дві Сарматії» (1517), який вперше після Птолемея детально описав географію Європейської та Азійської Сарматій, а також подав короткі відомості про історію, звичаї та побут народів, що населяли їх.

На географічних картах Східної Європи (М. Вальдземюллера 1513, Бернарда Ваповського 1526 та ін.), у хроніках і в описах польських (Я. Длуґош, Матвій з Мехова), італільських (Алессандро Гваньїні) та інших істориків, як також у писаннях гуманістів XVI-XVII століть назва Сарматія була прийнята для визначення України й Польщі.

Від античних сарматів виводили себе польські, литовські та руські (українські) маґнати і шляхта, з чого й виникла ідеологія сарматизму XVII-XVIII століть.

Цікаві факти[ред.ред. код]

Юрій Хмельницький — князь Сарматський і вождь Війська Запорозького
  • З 1677 року гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титули «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах — «князя Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького»[6].
  • У літописі Самійла Величка XVIII століття сарматськими називаються два народи: «сарматійський народ польський» та «вольний, шляхетський, савроматійський, козако-руський народ»[7]. Там само щодо козаків вживаються епітети: «сармато-козацькі предки», «слов'яно-козаки», «козако-руські предки»[8]. Також, у тексті Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького від 1648 року до всієї України, Самійло Величко твердить про первинність сарматського походження козаків-русів, від яких пішли поляки:
« Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу... Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами і здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів... Вони звоювали війною і привласнили через свою ненаситність достеменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку. Вони, поляки,не тільки знищили і згладили на згаданих наших землях та провінціях ім’я наше славне козацьке, але, що найгірше й найбільше засмучує, запрягли вони всіх братів наших, роксолан, у невільниче підданське ярмо...[9].  »
  • В популярній міфологізованій «Історії Русів» XIX століття наводиться привілей короля Казимира III Великого від 17 березня 1339 року, в якому одним із обґрунтувань приєднання Галичини до Польщі було те, що «люд Руський» є з поляками «від одної крові нашої Сарматицької породжений і нам теж кревною посесією приналежний»[10]. Там само подається лист козаків до короля Сигізмунда ІІІ від 1596 року, де також наголошується спільне «сарматське» походження русинів і поляків: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов'янського, альбо Сарматського, виниклий...»[11]. В іншому місці у зверненні Богдана Хмельницького до козаків, стверджується, що «предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси...»[11]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Клавдий Птолемей. Руководство по географии / составитель проф. М.С.Боднарский. — Москва: Государственное издательство географической литературы, 1953. — Книга третья. Глава V. Положение европейской Сарматии; Глава VIII. Положение азиатской Сарматии
  2. а б в г д Клавдий Птолемей. Руководство по географии / составитель проф. М.С.Боднарский. — Москва: Государственное издательство географической литературы, 1953. — Книга третья. Глава V. Положение европейской Сарматии
  3. Клавдій Птолемей. Кн. III, гл. 5, ; Кн, V, гл. 8, § 1.
  4. Supplementum supplement ! chronicarum… Venetiis 1513, аркуш 9.
  5. Космографія, гл. XXVII
  6. Вивод о гетьману Хмельницьком, хто он був і откуда; о дітєх єго і слугах значнійших; і о історику німецьким Пуфендорфію // Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии войска запорожского, 1720. — Киев: Временная комиссиея для разбора древних актов, 1848—1864. — т. I-XI; Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та націоналній самосвідомості: матеріали міжнародної наукової конференції. — Інститут історії України, Науково-дослідний інститут козацтва, 1997. — С. 173.
  7. О обидах, утісненіях, і розореніях, малоросіянам, от поляков творимих; за якого короля і як давно онії начашася... // Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии войска запорожского, 1720. — Киев: Временная комиссиея для разбора древних актов, 1848—1864. — т. I-XI
  8. Передмова до читальника // Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
  9. Літопис. Т. 1. Частина 5./ Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
  10. Історія Русів. Частина І / Пер. І. Драч. — Київ, 1991.
  11. а б Історія Русів. Частина ІІ / Пер. І. Драч. — Київ, 1991.

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]