Дакія
| Дакія | |
|---|---|
 | |
 Прапор | |
 | |
| Тип | колишня державаd стародавня цивілізаціяd і історична область  |
| Столиця | Сармізегетуза |
| Історія | |
| • Створено | 60 до н. е. |
| • Розпущено | 106 |
| Країна | Румунія |
Да́кія (лат. Dacia латинська: [ˈd̪aː.ki.a]) — держава даків, що жили в пониззі Дунаю. Історична земля Дакія збігалася з територією розселення даків, яка згодом стала римською провінцією Дакія. Сучасна західна частина Румунії.
Найвидатнішими вождями племені даків свого часу були Буребиста і Децебал. Під час правління Децебала столицею Дакії була фортеця Сармізегетуза.
Визначний вплив на даків мали племена скіфів, а також греки Причорномор'я.
В I століття до н. е. ґети й об'єдналися в одне політичне утворення — сильну державу Буребисти (Бурвісти), що відзначилася руйнівними походами до навколишніх земель (серед інших — руйнування Ольвії й інших грецьких колоній аж до Аполонії). Розпавшись після смерті Буребисти, ця ґетсько-дакійська держава знову набуває великої сили наприкінці І століття під владою Децебала, талановитого організатора й політика, що в союзі з іншими сусідніми народами розпочинає боротьбу з Римом (в 80-х рр.). Напочатку війна йшла для нього успішно (за імператора Доміціана). Але, відновлена Траяном, хоч і з великими втратами для Риму, закінчилась знищенням дакійської держави (бл. 106 p.). На місці самостійної держави було утворено римську провінцію Дакію, яку почали колонізувати переселенцями з інших провінцій. Римська імперія доволі швидко романізувала даків та витіснила їхню мову, однак зберегла деякі елементи звичаїв, культури, національного одягу, основною мовою стала латина.
Провінція Дакія, як її описує Птолемей (ІІІ. 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом, тим часом як чорноморське узбережжя, себто грецькі колонії, як Тіра, Ольвія й інші, належали до Нижньої Мезії. Головним огнищем римської колонізації й римського життя була долина середнього Маріса (Мароша) і Сама (Самош).
Римська окупація Дакії тривала трохи більш як півтора століття. Увесь цей час Дакія залишалася відокремленим передовим укріпленням Римської держави (від провінції Панонії її відділяла територія язигів між Дунаєм і Тисою); втримувати її було дуже важко, і коли в середині III ст. з потужною силою розпочались напади на Римську державу сусіднїх народів, Авреліан, для полегшення оборони, відмовився від цієї провінції. Римське і романізоване населення виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274), а щоб втрата була менш болючою, утворено нову провінцію Дакію на правому боці Дунаю в Мезії.
Історія зберегла пам'ять про ті часи, на стінах колони Траяна в Римі, а також тріумфальний пам'ятник в Адамклісі. Римських завойовників заманили в Дакію її природні багатства, можливість вирощувати різноманітні культури. Історія також донесла до нас правду про загибель хороброго вождя Децебала, який не здався в руки завойовникам, пронизавши себе мечем. Так даки й римляни стали предками румунського народу, а Децебал і Траян — його історичними героями. У склад давньої Дакії входило і сучасне Закарпаття.
Село Мала Копаня, що на Виноградівщині — городище I сторіччя до Р. Х. — I сторіччя по Р. Х.. Історична назва Малокопанського городища Сетідава. Утворення городища пов'язане з розширенням Дакійської держави. У кінці II—I сторіччі до Р. Х. на Закарпатті були засновані інші дакійські городища:
- у Закарпатській області України: Солотвино-Читаття (Четатя), Мала Копаня та Біла Церква (відкрито 2005 року)[1][2],
- у Словаччині — Земплін,
- у Румунії Ончешті-Четецява.
До дакійської експансії на північ Закарпаття контролювало місцеве фракійське плем'я — костобоки.[1]
Багато вчених виходять з гіпотези, що даки представляли північну гілку фракійських племен[3]. У залізну добу різні групи рухалися з євразійських степів вздовж Чорного моря в напрямку Дунаю. Більшість цих прибульців були іранськими скіфами, чиї міграційні хвилі мали помітний вплив на населення Дакії.
У IV столітті дон.е. кельти почали просуватися до Карпатського басейну та Балкан із заходу. Археологічні дослідження показали, що деякі з них проникли до сучасної Трансільванії[4]. Кельти мали глибокий вплив на дакійське суспільство та економіку, оскільки їхнє прибуття принесло нові методи озброєння, гірничої справи та ремесел, а також зміни в соціальній організації[5].
У III столітті до н.е. за ними прийшли сармати, які заселили більшу частину території на схід від Карпат, на території сучасної північної Молдавії[6]. Ці скіфські та сарматські кочівники поступово злилися з місцевим дакійським населенням, збагативши його передовими військовими технологіями та змінивши його стиль одягу. З часом даки утворили міцний племінний союз, очолюваний 15 вождями, які зазвичай конкурували один з одним, але могли об'єднатися проти іноземних загарбників, коли їм загрожувала небезпека[7].
Дакійська держава виникла як племінна конфедерація, об'єднана лише лідерством у військово-політичній та ідеологічно-релігійній сферах[8]. Близько 170 року до н.е. вождь даків Рубобоста зробив першу відому спробу утворити царство. Його влада у Карпатському басейні зросла після того, як даки перемогли кельтів, які раніше мали владу в регіоні.
У середині II століття до н.е. даки вступили в контакт з римлянами, які завоювали Македонію та Грецію та зробили Фракію своїм союзником. У 112–109 роках до н. е цар Орол успішно воював з бастарнами, відбивши їх вторгнення. У 109 році до н.е. проконсул Марк Мінуцій Руф протистояв дакам. У 74 році до н. е. Орол допомагав скордискам і дарданам проти римлянам, але в ній було значно послаблено людські та економічні ресурси даків.
У 1-й пол. I ст. до н.е. цар Буребіста реорганізував армію та намагався підвищити моральний рівень та слухняність народу, переконавши їх обрізати виноградні лози та відмовитися від вживання вина[9]. За час його правління Дакійське царство найбільше розширилося. Бастарнів та боїв було завойовано, і навіть давньогрецькі міста Ольвія та Аполлонія на Чорному морі визнали владу Буребісти[10]. Буребіста переніс столицю гето-даків з Аргедави до Сармізегетузи[11]. Даки здавалися настільки грізними, що римський диктатор Гай Юлій Цезар розглядав можливість походу проти них, чому завадила його смерть у 44 році до н. е. Того ж року Буребісту було вбито внаслідок змови.
Після смерті Буребісти Дакія поринула у внутрішні чвари, що нагадували громадянську війну, оскільки його об'єднане королівство розпалося на чотири, а потім на п'ять держав-ворогів[12]. Постійна боротьба за владу послабила Дакію, але даки залишалися значною силою, часто здійснюючи вторгнення на римську територію. Разом з тим один з вождів, Котизон (панував у 30-20-ті роках до н.е.), став союзником Риму і уклав союз з Октавіаном. В подальшому вождіство Котизона допомагала римлянам проти інших дакійських вождіств. Завдяки цьому Котизон зміг стати наймогутнішим вождем. Після смерті Августа імператори Тиберій і Калігула вирішили проблему набігів даків на римські провінції, виплачуючи їм гроші за ненапад у вигляді щорічних субсидій.
Починаючи з Комосіка дакійські вожді поєднували військово-політичну владу зі жрецькою посадою. Комосік став наступним «гегемоном» серед дакійських вождіств, але не зміг відновити єдність царства. У 13 році до н.е. спільно з бастарнами виступив на допомогу паннонійцям, але у битві біля Дунаю зазнав поразки від македонського проконсула Марка Вініція. Наслідки цього невідомі, але Коміск зберігав владу до 29 року[13]. У 9 році до н.е. Вініцій першим з римлян перетнув Дунай, завдавши поразок дакам, чим забезпечив на деякий час захист Мезії та Паннонії від нападів.
Більш обережну політику продовжив наступний «гегемон» Скорило, що керував разом з братом Дурацом (відомим також як Діурпаней).Втім можливо вони були не рідними братами, а рівними за титулом вождя. Тривалий час Скорило утримував даків від нападів на римські володіння, але з початком громадянської війни у 68 році в Римі уклав союз з сарматами і роксоланами, з яким вдерся до Мезії. Втім 69 року зазнав тяжкої поразки від Ліцинія Муціана, внаслідок чого загинув, або помер від ран чи був вбитий внаслідок змови.
Цілісність держави було відновлено лише за Дураца, що зумів возз'єднати царство[14]. Разом з тим він зробив молодшим співправителем Децебала, сина Скорило (за іншою версією Децебал очолював батьківстве вождіство, підпорядковуючись Дурацу). Близько 10 років було вистрачено на зміцнення влади і нарощування військ. 85 року Дурац вдерся до римської провінції Мезія, де було переможено Гая Оппія Сабіна[15]. Цим почато першу війну з Римом. 86 року під тиском римських військ під орудою Корнелія Фуска дакійський цар повернув за Дунай. На власній території Дурац зумів завдати поразки Фускові. 87 року з невідомих причин він поступився повнотою влади Децебалові.
Хоча римляни здобули важливу стратегічну перемогу при Тапах у 88 році н. е., імператор Доміціан запропонував дакам вигідні умови, в обмін на які було визнано номінальну римську зверхність. Але імператор Траян відновив війну у 101 році. Друга війна з даками у 105-106 роках завершилася загарбанням більшої частини Дакського царства та його перетворення в римську провінцію Щаслива Дакія.
Дакія царя Буребісти простягалася від Чорного моря до річки Тиса, від Середнього Дунаю до узбережжя Чорного моря (між Аполлонією та Понтійською Ольвією) та від Північних Карпат до Балканських гір[16]. У 53 році до н.е. Гай Юлій Цезар заявив, що територія даків знаходиться на східному кордоні Герцинського лісу.
Царство Децебала, згідно з Птолемеем, охоплювала територію між річками Тиса, Дунай, верхній Дністер та Сірет[17][18].
Птолемей наводить список із 43 назв міст у Дакії, з яких, можливо, 33 були дакійського походження, найбільші з яких мали населення у 1 тис. осіб[19]. Більшість останніх містили додатковий суфікс «дава» (що означає укріплене поселення), зокрема Пелендава. Але інші дакійські назви з його списку не мають цього суфікса, наприклад, Сармізегетуза. Крім того, 9 інших назв дакійського походження, на думку дослідників, було латинізовано[20].
Столицею були послідовно Аргедава (неподолів від Середнього Дунаю), Сармізегетуза. Протягом щонайменше півтора століття Сармізегетуза була столицею даків і досягла свого розквіту за царя Децебала.
Форма правління, що використовувалася серед гето-даків, змінилася в результаті поступової централізації від первісної племінної демократії, в якій кожен чоловік і жінка мали один голос, до племінної монархії на чолі з вождем. Цар керував, маючи вищу політичну, військову тас удову владу. Йому допомагала рада знаті, складена з вождів або їх нащадків. Цар також радився з жерцями на чолі із верховним жерцем. В деяких випадках цар поєднував світські та жрецькі посади.
Дакійське суспільство довго залишалося відносно матріархальним, тому жінкам дозволялося обирати собі чоловіків, вони могли просити розлучення та виконували обов'язки голів родин[21].
Існували основні стани: жерці, аристократів, яких називали пілеатами або тарабостами, та вільних землеробів — коматів. Невелика кількість історичних джерел також згадує наявність рабів. Жерці, що були вищими за знать, були найближчими до царя.. Аристократи мали право покривати голову тюрбаном, утворювали привілейований клас. Інші, які становили основну частину армії, були селянами та ремісниками та носили довге волосся.
Зазвичай воювали залізною зброєю, будь то різні мечі чи сокири. Гето-дакійською зброєю був фалькс з косим вигнутим лезом[22]. Вони також використовували луки та балісти[23]. Дакійські воїни були оснащені овальним щитом і, ймовірно, обладунками, хоча на колоні Траяна їх було зображено лише зі щитом.
Постійного війська не було, фактично основу армія становили селяни, частково ремісники у вигляді ополчення. Регулярним загоном була своєрідна дружина царя та особисті загони аристократів.
Основою було сільське господарство, а також розвинено було ремісництво, добування корисних копалень і торгівля. Вже в пізньому залізному віці гето-даки вирощували десятки видів сільськогосподарських культур, включаючи зернові[24]. Вирощували також фруктові дерева і виноград, з якого робили вино. Глибокі ліси, що покривали майже всю Дакію, забезпечували невичерпне джерело деревини, дичини та хутра. Розвинено було бджильництво, а мед став важливим експортним товаром.
Більшість населення займалася скотарством, вівчарством та козівництвом, а також конярством. Коней використовували переважно як в'ючних тварин, але коні, яких вирощували даки, також мали репутацію дуже добрих у війні. Численні річки та близкість моря сприяли рибальству.
Кераміка виготовлялася як вручну, так і на гончарному крузі. Металообробка, особливо в горах Апусень, була давнім заняттям у цих краях.
Даки займалися видобутком та обробкою металів (міді, заліза, золото, срібло) з яких виготовляли знаряддя праці, зброю, предмети культу або меблі, прикраси, посудини та монети. Золото, видобуте з копальнях, потрапляло до Скандинавії, його везли купці, і не лише руду, але й готові вироби[25]. Технології гірничої справи та металургії значно покращилися під впливом кельтів, що сприяло помітному економічному розвитку, що супроводжувалося демографічним зростаню[26]. Окрім руд, даки видобували величезну кількість солі, одного з найцінніших товарів у давнину[27].
Торгували золотом, прикрасами, кіньми, хужобою, деревиною, рабами з грецькими містами на узбережжі Чорного моря[28], племенами на північ,а також через бурштиновий шлях.
Напочатку даки переважно вели бартерну торгівлю, оскільки використання монет не було поширеним. Перші гето-дакійські монети з'явилися приблизно в III столітті до н.е. та наслідували македонські, випущені царями Філіпом II, Олександром III та Філіпом III. Ці монети були срібними й карбували до кінця II ст. до н.е.
Буребіста припинив карбування монет чотирма основними племінними групами, прийнявши імпортовані або скопійовані римські денарії як грошовий стандарт[29]. Ймовірно за часів децебала в столиці уснував монетний двір, що копіював римські республіканські денарії.
Релігія гето-даків була політеїстичною, можливо, генотеїстичною[1], зосередженою навколо важливого бога Залмоксиса. Залмоксис нібито народився людиною. Залегендою деякий час був рабом у Піфагора, а потім повернувся до рідної Дакії. Там він сховався в печері, прославився як пророк великої мудрості та надзвичайних здібностей і проповідував про безсмертя людей. Після його смерті послідовники Залмоксиса оголосили його верховним божеством і спілкувалися з ним через обраних посланців. Згідно з давніми джерелами, Залмоксис і жрець Декеней подорожували до Єгипту, де отримали релігійні вчення[30]. Піфагор також отримував вчення від єгипетських жерців, і подібність доктрин спонукала стародавніх греків підтримати зближення Залмоксиса та Піфагора[31].
Окрім Замолкса, даки також поклонялися сонцю, яке вони зображували на своїх монетах у вигляді колеса зі спицями[32]. Також вірили в божеств Дерзеласа, Котіс та Бендіда, хоча їхнє існування не було підтверджено археологічними джерелами. Релігійні служби проводилися у святилищах, які мали чотирикутну або круглу форму. Вони вірили в безсмертя душі та розглядали смерть як просту зміну країни.
Розмовляли власною мовою, що належила до фракійських мов і, таким чином, споріднена з іллірійською мовою. Дакська мова погано задокументована, оскільки майже не збереглося дакійських написів. Для листування використовували давньогрецьку.
Згідно з Геродотом одяг даківскладався зі штанів та сорочки, зав'язаної на талії поясом, а в негоду вони також носили хутро. Жінки мали довгі спідниці. Чоловіки та жінки носили, як взуття, опінчі. Нижчий клас ходив з непокритою головою, а знать носила капелюх, відмінний знак їхньої влади. Був також звичай робити татуювання, але лише для рабів[33].
За часів Децебала носили довгі штани, складені на щиколотках, коротку туніку з рукавами, а на голові були вкриті конічною шапкою (тарабостес), а на ногах мали сандалі. Жінки носили складчасту сорочку на шиї та грудях, з короткими рукавами, яка збереглася донині у румун під назвою іа. Одяг виготовляли з овечої вовни та конопель.
На рівнинах житла робили з гілочок, сплетених на кілках та побудованих із землі, то на пагорбах і в горах вони були дерев'яними, використовуючи з'єднані балки.
Поховальний ритуал полягав у спалюванні померлого, а попіл клали в урни та закопували в землю.
- ↑ а б На Закарпатті понад 35 років ведуться розкопки історичної пам'ятки Х століття до н. е. європейського значення @ Закарпаття онлайн. Закарпаття онлайн. Архів оригіналу за 17 грудня 2019. Процитовано 17 грудня 2019.
- ↑ Мапа дакійських городищ Закарпаття.
- ↑ Grumeza Ion. Dacia: Land of Transylvania, Cornerstone of Ancient Eastern Europe. Lanham: Hamilton Books, 2009, s. 30–31
- ↑ Oltean (2007), s. 47
- ↑ Grumeza (2009), s. 32
- ↑ Grumeza (2009), s. 46
- ↑ Oltean Ioana Adina. Dacia: Landscape, Colonisation and Romanisation. London: Routledge, 2007, s. 46
- ↑ Taylor, Timothy (2001). 'Northeastern European Iron Age' and 'East Central European Iron Age'. Springer Published in conjunction with the Human Relations Area Files, p. 215
- ↑ Strabo, Geography, VII:3.11
- ↑ Mountain, Harry (1998). The Celtic Encyclopedia. Universal Publishers, p. 59
- ↑ Goodman, Martin; Sherwood, Jane (2002). The Roman World 44 BC–AD 180. Routledge, p. 227
- ↑ Strabo, Geography
- ↑ Oltean, Ioana A. (2007). Dacia: Landscape, Colonization and Romanization. p. 49; 72
- ↑ "Dacia | Europe, Map, Culture, & History". Encyclopaedia Britannica. 8 August 2024
- ↑ Brian W. Jones, The Emperor Domitian, Routledge, London, 1992, p.138
- ↑ Murray, Tim (2001). Encyclopedia of archaeology: Volume 1, Part 1 (illustrated ed.). ABC-Clio, p. 1120
- ↑ Bunbury, Edward Herbert (1979) [First published 1883]. A history of ancient geography among the Greeks and Romans: from the earliest ages till the fall of the Roman Empire. Vol. 2. J. C. Gieben, p. 517
- ↑ Bărbulescu, Mihai (2005). Pop, Ioan Aurel; Nägler, Thomas (eds.). The History of Transylvania: Until 1541. Romanian Cultural Institute, p. 71
- ↑ Grumeza (2009), s. 130
- ↑ Oltean, Ioana Adina (2007). Dacia: landscape, colonisation and romanisation. Routledge, p. 114
- ↑ Grumeza (2009), s. 128
- ↑ Schmitz Michael. The Dacian Threat, 106-106 AD. Armidale, N. S. W.: Cearos Publishing, 2005, s. 30
- ↑ Schmitz (2005), s. 36.
- ↑ Oltean (2007), s. 97
- ↑ Panaitescu P., Petre (1990). Istoria Românilor. Didactică și Pedagogică, București. p. 15
- ↑ Grumeza (2009), s. 134.
- ↑ Grumeza (2009), s. 136
- ↑ Strabón VII.3.12
- ↑ Taylor 2001, p. 215
- ↑ Grumeza (2009), s. 72
- ↑ Vasile Pârvan, Getica- o protoistorie a Daciei, Cvltvra națională, Bucvrești, 1926
- ↑ Panaitescu P., Petre (1990). Istoria Românilor. Didactică și Pedagogică, București. p. 16
- ↑ Panaitescu P., Petre (1990). Istoria Românilor. Didactică și Pedagogică, București. p. 14
- Дакия // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
- История Румынии / И. Болован, И.-А. Поп (координаторы) и др. / Пер. с рум. — М. : Весь мир, 2005. — 680 с. — (Национальная история). (рос.)
- Хронология двух войн Траяна в Дакии [Архівовано 4 березня 2018 у Wayback Machine.]
- Бондарь Р. Д., «Из истории дакийских войн и сооружения Tropaeum Traiani в Нижней Мёзии [Архівовано 30 листопада 2018 у Wayback Machine.]»
- Бондарь Р. Д., «Из истории создания дунайского лимеса римской провинции Дакия [Архівовано 30 листопада 2018 у Wayback Machine.]»
 | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль |
|
Це незавершена стаття з історії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
|
Це незавершена стаття про Молдову. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |