Солодирі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Солодирі
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Хорошів
Рада/громада Дворищенська сільська рада
Код КОАТУУ 1821181503
Основні дані
Населення 390
Площа 1,35 км²
Густота населення 288,89 осіб/км²
Поштовий індекс 12141
Телефонний код +380 4145
Географічні дані
Географічні координати 50°33′03″ пн. ш. 28°20′27″ сх. д. / 50.55083° пн. ш. 28.34083° сх. д. / 50.55083; 28.34083Координати: 50°33′03″ пн. ш. 28°20′27″ сх. д. / 50.55083° пн. ш. 28.34083° сх. д. / 50.55083; 28.34083
Водойми р. Безіменна
Місцева влада
Адреса ради 12140, Житомирська обл., Хорошівський р-н, с.Дворище, вул.Лесі Українки,10 , тел. 6-12-31
Карта
Солодирі. Карта розташування: Україна
Солодирі
Солодирі
Солодирі. Карта розташування: Житомирська область
Солодирі
Солодирі
Мапа

Соло́дирі [1]село в Україні, у Хорошівському районі Житомирської області. Населення становить 390 осіб.

Географія[ред. | ред. код]

Географічні координати: 50°33' пн. ш. 28°20' сх. д. Часовий пояс — UTC+2. Загальна площа села — 1,35 км².

Солодирі розташовані в межах природно-географічного краю Полісся і за 10 км від районного центру — міста Хорошів. Найближча залізнична станція — Нова Борова, за 29 км.

Селом протікає річка Безіменна, ліва притока Ірши.

Історія[ред. | ред. код]

Заснування німецькими колоністами[ред. | ред. код]

Село було засноване німецькими переселенцями, напевно, в 1860 роках. Їх вабила чудова природа України. Клімат м'який. Сонця багато. Земля — ​​першокласний чорнозем. А якщо прикласти знання, праця, любов і догляд, то капітал виростав, як на дріжджах. Пшеницю збирали по 100 пудів з гектара. Чутки розліталися швидко, і німецький народ рушив в Україну, облаштовувався і ставав на ноги. Приїжджали меноніти, померанці, мандрівні силезькі лісоруби, шваби і брандербуржці. Їхали з Данцига, Торуня, Галичини і Прусії. Переселялися німці-суконщікі і вільні селяни з Польщі.

Німці зовсім не збиралися колонізувати незнайомий дикий край — ці скромні, працьовиті люди хотіли просто вибратися з нужди і злиднів. Хотіли прогодувати свої сім'ї, щось заробити, щоб залишилося дітям у спадок. Хотіли щоб їх ніхто не тривожив. Хотіли безперешкодно молитися Богу за канонами своєї релігії і ростити в мирі своїх дітей.

Колоністи привозили передову західну культуру, працьовитість і вміння господарювати. Брали наділи у польських панів в оренду, а потім викуповували.

Кругом — квітучі луки, чудові пасовища, багато лісів. Ліси старі, могутні. У них повно горіхів, грибів, ягід, кроликів, вовків і всякої птиці Багато дерев мали дупла, дупла були заповнені дикими бджолами і запашним солодким медом. Звідси і назва села: з двох українських слів «солодкий» і «діра», тобто «дупло». Солодкі діри, тобто Солодирі.[2]

Для перших німецьких переселенців тут були тяжкі дні. Треба було корчувати ліс, осушувати землю, займатися землеробством і скотарством, охороняти худобу від диких звірів. Жили в Спочатку в землянках. Потім будували будинки. Першими громадськими будівлями в колоніях завжди були церква і школа.

1883 року німецька громада отримала дозвіл на відкриття іновірної школи в Солодирях, де навчалося згодом 66 дітей німецьких поселенців з навколишніх сіл і колоній[3].

Намці розповідали, що «перші колоністи заробляли ранню смерть, другі — ситий шлунок, треті — солодке життя». Через село протікала невеличка річечка Ірша. Село знаходилося в 18-и кілометрах від центральної садиби німецької колонії «Heimtal» в Ємільчине, з великим лютеранським приходом «Гейтмаль», який налічував 3000 парафіян. Її українське назва — «Стара Буда». У 10 кілометрах був райцентр Пулини, а там і до Житомира недалеко, в якому німцім приваблював величезний базар.

У селі всі люди жили дружно, без проблем: німці, євреї, українці, поляки, чехи, росіяни. Як одна сім'я. Діти підростали і одружувалися між собою, незважаючи на різні національності. нас поважали, говорили: «На німцях можна вдома будувати, вони — надійні партнери». Українці називали дітей німецькими іменами, в честь доброго сусіда або справжнього друга. Віталися словами: «Дякуйте Ісусу!», Відповідали: «Хваліть його!» Дякували не сьогоднішнім «спасибі», а повністю — «Спаси Бог!».

На мапі 1911—1912 років населений пункт позначений як колонія Солодирі[4].

Перед Першою світовою війною в селі проживав 371 чоловік. Була своя школа, магазин, сушарка для тютюну, німецьке і православне кладовище.

Був православний молитовний будинок з дзвіницею, лютеранська церква. Попа не було, був диякон.

У 1866 році утворилася ще одна громада евангелістіческіх баптистів, які приїхали з Польщі. А в 1906 році побудували найбільший в окрузі великий баптистський молитовний будинок з червоної цегли на 1500 місць і з балконом — ще на 500 осіб. У ньому був навіть басейн для хрещення. На службу збиралися жителі всіх найближчих сіл і хуторів. Богослужіння відвідували неодмінно ошатними. Одягали все найкраще. Тільки в церковному духовому оркестрі було 85 музикантів.

Ще до 1914, перед війною російською владою були прийняті «ліквідаційні закони». З географічної карти зникли німецькомовні назви поселень. Заборонили всі німецькі громадські організації та німецькомовні видання. Ставлення до німців стало гірше. Багато німців стали виїжджати хто в Америку, хто — в Пруссію, деякі — в Прибалтику, великими групами перебиралися в Сибір і на Далекий Схід, деякі переселялися в глиб України.

На самому початку війни, в німецьких колоніях, влада відразу розпустила обраних сільських старост — шульців і обершульцев. Замість них російська влада направила своїх начальників, які опікувались відбором в селян продовольства для армії.

У 1914 російський царат вирішив вислати назавжди всіх німців з європейської частини Росії за Урал. Для початку, після поразок у війні, російський цар вирішив залишити уздовж фронту противнику мертву пустелю шириною в 150 кілометрів. Тільки за шість днів з Волині відправили 70.000 безвинних трудяг-колоністів, жінок, дітей, старих і старих, здорових і хворих — всіх наших німців-поселян. Потім, ще 130.000 російських німців насильно, як ворогів і шпигунів, виселили з Волині. Майже 500 волинських колоній припинили своє існування.

Частина німців повернулася в Солодирі наприкінці 1917 року. Але й вони згодом були або виселені, або вбиті владою СРСР.

За часів СРСР[ред. | ред. код]

У 1930 році в селі засновано школу. 1977 року в ній залишають тільки початкові класи, а на початку 1980-х років Солодирську неповну середню школу закривають[3].

У 19321933 роках село постраждало від Голодомору. Тоді у Солодирях були зафіксовані масові виступи селян, які мали на меті розібрати відібране радянською владою зерно і картоплю, а також звільнити із сільради затриманих організаторів. У березні 1933 року троє учасників акції було приговорено до розстрілу, 9 — відправлено у концтабори, один висланий у Північний край[5].

В 1977 році у Солодирській школі, яка була заснована в 1930 році, залишають тільки початкові класи, а учнів 4-8 класів переводять у Дворищенську школу. Тепер діти з сіл Заздрівки, Рогівки (село перестало існувати у 1981 р.), Солодирів доїжджають на навчання у школу-парк у с.Дворище. На початку 80-х років минулого століття неповну середню школу у Солодирях закривають.

За незалежної України[ред. | ред. код]

Відповідно до Закону України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» у Житомирській області у Хорошівському районі Володарсько-Волинська селищна, Березівська, Грушківська, Давидівська, Дашинська, Дворищенська, Зубринська, Краївщинська, Поромівська, Рижанська, Сколобівська та Суховільська сільські ради рішеннями від 26, 28, 29 липня, 1 і 3 серпня 2016 року об'єдналися у Хорошівську селищну територіальну громаду з адміністративним центром у селищі міського типу Хорошів включивши до її складу села Березівка, Вишняківка, Волянщина, Грабівка, Грабняк, Грушки, Давидівка, Данилівка, Дашинка, Дворище, Жовтнівка, Заздрівка, Зелений Гай, Знам'янка, Зубринка, Іванівка, Калинівка, Краївщина, Красногірка, Кропивенка, Крук, Курганці, Ліски, Мар'янівка, Михайлівка, Невирівка, Омелівка, Писарівка, Полівська Гута, Поромівка, Рижани, Рудня-Шляхова, Сколобів, Солодирі, Ставки, Суховоля, Теренці, Торчин, Човнова, Шадура та Яблунівка.

Населення[ред. | ред. код]

За даними перепису 2001 року населення села становило 390 осіб, з них 99,49 % зазначили рідною українську мову, а 0,51 % — російську[6].

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]