Ємільчине

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
смт Ємільчине
Coats of Arms of Emilchyne.png Flag of Emilchyne.png
Герб Ємільчиного Прапор Ємільчиного
В'їзд до Ємільчиного
В'їзд до Ємільчиного
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Ємільчинський район
Рада Ємільчинська селищна рада
Код КОАТУУ: 1821755100
Основні дані
Засноване 1585 (Перша згадка)
Статус із 1957 року
Площа км²
Населення 6616 (01.01.2018)[1]
Густота 827 осіб/км²
Поштовий індекс 11200-11201
Телефонний код +380 4149
Географічні координати 50°52′15″ пн. ш. 27°48′26″ сх. д. / 50.87083° пн. ш. 27.80722° сх. д. / 50.87083; 27.80722Координати: 50°52′15″ пн. ш. 27°48′26″ сх. д. / 50.87083° пн. ш. 27.80722° сх. д. / 50.87083; 27.80722
Висота над рівнем моря 206 м[2]
Водойма р. Уборть
Відстань
Найближча залізнична станція: Яблунець
До станції: 23 км
До обл. центру:
 - залізницею: 128 км
 - автошляхами: 122 км
Селищна влада
Адреса 11200, Житомирська обл., Ємільчинський р-н, смт. Ємільчине, вул. Соборна, 51
Голова селищної ради Волощук Сергій Володимирович
Веб-сторінка Ємільчинська селищна рада
Карта
Ємільчине. Карта розташування: Україна
Ємільчине
Ємільчине
Ємільчине. Карта розташування: Житомирська область
Ємільчине
Ємільчине

Commons-logo.svg Ємільчине у Вікісховищі

Ємі́льчине — селище міського типу в Україні, у Житомирській області. Селище є адміністративним центром Ємільчинського району.

Населення[ред. | ред. код]

У 2006 році в селищі мешкало 7 392 осіб, а 2009 року — 7 120 осіб.

Історія[ред. | ред. код]

«Межирічка» (попередня назва, до кінця XIX століття); «Мільчин» (їд. מילטשין), «Йемельчено» (нім. Yemelcheno), «Йемільчіна» (угор. Yemilchina), «Емильчин».[3] Вперше згадується в Житомирських міських актових книгах близько 1585 року, як маєтність князя Костянтина Острозького та було під владою Польщі. У XVII столітті — власність Любомирських, з 1812 року — генерала від кавалерії Федора Уварова, цю місцевість Емільчино, на честь своєї нерідної доньки Емілії.

Після приєднання Правобережної України до Росії Емільчино з 1796 року стало містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.

Після смерті Уварова Емільчинський ключ разом з містечком Емільчине переходить у власність Уварова Аполлона Івановича (1793—1871), статського радника, кавалера ордена Святої Анни 4-го ступеня.

Близько 1820 року в Ємільчині охмістром Царського двору Сергієм Уваровим, сином Апполона Уварова, була закладена фабрика порцелянових виробів, де працювало близько 200 осіб. Фабрика була власністю графів Уварових і працювала більше 25 років та припинила своє існування 1852 року.[4]

1839 року на кошти Уварова А. І. в містечку споруджена церква, згодом освячена на честь Святителя Миколая. До 1917 року землі Емільчинського ключа належали прямим нащадкам Аполлона Уварова.

У 1890-х роках тут працював лісопильний завод, що належав Софії Володимирівні Уваровій, дружині дійсного статського радника Сергія Уварова, де працювало 18 осіб. Крім заводу, у її власності перебувало ще 65000 десятин землі.[5]

Емільчино — село Волинської губернії, Новоград-Волинського повіту, на річці Уборть, в 40 верстах від повітового міста; жителів близько 1000, дворів 134. Поблизу чавуноливарний завод, на якому виплавлено у 1890 році чавуну в штиках — 8804 пуди, у відливках — 5585 пудів.

З 1923 року Емільчино стало адміністративним центром одного з найбільших поліських районів — Емільчинського.

В період сталінських репресій у 1937—1939 роках, в селищі репресовано 86 осіб, з них 36 розстріляно.

У серпні 1944 році указом Президії Верховної Ради УРСР село Емільчино, районний центр перейменовано на Ємільчине, відповідно Емільчинський район — на Ємільчинський район. На честь селища Ємільчине названий астероїд.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2018 року (PDF)
  2. Прогноз погоди в смт. Ємільчине. weather.in.ua. Процитовано 26 квітня 2020. 
  3. Военно-топографическая карта Российской Империи 1846-1863 гг. Территории Волынской губернии. etomesto.ru (ru). Процитовано 26 квітня 2020. 
  4. Soubise Bisier G. O fabrykach ceramiki w Polsce // Warszawa: Nakład Tow. Opieki nad Zabytkami Przeszłości; Druk. Artyst. K. Kopytowskis S-ka, 1913. — S. 10. (пол.)
  5. Список земледельцев и арендаторов Волынской губернии. — Житомир: Волын. губ. тип., 1913. — С. 86. (рос.)
  6. Яценко В. У краю Миронівським. Сокирко Петро Олександрович. emschool1.at.ua. Процитовано 14 листопада 2014. 
  7. Літопис випускників. Сокирко Петро Олександрович // Національний транспортний університет / Даденков Ю. М., Вериженко Є. П., Канарчук В. Є. та ін. — Київ : Логос, 2014. — С. 336—337.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Ємільчине // Історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. Житомирська область / Ред. кол. тому: Чорнобривцева О. С. (гол. редкол.), Булкін Г. П., Бутич I. Л., Василевський А. Ф., Вахбрейт 3. Д., Гудима Н. Г., Денисенко Г. І., Зайцев В. М., Іващенко О. М., Матящук В. О., Mocквін П. П., Новик М. К. (відп. секр. редкол.), Павлов О. О., Павловський А. А., Ремезов О. П. (заст. гол. редкол.), Чекарев Л. М. — АН УРСР. Інститут історії. — Київ : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 252—260.
  • Ємільчине // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У 7 т / редколегія (голова П. Т. Тронько, заступники голови О. П. Реєнт, Ю. З. Данилюк та ін.); редколегія тому (голова І. М. Синявська, заступник голови Л. А. Копійченко та ін., науково-редакційна група при редколегії тому). — Житомир : Полiсся, 2006. — Т. 1. — С. 256,361,368,380,383,507,536,545,566,574,582,605,624. — ISBN 966-655-220-5.
  • Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии / Составил Н. И. Теодорович. — Почаев : Волынская губернская типография, 1888. — Т. 1: Уезды Житомирский, Новоград-Волынский и Овручский. — 440 с. (рос.)
  • Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир : Волынская губернская типография, 1906. — 222 с. (рос.)

Посилання[ред. | ред. код]