Сінгури

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Сінгури
Будинок культури
Будинок культури
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Житомирський район
Рада/громада Сінгурівська сільська рада
Код КОАТУУ 1822086501
Основні дані
Засноване 1584
Населення 1737
Площа 3,454 км²
Густота населення 502,90 осіб/км²
Поштовий індекс 12444
Телефонний код +380 412
Географічні дані
Географічні координати 50°10′11″ пн. ш. 28°39′28″ сх. д. / 50.16972° пн. ш. 28.65778° сх. д. / 50.16972; 28.65778Координати: 50°10′11″ пн. ш. 28°39′28″ сх. д. / 50.16972° пн. ш. 28.65778° сх. д. / 50.16972; 28.65778
Середня висота
над рівнем моря
219 м
Місцева влада
Адреса ради 12444, Житомирська обл., Житомирський р-н, с.Сінгури, вул. Михайла Грушевського, 1, тел. +380412 40-91-37
Карта
Сінгури is located in Україна
Сінгури
Сінгури
Сінгури is located in Житомирська область
Сінгури
Сінгури

Сінгури́ [1]село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1737 осіб.

Географія[ред.ред. код]

Через село тече річка Волиця, ліва притока Коденки.

Історія[ред.ред. код]

Люди в околицях села жили з ранньослав'янських часів. Поруч з селом знаходяться кургани VI-ХІІІ ст., в селі до середини XX ст. існувало[2] городище-замчище ХІІ-ХІІІ та XVI—XVIII ст, поблизу печери.[3]

Походження назви[ред.ред. код]

Існує аматорська легенда: територія, де зараз розташоване село, належала польському графу Гурі. Там же проживав його син. Він був дуже заможний і перед смертю всі свої скарби заховав неподалік свого маєтку — у лісах. Всіх, хто брав у цьому участь також було поховано на тому ж місці. Із тих часів селище назвали СинГури. В місцевих жителів існує інша легенда. У володаря земель був син — звали його Гурі, в 16 років він втопився в місцевому ставку, от в честь його батько і назвав село Син Гурі.

Щоправда, родина Синкгурів дійсно володіла цими землями.

У складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої[ред.ред. код]

Приписне село під назвою Рудники (назва походить від струмка Гнила Рудка, притоки Гуйви), де проживало 9 чоловік, згадується 1471 року в інвентарі міста Житомира під час люстрації Київської землі князівством Литовським.[4]

На початку XVI століття землі в окрузі Шумська та Троянова переходять у власність Грицька Воронича, а в середині століття Василю Тишкевичу.[5]

1584 року в Книзі Київського підкоморського суду у Житомирському повіті зустрічається пан Андрій Тимофійович Синкгур з сином Іваном, власник замку (маєтку) Рудники, граничного з селищем Прєжовом, Семена Івановича Прєжовського.[6] Рід Синкгурів тюрського походження[7].

В актах Житомирського городцького уряду 1588 року згадується власник села шляхтич Іван Андрійович Сингур з дружиною Пелагеєю та донькою Марією (дружина Григорія Кочурського).

Документальна згадка під назвою Сингури 16 квітня 1665 року, в заяві старости Житомирського Яна-Остафія Тишкевича (польськ. – Jan Ostafi Tyszkiewicz) про те, що отриманий ним по заставі маєток Сингури, придбаний у невістки[8] Олени Воронич (донька Федора Олександровича), вдови Кшиштофа за 400 злотих, спорожнів внаслідок міжусобної війни. Млин та двір зруйновані, від греблі лишився лиш слід.[9]

Також згадується 22 лютого 1701 р. в скарзі Олександри Головинської (у дівоцтві – Воронич) з Шумська на Мартина і Михайла Микульських, дядька її Філона Олександровича (також дядько Олені Тишкевич) та сина його Михайла Вороничів, які відмовлялися повернути їй взяті у неї гармати та мортири, якими вони зміцнювали оборону свого замку в Сингурах під час козацьких смут.[10]

В актах інвентарного опису села 1736 року, у власності Франциски Глембоцької (у дівоцтві – Горайська, праонука Кшиштофа Тишкевича) вказано двір на два будинки з пічками та будинком для челяді з коморою, фільварок, стару винницю. Війт Тарас. Повинності підданих селян — по дню панщини управителю, по мотку пряжі випрясти. Млин один в Сінгурах, другий — на річці Гуйві, орендовані корчмарем.

У 1746 році на кошти прихожан в селі була побудована церква Воздвиження честного Хреста. Пізніше з’явилась церковно-приходська школа.

На 1754 рік село у власності Брацлавського підстолія (1746-1770 рр.), стольника Київського (1770-1784 рр.), дворянина Феліціана Глембоцького (польськ. — Głębocki Felicjan), сина Антонія та Франциски (польськ.— Antoniego i Franciszki z Gorajskich). Близько 1768 року, по смерті Ядвиги Воронцович, втратив землі та виплатив кошти на користь спадкоємиці Воронич. Проте, суд зобов'язав повернути землі Коденського ключа та частину Солотвина Феліціану і його спадкоємцям.[11]

Відносилось до Житомирського повіту Київського воєводства.

У складі Російської імперії[ред.ред. код]

З 1793 року у складі Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії Російської імперії.

У 1839 році частину Сінгурів у дворянина Ігнація Антоновича Трипольського (польськ. — Ignacy Trypolski, його мати Катерина Йосипівна з Глембоцьких — племінниця Феліціана)[12], викупив Адам Андрійович Вітошинський (польськ. — Adam Witoszyński).[13]

Станом на 1860 рік селом володіли Вітошинський (81 десятина 1200 сажнів), Розенберг (133 десятини 2161 сажнів), Уляницький (263 десятини 704 сажні) та Яновський (415 десятин). [14]

Наприкінці XIX століття Сінгури належили двом родинам — Єзерським та Трипольським.[15]

У 1906 році в селі проживало 616 чоловік.

На 1913 рік працювали бакалійна та винна лавка, паровий млин Бубнова А. І.

Землями села володіли Вержбицька Я. К. , Карпович Є. А., Чайковський А.[16]

У складі УРСР[ред.ред. код]

У 1928 році чотири класну школу переведено у будинок Бубнової — садибі першої чверті ХІХ ст, а згодом школа стала семирічною.[17] Церкву зруйнували, а на її місці влаштували склад.

Голодомор 1932-1933 років[ред.ред. код]

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932-1933. За даними Державного архіву Житомирської області, під час голодомору померло 89 чоловік.[18]

Друга світова війна[ред.ред. код]

На фронт пішло 227 жителів села, 120 з них загинуло.

Під час окупації німецькі солдати влаштували в приміщенні школи стайню.

Село звільнене від німців 31 грудня 1943 року.

У 1957, 1959 та 1962 роках на братських могилах встановлено пам’ятники: могила поблизу школи (23 чол.), також - дві на кладовищі (13 чол. та 126 чол.) та на околиці села (44 чол.).

У 1974 році поблизу районного Будинку культури встановлено пам'ятник воїнам-односельчанам, які загинули.

У 1978 році збудовано нове приміщення школи.

Сучасність[ред.ред. код]

У Сінгурах працює загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад «Дивограй», музична школа.

На місті розібраного радянською владою храму, тепер новий Свято-Хрестовоздвиженський храм УПЦ МП. Навесні 2014 року були освячені дзвони. Також у селі є церква адвентистів.

В 1992 році при Будинку культури Машковським М. В. створено вокально-інструментальний ансамбль «Джерела». Також тут працює народний хор та хореографічний колектив «Посмішка».

З 2000 року в селі запрацював цех по переробці м'яса, відомий як «Сінгурівські ковбаси».

В будівлі парового млина, що зберігся, відкрито ресторан.

Особистості[ред.ред. код]

Марцинюк Трохим Пилипович — член Української Центральної Ради (1917—1918 рр.).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Карта Волинської губернії Шуберта Ф.Ф. 
  2. Археологія та стародавня історія Житомирського району | Замки, відпочинок, оздоровлення, зцілення в Галичині. www.zamky.com.ua (uk). Процитовано 2017-05-12. 
  3. Антонович В. Б. (1900). Археологическая карта Волынской губернии. Москва: Тип. Г. Лисснера и А. Гешеля. 
  4. Архив Юго-Западной России. Часть 7. Том II.. www.runivers.ru. Процитовано 2017-04-21. 
  5. За Владимирский-Буданов М. Ф. Население Юго-Западной России от половины XV в. до Люблинской унии (1569 г.). с. 41. 
  6. Підкоморський граничний лист на затвердження полюбовного розмежування між маєтками Рудники Андрія Синкгура та Пряжів Семена Прєжовського. 
  7. A. Jabłonowski (1894). Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów–Bracław). Warszawa. 
  8. Tyszkiewiczowie. mariusz.eu.pn. Процитовано 2017-04-21. 
  9. Архив Юго-Западной России. Часть 7. Том I.. www.runivers.ru. Процитовано 2017-04-14. 
  10. Документы Киевского архива (1859-1911). Архив Юго-Западной России. Часть 3. Том II. Киев: Университетская типография. с. 382–384. 
  11. Опрац. К. Жеменецький; Вступ укр. перек. Є. Чернецький. (215). Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року. Біла Церква: Пшонківський О. В. 
  12. mj@minakowski.pl, Marek Jerzy Minakowski. Ignacy Trypolski h. Gozdawa. Sejm-Wielki.pl. Процитовано 2017-05-14. 
  13. ДАЖО, Фонд 118, опис 14, справа 57. 
  14. Epsztein, Tadeusz (2013). Własność ziemska w guberni kijowskiej, podolskiej i wołyńskiej w 1860 r. Warszawa: Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk. 
  15. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom XI - wynik wyszukiwania - DIR. dir.icm.edu.pl. Процитовано 2017-04-15. 
  16. Юго-Западный отдел Российской Экспортной Палаты (1913). Весь Юго-Западный край. Киев. Тарасовская 6. 
  17. Сінгурівська ЗОШ І-ІІІ ступенів - Головна сторінка. singur-zosh.at.ua. Процитовано 2016-02-18. 
  18. Житомирська. victimsholodomor.org.ua (uk-ua). Процитовано 2017-04-15. 

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.