Удовиченко Олександр Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олександр Удовиченко
14 УНР 30-03-1920 Генерал-пoлкoвник.svg Генерал-полковник
OlekUdovychenko.jpg
Загальна інформація
Народження 20 лютого 1887(1887-02-20)
Російська імперія Харків, Російська імперія
Смерть 19 квітня 1975(1975-04-19) (88 років)
Франція Франція, Ментенон
Національність українець
Військова служба
Роки служби 19181952
Приналежність Flag of the Ukranian State.svg УНР
Вид ЗС Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Рід військ Українська Народна Республіка Сухопутні війська
Формування Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР
Війни / битви Перша світова війна
Радянсько-українська війна
Бій за Арсенал
Бої за Вапнярку
Бій за Кам'янець-Подільський
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
Золота зброя «За хоробрість»

Commons-logo.svg Матеріали до статті на Вікісховищі

Олександр Іванович Удовиченко (Удовидченко) (20 лютого 1887, Харків — 19 квітня 1975, Ментенон у Франції) — військовий і громадський діяч, генерал-полковник в еміграції, віце-президент УНР в екзилі в 1954 — 1961 роках.

Життєпис[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Походив із селянської родини Черкаської волості Ливенського повіту Орловської губернії. До 1917 мав прізвище Удовидченко.

Батько служив у війську, дослужився до підполковника, особистий дворянин.

Старший брат — Микола Удовиченко, капітан російської армії, генерал-хорунжий армії УНР.

Служба в російській армії[ред.ред. код]

Виховувався в дитячому притулку принца Ольденбурзького. Закінчив Військово-топографічне училище (1908), служив у корпусі топографів російської армії. На початку Першої світової війни переведений до 129-го Бесарабського полку, у складі якого брав участь у бойових діях, був поранений. У 1917 закінчив перший прискорений курс Миколаївської військової академії в Петрограді. У 1917 році — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії і старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу, штабс-капітан. Нагороджений Георгіївською зброєю.

На хвилі українізації[ред.ред. код]

Після Лютневої революції брав активну участь в українському національному русі, у тому числі у з'їзді воїнів-українців 3-ї армії в місті Несвіжі і в I і II Всеукраїнських військових з'їздах. У серпні-вересні 1917 року — голова української ради 3-го Кавказького корпусу, брав участь в українізації частин 3-го Кавказького корпусу й очолював Українську корпусну раду. Після погроз з боку більшовиків був змушений виїхати в Київ.

На службі Україні[ред.ред. код]

Олександр Удовиченко (в центрі) на позиції близ Дністра. (1920)

З жовтня 1917 року — військовий радник Симона Петлюри. На початку 1918 року як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві.

З 12 березня по 1 квітня 1918 року — командир 3-го Гайдамацького полку армії УНР. Потім — помічник начальника розвідувальної частини (Василя Тютюнника) оперативного відділу Української держави (за гетьмана Павла Скоропадського). У червні 1918 року підвищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української держави.

З 26 грудня 1918 року — генерал-квартирмейстер Холмсько-Галицького фронту військ Директорії, потім — Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 року — начальник штабу Гуцульського коша Дієвої армії УНР. З 6 червня 1919 року — начальник 16-го піхотного загону Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин. 17 червня 1919 року загін був перейменований у 3-ю Окрему стрілецьку дивізію (потім 3-а Залізна піхотна дивізія — одна з найбоєздатніших частин армії УНР). У липні 1919 року відзначився як командир Третьої Залізної Стрілецької Дивізії у боях під Вапняркою. У грудні 1919 року потрапив у полон до білогвардійських військ Антона Денікіна в Одесі, звідки втік і відновив Третю Залізну Стрілецьку дивізію, якою командував до відступу Армії УНР за Збруч в листопаді 1920 року.

З грудня 1920 року — генеральний інспектор армії УНР. Під час конфлікту між головним отаманом Симоном Петлюрою і частиною генералітету підтримував першого. З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий. З весни 1921 року — член Вищої військового ради УНР.

В екзилі[ред.ред. код]

У 1924 році переїхав з табору в Каліші до Франції, де працював робітником на шахтах. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити. У Франції включився в громадську і комбатантську працю: голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953 року голова Европейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військових справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент уряду УНР в екзилі (1954 — 1961 роки).

Автор книг «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971).

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Рішення від 25.12.2015 № 52-04-07 «Про перейменування вулиць та провулків м. Бровари» [1], [2]. Броварська міська рада. 28.12.2015
  2. Пропозиції щодо перейменування вулиць у Броварах винесено на громадське обговорення. Маєш право знати. 26.06.2015

Джерела[ред.ред. код]


Персоналії Це незавершена стаття про особу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.