Ігор Шквирін народився в Ташкенті. Із шести років розпочав займатися стрибками у воду, пізніше займався самбо[8], але ці види спорту не викликали в нього тривалого захоплення, і він врешті вибрав заняття у секції футболу. Розпочав кар'єру матчами на першість області. Уже з 17 років розпочав виступати за клуб радянської другої ліги з Узбекистану«Янгієр». Уже в 18-річному віці його заробітна платня (700 радянських карбованців) значно перевищувала зарплату матері, яка працювала медичною сестрою (90 карбованців).[2]
У 1983 році здібного молодого нападника помітив тодішній головний тренер ташкентського «Пахтакора»Іштван Секеч і запросив до найсильнішої на той час команди республіки.[2][9] Починав Ігор Шквирін у «Пахтакорі» матчами за дублюючий склад, і після результативного початку гри за дубль ташкентського клубу був переведений до основного складу команди.[8] Уже у першому матчі у вищому дивізіоні із «Дніпром» Шквирін зумів вразити ворота суперників, але гол не було зараховано.[2] Поступово молодий нападник завоював постійне місце в основі «Пахтакора», і у сезоні 1984 року він став кращим бомбардиром команди, хоча цей сезон у цілому для команди виявився невдалим — «Пахтакор» вилетів із вищої союзної ліги.[8]
У «Пахтакорі» Шквирін виступав до кінця 1985 року. Оскільки йому підійшов термін служити строкову службу в Радянській Армії, колишній тренер Шквиріна Іштван Секеч, який тоді очолював львівський армійський клуб СКА «Карпати», запросив його на перегляд до своєї команди. Після успішного перегляду в команді та знайомства з командуюючим округом Шквиріна не лише прийняли до команди, але й призвали в армію заднім числом, так що армійська служба у нього тривала на півроку менше.[2] У львівську команду перейшов також із Узбекистану ще й Володимир Кухлевський.[8] Але виступи за армійців Львова розпочались для Шквиріна невдало, він травмувався, і на звичний рівень вийшов лише в другому сезоні виступів за армійський клуб. Після закінчення служби в армії нападник вирішив повернутись у «Пахтакор», керівництво якого пообіцяло футболісту квартиру, але не виконало обіцянки. В результаті Шквирін вирішив перейти до складу дніпропетровського«Дніпра», клуб «Пахтакор» хотів заблокувати цей трансфер, а ташкентські газети водноголос називали Шквиріна як хапугу і рвача. У «Дніпрі» Шквирін розпочав виступи у другому для команди чемпіонському році, а наступний рік ознаменувався виграшем Кубка СРСР[8], а також Кубка Федерації футболу СРСР.[10] Але за цей період Шквирін зіграв лише 14 матчів у чемпіонаті СРСР та 4 гри на кубок, і вирішив повернутися до «Пахтакора».[2]
Наступний сезон сам Шквирін вважає найкращим у своїй кар'єрі. За сезон нападник забив у ворота суперників 37 м'ячів, що є третім результатом у турнірах першої ліги СРСР за весь період її існування[2][8]; і зробив найбільший внесок у повернення «Пахтакора» до вищої ліги.[11] У 1991 році «Пахтакор» повернувся до вищої ліги, й Шквирін і там продовжував грати основну роль в наступальній ланці команди, відзначившись за сезон 14 разів у воротах суперників. Це був останній чемпіонат Радянського Союзу, і все частіше кращими радянськими футболістами почали цікавитись представники зарубіжних клубів. Спеціально на перегляд Ігора Шквиріна до Ташкента приїжджали представники французького«Сент-Етьєна», але «Пахтакор» не влаштувала компенсація за футболіста в розмірі 400 тисяч доларів, а 800 тисяч доларів представники французької команди відмовились платити, і трансфер не відбувся.[2][8]
Шквирін дограв у «Пахтакорі» до кінця сезону 1991 року, і, разом із Мірджалолом Касимовим і Геннадієм Денисовим відбув у оренду до владикавказького«Спартака», який розпочав виступи у вищій лізі Росії.[2][3] У першому ж матчі за новий клуб із московськимЦСКА Шквирін забиває гол у ворота суперників, що допомогло осетинському клубу здолати армійців з рахунком 2-0.[12] Усього за владикавказців форвард із Ташкента зіграв 10 матчів та забив у них 5 м'ячів. По закінченні орендного терміну футболіст вирішив спробувати свої сили в зарубіжному чемпіонаті, й за сприяння відомого футболіста Євгена Мілевського відбув до Австрії на перегляд до клубу «Форвертс» (Штайр), але умови австрйського клубу не задовольнили футболіста, і він покинув Австрію.[8][11] Далі Шквирін поїхав на перегляд до бельгійського«Локерена», але не підійшов клубу.[2][3] Від свого агента Ігор Шквирін дізнався про те, що в сусідніх Нідерландах проводить передсезонний збір ізраїльський клуб «Маккабі» з Тель-Авіва. Футболіст сподобався головному тренеру Авраму Гранту, але у зв'язку з введеним у ізраїльській лізі ліміту на легіонерів (не більше двох у команді) Шквиріну відмовили в тель-авівському клубі, але інший клуб з цього міста — «Хапоель» — вирішив запросити нападника за рекомендацією Гранта.[8][11] На передсезонних зборах Шквирін зумів виявити свої найкращі якості, але в клубі швидко змінився тренер, який мав інші уявлення про футбольну тактику, і на початку сезону Шквирін грав і забивав менше. Але за півроку цього тренера попросили з посади, а новий тренер зумів знайти правильне місце на полі для Шквиріна, і за друге коло той забив 13 м'ячів.[3][8][11] Далі в клубі почались проблеми з фінансами, і у середині наступного сезону нападник перейшов до іншого ізраїльського клубу — «Маккабі» з Нетаньї, де він провів наступний рік своєї кар'єри.[11]
Після успішного виступу на Азійських іграх 1994 року Ігор Шквирін отримав вигідну у фінансовому плані пропозицію від малайзійського клубу «Паханг», яку спонсорував один із місцевих принців та керівників місцевої федерації футболу[2][8], та син президента АФК.[3] У клубі Шквирін став заміною співвітчизнику Азамату Абдураїмову, який поїхав грати у чемпіонат Саудівської Аравії.[11] Сезон у Малайзії видався для нападника досить успішним, він став одним із кращих бомбардирів команди і чемпіоном Малайзії у складі свого нового клубу.[8][11] Але найпрестижніший турнір країни — Кубок Малайзії — «Пахангу» виграти не вдалось, команда поступилась у фінальному матчі з рахунком 0-1. Ігор Шквирін зумів відзначитись у цьому матчі, але взяття воріт суддя матчу не зарахував.[8]
Після вояжу до Малайзії Ігор Шквирін повернувся до Ізраїлю, і виступав там ще протягом трьох років у складі чотирьох команд — «Бней-Єгуда», «Маккабі» (Герцлія), «Маккабі» (Петах-Тіква) та «Маккабі» (Яффо), але більше року в кожній із цих команд не затримався.[11] У середині 1998 року нападник вирішив повернутись до Ташкента. Основною причиною такого рішення стало те, що молодший син футболіста мав іти у перший клас школи, а Шквирін вирішив, що краще для сина навчатися в Узбекистані.[2] Розпочавши сезон із середини, за 14 матчів чемпіонату форвард вразив ворота суперників 22 рази у 14 матчах, і разом із Мірджалолом Касимовим став кращим бомбардиром чемпіонату Узбекистану з футболу, та допоміг клубу стати чемпіоном країни.[3]
Виступав Шквирін і в чемпіонаті Узбекистану 1999 року, а у міжсезонні вирішив спробувати свої сили в індійському чемпіонаті і отримав запрошення від клубу «Мохун Баган» із Колкати. Протягом чотирьох місяців[2], які провів у складі команди, Шквирін став кращим бомбардиром чемпіонату та допоміг своєму першому індійському клубу стати чемпіоном країни.[3][8] Бенгальський клуб запропонував Шквиріну увійти до тренерського штабу команди після наступного чемпіонату Індії, і навіть оформив футболісту візу на наступний рік, але тодішній головний тренер команди зумів заблокувати це рішення, оскільки вважав, що Шквирін хоче зайняти його місце.[8] У результаті узбецький форвард знову таки поїхав до Індії, але до іншого клубу — «Черчілл Бразерс» зі штату Гоа, в якій розпочав роботу головним тренером узбецький спеціаліст Григорій Цейтлін. У цьому клубі Шквирін став кращим бомбардиром у чемпіонаті, відзначившись 12 разів у воротах суперників, а разом із командою став бронзовим призером чемпіонату.[3]
Після другого повернення з Індії Ігор Шквирін виступав у чемпіонаті Узбекистану 2001 року[2], у якому команда стала срібним призером, та допоміг клубу виграти Кубок Узбекистану, після чого завершив виступи на футбольних полях.[3]
Ігор Шквирін дебютував у національній збірній Узбекистану 17 червня 1992 року в її першому офіційному матчі зі збірною Таджикистану, і перший м'яч збірної на рахунку саме Ігора Шквиріна.[3] Але найяскравішим виступом Шквиріна в національній команді є участь у Азійських іграх 1994 року в Японії. Федерація футболу Узбекистану лише в останній момент знайшла кошти для участі команди в змаганнях, футболістам не виплачували добових на початковому етапі змагань (на відміну від решти узбецької делегації), але, незважаючи на такі умови, збірна Узбекистану виграла турнір, а Ігор Шквирін став кращим бомбардиром турніру (8 м'ячів у 7 іграх) та кращим гравцем турніру.[3][8] Але надалі збірна Узбекистану виступала не так успішно, не зуміла подолати відбірковий етап Кубка Азії та чемпіонату світу 1998 року.[3] Всього за збірну Ігор Шквирін зіграв 30 матчів, у яких відзначився 20 разів.
Після невеликої перерви по закінченні кар'єри гравця Ігор Шквирін розпочав тренерську кар'єру. Він закінчив тренерські курси АФК і отримав ліцензію «В».[8] У 2003 році Ігор Шквирін увійшов до тренерського штабу російського клубу «Крилья Совєтов».[13] У 2005 році Ігор Шквирін став головним тренером узбецького клубу «Кизилкум», а у 2007 році одночасно працював і у тренерському штабі олімпійської збірної Узбекистану, та працював на цих посадах до кінця 2007 року, та був призначений головним тренером іншого узбецького клубу — «Алмалик»[4], на якій посаді працює натепер. У 2009 році Ігор Шквирін визнаний кращим тренером року Узбекистану.[14] У 2008—2010 роках Ігор Шквирін працював також помічником головного тренера національної збірної Узбекистану. Проте після зайнятого 13-го місця у сезоні 2016 року керівництво клубу «Алмалик» звільнило Шквиріна з поста головного тренера команди. У 2017 році колишній футболіст став головним тренером іншої узбецької команди вищої ліги — «Согдіана»[6], проте в кінці сезону Шквирін покинув клуб, поступившись місцем на чолі команди Олександру Мочинову.[7] Після відходу з «Согдіани» працював тренером-селекціонером клубу «Алмалик». У середині 2021 року Ігор Шквирін очолив клуб вищого узбецького дивізіону «Турон»[15], кілька місяців після цього клуб не знав поразок, проте пізніше результати команди різко погіршились, і після втрати шансів втриматися в лізі ще до закінчення сезону тренер подав у відставку.[16]
Ігор Шквирін одружений, і має з дружиною двох синів[11], молодший з яких, Микита Шквирін, також є футболістом, і грав за російський клуб «Чертаново» та узбецький «Алмалик».[17]
У 1994 році після перемоги у складі команди на Азійських іграх Ігор Шквирін разом із іншими переможцями ігор та їх тренерами бу нагороджений державною нагородою Республіки Узбекистан — медаллю «Шухрат».[18]
У 2015 році узбецький історик та статистик футболу Володимир Сафаров випустив біографічну книгу про Ігора Шквиріна під назвою «Одіссея форварда» (рос.Одиссея форварда).[3][19]
Ігор Шквирін у дитинстві мріяв стати військовим, але він трохи картавив, і на медичній комісії у військкоматі йому відмовили у поступанні в суворівське училище на цій основі. У інтерв'ю Шквирін виявив велику подяку цій жінці-лікарю, яка не дала йому можливості стати військовим, і дала поштовх до його кар'єри футболіста.[2]
СРСР
.svg){kind=small}
