Радянська армія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Радянська армія
рос. Советская армия
Red Army flag.svg
Прапор Радянської армії
На службі 25 лютого 1946 — 25 грудня 1991
Країна  Радянський Союз
Вид Збройні сили СРСР
Тип сухопутні війська
Чисельність від 3 до 11 млн в/сл
У складі Міністерство оборони СРСР
Гарнізон/Штаб Москва
Гасло «За нашу Радянську Батьківщину!»
рос. «За нашу Советскую Родину!»
Річниці 23 лютого 1918
Війни Корейська війна
Угорська революція 1956 року
Війна у В'єтнамі
Операція «Дунай»
Війна в Афганістані (1979—1989)
Командування
Визначні
командувачі
Жуков Г. К., Рокоссовський К. К., Малиновський Р. Я., Гречко А. А.

Commons-logo.svg Медіафайли на Вікісховищі
Кокарда солдатів та сержантів Радянської Армії

Радянська армія (рос. Советская армия) — усі види колишніх Збройних сил СРСР, за винятком Військово-морського флоту СРСР. Як офіційна назва термін «Радянська армія» використовувався у проміжку з 25 лютого 1946 до 25 грудня 1991, до того Збройні сили СРСР носили назву Червона армія.

Історія[ред. | ред. код]

Робітничо-Селянська Червона Армія (1918–1945)[ред. | ред. код]

Докладніше: Червона Армія

Після приходу до влади у жовтні 1917 року, більшовики бачили майбутню армію створювану для захисту Республіки, такою, яка буде формуватися строго на добровільних принципах, без примусової мобілізації, з виборністю командирів знизу і обговоренням солдатами наказів, які їм віддають. Це на думку більшовиків, повинне було забезпечити створення сильної, морально стійкої, істинно народної армії. І дійсно, спочатку нові формування показали себе більше надійними, чим армія старої Росії, що розпадалася виснажена веденням чотирирічної війни. Проте, коли Громадянська війна в Росії стала реальністю, більшовики усвідомили необхідність заміни тимчасових загонів Червоної гвардії постійними регулярними військовими формуваннями.

Декретом від 28 січня 1918 року Рада народних комісарів Росії[1] заснувала Червону Армію на базі червоногвардійців. У лютому 1918 року Раднарком видає декрет «Про обов'язкове навчання військовому мистецтву»[2].

Офіційний день заснування Червоної Армії 23 лютого 1918 — став день першого масового набору в Червону Армію у Петрограді і Москві, і день першої битви з окупаційними військами кайзерівської Німеччини. У радянський період день 23 лютого подавався як «день першої перемоги Червоної Армії над німецькими військами під Нарвою», що насправді суперечило дійсності і сьогодні цю брехню розвінчано.

Спроби заснувати РСЧА на добровільних засадах під гаслом «Соціалістична Вітчизна у небезпеці!» виявилися безуспішними. Результатом став швидкий перехід до мобілізацій. У Червону Армію мобілізувалися члени партії і червоногвардійці. Забороняється розпуск або самовільний відхід бійців із загонів Червоної Гвардії. Ці загони оголошуються частинами РСЧА. З пізньої весни 1918 року забороняється ліквідація полків, що зберегли боєздатність, старої царської армії. Вони оголошуються частинами РСЧА. Так, фактично зберігаються лейб-гвардії Преображенський і Семеновський полки, полки латиських стрільців і ряд інших частин. Солдат, що йдуть із цих частин оголошують дезертирами Червоної Армії, ловлять і розстрілюють, а їхні сім'ї заарештовують.

Парад Червоної армії у Харкові. 1921

29 травня 1918 року, через чотири дні після початку чехословацького заколоту, ВЦВК прийнявши постанову «Про примусовий набір в робітничо-селянську армію»[3] розпочав обов'язковий набір на військову службу в РСЧА осіб у віці від 18 до 40 років і одночасно створюється мережа військових комісаріатів для виконання цього декрету. Система військкоматів виявилася настільки досконала, що існує й донині.

Такими заходами уряд Леніна стрімко переходив до примусового принципу комплектування армії. Важливими кроками більшовиків стала боротьба з «військовим анархізмом» перших місяців існування РСЧА. Потреба в ефективній військовій силі змусила їх піти на введення в армії обов'язковості виконання наказів командирів, відновлення розстрілів за дезертирство, і проведення масових мобілізацій, з тим, щоб забезпечити необхідну чисельність військ. Для контролю над лояльністю «воєнспеців» були засновані посади комісарів.

Під час Другої світової війни в Червоній армії було 16 — 19 млн вояків, в УРСР за радянськими даними — було мобілізовано 4,5 млн. Вся Червона армія, за радянськими даними, втратила у війні 7 млн людей вбитими, скільки з того числа українців — не відомо. Крім того, за західними підрахунками, Червона армія втратила 5,7 млн полонених, у тому числі в Україні — 1,3 млн.

Хоча СРСР був конституційно, союзом рівноправних і суверенних республік, його збройні сили творили єдину централізовану організацію. Передбачене законом 1. 2. 1944 року, створення окремих національних військових формацій, на ділі стосовно УРСР, не було здійснене. Передбачене конституціями СРСР і УРСР на підставі того ж закону, союзно-республіканське Міністерство Оборони УРСР, зовсім не діяло. Єдиним міністром оборони УРСР протягом кількох місяців 1945 року, був С. Ковпак. У 1940—50-х роках до Політбюро ЦК КПУ зазвичай належав командувач Київської військ. округи, але пізніше його замінив голова Комітету Державної Безпеки (КДБ); тепер він інколи брав участь у нарадах Ради Міністрів УРСР як представник Міністерства оборони СРСР.

Радянська армія (1946–1991)[ред. | ред. код]

Незабаром після закінчення Другої світової війни зросла напруга між колишніми союзниками. За дату початку холодної війни зазвичай приймається Фултонська промова Черчілля 5 березня 1946. З тих пір в армії СРСР найбільш вірогідними супротивниками вважалися США, Велика Британія та їх союзники.

По завершенню Другої світової, Червона Армія мала більше 500 стрілецьких дивізій і близько однієї десятої, складали танкові з'єднання. Досвід війни дав Радам таку віру в танкові війська, що з цього моменту кількість танкових дивізій практично не змінилася, в той час як військові сили піхоти скоротилися на дві третини. Танкові корпуси пізнього періоду війни було перетворено на танкові дивізії, з 1957 р. стрілецькі дивізії переформатовані на мотострілецькі дивізії.

Розпад СРСР[ред. | ред. код]

Останній радянський лідер, Михайло Горбачов, дотримувався мети всебічного скорочення армії з економічних міркувань. У 1989 р. оголошено про відмову від втручання радянських військ, дислокованих в країнах Організації Варшавського договору, в місцеві політичні події. Цього ж року радянський Обмежений Контингент Військ виведений з Афганістану. У 1989–1990 роках, остаточно розвалився «соціалістичний табір» у Східній Європі, за яким пройшла хвиля антикомуністичних революцій. По виведенню радянських військ з Афганістану, владу в Соціалістичному Афганістані остаточно захопили моджахеди, проголосивши ісламську державу.

Склад[ред. | ред. код]

В структурі збройних сил СРСР, радянська армія була лише одним з 5 окремих видів збройних сил: сухопутні війська, що були власне Радянською армією, ракетні війська стратегічного призначення ((рос. РВСН), створені 1962), війська протиповітряної оборони (рос. ВПВО), військово-повітряні сили (рос. BBC) та військово-морський флот (рос. ВМФ). Збройні сили підпорядковувалися Міністерству оборони СРСР.

Керівництво[ред. | ред. код]

Головнокомандувачі радянськими сухопутними силами:

Чисельність[ред. | ред. код]

За переписом 1959, у них нараховувалося 3 623 000 військовослужбовців, у тому числі на території УРСР — 801 000 (перепис 1970 таких даних не подає). За західними підрахунками, що визнаються радянською стороною під час міжнародних переговорів у справах роззброєння, збройні сили СРСР становили таку кількість (в млн):

  • 1965 — 2,78,
  • 1969 — 3,34,
  • 1974 — 3,94.

За окремими видами збройних сил в Радянській армії було (станом на 1991) близько 2,5 млн військових, в РВСН — 350 000 і Військах ППО — 500 000, у ВПС — 370 000 і в ВМФ — 550 000, разом близько 4 210 000 вояків.

Солдат Радянської Армії

Крім того в прикордонній охороні, що підпорядкована Комітетові Державної Безпеки (КДБ), налічувалося близько 250 000 та у внутрішніх військах, що підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ Радянського Союзу — близько 520 000 вояків.

Воєнна доктрина[ред. | ред. код]

Воєнна доктрина Радянської Армії була визначена як оборонна. У радянських військових доктринах передбачався лише ядерний удар у відповідь.

Починаючи зі школи, на обов'язковому для всіх предметі викладання ПВП (початкова військова підготовка), всі громадяни СРСР навчалися стройовій підготовці, прийомам розвідки і захисту від ЗМУ (зброї масового ураження — ядерної та хімічної), ознайомленню зі структурою та видами Збройних Сил СРСР, поводженню зі стрілецькою зброєю, розбирання-збірка на час та чистка автомата Калашникова, ознайомленню з тактико-технічними характеристиками (ТТХ) стрілецької зброї, основ Цивільної Оборони. Для хлопчиків проводилися тридобові польові збори на базі найближчих військових частин з навчанням основним тактичним прийомам у бою, із заняттями з інженерної підготовки (обладнання одиночних окопів) і заняттями з вогневої підготовки (практичні стрільби по мішенях).

Однією з головних основ радянської військової доктрини була загальна військова повинність, що забезпечувала на випадок великомасштабної війни потужний мобілізаційний резерв.

Вважалася можливою і цілком імовірною Третя світова війна. Потенційними противниками вважалися армії США і країни НАТО. Союзниками в можливій війні вважалися армії країн Варшавського договору, а також, деякий час, армія КНР. Основними силами, важливими в потенційній Третій світовій війні вважалися Ракетні війська стратегічного призначення, Космічні війська, Стратегічна авіація, танкові частини та військово-морський флот.

Озброєння[ред. | ред. код]

Оцінка США семи найважливіших елементів радянської бойової техніки в 1981

Радянська армія в Україні[ред. | ред. код]

Радянські збройні сили були знаряддям русифікації народів СРСР (до складу якого, юридично, на правах союзної держави, до 1991 року входила одна з засновниць ООН, Україна): урядовою мовою Радянської армії, була винятково російська, призвані до війська військовозобов'язані відбували службу поза межами своїх республік. У війську зовсім були відсутні іншомовні культурні розваги, преса, бібліотеки; демобілізованих агітували поселятися й працювати на різних новобудовах, головним чином на сході СРСР. У політичному навчанні, серед вояків відверто поширювався російський шовінізм, плекалися традиції винятково російських «героїв» (Кутузов, Суворов, Рибалко, Тимошенко, Рокоссовський, Р. Малиновський, А. Єременко, К. Москаленко, І. Кожедуб, С. Руденко й В. Судець, ; адмірали Нахімов, Ушаков, кпр Маринеско та інші). До програми політичного вишколу належить також тема про «радянський народ». Серед офіцерства плекався кастовий дух супроти рядових вояків; матеріальні привілеї, майже тотожні з царською армією: військ. звання, ступені, уніформи, нашивки, ордени, прапори, назви гвардійських частин, дисциплінарний статут, почесті.

Наприкінці Другої світової війни і по її звершенню, серед генералітету Радянської армії висунулися такі маршали українського роду: Р. Малиновський, А. Єременко, К. Москаленко, маршал танкових військ П. Рибалко, генерал армії І. Черняхівський та С. Штеменко, генерал танкових військ А. Кравченко, генерал-полковник авіації Г. Кравченко, генерал-лейтенант І. Кожедуб та інші. Дехто з них мав високі посади, аж до міністра оборони СРСР (маршали Р. Малиновський і А. Гречко). У різні часи, вищий генералітет українського роду представляли: маршали авіації С. Руденко й В. Судець, ген. артилерії П. Батицький, А. Гетьман, І. Павловський та інші. Більше українських прізвищ зустрічається серед вищого політ. офіцерства та викладачів вищих військових шкіл. Поміж радянських космонавтів, є генерал-майори П. Попович, Г. Береговий, А. Леонов, А. Філіпченко, полковіники Г. Добровольський і П. Климчук, які народилися в Україні і тут же закінчили військові авіаційні школи.

Система військової освіти змінювалася по війні відповідно до змін у воєнній доктрині СРСР. Найвищою військовою школою залишалася Академія Генерального Штабу. Крім неї, було ще 16 академій різного роду військ, з яких одна є у Харкові — Національна академія Національної гвардії, а решта лишилася у Російській Федерації; до них приймають за вибором, і то лише офіцерів з вищою освітою. Вищу військ. освіту надавали «училища» та (деякі) інститути. 1973 року, їх було в СРСР 126, у тому числі 87 в Російській Федерації і 28 в Україні (серед них 6 авіаційних, 2 морські і 6 артилерійських). Термін навчання — 4 — 5 pp., випускники одержують рангу лейтенанта і часто диплом інженера. Освітній рівень офіцерства Радянської армії був досить високий: чверть з них має закінчену вищу освіту, майже половина — звання інженера.

За законом 1967 року, всі чоловіки, що досягали 18 років, були військовозобов'язаними. Служба тривала 2 роки (у флоті — 3); випускники вищих шкіл служили лише один рік. У 1980 році до закону були внесені зміни, згідно яких студенти вищих шкіл втрачали право на відтермінування призову до закінчення вишу, а ті кому вдавалось уникнути призову служили вже півтора роки, а не рік. Перед початком служби, призовник відбував військову підготовку в середній школі (з 9 класу), на фабриках і в колгоспах. По демобілізації, вояків запасу ще залучали до 35 років, на військово-польові збори 6 разів, а до 45 — ще 4 рази. Обліком військовозобов'язаних, проведенням призову та розподілом призовників до частин і таборів керували військові комісаріати (районні, міські, обласні). Призвані до війська, відбували службу, як правило, не на території своєї воєнної округи.

Радянська Армія мала близько 175 дивізій, половина з них у вигляді й стані, за штатами воєнного часу. Дивізії було розташовано на територіях військових округів, яких нараховувалось 15, у тому числі в Україні 3: Київський, Прикарпатський й Одеський. У Прикарпатському військовому окрузі було значне скупчення ракетних військ. Крім військових округів, на території Східної Європи було зосереджено ще 4 групи військ, до них входила 31 дивізія Радянської Армії. Чорноморський флот нараховував 65 кораблів і 25 підводних човнів (на всьому ВМФ відповідно їх було 240 і 340).  — 4 — 5 pp., випускники одержують рангу лейтенанта і часто диплом інженера. Освітній рівень офіцерства Радянської армії був досить високий: чверть з них має закінчену вищу освіту, майже половина

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Радянська військова енциклопедія. РАДИОКОНТРОЛЬ-ТАЧАНКА // = (Советская военная энциклопедия) / Маршал Советского Союза Н. В. ОГАРКОВ — председатель. — М. : Воениздат, 1980. — Т. 7. — С. 411. — ISBN 00101-150. (рос.)
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
  • Календарь воина на 1973 год. М. 1972;
  • Беднягин А. Киевский краснознаменный. М. 1974:
  • Dupuy Т. N. (ed.j The Almanac of World Power. Нью-Йорк — Лондон 1975;
  • Министерство Обороны СССР. Институт Военной Истории. Советская воєнная энциклопедия, т. І. М. 1976;
  • U.S. Arms Control and Disarmament Agency. World Military Expenditures and Arms Transfers 1965–1974. Вашингтон 1976.
  1. Декреты Советской власти. Т.I. М., Гос.изд-во полит.литературы, 1957. стор.356
  2. Декреты Советской власти. Том II. 17 марта — 10 июля 1918 г. М.: Гос. издат-во политической литературы, 1959.
  3. http://lib.babr.ru/index.php?book=4010 [Архівовано 26 грудня 2010 у Wayback Machine.] Постановление ВЦИК о принудительном наборе в рабоче-крестьянскую армию 29 мая 1918 г.