Перейти до вмісту

Ягве

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Ягве (семітське божество))
Ягве
יהוה
Монета з Гази в Південній Філістії, четверте століття до нашої ери, період єврейського підпорядкування останньому перському царю, має єдине відоме зображення цього єврейського божества. Літери YHW викарбувані трохи вище яструба(?), якого бог тримає у витягнутій лівій руці.
давньосемітське божество, пов’язане з явищами природи та війною
Божество вюдаїзм, Свідки Єгови, Яхвізмd, християнство і ancient Israelite religiond Редагувати інформацію у Вікіданих
Ім'я іншими мовамиангл. Yahweh, укр. Ягве
В інших культурахЕль
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Ягве (ймовірне прочитання від палеоєвр. 𐤉𐤄𐤅𐤄; івр. יהוה; тетраграматон[1], через дав.-гр. Ἰευώ[2]; також менш вірогідні прочитання[3], розповсюджені в українській мові — Єгова та Яхве[4][5][6]) — давньосемітське божество, пов’язане з явищами природи та війною. Міг опікуватися прісними водами[7][8], силами вітру, ремеслами та зокрема металургією[9]. Також головне божество у юдаїзмі та християнстві та одне з імен Бога. У ранніх біблійних текстах Ягве зображується як бог бурі та воєнний покровитель. Йому також приписували роль божества родючості. Культ Ягве зародився в Південному Леванті — імовірно серед напівкочівних племен Шасу[10]. Єгипетські джерела кінця XV – середини XIV ст. до н.е. згадують «землю шасу Ягве», що може свідчити про раннє визнання божества під цим ім’ям[11][12]. Зі становленням держав Ізраїль та Юдея, Ягве стає провідним (монотеїстичним) божеством. Загалом вважається, що доконаний монотеїзм утверджується пізніше — на час вавилонського полону (6 ст. до н.е.)[13][14][15][16].

В угаритській міфології — син Еля[17], відомий своєю перемогою у двобої з Ямом — богом морських вод[18] (популярним, втім, є й ототожнення Ягве з Ямом, опонентом якого в угаритських міфах виступає Баал (Баал-Хаддад))[19][20].

Еріх Церен вбачав в Ягве ще й риси «місячного» божества[21], проте зазвичай функції бога Місяця в західних семітів виконував інший представник пантеону — Єрих (чиє ім'я означає «Місяць»)[22].

Ім'я бога

[ред. | ред. код]
Докладніше: Тетраграматон

В авраамічних релігіях ім’я Бога Ізраїлю походить від тетраграматона (дав.-гр. τετραγράμματον τετραγράμματον, «чотирибукв’я»), тобто чотирьох єврейських літер יהוה (йод – гей – вав – гей), що передають консонантний корінь YHWH (українською частіше подають як ЙГВГ). Цей запис є найдавнішим відомим написанням імені Бога в юдейській традиції. У біблійних книгах тетраграматон трапляється понад 6 800 разів, та не вживається лише у книзі Естер, Пісні пісень і Екклезіясті[23][24].

Реконструкція вимови

[ред. | ред. код]

Оскільки в староєврейському письмі тривалий час не позначалися голосні, точна первісна вимова імені יהוה (YHWH) залишається предметом реконструкції. У біблійному івриті деякі приголосні (так звані іммот кріа, «матері читання» — mater lectionis) іноді позначали голосні, але їхня роль була непослідовною, тому прочитання імені за написанням неможливе[25].

Транслітерація тетраграматона у стародавніх авторів

[ред. | ред. код]

Древні автори, які чули вимову тетраграматона від євреїв у давнину, а інколи безпосередньо володіли єврейською або арамейською мовами (Оріген, Епіфаній Кіпрський, Ієронім Стридонский, Феодорит Кирський), дають транслітерацію цього слова у своїх творах, змальовуючи звичаї юдеїв.

Діодор Сицілійський (90 — 30 рр. до н. е.) Іао́ (Ἰαὼ)[26]
Іриней Ліонський (II ст) Іао́ (Ἰαὼ)[27]
Климент Александрійський (II ст) Іаоу́ (Ἰαού)[28][29]
Оріген (III ст) Іа́ (Ἰὰ)[30][31] Аіа́ (Ἀῐά)[32] Іао́ (Ἰαὼ) Іаве́ (Ἰαβέ)
Епифаній Кіпрський (IV ст) Іа́ (Ἰά)[33][34] Іаве́ (Ἰαβέ)
Єроним Стридонський (IV век) Іа (Ia)[35][36] Іахо (Iaho)[37]
Феодорит Кирський (V век) Іа (Ἰα)[38][39] Аіа́ (Ἀῐά)[40][41] Іао́ (Ἰαὼ)[42][43] Іаве́ (Ἰαβέ)
Порфирій, якого цитує Євсевій Кесарйский (IV ст) Ієво́ або Іеуо́ (Ἰευώ)[44][45]
Порфирій, якого цитує Феодорит Кирський (V ст) Іао́ (Ἰαὼ)[46]

Масоретська традиція

[ред. | ред. код]

У період між V і X ст. н.е. єврейські книжники — масорети — створили систему крапкових голосних позначок (нікуд), щоб фіксувати вимову біблійного тексту. У тих місцях, де потрібно було читати інше слово, ніж написане, у маргіналіях вказували читання (кере), а в тексті залишали написання (кетів). Для кількох частовживаних випадків це читання стало постійним — qere perpetuum. Найвідоміший приклад — тетраграматон: його не вимовляли, а замінювали словом אֲדֹנָי (Адонай, «Господь»), або, якщо поруч у тексті вже стояло «Адонай», — אֱלֹהִים (Елохім, «Бог»)[25][47].

Масорети свідомо накладали голосні від Адонай або Елохім на приголосні יהוה, що породило гібридні форми יְהֹוָה (Yehovah) і יֱהֹוִה (Yehovih) — нереальні з погляду граматики слова, призначені лише для того, щоб читач не вимовляв тетраграматон. Найдавніші повні рукописи з такою вокалізацією — Алеппський кодекс і Ленінградський кодекс (X–XI ст. н.е.)[48][49].

Реконструкції первісної вимови

[ред. | ред. код]

Сучасний науковий консенсус полягає в тому, що первісна вимова тетраграматона звучала приблизно як Ягве (יַהְוֶה). На це вказують:

  • передача форми ΙΑΩ (Iao) у грецьких рукописах Септуагінти (зокрема, 4Q120, І ст. до н.е.)[50];
  • самаритянська традиція збереження форми Yabe[51];
  • теофорні імена з елементом -yahu / -yah (наприклад, Ісая — Yesha‘yahu, «Ягве рятує»)[52];
  • свідчення отців Церкви II–IV ст., які знали це ім’я в грецькій формі Iabe або Iaoue[48].

Такі автори, як Пол Жуон і Такаміцу Мураока, вказують[53]:

Кере є יְהֹוָה — Адонай, тоді як кетів, імовірно, יַהְוֶה, згідно з давніми свідченнями»

— (Grammar of Biblical Hebrew, §16 g)

У XIX ст. Smith’s Bible Dictionary вже зазначав[54]:

Якою б не була істинна вимова, майже напевно це не «Jehovah»

Видатний гебраїст Вільгельм Ґезеніус дійшов того самого висновку: найімовірніше, форма יַהְוֶה (Yahweh) відбиває давню самаритянську вимову, тоді як Yehovah є пізнішою масоретською гібридною формою[55].

Вимова «Ягве» використовується в християнському світі вже понад 200 років, але в більшості перекладів Біблії на українську мову зустрічається дуже рідко (Вих 6:3, Вих 15:3) і замінено на інші імена (в основному Господь).

Етимологія

[ред. | ред. код]
«Дай (або: віддай) Ягве Теману та його Ашерa» — транслітерація сучасною івритською частини першого рядка, знайденого на штукатурці (піфосі) в Кунтілет-Аджруді (розшифровка напису).
Розмальований глечик знайдений на розкопках у Кунтілет-Аджруді. Частково можна розшифрувати напис «Ягве та його Ашера». При тому немає чіткого уявлення чи Ашера є власною назвою чи званням.

Найдавніші прямі згадування імені Ягве (як божества) відомі у палеоєврейському письмі — ранній формі давньоєврейського алфавіту, яким писали до вигнання у Вавилон[56]. Цей запис, який складається із чотирьох знаків, називають тетраграматон (יהוה, YHWH)[57]. Дослідники продовжують обговорювати етимологію цього імені, висуваючи численні лінгвістичні, історичні та культурні гіпотези, що виходять за межі власне семітських мов[58].

За традиційною біблійною інтерпретацією (Вихід 3:14), ім’я Ягве пов’язується з єврейським дієсловом היה / הוה (h-y-h / h-w-h, «бути»), звідки походить вислів אהיה אשר אהיה (Ehyeh asher ehyeh — «Я є той, хто є» або «Я буду, ким буду»[59]). Цей уривок, на думку більшості дослідників, відображає радше богословське тлумачення, а не справжню етимологію, і репрезентує спробу пояснити значення божественного імені в контексті теології існування та постійної присутності Бога[56][57][60].

Лінгвісти і семітологи здебільшого погоджуються, що יהוה є формою дієслова hāwāh або hāyāh у каузативному (hif‘il) або імперфектному стані, і тому може означати «той, хто приводить до буття», «той, хто спричиняє існування» або «він викликає буття»[57]. За Джеффрі Парке-Тейлором, ім’я Ягве виражає ідею активної, динамічної дії Бога — «Той, хто дає буття», на відміну від простої статики «той, хто є». Деякі філологи вказують, що первісно дієслівна основа могла означати також «дихати» або «віяти», що співвідноситься з образом Ягве як бога бурі або стихій[61].

Існують також гіпотези, які виводять ім’я Ягве за межі семітських мов. Зокрема, висувається ханаансько-кенійська теорія, яка пов’язує походження культу Ягве з традиціями південного Леванту та Мідіану, де божество могло мати риси бога вогню або гірської блискавки, пов’язаного з ремісничими (металургійними) культами[57]. Цю гіпотезу підтримують знахідки єгипетських джерел XIV–XIII ст. до н.е., які згадують «землю Шасу Ягве», що може свідчити про географічно південне походження цього культу[57][62].

У XX ст. лінгвісти намагалися відновити первісну фонетичну форму імені на підставі міжмовних паралелей. А. Бауер і В. Ф. Албрайт пропонували реконструкцію Yahwī або Yawā, яку тлумачать як «він творить» або «він спричиняє»[63]. Франк М. Крос та Марк С. Сміт порівнюють форму yahwi- / yahu-, що зустрічається в аморейських та угаритських теофорних іменах (наприклад, Yahwi-Dagan), із коренем «бути» в аккадській мові (ibašši-DN — «він існує як божество»[64]), що підсилює зв’язок між Ягве й семітським концептом «існування» або «вічного буття»[57][65].

Інші дослідники, серед них Н. Амзаллаг і Т. Ремер, припускають, що первісна форма могла мати коротке звучання Yahu / Yaho, яке збереглося у складі староєврейських імен (наприклад, Єшаягу / Ісая — «Ягве рятує»). Такі варіанти вважаються архаїчними відбитками давнішої вимови, що згодом закріпилася у формі Yahweh[57].

Загалом сучасна біблієзнавча та лінгвістична наука сходиться на тому, що ім’я Ягве найімовірніше є дієслівною формою семітського кореня h-y-h / h-w-h, що виражає ідею буття, дії та причинності, і передає уявлення про Бога як «того, хто існує вічно і надає буття всьому сущому»[57].

Зародження культу Ягве

[ред. | ред. код]

Ягве у семітській релігійній системі

[ред. | ред. код]
Напис Уріягу, Хірбет ель-Ком, 8 ст. до н.е., «Благословенний Уріягу від Ягве»
Напис «t3 š3św yhwꜣ» — «земля шасу Ягве», що знаходиться в Солебі.

Ранні семітські релігії не були монотеїстичними — це були складні політеїстичні пантеони, у яких кожне божество виконувало власну функцію, займало певну територію та відігравало соціальну роль. Ягве, за більшістю сучасних гіпотез, виник у цьому контексті як регіональне або племінне божество південного Леванту, тобто не в самому Ізраїлі, а на його південних околицях — у Мідіяні, Едомі, Сеїрі та Темані[10][57][66]. Вірогідно, зародження культу розпочалося наприкінці бронзової доби або на початку залізної[67].

Єгипетські тексти часів фараона Аменхотепа III згадують у географічних списках назву «земля шасу Ягве» (єгипет. 𓇌𓉔𓍯𓅱, yhwꜣw), що локалізується між Едомом і Сінайським півостровом[68]. Це вважається першим позабіблійним свідченням імені Yhw(h), яке більшість дослідників ідентифікують як ранню форму тетраграматону יהוה[68]. Існує ще єгипетський папірус 14-13 ст. до н. е., де ймовірно може бути навіть раніша згадка імені Ягве, а саме в імені власника — «мій повелитиль пастир Ягве», але наразі це лише припущення[69].

Шасу (š3sw «ті, що йдуть пішки») були напівкочовими племенами пастухів і торгівців, які мешкали між південним Ханааном, Негевом і північним Сінаєм. Саме з цієї території, за біблійною традицією, «Господь приходить із Теману», що відповідає образу Ягве як божества, пов’язаного з південними гірськими районами[70].

Бог іде від Теману, і Святий від Парану гори. Села. Велич Його вкрила небо, і слави Його стала повна земля!

— (Авв. 3:3) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р.

Господи, — як Ти йшов із Сеїру, як виходив із поля едомського, то тремтіла земля, також капало небо, і хмари дощили водою.

— (Суд. 5:4) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р.

Деякі вчені припускають, що культ Ягве міг поширитися до Ізраїлю через кенійську або мідіянську традицію. Згідно з так званою кенійською гіпотезою, божество Ягве було принесене на північ уздовж караванних шляхів між Єгиптом та Ханааном, можливо, через контакти племен мідіянців і кеніїв, серед яких перебував Мойсей. Цю ідею підтримують географічні зв’язки біблійних текстів з Едомом і Сеїром, а також відсутність культу Ягве в центральному Ханаані в ранніх джерелах[68][71].

Хоча деякі археологи (зокрема Крістіан Фревель[72]) припускають, що написи «Ягве Теману» можуть позначати пізнішу присутність божества в цьому регіоні, а не його походження, більшість дослідників погоджується з тим, що культ Ягве мав південносемітське коріння, пов’язане з територіями Едому, Теману та Парану[68][71].

На думку Франка Мура Кроса, Ягве спочатку був південним богом війни, бурі та грому, подібним до фінікійського Баала чи аммонітського Молоха. У ханаанській міфології такі боги виступали «воїнами небесного війська», переможцями хаосу. Згодом Ягве був асимільований у пантеон Ізраїлю, де зайняв місце верховного божества — витіснивши старшого Еля і перейнявши деякі риси Ваала[25].

Деякі дослідники вказують на спільне коріння Ягве з божествами типу Ям (море), Баал (грім), Ашшур (війна) — усі вони персоніфікували природну силу, часто уособлену як бог грози. Семітський корінь hwy / hwh («вітер, дихання») може лінгвістично підсилювати цей образ: «той, хто віє» або «той, хто дихає бурею». У гімнах і пророчих текстах Ягве описується саме як «той, хто їде на хмарах» (rokhev ba‘avot), «чий голос — грім», «що рухає пустелю» тощо (Пс. 18:8-14; Іс. 30:30)[71]:

Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід.

— (Пс. 18:2) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р.

І Господь дасть почути велич голосу Свого, опускання ж рамена Свого покаже у гніві бурхливому та в огняно́му жеру́щому полум'ї, у бурі й дощі, та в камінному граді!

— (Іс. 30:30) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р.

Південне походження культу

[ред. | ред. код]
Статуетка богині Ашери. Юдея, 8-6 ст. до нашої ери.

Південна локалізація походження Ягве підтримується низкою біблійних свідчень:

  • «та й сказав: Господь від Сінаю прибув, і зійшов від Сеїру до них, появився у світлі з Парану гори, і прийшов із Меріви Кадешу. По правиці Його огонь Закону для них. (Повт. 33:2);
  • «Господи, як Ти йшов із Сеїру, як виходив із поля едомського, то тремтіла земля, також капало небо, і хмари дощили водою. Перед Господнім лицем розпливалися гори, цей Сінай перед Господом, Богом Ізраїля. (Суд. 4:4-5);
  • «Бог іде від Теману, і Святий від Парану гори. Села. Велич Його вкрила небо, і слави Його стала повна земля!» (Ав. 3:3).

Гіпотеза Мідіянів-Кеніїв

[ред. | ред. код]

Ці географічні орієнтири розташовані в регіоні Едому — Мідіяну — Сінаю, що вказує на ймовірне південно-семітське походження культу Ягве. Археологи (Вільям Девер, Ізраєль Фінкельштейн) пов’язують його з кенійськими та мідіянськими племенами, які згодом інтегрувалися до ізраїльських спільнот[73][74].

Це підтверджують і деякі моменти зі Старого Завіту. Так, Каїн, який можливо походив з кеніїв отримав «захисний знак» від Бога (Бт. 4:15), а самі кенії вказані як нащадки рехавітів, кочевників які поклонялися Ягве (1 Хр. 2:55)[75][76]. Також припускають, що спочатку Ягве міг бути богом гір або вулканів — покровителем кочових металургів[77] (якими були кенії), чий вогонь і дим асоціювалися з присутністю божества[78]. Звідси біблійні образи «вогню, що сходить на гору», і «Ягве, який з’являється в блискавці» (Вих. 19:16-19)[79].

Рання залізна доба (1200–1000 рр. до н.е.)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Ханаанська релігія

Період ранньої залізної доби (близько 1200–1000 рр. до н.е.) є часом формування окремої ізраїльської культури. Згідно з сучасним археологічним і історико-релігійним консенсусом, жодних істотних відмінностей у мові, матеріальній культурі та побуті між ханаанцями та ранніми ізраїльтянами не існувало[80]. Відповідно, ранню ізраїльську релігію розглядають як регіональний варіант ханаанської, що включала шанування таких богів, як Ель — верховний бог пантеону, Ашера — його супутниця, і Баал — бог грому, бурі та родючості[73][74][81].

Поступово Ягве був ототожнений з Елєм, старшим богом ханаанітів. У давніх текстах Ель називається «Батьком богів» (’ab elohim[82]) і «Творцем створінь» (qoneh ha-shamayim[83]). Ізраїльська релігія не відкинула Еля, а злила його з образом Ягве — тому в Біблії зустрічається поєднання: Ель-Ягве, Ягве-Елохім[84]. Поряд з цим тривав культ інших божеств — насамперед Ашери, богині-матері, яку в деяких текстах і археологічних написах називають «Ашера Ягве»[81]. Таке уявлення про Ягве цілком узгоджується з функціями богів грому типу Баала, і частина образів буревісного божества, ймовірно, була запозичена з ханаанського культу Баала[74].

Взаємозв’язки з едомським богом Коса
[ред. | ред. код]

В межах кенійської гіпотези окремі дослідники припускають, що едомське божество Кос (קוס, Qōs) могло бути тісно споріднене з Ягве, а можливо, навіть являло собою титул того самого бога, а не окреме божество. Обидва культи походять із південного регіону (Едом, Теман), і мають подібні риси: воєнний характер, уявлення про божество-громовержця, пов’язане з горами та пустелею[85].

На цю спорідненість побічно вказують і біблійні сюжети. Так, Доег едомітянин (1 Сам. 21-22) не має труднощів із поклонінням Ягве в єврейських святилищах, що свідчить про відсутність різкого релігійного розмежування між едомітським і ізраїльським богослужінням[86].

Водночас Танах ніколи прямо не згадує ім’я Коса, на відміну від аммонітського бога Мілкома чи моавітського Кемоша. Це може пояснюватися тим, що схожість між Косом і Ягве була настільки великою, що викликала теологічні труднощі з розмежуванням. Деякі дослідники вважають, що під час формування монотеїзму євреї свідомо уникали згадування цього імені, аби не допустити плутанини між двома богами[56].

Інша думка полягає в тому, що Ягве та Кос від початку були різними божествами, а відсутність Коса у біблійних текстах є результатом пізніших конфліктів між юдеями та едомітами доби Другого храму, коли Едом розглядався як вороже царство[56].

Пізня залізна доба (1000–586 рр. до н.е.)

[ред. | ред. код]
Печатка Єзекії, 727-696 рр. до н. е., де ймовірно зображений Ягве.
Крилатий диск (печатка), репродукція в Єврейській енциклопедії, 1906 р

У пізню залізну добу на території Леванту сформувалися державні утворення, кожне з яких мало власне національне божество. Богом моавітян був Кемош, аммонітян — Мілком, едомітян — Кос (Qōs), а ізраїльтян — Ягве. У кожному з цих царств цар виступав не лише політичним володарем, а й головою національного культу, тобто «намісником» або «вікарієм» свого божества на землі[56][85][86].

Ягве займав роль державного бога спочатку в Царстві Ізраїль (X ст. до н.е.), а згодом — у Царстві Юдея, яке, за археологічними та текстовими даними, сформувалося приблизно століттям пізніше. При цьому в Біблії ніколи не зустрічається вислів «Бог Юдеї», що свідчить про те, що культ Ягве вважався спільним для обох царств[56][85][86].

З часом, особливо після релігійних реформ царів Єзекії та Йосії (VIII–VII ст. до н.е.), культ Ягве став єдиним дозволеним у Юдеї, і риси політеїзму були поступово витіснені — це стало передумовою становлення монотеїзму[56][87][88].

Деякі дослідники вважають, що широке поширення монотеїзму почалося у VIII ст. до н.е., як відповідь на неоасирійську експансію, яка змусила юдеїв осмислити свого Бога як єдиного володаря світу[56][87][88].

Ягве та жіночі божества

[ред. | ред. код]

Археологічні та текстові джерела свідчать, що в ранній ізраїльській релігії культ Ягве не був строго монотеїстичним. У написах, знайдених у Кунтілет Аджруд та Хірбет ель-Ком (VIII–VII ст. до н.е.), згадується «Ягве Самарії та його Ашера», що вказує на можливу жіночу божественну пару Ягве[81][89][90].

За даними елефантинських папірусів (V ст. до н.е.), єврейська громада на острові Елефантина в Єгипті поклонялася Ягве, поруч із яким фігурує жіноче божество — Анат-Ягу. Деякі дослідники вбачають у цьому відгомін давнішої традиції, де Ягве мав супутницю — або Ашеру, або Анат[91][92][93].

Культ богині Ашери був широко поширений у Палестині принаймні до Вавилонського полону[94]. На це вказують численні теракотові фігурки, знайдені в житлових і культових комплексах Юдеї та Самарії. У біблійних текстах пророки, зокрема Єремія, згадують поклоніння «цариці небесній» (Єр. 7:18; 44:17–19), що може відображати саме цей синкретизм[95][96].

У більш пізній юдейській традиції ці уявлення поступово зникають: Ашера перетворюється на символ ідолопоклонства, а Ягве — на єдиного трансцендентного Бога[95][96].

Ягве в юдаїзмі

[ред. | ред. код]
Докладніше: Юдаїзм

Поступове формування уявлення про Ягве як єдиного Бога Ізраїлю стало центральним процесом становлення юдаїзму. Початки цього процесу сягають доби пізнього залізного віку (X–VII ст. до н.е.), коли відбувався перехід від регіонального культу до релігії національного Бога.

Від політеїзму до монотеїзму

[ред. | ред. код]
Цар Йосія слухає книгу Закону.

У ранній ізраїльській релігії Ягве був головним, але не єдиним богом. Археологічні дані свідчать, що у період суддів і раннього царства поряд з ним шанували Еля, Баала, Ашеру, Астатру та інші локальні божества. Пророчі тексти VIII–VII ст. до н.е. (зокрема, Осія, Єремія, Ісая) відображають боротьбу проти цих культів і поступове утвердження Ягве як єдиного володаря неба й землі[97].

Франк Мур Крос і Марк Сміт описують цей процес як еволюцію від монолатрії до монотеїзму — тобто від шанування Ягве як «головного серед богів» («Ягве — Бог над богами», Пс. 136:2) до заперечення існування будь-яких інших божеств («Немає іншого, крім Мене», Іс. 45:5)[25][98].

Особливу роль відіграли реформи царів Єзекії (бл. 715–687 до н.е.) та Йосії (бл. 640–609 до н.е.), які централізували культ у Єрусалимському храмі, заборонили місцеві святилища та ліквідували зображення Ашери (2 Цар. 23:4–7). Саме тоді виникає ідея виняткової приналежності Ягве народу Ізраїлю: «Я — ваш Бог, і ви будете Моїм народом» (Єр. 7:23)[25].

Після вавилонського полону (VI ст. до н.е.) відбувається радикальне богословське переосмислення: Ягве постає не лише Богом Ізраїлю, а Творцем і Володарем усіх народів (Іс. 45:7). Саме в цей період формується монотеїстичне кредо: «Слухай, Ізраїлю! Ягве, Бог наш, Ягве є єдиний» (Втор. 6:4)[25].

Святість і невимовність імені

[ред. | ред. код]
Зображення первосвященника Ізраїлю у священицькому нагруднику та ефоді; Святе-святих знаходиться на задньому плані.

У післяполонну добу вимова тетраграматону стала вважатися надзвичайно сакральною і забороненою для публічного вжитку, щоб уникнути її зловживання чи профанації. В усному читанні Писання його замінювали словами אדני (Адонай, «Господь») або השם (Га-Шем, «Ім’я»)[99]. В арамейських перекладах (Таргумах) імені Ягве відповідало מרא (Мара — Господь)[100], а у грецькому перекладі Септуагінти (III ст. до н.е.) — Κύριος (Киріос, «Господь»)[101].

Масорети (V–X ст. н.е.) при внесенні вокалізаційних знаків у текст Біблії розміщували голосні від слова «Адонай» під приголосними יהוה, що створювало комбінацію יְהֹוָה (Yehovah). Це не передавало справжню вимову, а лише вказувало читачеві, що треба промовляти «Адонай». Саме з цього поєднання пізніше в європейській традиції з’явилася форма Єгова[48][49].

Заборона вимови імені мала сакральний характер: воно вважалося проявом безпосередньої присутності Бога. У юдейських джерелах зазначається, що справжню вимову могли знати лише первосвященники, які вимовляли її один раз на рік — у день Йом-Кіпур у Святе-святих. З часом навіть ця практика була припинена[102][103][104].

Богословське осмислення

[ред. | ред. код]
Соломон освячує Храм у Єрусалимі.

У юдейській теології Ягве (або, як заведено казати в юдаїзмі, אדני (Адонай, «Господь») або השם (Га-Шем, «Ім’я»)) постає як єдиний, неподільний і «Вічний Бог» (принцип ехад), що є центральним догматом віри, викладеним у молитві Шма Ісраель (Втор. 6:4). Його сутність є абсолютно трансцендентною (поза цим світом), тобто він не обмежений простором, часом чи будь-якими фізичними атрибутами, що виключає будь-яке антропоморфне зображення чи уявлення[105]. Цікавим є й те, що в ранніх біблійних творах можна прослідкувати певний антропоморфізм Ягве, проте він зникає у більш сучасних творах Біблії[106].

Провідна тема завіту

[ред. | ред. код]

Центральним у розумінні Ягве є його роль як Бога Завіту (беріт; בְּרִית). Біблійний завіт є двосторонньою угодою[107]:

  • Вибір Ізраїлю (бехіра; בְּחִירָה): Ягве обирає народ Ізраїлю не через його чисельність чи могутність, а через свою суверенну волю[107][108][109].
  • Вимога вірності (емет; אֱמֶת): Натомість народ повинен виконувати Тору, яка є божественним одкровенням. Виконання заповідей є шляхом до виправлення світу (тіккун олам; תִּיקּוּן עוֹלָם)[110][111]. Бог Завіту також є Богом Виходу, що найяскравіше проявилося у виведенні Ізраїлю з єгипетського рабства. Ця подія є ключовим свідоцтвом його могутності та вірності своїм обітницям[107][108][109].

Рабинський Юдаїзм і Маймонід

[ред. | ред. код]

У рабинському юдаїзмі ім’я Ягве перестає вимовлятись уголос — замість нього вживається Адонай, «Господь» або Га-Шем, «Ім’я». Це частина традиційного «захисного бар’єра» довкола святості Бога. Як писав В. Ф. Олбрайт, рабини «будували огорожу навколо святості Бога» — замінюючи його ім’я термінами, що позначали його аспекти: Мемра (Слово), Шехіна (Присутність), Панім (Обличчя). Цей процес утвердив у свідомості вірян відчуття нумінозності (інтенсивний релігійний досвід, пов'язаний з переживанням таємничої, могутньої та жахливої божественної присутності), тобто таємничої сили, що «оточує саму особу Бога». Поступово тетраграматон YHWH сприймається не як вимовне ім’я, а як символ Божої присутності, що вимагає страху й побожності[112][113].

Мойсей Маймонід (1138–1204), раціоналіст і філософ, розвиває ідею, що ім’я Ягве — вираження сутності буття, а не просто позначення. Він трактує його в дусі філософського монотеїзму: «Ім’я Ягве означає «Той, Хто Є», тобто Буття саме по собі, вічне, без початку і кінця»[114].

Таким чином, Маймонід пов’язує тетраграматон з ідеєю онтологічного Бога, близькою до Арістотелевої «першопричини». На відміну від містиків, він уникає будь-яких езотеричних спекуляцій і виступає проти персоніфікацій чи магічного уживання Імені[114].

Кабалістичне розуміння

[ред. | ред. код]

Кабала, що формується в Іспанії в XII–XIII ст., бачить в імені Ягве ключ до структури Всесвіту. У Сефер га-Зогар («Книга сяйва»), приписуваній раббі Шимону бар Йохаю (упорядкована Моше де Леоном), тетраграматон трактується як космічна формула: чотири літери YHWH відповідають чотирьом рівням буття і божественним шарам[115].

Кабалісти вважали, що повторення або медитація над літерами Імені може відкрити шлях до споглядання «Божого світла», про яке вже натякала псалмова містика. У книзі Багір навіть згадується «ім’я з дванадцяти» і «з сімдесяти двох літер»[116], складене з різних комбінацій тетраграматона, що мало магічну силу. Містицизм при цьому не відкидав традицію, а радше протестував проти формалізму, намагаючись повернути досвід живого контакту з Божественним[112]

Ягве у християнстві

[ред. | ред. код]
Докладніше: Християнство
Видіння пророка Єзекиїла.

Деякі дослідники пов’язують зародження ранньохристиянського руху з есейським середовищем[117] — релігійною течією, що виникла в Юдейській пустелі у II–I ст. до н.е. Есеї вирізнялися суворим аскетизмом і символічним тлумаченням Писання, відходячи від офіційного храмового культу Ягве в Єрусалимі. На відміну від фарисеїв чи садукеїв, вони наголошували на духовній чистоті та «внутрішньому світлі» як прояві Божої присутності. Деякі історики релігії вбачають у цьому зародки ідеї про «Боже світло», яке в ранньохристиянській символіці ототожнюється з Христом і Святим Духом[118][119].

У християнській традиції саме ім’я Ягве поступово зникає з ужитку вже в елліністичну добу. В перекладі Септуагінти (ІІ–І ст. до н.е.) замість тетраграматону систематично використано слово Κύριος (Kyrios) — «Господь»[101][120]. Це стало головним позначенням Бога у грецькомовному світі й згодом закріпилося в латинській Біблії як Dominus, а пізніше — у більшості європейських мовних традицій як «Господь»[120]

У Новому Завіті термін Kyrios застосовується і до Бога Отця, і до Ісуса Христа, що сприяло формуванню богословського ототожнення Ісуса з божественним Ягве Старого Завіту. У євангельських текстах кілька разів зустрічається вислів Ісуса ἐγώ εἰμι («Я є»; Ів. 8:58), який багато християнських авторів розглядали як прямий відгук до божественного самовизначення у Вих. 3:14 («Я є Той, Хто є»)[120].

Переосмислення образу Бога

[ред. | ред. код]
Докладніше: Бог Отець у західному мистецтві
«Свята Трійця» Феду́ско (Феодосій) з Са́мбора 2 пол. 16 ст., Церква Трійці, м. Дрогобич

З утвердженням християнської доктрини Трійці (IV ст.) поняття Ягве було повністю інтегроване у нову систему богословських уявлень. Бог Ягве тлумачиться як вічна сутність (ousia), спільна для трьох іпостасей — Отця, Сина та Святого Духа. При цьому старозавітні риси Ягве — як Бога воїна, ревнивого й територіально прив’язаного — поступово трансформуються у філософське розуміння Бога як абсолютного, позачасового і трансцендентного буття[121].

Поява в християнській традиції Ісуса Христа як втіленого «Сина Божого», а згодом утвердження догмату про Трійцю (бл. IV ст.) істотно змінили богословське розуміння Ягве. Якщо у старозавітних текстах Ягве постає як особистісний Бог Ізраїлю, ревнивий охоронець Завіту й активний учасник історії, то у християнстві цей образ поступово трансформується у поняття Бога Отця — вічного, безначального й трансцендентного джерела буття[121][122].

Цей зсув від конкретного національного Бога до універсального абсолюту був зумовлений як елліністичним впливом[123], так і спробою синтезу біблійного одкровення з грецькою філософією. Отці церкви, зокрема Климент Александрійський, Оріген і Григорій Ніський, інтерпретували Ягве не лише як Бога Ізраїлю, а як джерело всього, що існує[124].

У результаті християнське богослов’я не просто відсунуло Ягве на другий план, а включило його у нову систему понять, де ім’я стало символом вічного Бога-Творця, відокремленого від конкретного етносу та історії. Відтак семітське походження імені було забуте, а образ Ягве — переосмислений у термінах універсального монотеїзму та неоплатонічної метафізики[121][122][124].

Ягве в ісламі

[ред. | ред. код]
Докладніше: Аллаг та Коранізм

Зв’язок із авраамічною традицією

[ред. | ред. код]
Медальйон із каліграфічним написом «Аллах Джалла Джалалуху» у соборі Святої Софії, Стамбул. Один із гігантських медальйонів, встановлених під час реставрації за султана Абдул-Меджида у 1847–1849 роках.

У мусульманській традиції Бог Абрагама (Ібрагіма) вважається тим же Єдиним Богом, якому поклонялися й пророки юдейської та християнської традицій. У Корані він називається арабською назвою Аллаг (اللّٰه‎), а доктрина тавгіду (єдності Бога) — ключова: «Немає бога крім Аллаха». Водночас ім’я тетраграми יהוה (YHWH) не згадується в Корані[125].

" Тож знай, що немає бога, крім Аллага, проси прощення за свій гріх, за гріх віруючих чоловіків і жінок. Аллаг знає про вашу працю та про ваш відпочинок!
"

Мусульманська наука звертає увагу на те, що хоча ім’я YHWH не вжито у Корані, існують сучасні дослідження, які показують, що Коран, ймовірно, обізнаний з контекстом імені Ягве та біблейською традицією його тлумачення. Наприклад, дослідження Абдулли Галадарі аналізує, як питання фараона про «Хто Бог?» (رَبّ ) співвідноситься з єврейським одкровенням Імені. Він робить висновок, що відсутність прямого згадування YHWH вказує на те, що Коран не репродукує просто біблійний текст, а адаптує традицію в новому релігійному контексті[126].

" 49. Фіраун спитав: «Хто ваш Господь, Мусо?»

50. Той відповів: «Господь наш — Той, Хто дав кожній речі природу її, а потім повів прямим шляхом!»

"


Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Wegner, Paul D. (9 березня 2006). A Student's Guide to Textual Criticism of the Bible: Its History, Methods and Results (англ.). InterVarsity Press. ISBN 978-0-8308-2731-2.
  2. ↑ Євсевій Кесарійський. Приготування до Євангелія. I, 9, 24
  3. ↑ Vi︠e︡stnik vospitanii︠a︡ (рос.). 1903.
  4. ↑ Shchokin, Heorhiĭ (2006). Stvorenni͡a svitu ta kinet͡sʹ chasiv (укр.). Miz͡hrehionalʹna akademii͡a upravlinni͡a personalom. ISBN 978-966-608-509-5.
  5. ↑ Relihii︠e︡znavchyĭ slovnyk (укр.). Chetverta khvyli︠a︡. 1996. ISBN 978-966-529-005-6.
  6. ↑ Франко, Іван (1991). Твори в трьох томах (укр.). Наукова Думка. ISBN 978-5-12-002447-1.
  7. ↑ von Soden, Wolfram (1966). Jahwe „Er ist, Er erweist sich“. Die Welt des Orients. 3 (3): 177—187. ISSN 0043-2547.
  8. ↑ Sarlo, Daniel (20 жовтня 2022). The Solar Nature of Yahweh: Reconsidering the Identity of the Ancient Israelite Deity (англ.). Bloomsbury Publishing PLC. ISBN 978-1-9787-1432-8.
  9. ↑ N. Amzallag. Yahweh, the Canaanite God of Metallurgy? JSOT 33.4 (2009), с.387-404
  10. ↑ а б Noll, K. L. (1 січня 2001). Canaan and Israel in Antiquity: An Introduction (англ.). A&C Black. ISBN 978-1-84127-318-1.
  11. ↑ Najovits, Simson (2003). Egypt, the Trunk of the Tree, Vol.II: A Modern Survey of and Ancient Land (англ.). Algora Publishing. ISBN 978-0-87586-257-6.
  12. ↑ Smith, Mark S. (28 червня 2010). God in Translation: Deities in Cross-Cultural Discourse in the Biblical World (англ.). Wm. B. Eerdmans Publishing. ISBN 978-0-8028-6433-8.
  13. ↑ Toorn, Karel van der (1999). Dictionary of Deities and Demons in the Bible (англ.). Wm. B. Eerdmans Publishing. ISBN 978-0-8028-2491-2.
  14. ↑ What Did Yahweh Look Like?. Bible Odyssey (амер.). 20 червня 2017. Процитовано 30 жовтня 2025.
  15. ↑ Parke-Taylor, G. H. (1 січня 2006). Yahweh: The Divine Name in the Bible (англ.). Wilfrid Laurier Univ. Press. ISBN 978-0-88920-652-6.
  16. ↑ II, Robert D. Miller (8 березня 2021). Yahweh: Origin of a Desert God (англ.). Vandenhoeck & Ruprecht. ISBN 978-3-647-54086-3.
  17. ↑ Barker, Margaret (27 вересня 2012). The Mother of the Lord: Volume 1: The Lady in the Temple (англ.). A&C Black. ISBN 978-0-567-48990-6.
  18. ↑ В.Гладкий. Древний мир. Энциклопедический словарь. Том.1. Донецк, 1996. с.296
  19. ↑ Див. наприклад Lilinah biti-´Anat, The Myth of Baal, «Baal Battles Yahm» (1997)
  20. ↑ Smith, Mark S.; Pitard, Wayne Thomas (2009). The Ugaritic Baal cycle. vol. 2: Introduction with text, translation and commentary of KTU/CAT 1.3 - 1.4. Supplements to Vetus Testamentum. Leiden: Brill. ISBN 978-90-04-09995-1.
  21. ↑ Erich Zehren. Der gehenkte gott: zur Archäologie der Kultur.F.A. Herbig Verlagsbuchhandlung (Walter Kahnert), 1959. с.304
  22. ↑ Sarlo, Daniel (20 жовтня 2022). The Solar Nature of Yahweh: Reconsidering the Identity of the Ancient Israelite Deity (англ.). Bloomsbury Publishing PLC. ISBN 978-1-9787-1432-8.
  23. ↑ Ben-Sasson, Hillel (11 грудня 2019). Understanding YHWH: The Name of God in Biblical, Rabbinic, and Medieval Jewish Thought (англ.). Springer Nature. ISBN 978-3-030-32312-7.
  24. ↑ Jaynes, Sharon; Smith, Gwen; Southerland, Mary (6 серпня 2013). Knowing God by Name: A Girlfriends in God Faith Adventure (англ.). PRH Christian Publishing. ISBN 978-1-60142-470-9.
  25. ↑ а б в г д е CROSS, Frank Moore; Cross, Frank Moore (30 червня 2009). Canaanite Myth and Hebrew Epic: Essays in the History of the Religion of Israel (англ.). Harvard University Press. ISBN 978-0-674-03008-4.
  26. ↑ Диодор Сицилийский. Историческая библиотека (Ιστορική Βιβλιοθήκη) Ч.1; 94
  27. ↑ PG 7 (1) col. 481
  28. ↑ Климент Александрийский. Строматы. Книга 5 VI (4)
  29. ↑ PG 9 col. 60
  30. ↑ PG 11 col. 1345
  31. ↑ ἀπὸ δὲ τῶν ἑβραϊκῶν γραφῶν τὸν Ἰαὼ ἢ Ἰὰ παρ' Ἑβραίοις ὀνομαζόμενον καὶ τὸν Σαβαὼθ καὶ τὸν Ἀδωναῖον καὶ τὸν Ἐλωαῖον. Τὰ δὲ ἀπὸ τῶν γραφῶν ληφθέντα ὀνόματα ἐπώνυμά ἐστι τοῦ αὐτοῦ καὶ ἑνὸς θεοῦ· ὅπερ μὴ συνέντες οἱ ἐχθροὶ θεῷ, ὡς καὶ αὐτοὶ ὁμολογοῦσιν, ᾠήθησαν ἄλλον μὲν εἶναι τὸν Ἰαὼ ἕτερον δὲ τὸν Σαβαὼθ καὶ τρίτον παρὰ τοῦτον τὸν Ἀδωναῖον, ὃν λέγουσιν αἱ γραφαὶ Ἀδωναΐ, καὶ ἄλλον τὸν Ἐλωαῖον, ὃν οἱ προφῆται ὀνομάζουσιν ἑβραϊστὶ Ἐλωαΐ.
  32. ↑ PG 15 col. 359
  33. ↑ Творения святого Епифания Кипрского. Ч. 2, стр. 117. Москва, издательство Готье, 1864.
  34. ↑ PG 41 col. 685
  35. ↑ PL 22 col. 429
  36. ↑ Творения блаженного Иеронима Стридонского. Том 1, стр. 153.
  37. ↑ PL 26 col. 838
  38. ↑ PG 80 col. 1776
  39. ↑ Творения блаженного Феодорита, епископа Киррского. Ч. 3, стр. 219. Издание 1906 года.
  40. ↑ Творения блаженного Феодорита, епископа Киррского. Ч. 1, стр. 99. Издание 1905 года.
  41. ↑ PG 80 col. 244
  42. ↑ Творения блаженного Феодорита, епископа Киррского. Ч. 6, стр. 733. Издание 1857 года.
  43. ↑ PG 80 col. 805
  44. ↑ PG 21 col. 72 col. 808
  45. ↑ Порфирий «Против христиан»
  46. ↑ PG 83 col. 840
  47. ↑ Vries, P. de (24 листопада 2015). The Kābôd of Yhwh in the Old Testament: with Particular Reference to the Book of Ezekiel (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-30765-0.
  48. ↑ а б в Gonzalez, George L. (11 березня 2021). HaShem... The Name (англ.). Christian Faith Publishing, Inc. ISBN 978-1-0980-2140-5.
  49. ↑ а б Institute, Scriptural Research (13 березня 2023). Septuagint: History, Volume 1 (англ.). Digital Ink Productions. ISBN 978-1-998288-35-9.
  50. ↑ Kooten, George H. van (30 вересня 2006). The Revelation of the Name YHWH to Moses: Perspectives from Judaism, the Pagan Graeco-Roman World, and Early Christianity (англ.). BRILL. ISBN 978-90-474-1103-1.
  51. ↑ McQuick, Oneil (9 липня 2006). What Is His Name? (англ.). L.I.M Publishing. ISBN 978-1-4196-4227-2.
  52. ↑ The Stick of Joseph in the Hand of Ephraim (англ.). Restoration Scriptures Foundation. 16 червня 2020. ISBN 978-1-951168-64-3.
  53. ↑ McDonough, Sean (13 червня 2011). YHWH at Patmos: Rev. 1:4 in Its Hellenistic and Early Jewish Setting (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-61097-155-3.
  54. ↑ Freeh, Lucija (21 квітня 2025). THE WORD AND THE BEING: CALLING THE WISDOM INTO BEING (англ.). WestBow Press. ISBN 979-8-3850-4867-0.
  55. ↑ Harvey, Bruce J. (3 серпня 2011). YHWH Elohim: A Survey of Occurrences in the Leningrad Codex and their Corresponding Septuagintal Renderings (англ.). Bloomsbury Publishing USA. ISBN 978-0-567-31902-9.
  56. ↑ а б в г д е ж и Day, John (15 червня 2010). Yahweh and the Gods and Goddesses of Canaan (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-0-567-53783-6.
  57. ↑ а б в г д е ж и к Parke-Taylor, G. H. (1 січня 2006). Yahweh: The Divine Name in the Bible (англ.). Wilfrid Laurier Univ. Press. ISBN 978-0-88920-652-6.
  58. ↑ Murtonen, A. (1955). A Philological and Literary Treatise on the Old Testament Divine Names ['El], [Aelôah], [Aelohîm] and [Yhwh]. Studia Orientalia Electronica (англ.). 18. ISSN 2323-5209.
  59. ↑ Durham, Dr John I. (24 квітня 2018). Exodus, Volume 3 (англ.). Zondervan Academic. ISBN 978-0-310-58853-5.
  60. ↑ Labuschagne, C. J. (1966). The Incomparability of Yahweh in the Old Testament (англ.). Brill Archive.
  61. ↑ Schmidt, Werner H. (1 січня 1983). The Faith of the Old Testament: A History (англ.). Westminster John Knox Press. ISBN 978-0-664-24456-9.
  62. ↑ Berlejung, Angelika (17 червня 2025). YHWH's Diversity: A Lot of Names and No Iconography? (англ.). Mohr Siebeck. ISBN 978-3-16-164305-7.
  63. ↑ Santos, João Batista Ribeiro (12 березня 2024). A difusão iconográfica da religião: Historiografia de políticas de guerra e representações visuais na Antiguidade Oriental (pt-BR) . Alameda Casa Editorial. ISBN 978-65-5966-198-5.
  64. ↑ Muffs, Yochanan (2 листопада 2015). Studies in the Aramaic Legal Papyri from Elephantine (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-29423-3.
  65. ↑ Kooten, George H. van (30 вересня 2006). The Revelation of the Name YHWH to Moses: Perspectives from Judaism, the Pagan Graeco-Roman World, and Early Christianity (англ.). BRILL. ISBN 978-90-474-1103-1.
  66. ↑ Hoffmeier, James K. (6 жовтня 2005). Ancient Israel in Sinai: The Evidence for the Authenticity of the Wilderness Tradition (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-988260-1.
  67. ↑ Gottwald, Norman (1 жовтня 1999). Tribes of Yahweh: A Sociology of the Religion of Liberated Israel, 1250-1050 BCE (англ.). A&C Black. ISBN 978-1-84127-026-5.
  68. ↑ а б в г Oorschot, Jürgen van; Witte, Markus (26 червня 2017). The Origins of Yahwism (англ.). Walter de Gruyter GmbH & Co KG. ISBN 978-3-11-044822-1.
  69. ↑ brill.com. doi:10.1163/156921207783876422 https://brill.com/view/journals/jane/7/2/article-p113_1.xml. Процитовано 1 листопада 2025. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  70. ↑ Angelis, Alessandro De (17 жовтня 2019). Codex YHWH (італ.). Youcanprint. ISBN 978-88-316-4318-4.
  71. ↑ а б в Gandiya, Violet Chiswa (31 січня 2025). YHWH in the Wind(s): His Creation, Destruction, and Restoration Drama (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 979-8-3852-0064-1.
  72. ↑ Frevel, Christian (30 березня 2021). When and from Where did YHWH Emerge? Some Reflections on Early Yahwism in Israel and Judah. Entangled Religions (англ.). 12 (2). doi:10.46586/er.12.2021.8776. ISSN 2363-6696.
  73. ↑ а б Binger, Tilde (1 січня 1997). Asherah: Goddesses in Ugarit, Israel and the Old Testament (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-0-567-11976-6.
  74. ↑ а б в Fleming, Daniel E. (3 грудня 2020). Yahweh before Israel: Glimpses of History in a Divine Name (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-108-83507-7.
  75. ↑ Schmidt, Werner H. (1 січня 1983). The Faith of the Old Testament: A History (англ.). Westminster John Knox Press. ISBN 978-0-664-24456-9.
  76. ↑ Weber, Max (11 травня 2010). Ancient Judaism (англ.). Simon and Schuster. ISBN 978-1-4391-1918-1.
  77. ↑ Krogevoll, Aleksander (13 жовтня 2025). I Appeared as El Shadday: Tracing the Origins of the God of Israel (англ.). Vandenhoeck & Ruprecht. ISBN 978-3-647-50227-4.
  78. ↑ II, Robert D. Miller (8 березня 2021). Yahweh: Origin of a Desert God (англ.). Vandenhoeck & Ruprecht. ISBN 978-3-647-54086-3.
  79. ↑ Amzallag, Nissim (1 червня 2009). Yahweh, the Canaanite God of Metallurgy?. Journal for the Study of the Old Testament (англ.). 33 (4): 387—404. doi:10.1177/0309089209105686. ISSN 0309-0892.
  80. ↑ Golden, Jonathan M. (22 листопада 2004). Ancient Canaan and Israel: New Perspectives (англ.). Bloomsbury Publishing USA. ISBN 978-1-57607-898-3.
  81. ↑ а б в Journal of Biblical Literature (англ.). Society of Biblical Literature. 1890.
  82. ↑ Lexicon totius latinitatis A B AeG. Forcellini, seminarii patavini alumno lucubratum dein A Jos. Furlanetto seminarii ejusdem alumno emendatum et auctum nunc demum Fr. Corradini et Jos. Perin, seminarii patavini item alumnis curantibus emendatius et auctius melioremque in formam redactum adjecto altera quasi parte Onomastico Totius Latinitatis opera et studio ejusdem Jos. Perin (лат.). Typis Seminarii. 1913.
  83. ↑ Zank, Michael (2006). New Perspectives on Martin Buber (англ.). Mohr Siebeck. ISBN 978-3-16-148998-3.
  84. ↑ Miller, Patrick D. (1 січня 2000). The Religion of Ancient Israel (англ.). Westminster John Knox Press. ISBN 978-0-664-22145-4.
  85. ↑ а б в Healey, J. F. (27 серпня 2015). The Religion of the Nabataeans: A Conspectus (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-30148-1.
  86. ↑ а б в Internet Archive, Mario (2005). Israel's history and the history of Israel. London ; Oakville, CT : Equinox. ISBN 978-1-904768-76-0.
  87. ↑ а б Taylor, J. Glen (1 листопада 1993). Yahweh and the Sun: Biblical and Archaeological Evidence for Sun Worship in Ancient Israel (англ.). A&C Black. ISBN 978-0-567-63549-5.
  88. ↑ а б Gonen, Jay Y. (2005). Yahweh Versus Yahweh: The Enigma of Jewish History (англ.). Univ of Wisconsin Press. ISBN 978-0-299-20330-6.
  89. ↑ William G. Dever, Did God Have a Wife?, Eerdmans, 2005б ISBN 0-8028-2852-3
  90. ↑ Thomas L. Thompson, Salma Khadra Jayyusi Jerusalem in ancient history and tradition, p. 139. T.& T.Clark Ltd; illustrated edition, 2004, ISBN 978-0-567-08360-9
  91. ↑ Driver, Samuel R. (15 січня 2004). Notes on the Hebrew Text of Samuel (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-59244-470-0.
  92. ↑ Элефантинские папирусы, Bezalel Porten, with J.J. Farber, C.J. Martin, G. Vittman, editors. 1996. The Elephantine Papyri in English: Three Millennia of Cross-Cultural Continuity and Change, Brill Academic, 1996
  93. ↑ Анат // Мифы народов мира : Энцикл. в 2 т. / гл. ред. С. А. Токарев. — 2-е изд. — М. : Советская энциклопедия, 1987. — Т. 1 : А—К. — С. 76.
  94. ↑ Finkelstein, Israel, and Silberman, Neil Asher, The Bible Unearthed: Archaeology's New Vision of Ancient Israel and the Origin of Its Sacred Texts, ISBN 0-684-86912-8
  95. ↑ а б Allen, Spencer L. (5 березня 2015). The Splintered Divine: A Study of Istar, Baal, and Yahweh Divine Names and Divine Multiplicity in the Ancient Near East (англ.). Walter de Gruyter GmbH & Co KG. ISBN 978-1-5015-0022-0.
  96. ↑ а б Hundley, Michael (13 січня 2022). Yahweh among the Gods: The Divine in Genesis, Exodus, and the Ancient Near East (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-108-58227-8.
  97. ↑ Hedges, Paul (1 вересня 2024). Christian Polytheism?: Polydox Theologies of Multi-devotional and Decolonial Praxis (англ.). Taylor & Francis. ISBN 978-1-040-11814-6.
  98. ↑ Smith, Mark S. (2002). The Early History of God: Yahweh and the Other Deities in Ancient Israel. The Biblical Resource Series. Chicago: Wm. B. Eerdmans Publishing Co. ISBN 978-0-8028-3972-5.
  99. ↑ Rosanes, Salomon A.; רוזאניס, שלמה א (1928). שפה אחת ודברים אחדים או פ׳לולוגיה עברית (iw) . Defus ha-Mishpaṭ.
  100. ↑ Daweed, Messianic Rabbi Minister Yahonathan (25 серпня 2021). Yahweh for Christians: I Am Original Words, Original Truth (англ.). Dorrance Publishing. ISBN 978-1-63661-149-5.
  101. ↑ а б Schoors (22 жовтня 2014). I am God your Saviour: A Form-Critical Study of the Main Genres in Is. xl-lv (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-27547-8.
  102. ↑ Hebrew Union College Annual (англ.). Hebrew Union College. 1924.
  103. ↑ Publishers, Holman Bible (31 травня 2019). Ultimate Bible Dictionary: A Quick and Concise Guide to the People, Places, Objects, and Events in the Bible (англ.). B&H Publishing Group. ISBN 978-1-5359-3472-5.
  104. ↑ Knappert, Jan (1878). The Religion of Israel: A Manual (англ.). Roberts Brothers.
  105. ↑ Hutchens, Pat Mercer (2007-06). Hebrew for the Goyim (англ.). Xulon Press. ISBN 978-1-60266-565-1.
  106. ↑ Michael, Matthew (14 травня 2014). Yahweh's Elegant Speeches of the Abrahamic Narratives: A Study of the Stylistics, Characterizations, and Functions of the Divine Speeches in Abrahamic Narratives (англ.). Langham Publishing. ISBN 978-1-78368-974-3.
  107. ↑ а б в Zimmerli, Walther (1 березня 1983). Old Testament Theology in Outline (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-0-567-63386-6.
  108. ↑ а б Eichrodt, Walther (1 січня 1961). Theology of the Old Testament, Volume One (англ.). Westminster John Knox Press. ISBN 978-1-61164-579-8.
  109. ↑ а б Harris, Stephen L. (1980). Understanding the Bible: A Reader's Guide and Reference (англ.). Mayfield Publishing Company. ISBN 978-0-87484-472-6.
  110. ↑ Goroncy, Jason (4 грудня 2013). 'Tikkun Olam' —To Mend the World: A Confluence of Theology and the Arts (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-63087-090-4.
  111. ↑ Schiff, Danny (9 січня 2023). Judaism in a Digital Age: An Ancient Tradition Confronts a Transformative Era (англ.). Springer Nature. ISBN 978-3-031-17992-1.
  112. ↑ а б Internet Archive, Patrick D. (2000). The religion of ancient Israel. London : SPCK ; Louisville, Ky. : Westminster John Knox Press. ISBN 978-0-664-22145-4.
  113. ↑ Internet Archive, William Foxwell (1968). Yahweh and the gods of Canaan; a historical analysis of two contrasting faiths. Garden City, N.Y., Doubleday.
  114. ↑ а б Downey, Amy Karen (20 березня 2019). Maimonides’s Yahweh: Rabbinic Judaism’s Attempt to Answer the Incarnational Question (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-5326-7339-9.
  115. ↑ Ginzberg, Louis; Graetz, Heinrich; Halevi, Judah; Maimonides, Moses; Rapaport, Samuel; Singer, Simeon; Manhar, Nurho de; Cohen, Abraham (15 грудня 2023). The Holy Books of Yahweh: Jewish Essential Collection: Scripture, History & Philosophy of Judaism (англ.). Good Press.
  116. ↑ Schimmel, Annemarie (25 лютого 1993). The Mystery of Numbers (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-977465-4.
  117. ↑ Knapp, Robert (14 серпня 2017). The Dawn of Christianity: People and Gods in a Time of Magic and Miracles (англ.). Harvard University Press. ISBN 978-0-674-97646-7.
  118. ↑ Feldman, L. H.; Hata, G. (20 вересня 2023). Josephus, Judaism and Christianity (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-67179-9.
  119. ↑ Smith, Morton (1996). Studies in the Cult of Yahweh: Studies in the New Testament, Early Christianity, Magica (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-10477-8.
  120. ↑ а б в Moore, Jason L. (21 листопада 2023). Divine Frustrations: Exploring the Most Challenging Complaints about God (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 979-8-3852-0242-3.
  121. ↑ а б в Kriele, Martin (1999). Interpretation Des Heiligen: Interpretation Des Rechts (англ.). LIT Verlag Münster. ISBN 978-3-8258-3459-3.
  122. ↑ а б Schwarz, Hans (15 вересня 2017). The Trinity: The Central Mystery of Christianity (англ.). Fortress Press. ISBN 978-1-5064-3299-1.
  123. ↑ Köchler, Hans (1982). The Concept of Monotheism in Islam and Christianity (англ.). International Progress Organization. ISBN 978-3-7003-0339-8.
  124. ↑ а б Muzorewa, Gwinyai H. (3 серпня 2000). The Great Being: Creator, Yahweh, Chuku, Allah, God, Brahman: An Introduction to the World's Major Religions (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-57910-453-5.
  125. ↑ Noegel, Scott B.; Wheeler, Brannon M. (26 вересня 2002). Historical Dictionary of Prophets in Islam and Judaism (англ.). Bloomsbury Publishing PLC. ISBN 978-0-8108-6610-2.
  126. ↑ Galadari, Abdulla (2 квітня 2024). Qur’anic Understandings of the Divine Name Yhwh. Islam and Christian–Muslim Relations. 35 (2): 137—168. doi:10.1080/09596410.2024.2321044. ISSN 0959-6410.

Література

[ред. | ред. код]
  • Moor, J. C. de (1997). The rise of Yahwism: The roots of Israelite monotheism. Leuven.
  • Thompson, H. O. (1992). Yahweh. In: The Anchor Yale Bible Dictionary / Ed. David Noel Freedman. New York. Vol. 6. P. 1011–1012. (Anchor Bible Series)
  • Smith, Mark S. (2002). The Early History of God: Yahweh and the Other Deities in Ancient Israel. Chicago: Wm. B. Eerdmans Publishing Co. ISBN 978-0-8028-3972-5.
  • Day, John (2010). Yahweh and the Gods and Goddesses of Canaan. Bloomsbury Publishing. ISBN 978-0-567-53783-6.
  • Miller II, Robert D. (2021). Yahweh: Origin of a Desert God. Vandenhoeck & Ruprecht. ISBN 978-3-647-54086-3.
  • Fleming, Daniel E. (2020). Yahweh before Israel: Glimpses of History in a Divine Name. Cambridge University Press. ISBN 978-1-108-83507-7.
  • Finkelstein, Israel; Silberman, Neil Asher (2002). The Bible Unearthed: Archaeology's New Vision of Ancient Israel and the Origin of Its Sacred Texts. ISBN 0-684-86912-8.
  • Dever, William G. (2005). Did God Have a Wife?. Eerdmans. ISBN 0-8028-2852-3.
  • Noll, K. L. (2001). Canaan and Israel in Antiquity: An Introduction. A&C Black. ISBN 978-1-84127-318-1.
  • Parke-Taylor, G. H. (2006). Yahweh: The Divine Name in the Bible. Wilfrid Laurier Univ. Press. ISBN 978-0-88920-652-6.
  • von Soden, Wolfram (1966). Jahwe „Er ist, Er erweist sich“. Die Welt des Orients. 3 (3): 177–187. ISSN 0043-2547.
  • Amzallag, Nissim (2009). Yahweh, the Canaanite God of Metallurgy?. Journal for the Study of the Old Testament 33(4): 387–404. doi:10.1177/0309089209105686.
  • Barker, Margaret (2012). The Mother of the Lord: Volume 1: The Lady in the Temple. A&C Black. ISBN 978-0-567-48990-6.
  • Allen, Spencer L. (2015). The Splintered Divine: A Study of Istar, Baal, and Yahweh Divine Names and Divine Multiplicity in the Ancient Near East. Walter de Gruyter. ISBN 978-1-5015-0022-0.
  • Hundley, Michael (2022). Yahweh among the Gods: The Divine in Genesis, Exodus, and the Ancient Near East. Cambridge University Press. ISBN 978-1-108-58227-8.
  • Smith, Mark S.; Pitard, Wayne T. (2009). The Ugaritic Baal cycle. Vol. 2: Introduction with text, translation and commentary of KTU/CAT 1.3 - 1.4. Leiden: Brill. ISBN 978-90-04-09995-1.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ягве&oldid=46464054