Абакумов Віктор Семенович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ві́ктор Семе́нович Абаку́мов (рос. Виктор Семенович Абакумов, *11 квітня (24 квітня) 1908, Москва — 19 грудня 1954, Ленінград) — радянський державний і військовий діяч. Генерал-полковник (1945). Один з керівників каральних органів СРСР, активний організатор політичних репресій в Радянському Союзі у 1930-1940-х рр.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 11 (24) квітня 1908 в Москві в сім'ї лікарняного грубника і прачки.

Закінчив 4-класне міське училище. У 19211923 роках служив санітаром у 2-й Московській бригаді частин особливого призначення (ЧОП). З 1924 — робітник, в 19251927 — пакувальник Московського союзу промислової кооперації, в 19271928 стрілець 1-го загону військово-промислової охорони ВРНГ СРСР, в 1928 — 1930 — пакувальник складів Центросоюза.

Адміністративна і політична кар'єра[ред.ред. код]

Член ВКП (б) з 1930 р.

У 1930 — заступник начальника адміністративного відділу торгово-посилкової контори Наркомату торгівлі РРФСР. У 1931–1932 — завідувач військовим відділом Замоскворецького райкому комсомолу.

В органах ОДПУ-НКВС з 1932 р. У 1934 р. розкрилися порушення Абакумова, що виявилися в тому, що він використовував конспіративні квартири для зустрічей з жінками

Після приходу в НКВС Л. П. Берії, з грудня 1938 року — в. о. начальника, а з 1939 по 1941 — начальник управління НКВС по Ростовській області.

1941 — 1943 рр.. — заступник наркома внутрішніх справ СРСР і начальник Управління Особливих відділів НКВС СРСР. З 1943 р. — Начальник Головного управління народного комісаріату оборони «СМЕРШ». З 1946 по 1951 рр.. — міністр держбезпеки СРСР.

У 1945 присвоєно звання генерал-полковника.

У житті великий життєлюб, Абакумов любив фокстрот, футбол і шашлики, які йому привозили з ресторану «Арагві». Носив ретельно підігнані форму і модні костюми, займався тенісом, був майстром спорту з самбо.

Нагороджений орденами Червоного Прапора, Суворова I і II ступеня, Кутузова I ступеня, Червоної Зірки, медалями за оборону Москви, Сталінграда, Кавказу.

Арешт і розстріл[ред.ред. код]

Не виявив достатньої активності в розгортанні так званої «справи лікарів», за що і був у липні 1951 знятий з поста. Для перевірки його діяльності була сформована комісія, до складу якої увійшли його вороги Г. М. Маленков, Берія, М. Ф. Шкірятов, С. Д. Ігнатьєв. 12.7.1951 заарештований за звинуваченням у приховуванні «сіоністської змови» в МДБ СРСР, безпосереднім приводом для чого послужив донос М. Д. Рюміна. Під час слідства до Абакумова активно застосовувалися тортури і побиття, і незабаром він перетворився на повного інваліда. Після смерті Сталіна та арешту Берії Абакумов так і не був звільнений. 1954 його звинувачено в підробці судових справ, зокрема «Ленінградської справи», та інших посадових злочинах, названо членом банди Берії. Суд визнав Абакумова винним у зраді Батьківщині, шкідництві, скоєнні терактів, участі в контрреволюційній діяльності та засудив до страти. Розстріляний 19 грудня 1954 в Левашовському лісі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1955 позбавлений всіх нагород і військового звання.

Причетність до політичних репресій[ред.ред. код]

Віктор Абакумов на посаді начальника управління НКВС по Ростовській області у 1939–1941 рр. керував організацією масових репресій. Іноді особисто жорстоко бив підслідних. Причетнтй до організації депортації народів Північного Кавказу 1944 р. На посаді міністра держбезпеки керував політичними репресіями, під його керівництвом було сфабриковано Ленінградську справу і розпочато фабрикацію справи Єврейського антифашистського комітету. Ініціатор та організатор операції «Північ», яка призвела до виселення Свідків Єгови, а також представників інших релігійних об'єднань (адвентистів-реформістів, інокентіївців, Істинно-Православної церкви) впродовж доби 1 квітня 1951 р.

Український інститут національної пам'яті включив Абакумова до списку осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні.

Література[ред.ред. код]

  • Столяров К. А. Голгофа: Документальная повесть. — Москва, 1991. — С. 5—90.

Електронні джерела[ред.ред. код]