Сталін Йосип Віссаріонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Сталін Йосип Віссаріонович
1-й Генеральний секретар ЦК ВКП(б)
Час на посаді:
3 квітня 1922 — 10 лютого 1934
Попередник	посада щойно заснована
Наступник	Хрущов Микита Сергійович
4-й голова РНК СРСР
Час на посаді:
6 травня 1941 — 15 березня 1946
Попередник	Молотов В'ячеслав Михайлович
Наступник	посаду скасовано
1-й голова РМ СРСР
Час на посаді:
15 березня 1946 — 5 березня 1953
Попередник	посаду щойно засновано
Наступник	Маленков Георгій Максиміліанович
Народився	21 грудня 1879 Горі, нині Грузія
Помер	5 березня 1953 Кунцево, Московська обл.
Національність	грузин
Політична партія	КПРС
Особистий підпис
Нагороди	Нагороди інших країн

Йо́сиф Віссаріо́нович Ста́лін (Сталін — псевдонім, справжнє прізвище — Джугашвілі груз. იოსებ ჯუღაშვილი (вимовл. Іосеб Джугашвілі), 21 грудня 1879(?), Горі — 5 березня 1953, Москва (підмосковна («ближня») дача)) — державний, політичний і військовий керівник СРСР. Генеральний секретар Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) з 1922 року, голова Радянського Уряду (Голова Ради Народних Комісарів з 1941 року, Голова Ради Міністрів СРСР з 1946 року), Генералісимус Радянського Союзу (1945).

За походженням грузин (за іншими джерелами — осетин^[1]).

Зміст 1 Життєвий шлях 1.1 Псевдонім 1.2 Партійна діяльність 1.3 Пакт Молотова-Ріббентропа 1.4 Повоєнний період 2 Сім'я 3 Див. також 4 Джерела 5 Зовнішні посилання 6 Примітки

[ред.] Життєвий шлях

Офіційна дата народження — 21 грудня 1879 року. Насправді — 18 грудня 1878. Народився у місті Горі. 1894 року закінчив Горійське духовне училище (оцінки в атестаті — п'ятірки, навіть з поведінки). Потім навчався в Тифліській духовній семінарії, з якої був виключений за революційну діяльність. Писав вірші грузинською мовою, які публікувались у місцевій пресі.

[ред.] Псевдонім

Псевдонім «Сталін» Йосип Джугашвілі вибрав собі 1912 року, перед цим змінивши близько тридцяти інших псевдонімів і партійних кличок^[2].

[ред.] Партійна діяльність

1898 року став членом РСДРП (з 1912 — член (за іншими даними — агент) її ЦК); брав участь у експропріаціях на Кавказі на користь партії; під час Лютневої революції (1917) Сталін повернувся до Петрограду і у травні був кооптований до Політбюро ЦК, а після Жовтневого перевороту став членом радянського уряду як народний комісар у справах національностей (1917 — 1923). У роки громадянської війни Сталін входив до складу очолюваної Левом Троцьким Революційної Військової Ради республіки, а з квітня 1922 року став генеральним секретарем ЦК РКП(б). Своїй кар'єрі у партії Сталін завдячує Володимирові Леніну. Як і Ленін, Сталін цікавився національним питанням і написав працю «Марксизм і національне питання» (1913 рік). Сталін продовжував близьке співробітництво з Леніним і після 1917 року, але не без конфліктів. Після обрання Сталіна генеральним секретарем ЦК РКП(б) Ленін застерігав партію від зосередження влади в руках Сталіна. На посаді генерального секретаря Сталін розбудував партійний апарат й спирався на нього як на керівну політичну силу. Завдяки цьому Сталін розгромив у 1920-их pp. спершу ліву опозицію, очолювану Львом Троцьким, а пізніше праву — Миколи Бухаріна, О. Рикова та ін. Наприкінці 1920-их років Сталін поступово відмовився від концепції світової пролетарської революції і висунув теорію про «побудову соціалізму в одній країні», на основі якої проголосив ліквідацію НЕП і розпочав політику прискореної індустріалізації країни на базі суцільної колективізації шляхом пограбування села, із застосуванням терору. Прискорена індустріалізація призвела до порушення економічної рівноваги і руїни всього народного господарства. Щоб утримати населення в покорі, Сталін посилив терор системою концентраційних таборів, кількість в'язнів у яких досягла 10 млн. Разом з тим Сталін розбудував каральний апарат від первісної ЧК через ҐПУ й НКВС, сприяв возвеличенню себе як «безпомилкового вождя», «вірного ленінця», «батька народів» тощо. Запобігаючи можливій опозиції, Сталін запровадив терор і в самій партії; внаслідок чисток і так званих «московських процесів» 1936 — 1938 з ВКП(б) виключено майже половину її членів; 139 членів ЦК було розстріляно (зокрема, більшість членів уряду та Політбюро), із 1 966 делегатів XVII-го з'їзду партії (1934 рік) до XVIII з'їзду (1939 рік) 1 108 було заарештовано. В армії ліквідовано більшість вищого і старшого командного складу.

Посилення терору супроводжувалося централізацією влади шляхом звуження прав національних республік; прославленням російського народу як «першого серед рівних», відновленням традицій Російської Імперії, обвинуваченням неросійських діячів у «буржуазному націоналізмі»; в наслідок чого у державно-партійному апараті дедалі більшої сили набирали російські великодержавні імперські елементи.

У більшовицькій партії Сталіна вважали знавцем національного питання, в якому він у цілому був послідовником Леніна, підкреслюючи «право націй на самовизначення аж до відокремлення», але з тим, щоб до відокремлення справа ніколи не дійшла. Після революції він підкреслював Другу частину ленінської формули: збереження неподільності імперії. Уже 1920 року Сталін був проти «відділення окраїнних областей» (України, кавказьких країн тощо) — джерела сировини, палива і харчових запасів для «Центральної Росії». У грудні 1922 року при створенні СРСР він пропонував, замість рівноправного союзу «суверенних республік», т. зв. автономізацію (див. Національна політика КПРС). Але тоді ще були сильні відцентрові тенденції в національних республіках і перемогла концепція СРСР з залишенням керівної ролі в ньому за РРФСР. Сталін скористався з цього і поступово звів нанівець декларовані в конституціях права національних республік. Сталін спирався на російські шовіністичні елементи в державно-партійному апараті, але й став у їхніх руках знаряддям відбудови імперії. Проти цього виступив Микола Скрипник вже на XII з'їзді партії 1923 року, засуджуючи русофільство партійного апарату. Особливий наголос Сталін поставив на переслідуванні національного руху в Україні як найбільшій республіці, що стояла на перешкоді його централістичним планам. У листі до Лазара Кагановича 1926 року застерігав проти національних тенденцій у КП(б)У (Микола Хвильовий, Олександр Шумський та інші); цим листом датується початок розгрому українського відродження, етапами якого були заслання української інтелігенції на Соловки, «процес Спілки Визволення України» та ін. Найтяжчого удару Сталін завдав Україні у pоки колективізації; 1933 року за його прямими вказівками було змінено політику хлібозаготівель, що призвело до загибелі від голоду кількох мільйонів українських селян. Водночас було винищено національно свідомі кадри української інтелігенції, на яких було покладено провину за Голодомор. На XVII з'їзді КПРС (26 січня 1934) Сталін засудив націоналістичний ухил Миколи Скрипника, стверджуючи, що небезпечнішим для СРСР є місцевий, а не «великоросійський націоналізм». Сталінський терор першої половини 30-их pp. перейшов у «єжовщину», коли було винищено понад третину кадрів КП(б)У разом з її верхівкою. У міжнародній політиці Сталін використовував Комінтерн в інтересах СРСР, а також для контролю над комуністичними партіями та ліквідації національних антибільшовицьких прагнень у них. Наприкінці 30-их p. стало зрозуміло, що сталінський соціалізм — це побудований на визиску безправного робітництва і селянства державний капіталізм, економіка якого, завдяки знеособленню централізованого управління і відсутності приватної ініціативи, перебувала в хронічній руїні, а в зовнішній і внутрішній політиці Сталін почав повторювати політику російських царів. Зокрема у зовнішній політиці він повернувся до традиційного засобу російського самодержавства затьмарювати внутрішні труднощі зовнішньою експансією.

[ред.] Пакт Молотова-Ріббентропа

1939 року було укладено таємний додаток до договору про ненапад між СРСР та гітлерівською Германією, який отримав назву Пакт Молотова-Ріббентропа. Ним визначався розподіл зон впливу обох держав у Східній Європі у випадку теріторіально-політичних змін. Основним результатом пакту став поділ країн Східної Європи між Німеччиною та СРСР: розділ Польщі (1939), приєднання до СРСР балтійських країн (1940), війна з Фінляндією (за що СРСР було виключено з Лігі Націй як агресора) і анексія Буковини і Басарабії у Румунії (1939 — 1940 рр.) є продовженням політики збільшення території Радянського Союзу.

Деякі фахівці вважають, що основною метою укладення договору з боку СРСР було втягнення європейських держав у війну і після їхнього виснаження, внаслідок військових дій, захоплення їх та приєднання до Радянського Союзу, як союзних республік (тобто продовження ідеї Леніна про «світову революцію»). Так, на підготовку наступальної війни СРСР проти фашистської Німеччини у 1941 році вказує те, що Червона армія стягнула війська, артилерію й авіацію до західних кордонів Радянського Союзу. Однак внаслідок випереджаючого удару Гітлера у червні 1941 року СРСР зазнав важких поразок у першій фазі війни. У тому й числі завдяки допомоги союзників а також коштом мільйонних людських втрат тоталітарна система Сталіна вийшла переможцем з Другої світової війни. У кінці війни Сталін брав участь у конференціях з лідерами США і Великобританії у Тегерані, Ялті й Потсдамі і домігся такого перерозподілу світу, наслідком якого СРСР фактично приєднав нові території в Східній Європі та на Далекому Сході і утворив блок сателітних країн, де силоміць була встановлена комуністична влада.

[ред.] Повоєнний період

По війні Сталін стимулював посилення великодержавного націоналізму російського народу, який присвоїв собі месіаністичну роль «визволителя» і «старшого брата» інших народів. Супроти деяких малих народів СРСР Сталін з помсти за поразки першого періоду війни застосував політику національної дискримінації і геноциду, включно до виселення з їх територій (німці Поволжя, кримські татари, чеченці, інгуші, калмики). «Українці уникли цієї долі тому, що їх було занадто багато, і не було місця, куди їх виселити» (Микита Хрущов). У 1945 — 50 Сталін жорстоко розправився з рухом опору на Західній Україні й у Литві, вислав мільйони тих, що побували в німецькому полоні, й цивільного населення до концентраційних таборів. По війні посилив регламентацію культурного життя, загострив русифікаційний курс у неросійських республіках, що увійшло в історію під назвою «Ждановщина». Під наглядом Сталіна офіційна історична наука змінила орієнтацію з критики політики Російської Імперії на похвали російським царям та виправдання їх колоніальних завоювань як явища «прогресивного».

Сталін зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — голова уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СРСР, від 1945 зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, Сталін, базуючись на традиціях російського самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок східних деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі Сталіна було винищення єврейства, розпочате під гаслом боротьби проти «безрідних космополітів», але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.

Сталін не був теоретиком, незважаючи на томи його «повного зібрання творів», і під сталінізмом розуміють не доктрину, а створену Сталіним монопартійну диктатуру, практику поліцейського терору з показовими судами і самообвинуваченнями, з концентраційними таборами, безжальною ліквідацією противників (часто уявних), народовбивством, безконтрольною диктатурою «вождя» партії, якій підпорядковано законодавчу, виконавчу і судову владу в централізованій радянській державі.

По смерті Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956) частково засуджено так званий «культ особистості», однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з'їзді (1961) критику продовжено — ухвалено забрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під Кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім'я, знищити його пам'ятники, побудовані за життя. Цей період історії СРСР отримав назву Хрущовська відлига. Але з приходом до влади Леоніда Брежнєва (1964) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, примусова русифікація, вмотивована теорією так званого радянського народу, відродження «культу особистості» (Леоніда Брежнєва) тощо.

За часів Михайла Горбачова та Бориса Єльцина було багато зроблено для виправдання людей, засуджених при Сталіні, висвітленя численних злочинів сталінського режиму та їх офіційного засудження.

У середині 2000-х років ім'я Сталіна пережило вже другу реабілітацію, коли у методичних матеріалах до шкільних підручників з історії його було названо «найбільш ефективним менеджером Росії».

[ред.] Сім'я

[ред.] Див. також

• Марксизм і питання мовознавства

[ред.] Джерела

И. В. Сталин. Краткая биография. (2-е издание, исправленное и дополненное с илл.) Москва, Госполитиздат, 1950. −243 с.

[ред.] Зовнішні посилання

• Станіслав Кульчицький. Чому Сталін нас нищив? - «День»: №212, 17.11.2005
• Віталій Портников. Сталін помер учора. - «Дзеркало тиждня»: №18(546) 14—20.05.2005
• Сталин Иосиф Виссарионович
• Иосиф Виссарионович Сталин
• Иосиф Виссарионович Сталин
• Сталин Иосиф Виссарионович
• СТАЛИН

[ред.] Примітки