Охорона природи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Природний заповідник «Медобори» Франкові скелі біля села Вікно

Охоро́на приро́ди  (рос. охрана природы; англ. nature protection, nature conservation; нім. Naturschutz m) — комплекс заходів із збереження, раціонального використання і відновлення природних ресурсів Землі. Етика, наука, і дії, спрямовані на захист природного навколишнього середовища від забруднення, посиленої експлуатації й іншого шкідливого впливу життєдіяльності людини. Включає правові, технологічні, природничо-наукові, економічні, громадсько-політичні заходи міжнародного, державного, регіонального і локально-адміністративного рівня

Основний акцент[ред.ред. код]

Журавель сірий (Grus grus L.) в околицях Поліського заповідника

Основний акцент охорони природи є на підтримці основних екологічних процесів і екосистем у рівноважному стані, включаючи збереження природного світу і його біорізноманіття, біологічних ареалів, природних ландшафтів, екосистем та інших природних комплексів. Вторинний акцент робиться на збереження природних ресурсів та енергозбереження, які розглядаються як важливі для захисту світу природи.

Розвиток етики охорони природи[ред.ред. код]

Охорона природи була розпочата після науково-технічної революції, яка призвела до порушення рівноваги у відносинах між навколишнім середовищем і людиною у зв'язку з її активною та виснажливою дією на природу та виробничо-господарською діяльністю.

Як рух і ідеологія охорона природи сформувалася в царській Росії та СРСР в перші десятиліття ХХ століття. Один з піонерів природоохоронного руху професор Г. О. Кожевніков ще в 1928 р. вказував на етичний момент як найважливішу складову охорони природи: «Охороняти первісну дику природу заради неї самої, вважаючи прикладні питання такими, що стоять на другому плані, — ось основна ідея охорони природи …»[1]. Польський філософ Я. Колбичевський (Kolbuszewski J.) вважає, що охорона природи є добровільною діяльністтю на користь слабкого, хто без надання певної допомоги міг би загинути, бо не в змозі сам впоратися зі своїми проблемами[2]. Відомий російський еколог Ф. Р. Штільмарк вважає, що: «Насправді охорона природи починається там, де вона міцно і реально не сприяє, а протистоїть природокористуванню»[3]. Відомий російський фахівець в галузі екологічного права О. С. Колбасов пише: «Раціональне використання природних багатств, як воно здійснюється в сучасних умовах, таїть у собі можливість протиріччя інтересам охорони природи»[4]. На думку українського еколога В. Є. Борейка, під охороною природи «слід розуміти альтруїстичні дії, спрямовані на захист природи від експлуатації, від людського використання, невикористання природи, збереження природи недоторканою навічно, залишення природи в спокої, захист, заступництво, порятунок природи заради неї самої, захист прав природи, збереження рослин, тварин, інших живих істот і місць їх проживання навічно заради них самих, незалежно від будь-якого натяку на сьогодення або майбутнє їх використання людиною»[5]. Близьким до поняття «охорона природи» є термін «заповідання», який слід трактувати як припинення на природній території будь-якої господарської діяльності, будь-якого утилітарного використання природних ресурсів[5].

Наприкінці 1970-х проявлялася посилена увага людей до навколишнього середовища, було створено багато організацій з охорони навколишнього середовища, наприклад, «Всесвітній фонд природи», «Друзі Землі», «Ґрінпіс» (англ. Greenpeace), «Клуб Сьєрра» та інші. Глобальну стурбованість викликало руйнування озонового шару Землі, викликане хлорфторвуглецями, що привело до їхньої заборони, підвищені викиди двоокису вуглецю, що веде до парникового ефекту і знищення лісів.

Конфлікт між охорони природи і природокористування[ред.ред. код]

В одному розумінні охорона природи – система заходів, спрямованих на збереження чистоти повітря, водних басейнів, ґрунтів, еталонів природи, на раціональне використання, розширене відтворення і розвиток усіх природних ресурсів Землі. В цьому сенсі охорона природи – складова частина природокористування.

Спеціаліст зі сталого розвитку і екологічної освіти Д. Н. Кавтарадзе зазначає:

Сучасна екологічна освіта просякнута духом прагматизму, всі сучасні підручники розглядають природні ресурси як охорону надр, ґрунтів, вод, але не охорону природи в цілому! Показово, що термін "охорона природи" поступово витіснився поняттям "охорона навколишнього середовища".[6]

Охорона природи в Україні[ред.ред. код]

ОП в основі державної політики[ред.ред. код]

В Україні державній охороні і регулюванню використання підлягають земля, надра, водні ресурси, ліси, полезахисні й водоохоронні лісосмуги, зелені насадження, типові краєвиди, курортні місцевості, рідкісні, корисні, реліктові тварини й рослини, визначні природні об'єкти, державні заповідники і заказники та їхній рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря та інші природні багатства, які залучені до господарського обороту, і ті, що їх не експлуатують. Заборонено таку господарську діяльність, яка може шкідливо вплинути на стан природних багатств, призвести до ерозії ґрунтів, забруднення і обміління водойм, забруднення повітря, знищення корисних тварин і рослин, зруйнування або пошкодження інших цінних об'єктів природи. Організацію заходів щодо охорони природи та нагляд за їх проведенням здійснюють місцеві органи влади, відомства, інспекції, громадські організації.

16 березня 2000 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про державні нагороди України», у якому була встановлена державна нагорода України — почесне звання «Заслужений природоохоронець України».

Викладання ОП у вишах[ред.ред. код]

Існує низка спеціальних навчальних дисциплін, які викладають для слухачів бакалаврату, а частіше - ОКР "спеціаліст" і "магістр":

  • охорона природи
  • охорона тварин
  • раціональне природокористування
  • та інші.

Посилання[ред.ред. код]

  1. Кожевников Г. А. Вопрос об охране природы на Естественно-историческом совещании Центрально-промышленной области // Живая природа. — 1928. — № 12.
  2. Kolbuszewski J. Ochrona przyrody a kultura. -Wroclaw, 1992. — 207 s.
  3. Штильмарк Ф. Р. Идея абсолютной заповедности. — К., М.: КЭКЦ-ЦОДП, 2005. — 116 с.
  4. Колбасов О. С. Экология — политика и право. Правовая охрана природы в СССР. — М.: Наука, 1976. — 230 с.
  5. а б Борейко В. Е. Прорыв в экологическую этику. — К.: КЭКЦ, 2013. — 168 с.
  6. цит. за Н. О. Дерій "Використання комплексних методів екологічного навчання у фаховому становленні студентів природничого і гуманітарного профілів" // Науковий вісник Ужгородського національного університету, Серія Педагогіка соціальна робота, Випуск 14 Ужгород – 2008.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]