Ленін Володимир Ілліч

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Ілліч Ленін (Ульянов)
Владимир Ильич Ленин (Ульянов)
Володимир Ілліч Ленін (Ульянов)Владимир Ильич Ленин (Ульянов)
1918 — Лідер РКП(б), Голова Раднаркому Російської Федерації

Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg 1-й Голова Ради Народних Комісарів СРСР
Час на посаді:
30 грудня 1922 — 21 січня 1924
Попередник посада запроваджена
Наступник Риков Олексій Іванович

Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg 1-й Голова Ради Народних Комісарів РСФСР
Час на посаді:
8 листопада 1917 — 21 січня 1924
Попередник Керенський Олександр Федорович як голова Тимчасового уряду
Наступник Риков Олексій Іванович

Народився 10 (22) квітня 1870(1870-04-22)
Симбірськ, Росія
Помер 21 січня 1924(1924-01-21) (53 роки)
Горки, Московська обл.
Політична партія РСДРП, РСДРП(б), РКП(б)
Дружина Крупська Надія Костянтинівна

Ле́нін Володи́мир Іллі́ч (справжнє прізвище Улья́нов; рос. Владимир Ильич Ленин (Ульянов); 10 (22) квітня 1870(18700422), Симбірськ, Російська імперія — 21 січня 1924, Горки, Московська область, СРСР) — революціонер, політичний діяч Російської імперії і Радянського Союзу, лідер російських більшовиків, публіцист, філософ-матеріаліст. Перший Голова Раднаркому — уряду РРФСР, один з головних творців тоталітарної держави СРСР, теоретик комунізму, лідер міжнародного комуністичного руху.

Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту восени 1917 року та Громадянської війни в Росії. В подальшому ініціатор червоного терору[1] та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, так званої «продрозверстки»[2][3] [4][5], яка стала головною причиною Голоду в Україні 1921–1923 р. та Голоду в Поволжі 1921–1922 р.; конфіскації приватної власності та церковних цінностей[6][7][8][9][10][11].

Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, отримала назву марксизм-ленінізм і використовувалась для обгрунтування комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму», всіляко оспівувався та звеличувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам'ятники на центральних площах міст і містечок на колишній території СРСР; його портрет був зображений на радянських грошових банкнотах.

Походження та ранні роки

Старий Симбірськ. Так виглядало місто в роки дитинства і юності Володимира Ульянова

Серед предків першого керівника Радянської Росії та Радянського Союзу є представники кількох народів і культурних традицій Російської імперії та інших країн. Серед його предків виділяють росіян, німців і шведів, євреїв, чувашів та калмиків. Тому не дивно, що Володимир Ульянов, називаючи себе росіянином (рос. русским), мало надавав значення національним особливостям у своєму житті, володів і користувався кількома мовами, робив переклади для власних потреб.

Володимир Ульянов народився у губернському місті Симбірську у сім'ї високопосадового губернського держчиновника і особистого дворянина[12]. Батько — Ульянов Ілля Миколайович (1831–1886) — інспектор народної освіти; мати — Ульянова Марія Олександрівна (1835-1916), здала екстерном екзамени на право працювати вчителем початкових класів, але ніколи не працювала, займалась власною багатодітною сім'єю.

Сім'я, в якій виховувався майбутній революціонер, в основному складалася з інтелігенції та була за родоводом різноманітною; виділяють у ній представників різних національних груп: росіян, калмиків, чувашів, євреїв, німців і шведів. Сам дід Леніна по батькові , Миколай Васильович Ульянов(1770-1838), чуваш за національністю, був кріпаком із Нижньогородської губернії, який переселився в Астрахань, де працював ремісником; він одружився із Анною Олександрівною Смирновою(1800-1871), батько якої Олександр Лук'янович Смирнов був калмиком.

Батько матері Володимира Ульянова, Олександр Дмитрович Бланк (1801/04-1870), лікар за професією, походив із єврейської родини, що проживала у містечку Старокостянтинів Волинської губернії,був сином Мойше Іцковича Бланка. 1820 року був, разом із братом, хрещений.[13][14][15][16][17].

Володимир Ульянов у п'ять років навчився читати, з дев'яти років відвідував Симбірську гімназію, де виявився відмінником: переходив з класу в клас із нагородами. Не останнім чинником успішних випускних оцінок молодшого Ульянова було те, що директором гімназії був Федір Михайлович Керенський — персональний друг сім'ї Іллі Миколайовича і батько майбутнього голови Тимчасового уряду Росії Олександра Федоровича Керенського. Після передчасної смерті голови сім'ї Ульянових Ф. М. Керенський піклувався про майбутнє молодшого Улянова — відверто настояв на тому, щоб вчителі виставили Володі в випускному гімназичному атестаті найвищі оцінки та йому було видано «Золоту медаль», що об'єктивно не зовсім відповідало реальним знанням та здібностям майбутнього «вождя Революції»[18]. Але «Золота медаль» надавала можливість поступати до університету поза конкурсом і вступними екзаменами. Також Ф. М. Керенський допоміг Володимиру Ульянову вступити до Казанського університету — написав позитивну персональну характеристику та власне поручився перед владою та керівництвом університету за лояльність Володі Ульянова[19], котрому після страти його старшого брата Олександра за участь у терористичному угрупуванні і плануванні вбивства царя Олександра III, вступ до університету було закрито як «політично неблагонадійному елементу». Запорука Керенського-старшого зіграла позитивну роль і для Володимира було зроблено виняток.

1887 року вступив на юридичний факультет Казанського університету, але власне навчанням цікавився мало. У грудні цього ж року його виключено за участь у студентському страйку[20]. У 1887–1889 знайомився з творами К.Маркса, в 1888 брав участь у роботі нелегальних марксистських гуртків. У 1891, згідно з ним самим написанною автобіографією, склав екзамени екстерном за курс юридичного факультету Петербурзького університету.[21] Після отримання диплому, між роками 1892-93, записався як помічник присяжного повіреного Хардіна, у Самарі, та декілька разів виступав по дрібних процесах. Восени 1893 переїхав до Петербурга, де записався помічником присяжного повіреного адвоката Волкенштейна[22]. У квітні-травні 1895 за дорученням петербурзьких марксистів виїздив до Швейцарії, де познайомився з Г. Плехановим, В. Засуліч, Павлом Аксельродом. Після повернення до Росії об'єднав марксистські групи Петербурга в організацію під назвою «Союз боротьби за визволення робітничого класу». У 1895 заарештований, у 1897-99 перебував на засланні у с. Шушенське Єнісейської губернії.

Після відбуття заслання виїхав за кордон, де заснував і співредагував російську соціал-демократичну газету «Іскра» (1900–1903).

Організатор другого з'їзду РСДРП (1903). Позиція Леніна з питань побудови та організації діяльності партії призвела до розколу РСДРП на «більшовиків» і «меншовиків». Очоливши «більшовиків», Ленін вів безперервну фракційну боротьбу.

У листопаді 1905, у період піднесення російської революції, повернувся у Росію. Під час революції відмовився від співробітництва з ліберальними політичними течіями, виступав за радикалізацію революційного руху та встановлення «диктатури пролетаріату». Після поразки революції у грудні 1907 знову емігрував за кордон. Узявши участь у революції 1905 року, був змушений виїхати з Російської імперії після її поразки і жив у Швейцарії до 1914.

Вже перебуваючи у еміграції, 1909 року Ленін опублікував свою головну роботу «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Робота була опублікована після того, як Ленін усвідомив, наскільки широку популярність отримали махізм і емпіріокритицизм. Під час Першої світової війни 1914-18 проголосив гасло поразки свого уряду у війні і перетворення війни з імперіалістичної у громадянську. Однак ці гасла йому не вдалося нав'язати ні більшовикам, ні соціал-демократичним партіям Європи. Позиція Леніна та його прихильників була вигідна державам Троїстого Союзу, тому вони (в основному Німеччина) надавали більшовикам матеріальну підтримку (див. «Пломбований вагон»).

1917–1924

Ленін повернувся до Росії лише після Лютневої революції 1917 (див. «Пломбований вагон»).

На початку квітня 1917 року, повернувшись до Петрограда, він розпочав діяльність, спрямовану на повалення Тимчасового уряду та ліквідацію двовладдя. Під час виступу поблизу Фінляндського вокзалу у Петрограді виолосив гасло «Вся влада радам!», згідно якого передбачався мирний перехід влади до рад; одночасно висунув лозунги про припинення воєнних дій, передачу землі селянам, а заводів і фабрик — робітникам. Завершив свій виступ словами «Хай живе світова соціалістична революція!»[23]. Однак від липня 1917, після невдалої спроби більшовицького перевороту в Петрограді, ставив питання про перехід влади до рад шляхом збройного повстання: розробляв план збройного перевороту під час перебування у Фінляндії, де переховувався від арешту та суду.

У жовтні 1917, щоб безпосередньо керувати підготовкою повстання, нелегально перебрався до Петрограда, а вже 24-25.10(7-8.11) 1917 в Петрограді захопив з більшовицькою партією владу.

4 (17) жовтня 1917 року висунув ультиматум Українській Центральній Раді.

Від перших днів радянської влади й до самої смерті — голова більшовицького уряду — Ради Народних Комісарів (Раднаркому).

Незгідний із передаванням влади законно обраним Установчим зборам, розігнав їх 5.1.1918 та спровокував у Росії громадянську війну. У роки громадянської війни — Голова Ради робітничої і селянської оборони (створеної 30.11.1918).

Попри те, що на нього здійснено 30.8.1918 невдалий замах есерки Фанні Каплан (за однією з версій, замах був містифікований більшовиками з метою розв'язання масового терору), Ленін став натхненником та організатором не лише перемоги більшовиків у Росії, а й завоювання Росією майже всіх незалежних держав, що утворилися на руїнах Російської імперії. Цієї перемоги вдалося добитися лише внаслідок поєднання тотального терору та репресій проти політичних супротивників, з одного боку, — та тимчасових компромісів із дрібним та середнім селянством і національними рухами, з іншого.

У березні 1919 для керівництва світовим комуністичним рухом з метою здійснення світової революції російські більшовики на чолі із Леніним заснували Комуністичний Інтернаціонал.

В. Ульянов виступив із обгрунтуванням необхідності створення Третього, Комуністичного інтернаціоналу (Аудіо Виступ В. Ульяноваопис файлу).

1921 року наполіг на переході від політики «воєнного комунізму» до так званої нової економічної політики.

1922 року виступив ініціатором створення СРСР.

Від середини грудня 1922 Ленін, — після різкого погіршення стану здоров'я, — і до самої смерті був фактично усунений від керівництва державою та партією.

Похований у Мавзолеї на Красній площі у Москві.

Ленін як політик

Як політик був послідовним супротивником розподілу і децентралізації влади у суспільстві і отже такого політичного інституту суспільства як демократія, яку він називав «буржуазна демократія». Робив все можливе для зосередження, централізації влади у власних руках, для цього використовував такі поняття як «демократичний централізм» та «диктатуру пролетаріату», яка на думку критиків комунізму, була евфемізмом диктатури партії більшовиків.

Існує глибока двозначність у природі більшовизму, яка яскраво відбивається в політичній кар'єрі Леніна. Яку мету він ставив перед собою: продовжити роботу Петра Великого чи знищити її наслідки? Перенісши столицю Росії з ексцентричної фортеці Петра в центр країни, Ленін начебто оголосив себе послідовником протопопа Авакума та старовірів і слов'янофілів. У цій ролі він виступає як один з пророків «Святої Русі», втілюючи в собі протест російської душі проти західної цивілізації. А проте теоретичну основу свого віровчення Ленін знаходить не в себе на батьківщині, а запозичує її у вестернізованого німецького єврея Карла Маркса. Хоча правда й те, що доктрини, ближчої до цілковитого заперечення всього західного суспільного устрою, ніж марксистське вчення, цей російський пророк двадцятого сторіччя на Заході не знайшов би. Саме негативні, а не позитивні елементи марксистської ідеології зробили її конгеніальною російському революційному духові; і це пояснює, чому в 1917 році ще екзотичний на той час російський капіталізм західного зразка був зметений не менш екзотичною західною антикапіталістичною доктриною. Таке пояснення підтверджується і метаморфозою, яку пережила ця марксистська філософія в російській атмосфері, де, як то неважко переконатися, марксизм перетворено на емоційну і інтелектуальну заміну православного християнства, де Маркс виступає в ролі Мойсея, а Ленін — як Месія, а зібрання їхніх творів визнано за Святе Письмо цієї нової атеїстичної церкви — церкви агресивної і войовничої.[24]

Вважається творцем партії російських комуністів і її вождем за його життя. Як зазначав Арнольд Тойнбі [25]

Успіх ленінського диктаторського режиму однопартійного типу доведений багатьма його наслідувачами. Проминувши тих наслідувачів, що називали себе комуністами, вкажімо лише на режим, установлений Мустафою Кемалем Ататюрком задля повного відродження Туреччини; на фашистський режим Муссоліні в Італії; на націонал-соціалістичний режим Гітлера в Німеччині.

Ленін та диктатура пролетаріату

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих — диктатура пролетаріату, яку він окреслював наступним чином:

“Диктатура означає — прийміть це раз назавжди до відома, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”[26].
“Необмежена, позазаконна, в найпрямішому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”[27].
“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насилля” [28].

Ленін і терор

Докладніше: Червоний терор

Ленін виступав за узаконення терору, за допомогою якого партія більшовиків прийшла до влади:

Суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обгрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо тільки революційне правосвідомість і революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш-менш широкого.[29]

Ленін закликав чинити самосуд над ворогами радянської влади та до масових вбивств заможних селян.[30][31]

Подібні висловлювання екстремістського характеру з закликами до терору та насильства над ворогами комунізму часто зустрічаються у працях Леніна.[32] Головний науковий співробітник Інституту російської історії РАН Володимир Лавров звернувся з клопотанням до слідчого комітету Росії провести експертизу творів Леніна на предмет екстремізму.[33][34] Володимир Лавров вважає, що Ленін повинен бути засуджений за злочини проти людяності, які не мають терміну давності, зраду Батьківщини, екстремізм і тероризм.[35] Церковний (РПЦ) і громадський діяч Дмитро Смірнов вважає Леніна більшим негідником, ніж Гітлер, який, на його думку, до власного народу ставився значно краще ніж Ленін до російського народу.[36]

Ленін та Україна

Пам'ятник Леніну в Іллічівську

В Україні Ленін не бував ніколи, хоча його рід по матері походив з України. Під час виступу на нараді безпартійних делегатів IX Всеросійського з'їзду Рад у Москві (23—28 грудня 1921 р.), на пряме питання, чому він не приїздить в Україну, відповів:

Тут одержано ще ряд записок. Одна записка українського товариша з Києва, він запитує: чому я ніколи на Україні не був? На Україну поїхати далеко. Таку поїздку здійснити важко[37]

В ті часи в Україні вирувала Отаманія та Антибільшовицькі повстання, то ж поїздка або мала б негативний пропагандистський характер, коли би довелося приховувати візит, або ж мала б фатальні для Леніна наслідки.

Не володів українською мовою, хоча читав окремі твори В. Винниченка[38]. Але українську культуру та історію визнавав достатньо самостійною, щоб розглядати українське національне питання відповідно до підтримуваного ним лозунга про «право націй на самовизначення», і використовувати його відповідно до поточних потреб керованої ним партії. Тому публічно підтримував український національний рух. Одним з проявів цього було використання заборони святкування владою Російської імперії ювілею Тараса Шевченка 1914 року, а також конфлікту між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917 .

Багато хто вважає, що він послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим, та з цих позицій критикував Михайла Драгоманова, Лева Юркевича, дотримуючись думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови» (Повне зібр. тв. т. 24., с. 125). Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов Берестейського миру). КП(б)У: «Формально заснована у квітні 1918 як самостійна компартія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, КП(б)У ввійшла до РКП(б) з підпорядкуванням загальним партз'їздам та ЦК»[39]. Перші два з'їзди КП(б)У відбувались у Москві. Зазнав критики від українських комуністів (зокрема Сергія Мазлаха та Василя Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами.

У липні 1921 року, займаючи посаду Голови Ради Народних Комісарів сусідньої держави і визнаючи, формально, Українську Соціалістичну Радянську Республіку незалежною, В. Ульянов писав (маючи на увазі голод у Росії):

Якщо район, охоплений неврожаєм і голодний, займає територію з 25 мільйонами населення, то чи не слід рядом заходів найреволюційніших взяти саме з цього району молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків? (і навіть може до 1 мільйона?).

Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці 1/2 мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні.

Урожай на Україні приблизно визначають (Раковський) 550–650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 x 20 = 300) на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу (550–450 = 100; 650–450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити на Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю. — Ленін В. І. про Україну. У двох частинах. Частина II. 1917–1922.— К.: Вид-цтво політ. літ-ри, 1977.— С. 411.

Варто зазначити, що це не єдиний документ, де червоноармійцям РРФСР голова уряду В. Ульянов давав дозвіл надсилати додому продуктові посилки з України. Те ж саме дозволив голова уряду Німеччини А. Гітлер у 1941 році[Джерело?].

Безпосередньо винний в організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ[40] насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи[Джерело?] з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню.

З іншого боку, невдалі спроби російських більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 1919-21 змусили Леніна змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін активно протидіяв ідеї «автономізації» незалежних республік (прибічником якої був, наприклад І. В. Сталін), висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Розою Люксембург, Йосифом Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ані Ленін, ані його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УРСР та національні права українців залишалися лише формальністю.

Псевдоніми Леніна

У кінці 1901 року у Володимира Ульянова з'явився псевдонім «Н. Ленін», яким, зокрема, він у цей період підписував роботи, що виходили друком. За кордоном ініціал «Н» зазвичай розшифровується як рос. «Николай», хоча насправді ні в одній з прижиттєвих публікацій Леніна даний ініціал не розшифровувався. Малося багато версій про походження цього псевдоніма. Наприклад, топонімічна — по назві сибірської річки Лена.

На думку історика Владлена Логінова, найправдоподібнішою є версія[41], пов'язана з використанням паспорта реально існуючого Миколи Леніна.[42]

Рід Леніних простежується від козака Посника[43], якому у XVII столітті за заслуги, пов'язані із завоюванням Сибіру і створенням зимівок по річці Лені, пожалували дворянство і прізвище Ленін. Численні нащадки його не раз відзначалися і на військовій, і на чиновної службі. Один з них, Микола Єгорович Ленін, дослужившись до чину статського радника, вийшов у відставку і в 80-х роках XIX століття оселився в Ярославській губернії, де й помер 1902 року.[44] Його діти, які співчували соціал-демократичному руху, що зароджувався у Росії, були добрими знайомими Володимира Ілліча Ульянова і після смерті батька передали Володимиру Ульянову його паспорт, правда з виправленою датою народження. Є версія, за якою паспорт Володимиру Іллічу дістався ще навесні 1900 року, коли сам Микола Єгорович Ленін ще був живий[45] .

За сімейною версією Ульянових псевдонім Володимира Ілліча походить від назви річки Лена. Так, Ольга Дмитрівна Ульянова, племінниця В. І. Леніна і дочка його рідного брата Д. І. Ульянова, що виступає як автор, який вивчає життя сім'ї Ульянових, пише на захист цієї версії на підставі розповідей свого батька:

… Про походження псевдоніма «Ленін». «Я маю підставу припускати, — писав мій батько, — що цей псевдонім походить від назви річки Лена, так прекрасно описаної Короленком. Володимир Ілліч не взяв псевдонім Волгін, тому що він був досить потріпаним, зокрема, його використав, як відомо, Плеханов, а також інші автори, наприклад, відомий богошукач Глінка тощо».[46]

За іншою версією, Ленін вибрав цей псевдонім (за назвою річки Лена) в протилежність Плеханову, який, у свою чергу, мав псевдонім «Волгін» (від назви ріки Волга). Оскільки після 2-го з'їзду РСДРП Плеханов розійшовся з Леніним і був довгий час одним з лідерів меншовицької фракції, Ленін вирішив взяти такий псевдонім на знак розбіжності, тому що ріка Лена текла в протилежному напрямку від Волги.

Після приходу до влади В. І. Ленін офіційні партійні та державні документи підписував «В. І. Ульянов (Ленін)».

У нього були також інші псевдоніми: В. Ільїн, В. Фрей, Ів. Петров, К. Тулін, Карпов, Старик і ін.

Основні твори

  • Розвиток капіталізму в Росії. Процес утворення внутрішнього ринку для великої промисловості (Развитие капитализма в России. Процес образования внутреннего рынка для крупной промышленности, 1899)
  • Що робити? (Что делать?, 1902)
  • Матеріялізм й емпіріокритицизм. Критичні уваги щодо однієї реакційної філософії (Материализм и эмпириокритицизм. Критические заметки об одной реакционной философии, 1908)
  • Крах II Інтернаціоналу (Крах II Интернационала, 1915)
  • Імперіялізм як вища стадія капіталізму (Империализм как высшая стадия капитализма, 1916)
  • Держава і революція. Вчення марксизму про державу та завдання пролєтаріяту в революції (Государство и революция. Учение марксизма о государстве и задачи пролетариата в революции, 1917)
  • Філософські зошити (Философские тетради, 1929–1930)
  • Шаг вперёд, два шага назад. Написана у лютому—травні, видана у травні 1904 в Женеві. Через цю роботу за політичними рішеннями Леніна закріпилось таке поняття як Ленінське танго — один крок вперед, два назад (рос. шаг вперед и два назад).

Видання українською

  • В. І. Ленін. Вибрані твори в шести томах. — Харків-Київ: «Пролетар», 1931.
  • В. І. Ленін. Квітневі тези. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1953.
  • В. І. Ленін. Вибрані твори в трьох томах. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1961-1962.
  • В. І. Ленін. Повне зібрання творів у 55 тт. – Київ: Видавництво політичної літератури України, 1970-1975.
  • К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін. Про пролетарський інтернаціоналізм. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1972.
  • В. І. Ленін. Вибрані твори в трьох томах. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1972.
  • В. І. Ленін. Філософські зошити. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1979.

Культ особи Леніна

Оскільки ідеологія марксизму-ленінізму мала в Радянському Союзі яскраво виражений характер релігійної віри (квазірелігія, псевдорелігія), вона повинна була витіснити Християнство та зайняти його місце у масовій свідомості населення[47]. Так Комуністична партія займала місце Церкви, майбутнє комуністичне суспільство ототожнювалося з загробним життям, фігура К.Маркса ототожнювалася з Іоаном-Предтечею, а образ Леніна займав місце Ісуса Христа. Синонімами імені Леніна в офіційній радянській пропаганді були: «великий вождь», «вождь пролетаріату» та «вождь трудящих всього світу». Ім'я Леніна стало сакральною святинею, а його особа — культом. Кожний наступний керівник Партії та Радянської держави (починаючі з Сталіна) як і положено «апостолам» Христа, послідовно в радянській пропаганді називався «вірним учнєм Леніна» або «вірним послідовником та продовжувачем справи Леніна»[48][49][50][51].

Створення культу особи Леніна було розпочате його дружиною Надією Крупською. В одному з перших біографічних нарисів, вона вказувала на Леніна, як «передового борця робітничого класу». Ленін особисто відредагував цей нарис. Починаючи з 1918 року в Росії плакати із зображенням Леніна почали випускати великими накладами, при цьому сам Ленін схвально до цього ставився. Ще за життя Леніна його ім'ям були названі два міста: Ленінськ (1919), поблизу Царицина та Ульяновка (1922), поблизу від Петрограда.[52]

Від 1923 року так званою «старою гвардією», «непохитними, стійкими й незламними учнями Леніна»[53] була розпочата переробка та пряма підробка історії революційного руху в Росії, що була продовжена Й. Сталіним та його поплічниками і загалом завершена до початку 1930-х років. Схема розвитку революційного руху в Росії, розроблена Й. Сталіним, зводилась до того, що більшовики на чолі з В. Леніним і Й. Сталіним завжди правильно вирішували будь-які проблеми руху, а маси повністю й безумовно їм довіряли. Це привело до фальсифікації історичних подій, іконізації В. Ульянова-Леніна та канонізації так званого ленінізму відповідно до сталінських уявлень[54].

Увічнення імені Леніна

Пам'ятники Леніну

Пам'ятник Леніну в момент падіння. Хмельницький, 21 лютого.

В. І. Ленін посідає одне з перших місць за кількістю пам'ятників споруджених на його честь. Хоча точна кількісна статистика пам'ятників Леніну не відома, існують підрахунки активістів, за якими станом на 1991 рік у світі нараховувалось більше 14 тисяч пам'ятників Леніну, з яких 7 тисяч припадало на Росію і 5,5 тисяч — на Україну.[55].

Після повалення СРСР внаслідок демонтажу ця кількість зменшилась і станом на початок 2014 року становила приблизно 9,3 тисячі, з яких 6 тисяч — у Росії і понад 2 тисячі — в Україні[55]. В Україні на початку 1990-х повністю були очищені від пам'ятників Леніну західні області, а із загостренням кризи і масових протестів 2013- початку 2014 років процес демонтажу пам'ятників Леніну, переважно стихійного, поширився також на північні, центральні області, і частково також південні і східні області.

Ленініана

Продукція різних жанрів мистецтва (в літературі, живопису та скульптурі, музиці, кіно та в ін.) присячених особі Леніна, отримала в СРСР офіційну назву «Ленініана».

Леніну присвячені наступні великі музичні твори
Твори українських композиторів[56]
  • У 1920-ті роки[57]:
М. Повх-Ніколаєв, траурний марш для духового оркестру «Пам'яті улюбленого вождя» ,
Василь Овчаренко, «Похідний марш пам'яті Леніна» для оркестру,
Лев Штейнберг, «Траурний марш пам'яті Леніна» для фортепіано,
Павло Толстяков, «Пам'яті Леніна» для мішаного хору з фортепіано;
  • Повоєнний час:
В. Філіпенко «Прославим слово Леніна» на (1967, сл. П. Тичини),
Л. Дичко, кантата «Ленін» на вірші Д. Бєдного, Н. Заболоцького, В. Маяковського, Расула Рзи і революціонної пісні «Варшавянка» (дипломна робота)[57][58]
М. Дремлюга, ораторія «Ленін» (сл. А. Прокоф'єва, В. Луговського, Р. Рзи, А. Кулешова і А. Коренева, 1969);
Є. Зубцов, «Серцем до Леніна», кантата для солістів, дитячого хору та оркестру[59]
В. Ступницький, "Ленінський Заповіт" для мішаного хору і фортепіано[60]
Про Леніна знято фільми

Похідні імена

Від прізвища-псевдоніма Ленін утворено такі імена:

жіночі
  • Лені́на — утворене від прізвища-псевдоніма В. І. Ульянова — Ленін.[61]
  • Нінель — утворене в результаті зворотного читання псевдоніма Ленін.[62]
чоловічі
  • Вілен — від Володимир Ілліч Ленін
  • Орлен — від Октябрська Революція Ленін
  • Марлен — від Маркс Ленін
  • Лемаркс — від Ленін Маркс
  • Мелс — від Маркс Енгельс Ленін Сталін
  • Владлен — від Владимир Ленин (російською)

Твори Леніна

Посилання

Твори Леніна

Про нього

Примітки

  1. С. П. Мельгунов. «Красный террор» в России 1918–1923
  2. Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921–1933 роках.- Київ : МАУП, 2004.-84 с.
  3. Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин стр.57-72
  4. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. Т.36 стр.316
  5. Вышел Декрет СНК о продразвёрстке
  6. Конфискация средств производства у капиталистов в первые месяцы социалистической революции (ноябрь 1917 г.— июнь 1918 г.)
  7. Юрий Георгиевич Фельштинский, Георгий Иосифович Чернявский Лев Троцкий. Книга вторая. Большевик. 1917–1923 гг. Глава 6 Большевистский диктатор.8. Конфискация церковных ценностей
  8. ТЕЗИСЫ ЗАКОНА О КОНФИСКАЦИИ ДОМОВ С СДАВАЕМЫМИ В НАЕМ КВАРТИРАМИ В. И. Ленин ПСС т.35 ст. 108
  9. Декрет о ревизии стальных ящиков в банках.
  10. Игорь Бунич. Золото партии
  11. ЗАПИСКА Ф. Э. ДЗЕРЖИНСКОМУ С ПРОЕКТОМ ДЕКРЕТА О БОРЬБЕ С КОНТРРЕВОЛЮЦИОНЕРАМИ И САБОТАЖНИКАМИ В. И. Ленин ПСС т.35 ст. 156
  12. Особисте дворянство — таке, що отримувалось за вислуги, але не наслідувалось нащадками. Тому, коли Володимир Ульянов-Ленін після Революції у партійних анкетах писав «дворянин» — це не відповідало дійсності
  13. Ефим Меламед. Как явное делали тайным
  14. Владимир СОЛОУХИН. О происхождении Ленина
  15. Родословная Владимира Ильича Ульянова (Ленина)
  16. УЛЬЯНОВ Илья Николаевич
  17. Болгаро-чувашское родословие В. И. Ульянова-Ленина
  18. Мотовилова С. Минувшее // Новый мир. 1963. № 12. — «Вы знаете, что Керенский — наш, симбирский? Сын директора гимназии. Его отец был очень дружен с отцом Ленина, который был тогда директором народных училищ.<…> Этой дружбой отца Керенского и отца Ленина и объясняется отчасти великолепный диплом Ленина. Ведь только что был повешен его брат, надо было, чтоб диплом был так безупречен, чтоб Ленина приняли в университет.»
  19. Про це див.: В. І. Ленін. Повне Зібрання творів (5-е видання), Т.1.
  20. За іншими джерелами його звільнили з університету за власним бажанням
  21. Відомий пострадянський дослідник біографії Ульянова-Леніна піддає цей факт великому сумніву. Див.: А. А. Арутюнов. Мнимый диплом Ленина.
  22. А. Ульянова-Елизарова. Ленин (Ульянов), Владимир Ильич / Энциклопедический словарь Русского Библиографического Института Гранат. Седьмое, совершенно переработанное издание. Второй выпуск сорок первого (41) тома. Приложение к циклу статей «Союз Советских Социалистических Республик»: Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской революции. С. 311.
  23. Після 1938 року у всіх виданнях цієї промови епітет «світова» було викреслено і вперше знову з'явився лише 1984 року при перевиданні спогадів Н. К. Крупської про Леніна. Див.: Сироткин, Владлен. От «военного коммунизма» к нэпу. Международная обстановка. — В кн.: Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.— М.: Политиздат, 1991.— С. 46—75.
  24. Тойнбі, Арнолльд. Дослідження історії. том 1 / Пер. з англ. В. Шовкуна.— К.: Основи, 1995.— 614 с.— С. 208.
  25. Тойнбі, Арнольд. Дослідження історії. Том 2./Пер. з англ. В. Митрофанова, П. Таращука.— К.: Основи, 1995.— С. 178.
  26. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376
  27. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380
  28. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383
  29. Ленин В. И. Собрание сочинений (4-е издание) т. 45, С. 190–191
  30. Л. Е. Балашов. Критика марксизма и коммунизма, стр. 19 , 23
  31. Ленин В. И. Собрание сочинений (4-е издание) Т.35 ст. 204
  32. Розин Э. Ленинская мифология государства. В. И. Ленин — организатор советского террора. 236(рос.)
  33. Ленина проверят на экстремизм(рос.)
  34. Ученый просит проверить работы Ленина на экстремизм(рос.)
  35. Суд в мавзолее. Обвиняемый — Ленин(рос.)
  36. Ленина в РПЦ назвали "еще большим злодеем, чем Гитлер(рос.)
  37. Ленін В. І. про Україну. У двох частинах. Частина II. 1917–1922.— К.: Вид-цтво політ. літ-ри, 1977.— С. 444.
  38. Лист до І. Ф. Арманд. — В кн.: В. І. Ленін про Україну. Частина I. 1893–1917. К.: Вид-во політич. літ-ри України, 1969. — С. 592–593.
  39. Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская—Массив. — М.: Акционерное общество «Советская энциклопедия», 1929. — С. 278.
  40. Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921–1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5, 15-21.
  41. Навіщо Брежнєв просив перевірити мозок Леніна. Звідки Ульянов взяв псевдонім?
  42. Штейн М. Г. Дворянські роди Ульянових і Леніних в історії Росії: дисертація доктора історичних наук: 07.00.02. — СПб., 2008.- 910 с.
  43. Штейн М. Г. Ульянови та Леніни. Таємниці родоводу і псевдоніма. — СПб., 1997.- С. 198, 203–206.
  44. Штейн М. Г. Ульянови та Леніни: сімейні таємниці — СПб., 2005.
  45. Авер'янов К. А., доктор історичних наук Втеча з підробленим паспортом. Розгадана таємниця чи псевдоніма Леніна?// Перше вересня. Історія. № 13 (805). 1-15 липня 2006. С. 4-14
  46. Ульянова О. Д. Рідний Ленін (Володимир Ілліч і його сім'я). — М.: ІТРК, 2002. — С. 26.
  47. Понкин И. В. Типология государств по критерию светскости
  48. Короткий курс історії ВКП(б): Великий вождь и учитель Коммунистической Партии и советского народа
  49. Смена: Великий продолжатель дела Ленина
  50. Ленин вчера и сегодня
  51. Верный продолжатель дела великого Ленина, выдающийся политический деятель современности Леонид Ильич Брежнев
  52. Вилен Люлечник. Как возник культ Ленина.
  53. Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С. 8.
  54. Вилкова В. П., Ненароков А. П. Послесловие. — В кн.: Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С.294 — 295.
  55. а б Дмитрий Кудинов Памятники Ленину
  56. Детальніше див. у виданні: М. Гордійчук. Українська музична Ленініана. — К., 1970
  57. а б Мринська Ірина Олександрівна. стильова динаміка жанру музики in memoriam у творчості українських композиторів першої половини XX століття
  58. C. Алексеева Музыка Леси Дычко
  59. Серцем до Леніна [Ноты]: кантата для солістів дит. хору та орк. : Клавір / Є. М. Зубцов ; сл. М. Сингаївський ; пер. з укр. А. Ковальчук. — 2-е вид. — К. : Муз. Україна, 1990. — 40 с. — Парал.: укр., рос. мовами. — 0.55 р.
  60. Ступницький В. П. Ленінський Заповіт : [для мішан. хору з фп.] / муз. В. Ступницького ; сл. М. Терещенко ; [худ.] Євген Мей. - [Х.] : Державне видавництво України, [1925] (Трест "Київ-Друк") . - 12 с. : кол. іл.
  61. Етимологічний словник української мови: В. 7 т./ АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1983. Т. 3: М/ Укл.: Р. В. Болдирєв та ін.— 1989. ISBN 5-12-001263-7 Т. З.: Кора — М/ Укл.:Р. В. Болдирєв та ін.-1989.-552с. ISBN 5-12-001263-9. 10450 прим. (с.:221)
  62. Етимологічний словник української мови: У 7 т./ Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1983 —. — (Словники України) ISBN 966-00-0816-3 Т. 4: Н-П/ Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. Ред.тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3 (с.:101)

Література

  • Багмут Й., Шморгун П. Твори В. І. Леніна на Україні (видання, розповсюдження і переклад). — Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1960.
  • Волкогонов Д. А. Ленин. Политический портрет. 2 кн. — Москва: «Новости», 1994. — 480 с.; 512 с. — ISBN 5-7020-0866-9
  • Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине: В 5-ти т. (Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС; Редкол.: М. П. Мчедлов и др.) 3-е изд.— М.: Политиздат, 1984./ Т. 1. Воспоминания родных.— 639 с.; Т. 2.— 494 с.; Т. 3.— 526 с.; Т. 4.; Т. 5. Воспоминания зарубежных современников.— 541 с.
  • Гофенедер Ф. Радянська мовна полтика в Україні. Переклади творів Леніна українською 1930-х та 1950-х рр. // «Дивослово». — №4 (637). — Квітень 2010. — Стор. 37-47.
  • Ленин. Человек — мыслитель — революционер. воспоминания и суждения современников / сост.: С. Е. Гречихо и др. — М: Политиздат, 1990. — 574 с. — ISBN 5-250-00716-3.
  • Логинов В. Т. Владимир Ленин. Выбор пути: Биография. - М: «Республика», 2005.- 447 с.
  • Логинов В. Т. Неизвестный Ленин — М: «Эксмо», «Алгоритм», 2010. — 576 с.
  • Логинов В. Т. Владимир Ленин: как стать вождём. — М: «Эксмо», «Алгоритм», 2011. — 448 с.
  • Лукач Д. Ленин. Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей [1924] / Пер. с нем. — М: «Международные отношения», 1990. — 141 с.
  • Harper, J. [Anton Pannekoek], Lenin als Philosoph. Kritische Betrachtung der philosophischen Grundlagen des Leninismus, Amsterdam 1938.

Див. також