Справа Дрейфуса

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Справа Дрейфуса (18941906) — судовий процес у справі капітана Альфреда Дрейфуса, офіцера французького генерального штабу, який був звинувачений у шпигунстві на користь Німецької імперії. Дуже швидко справа вийшла за рамки юриспруденції та перетворилася на великий політичний скандал, що розділив французьке суспільство на два антагоністичні табори: дрейфусарів та антидрейфусарів, що, в свою чергу, призвело до затяжної політичної кризи у самій Франції та великого міжнародного резонансу.

Коротка біографія Альфреда Дрейфуса[ред.ред. код]

Альфред Дрейфус народився 9 жовтня 1859 року в місті Мюлуз французької провінції Ельзас у заможній єврейській сім'ї. Отримав гарну освіту в Парижі: навчався спочатку у Військовій школі, потім у Політехнічній школі. Служив у армії, в артилерійських військах, дослужився до звання капітана. В 1893 році був переведений до Генерального штабу. За згадками рідних та друзів, він був непідкупним, чесним та повністю відданим служінню Франції. В той же час, на службі він не мав симпатії серед колег, був сухим, вимогливим до себе та інших. Крім того, він був безродним євреєм у переважно аристократичному середовищі французького штабного офіцерства.

Передумови[ред.ред. код]

Генерал Август Мерсьє, військовий міністр в 1894 році.

У 1894 році у Франції при владі був кабінет прем'єр-міністра Дюпуї. Весною того ж року військовий міністр генерал Мерсьє в парламенті зробив доповідь «Про стан армії та флоту». У ній він змалював райдужну картину: армія та флот у зразковому стані, депутати бурхливо аплодували генералу. Між тим, ця доповідь була неправдивою — військове становище країни ставало все загрозливішим на фоні все швидшої мілітаризації сусідньої, ворожої до Франції, Німецької імперії. До того ж, при Генеральному штабі було виявлено зраду: хтось брав секретні документи, а потім через деякий час повертав їх назад.

У вересні 1894 року французька контррозвідка напала на слід можливого зрадника. Агентом французького Генерального штабу, який працював сторожем у німецькому посольстві (у його обов'язки входило збирати все, що можна знайти у кошиках для сміття, попелу з камінів) були знайдені шматки бордеро, адресованого німецькому військовому аташе з переліком та описом п'яти важливих секретних записок французького Генштабу.

Бордеро

Почерк листа міг стати ключем до розгадки імені шпигуна. За фатальним збігом, почерк на бордеро виявився схожим з почерком капітана Альфреда Дрейфуса. Експерти-графологи детально вивчили почерк Дрейфуса та прийшли до різних висновків, багато хто вважав його невинним. Але керівникам Генштабу треба було чим-скоріш знайти шпигуна. Альфред Дрейфус, скромний та особливо непримітний при штабі, не мав впливових покровителів та знатних родичів, був ідеальною фігурою на цю роль. Його єврейське походження могло викликати ненависть націоналістів, тож на нього було зручно списати зловживання та загальні проблеми у французькій армії.

Процес 1894 року[ред.ред. код]

Слідство[ред.ред. код]

Вести справу Альфреда Дрейфуса доручили майору Паті де Кляму. Слідчий намагався довести провину Дрейфуса всіма можливими методами: змушував капітана писати в тюрмі то лівою, то правою руками, щоб досягти найбільшої схожості з почерком на бордеро. Щоб застати Дрейфуса зненацька, змусити його проговоритись, майор вривався у спеціально перед тим затемнену камеру в'язня і направляв на того яскраве світло. Але незважаючи на все, капітан Дрейфус, для якого арешт виявився повною несподіванкою, не збиваючись доводив свою невинуватість. Він відмовився визнати себе винним в обмін на м'яке покарання і відкинув пропозицію про самогубство. Навіть комендант в'язниці повірив у невинність Дрейфуса. Таким чином, слідство не мало жодних доказів провини капітана, єдиним свідченням «зради» було бордеро, але експерти продовжували сумніватися у причетності до його написання Дрейфуса.

Процес розжалування капітана Альфреда Дрейфуса

Але Дрейфус був потрібен як «цап-відбувайло» і тому з дозволу верхівки Генштабу відбувся витік інформації в пресу. Праві газети підняли справжній ґвалт про злочинця-зрадника, якого не знала історія, який передав Німеччині всі військові таємниці та плани Франції. Мільйони громадян, які тоді ще звикли довіряти газетам, не могли і допустити, що брехня таких масштабів так легко поширюється стількома виданнями. Суспільство сколихнулось, піднялась хвиля антисемітизму. Звинувачення у зраді Франції єврея Дрейфуса дозволило шовіністам накинутись на євреїв та зробити їх винуватцями усіх бід французів. Військовий міністр Мерсьє, якого підштовхували полковник Анті та майор Паті де Клям, рішуче виступив за передачу Дрейфуса до військового суду.

Суд[ред.ред. код]

Дрейфуса судили військовим судом при зачинених дверях. Так як у обвинувачення не було жодних вагомих доказів, представники Генштабу зіслались на військову таємницю — докази є, але їх не можна надати суду, щоб зберегти секретність. На винуватість Дрейфуса рішуче вказували начальник генштабу генерал Буадеффр, його помічник генерал Гонз, ті самі Паті де Клям, Анрі та інші. Але незважаючи на такий грубий натиск генералітету, судді завагались. Тоді з відома військового міністра, слідчий таємно від усіх передав у кімнату, де радились судді грубо сфабриковану фальшивку — записку, нібито написану німецьким послом комусь у Німеччину: «Цей негідник Д. стає надто вимогливим». Цей «доказ» переважив шальки терезів на користь обвинувачення. Суд визнав Дрейфуса винним і засудив до розжалування та довічного заслання на Чортів острів біля Французької Гвіани (який був прозваний «безкровною гільйотиною» через свій клімат). Ошелешений захисник Дрейфуса тоді заявив: «Засудження Дрейфуса — найбільший злочин нашого століття».

Розжалування[ред.ред. код]

Після винесення вироку відбулася принизлива церемонія публічного розжалування — на площі перед військами та натовпом. Під бій барабанів та звуки труб чотири каноніри з оголеними шашками вивели Дрейфуса, якого одягли у парадну форму та дали шашку. Останніми словами капітана Дрейфуса були: «Солдати, клянусь вам — я невинний! Хай живе Франція! Хай живе армія!» Після цього з Дрейфуса зірвали офіцерські нашивки, зламали шпагу та кинули уламки на землю.

У січні 1895 року Альфред Дрейфус був доставлений на Чортів острів.

Оскарження вироку[ред.ред. код]

Брошура Лазара: «Судова помилка»

Вже під час процесу в окремих виданнях висловлювалась думка про те, що провина Дрейфуса не доведена і він жертва судової помилки. В газеті «Matin» було надруковане факсиміле бордеро, яке у багатьох викликало сильні сумніви щодо причетності до нього Дрейфуса. В 1896 році з'явилась брошура Лазара: «Судова помилка» (фр. «Une erreur judiciaire»), в якій доводилась невинність Дрейфуса.

Але особливо сильно привернули суспільну увагу до справи результати повторного розслідування, проведеного у 1896 році новим начальником розвідувального бюро полковником Пікаром. Він вивчив деталі справи і прийшов до висновку: Дрейфус — не шпигун. Невдовзі його службі вдалося перехопити листівку німецького посольства адресовану офіцерові генштабу майору графу Шарлю Марі Фернану Естергазі. За ним було встановлене стеження, яке довело його зв'язок з іноземними розвідками. Як виявилось, істинний автор бордеро, Естергазі цінував лише гроші і здобував їх усіма способами — шахрайством, вимаганням, підставами і, зрештою, зрадою батьківщини. Він ненавидів та зневажав Францію. Як він сам писав в одному з своїх листів: «Я не вбив би і цуцика, але я з радістю розстріляв би сто тисяч французів». Полковник Пікар вказав генералу Гонзу на схожість почерку Естергазі та почерку з бордеро, запропонував заарештувати його, а Дрейфуса звільнити. Але такий сценарій не влаштовував військову верхівку — адже їй потрібно буде визнати свою провину у засудженні невинного Дрейфуса. Тому Пікара швидко відіслали із експедицією в Туніс.

Сенатор Шерер-Кестнер, якому Пікар розповів про своє розслідування, виступив у сенаті із інтерпеляцією, в якій вимагав перегляду справи Дрейфуса. Військовий міністр Більо (із нового кабінету Медіна) стверджував, що Дрейфус безсумнівно винний. До нього приєднався колишній міністр Мерсьє та вся партія генерального штабу на чолі з Буадеффром та Гонзом. Ця інтерпеляція не мала прямих результатів; міністр колоній Лебон навіть видав розпорядження про підвищення суворості до Дрейфуса.

Підвищення суспільного інтересу до справи[ред.ред. код]

Але чутки про те, що генштаб покриває злочинця розповсюджувались. Газета «Фігаро» помістила на своїх шпальтах фотографію бордеро. Тепер кожен, хто був знайомий з почерком Естергазі міг переконатися, що писав бордеро саме він. Брат Альфреда Дрейфуса, Матьє, розпочав карну справу проти Естергазі як проти шпигуна та зрадника, а сенатор Шерер-Кестнер, який тоді був віце-президентом сенату, зробив спеціальний запит до уряду.

Майор Естергазі, який спочатку злякався наслідків такого суспільного розголосу та можливості ув'язнення, швидко заспокоївся — перегляд справи був не в інтересах військових керівників. Так і сталося. Майор Естергазі постав перед судом, але був виправданий, незважаючи на очевидні факти. Демократичні кола Франції знову були принижені. Але не встигли Естергазі та його покровителі заспокоїтись, як до справи втрутився всесвітньо відомий французький письменник, кавалер ордену Почесного легіону — Еміль Золя.

Долучення до процесу Еміля Золя. «Я звинувачую»[ред.ред. код]

Стаття в газеті «Орор»

Золя слідкував за судовою тяганиною щодо справи Дрейфуса і після виправдання Естергазі, письменник не змовчав і написав статтю «Я звинувачую», яка була відкритим листом до президента Франції Фелікса Фора: «Пане президент! Яким брудом ліг на Ваше ім'я процес Дрейфуса! А виправдання Естергазі — нечуваний ляпас, нанесений істині та справедливості. Брудний слід цього ляпаса заплямовує обличчя Франції!» Письменник відкрито звинуватив владу та суд у свідомому звинуваченні безневинного. У своєму листі він попереджував: «Коли правду ховають у пітьмі підземелля, вона набирає там таку нездоланну силу, що в один прекрасний день відбувається вибух, який руйнує все».

За образу влади, Золя був притягнутий до суду. Але до процесу долучились французькі інтелектуали, друзі Золя: вождь соціалістів Жан Жорес, письменник Анатоль Франс, митці та політичні діячі. Але влада не гаяла часу — спеціально найняті люди у залі суду влаштовували овації противникам Дрейфуса та Золя, кричали під час промов захисників, заглушаючи їхні промови. Письменник перетворив своє місце на лаві підсудних на трибуну для захисту Альфреда Дрейфуса. У своєму останньому слові він промовив: «… Дрейфус невинний, клянусь вам у цьому! Клянусь моєю сорокарічною письменницькою працею, клянусь моєю честю, моїм добрим ім'ям! Якщо Дрейфус винний, хай загинуть всі мої книги! Ні, він ні чому не винний, він страждає без усякої вини…»

Суд виніс вирок Золя — рік ув'язнення та штраф у 3000 франків. Письменника позбавили ордену Почесного легіону. В знак протесту проти цього, від свого ордену відмовився і Анатоль Франс. Золя, який не хотів миритися із несправедливістю, втік до Англії. Він зміг повернутися до Франції лише після самогубства полковника Анрі та втечі майора Естергазі, двох головних фігур справи Дрейфуса в червні 1899 року.

Лист Золя сколихнув Францію та всю Європу. З цього моменту справа Дрейфуса набула загальносуспільного значення не тільки у Франції, а й у всьому світі.

Суспільна криза[ред.ред. код]

Карикатура Каран д'Аша «Сімейна вечеря», 14 лютого 1898. Зверху: «І, головне, давайте не говорити про справу Дрейфуса!» Знизу: «Вони про неї поговорили…»

Нестабільність політичного життя Франції останніх років переросла в політичну кризу. Доля капітана французької армії стала втіленням політичної проблеми. Про неї почали говорити в уряді, палаті депутатів, вона була в усіх на вустах. Країною прокотилася хвиля єврейських погромів. Праві політичні партії намагалися не допустити проведення в країні політичних реформ. Монархісти мріяли відновити старі порядки та готували заколот проти республіки. Країна розділилася на два табори — дрейфусарів (прихильників його виправдання) та антидрейфусарів (прихильників його засудження). Зіткнулись немовби дві Франції — реакційна, шовіністична, мілітаристська та ліберальна, соціалістична, прогресивна.

Перегляд справи[ред.ред. код]

У серпні 1898 року, не витримавши нервової напруги, втік закордон Естергазі, підтвердивши своїм вчинком свою провину. В лютому 1899 року, використавши смерть президента Фора, в день його поховання, монархісти та націоналісти невдало спробували повалити діючу у Франції політичну владу. Після цих подій шальки терезів хитнулись у бік дрейфусарів. Новий уряд очолив член партії поміркованих республіканців, впливовий адвокат, блискучий оратор Вальдек-Руссо. Справа Дрейфуса була направлена на перегляд. В серпні були заарештовані найодіозніші антидрейфусари, учасники лютневого заколоту. Альфред Дрейфус, якого привезли з Чортового острову, постав перед новим військовим судом у місті Ренні. Але шовіністи не збиралися здаватися. Антидрейфусари створили для суду нестерпні умови. Під час процесу підісланий бандит поранив захисника Дрейфуса та Золя — адвоката Лаборі. Реакціонери не могли допустити виправдання Дрейфуса, суд знову не осмілився їм заперечити. Дрейфуса знову визнали винним, але, як зазначалося в вироці, через пом'якшуючі обставини засудили до розжалування та 10 років заслання.

Повторне засудження Дрейфуса показало усьому світу реакційність вищого генералітету та продажність військового суду. У справу мусив втрутитись недавно вибраний президент Франції Еміль Лубе, який помилував Дрейфуса під приводом поганого здоров'я. Повністю Альфред Дрейфус був реабілітований лише в липні 1906 року. Помер у 1935 році.

Посилання[ред.ред. код]