Ференц II Ракоці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ференц II Ракоці
II. Rákóczi Ferenc Mányoki.jpg
Інші імена Ференш, Фрауреш
Народився 27 березня 1676(1676-03-27)
Борші (тепер Словаччина)
Помер 8 квітня 1735(1735-04-08) (59 років)
Нікомедія, Османська імперія
Національність угорець
Проживання Трансільванія, Валахія
Діяльність політик, військовий очільник
Титул 90-й князь Трансильванії, граф Валахський
Вага 77
Зріст 178
Попередник Імре Текелі
Партія куруци
Конфесія кальвінізм
Батько Ференц I Ракоці
Матір Ілона Зріні
Рід Ракоці
Діти Леопольд Лайош Дьєрдь,Йожеф Ракоці, Дьєрдь Ракоці, Кароліна Ракоці

Фе́ренц II Ра́коці (угор. II. Rákóczi Ferenc) (27 березня 16768 квітня 1735) — князь Трансільванії (Семигороддя), керівник антигабсбурзької національно-визвольної війни угорського народу 17031711.Останній старший представник династії Ракоці.

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство та юність[ред.ред. код]

Ференц II Ракоці народився в селі Борша (тепер Кошицький край, Словаччина) в родині спадкоємного правителя Трансільванії Ференца I Ракоці та Ілони Зріні, племінниці Міклоша Зріні. Онук трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці і хорватського бана Петра Зріні. Батько Ференца II помер, коли той був ще немовлям, тому австрійська імператорська рада при Леопольді I домоглася передбаченого заповітом Ференца I Ракоці надання собі прав на опіку над малолітнім спадкоємцем трансільванського престолу, щоб усунути потенційний оплот опору встановлення влади династії Австрійських Габсбургів над Угорщиною. Тим не менш, Ілона Зріні зберегла за собою опіку над сином за умови верховної опіки з боку Леопольда I.

Дитинство Ференца Ракоці пройшло в замках Мункачі, Шарошпатак і Регеца, однак після смерті бабусі Софії Баторі з 1680 року родина Ракоці остаточно осіла в Мукачівському замку, який пізніше стане оплотом повстанців на чолі з ним і до якого Ракоці мав особливо теплі почуття протягом усього життя. Виховувався юний нащадок трансільванських правителів в єзуїтських школах.

Ракоці і повстання Текелі[ред.ред. код]

Другий чоловік Ілони Зріні, «король куруців» Імре Текелі, не втручався у виховання її дітей, займаючись переважно боротьбою за збереження суверенітету Трансільванії. Однак розгром турків під Віднем у 1683 році посилив недовіру Османської імперії до трансільванського князя, і Текелі навіть був готовий відправити прийомного сина в якості заручника в Стамбул, проте Ілона Зріні перешкодила такому рішенню. У 1686-1689 роках Ференц Ракоці перебував з матір'ю в Мукачеві, яке знаходилось в облозі австрійськими військами. Хоча спочатку Ілоні Зріні вдавалося стійко обороняти замок, але до 1689 сили його захисників вичерпалися, і після капітуляції вона з дітьми була відправлена ​​до Відня, який вони могли покинути тільки з дозволу імператора. Після підписання Карловицького мирного договору 26 січня 1699 Текелі та Зріні були вислані з країни, а сам юний Ракоці залишився біля імператора. З 1692 Ракоці став ішпаном (управляючим) Шароського комітату. У цей час залишки підтримували Текелі селян підняли нове повстання і навіть заволоділи фортецями Токаю, Патака і Уйгея. Тим не менше, сам ішпани не схвалив неорганізованості стихійного селянського руху і був змушений поспішно виїхати до Відня, щоб спростувати сумніви в його лояльності до імператорського двору. Тим не менш, насправді, Ракоці прийшов до висновку про необхідність відновлення суверенітету скасованого в 1526 році незалежного Угорського королівства і став подумувати про організацію збройного виступу проти Габсбургів. З цією метою він заручився повною підтримкою третього за розмірами своїх земельних володінь феодала країни, утвореного землевласника Міклоша Берчені, чиї наділи межували з землями Ракоці і включали місто Ужгород (Унгвар).

Національно-визвольна війна[ред.ред. код]

Напередодні Війни за іспанську спадщину в 1697 році Ференц Ракоці вже був серед учасників антиавстрійского змови, підтримуючи контакти з французьким королем Людовіком XIV, який готувався до військового конфлікту з Австрією. Після розкриття змови завдяки перехопленню листування між Ракоці та французами австрійським шпигуном молодий угорський аристократ 18 квітня 1700 був ув'язнений австрійською владою у фортеці Вінер-Нойштадт (Бечуйхей) неподалік Відня. Ракоці загрожувала неминуча смерть, однак в 1701 році йому вдалося втекти до Польщі, де він зустрівся з Берчені та представниками Франції. У 1703 році більшість австрійських військ було відведено з Угорщини та Трансільванії для участі у Війні за іспанську спадщину, і в околицях Мукачева була зібрана нова армія повстанців-куруців, набрана переважно з угорських та русинських селян Закарпаття. Повстанці вимагали ліквідації феодального та іноземного гніту. Вони звернулися за допомогою до Ференца II Ракоці, і на цей раз він погодився очолити селянське повстання, так як була сприятливою ​​зовнішньополітична ситуація. Визнавши слушну нагоду для початку боротьби за свободу, Ференц II Ракоці повернувся в північно-східну Угорщину, де 7 червня 1703 закликав до повстання проти правління Габсбургів. У мінімальні терміни Ференцу II Ракоці вдалося створити регулярну армію, засновану на базі сил повсталих проти своїх панів селян (практично вся угорська знать відмовилась підтримати Ракоці). 15 червня 1703 у Лавочне до сил повстанців приєднався трьохтисячний загін Томаша Есе, а незабаром їх сили поповнилися 600 добірними польськими найманцями під командуванням Берчені. До нього приєднувалися значні сили селян, і до вересня 1703 вся Угорщина до Дунаю була звільнена від австрійців. На звільнених територіях Ракоці сприяв розвитку економічного життя, особливо ремесла і торгівлі. Однак у 1704 році біля баварського міста Хехштедте (Гохшедте) австрійцям та англійцям вдалося перемогти сили французів і баварців, що дозволило кинути проти повстанців нові сили австрійських лабанців. Незважаючи на викликане цією подією скорочення французької фінансової допомоги, до липня 1704 підтримка русинського та румунського населення дозволила борцям за незалежність Угорщини звільнити від габсбурзьких військ всю Трансільванію, а до грудня 1705 — весь Задунайський край. Більш того, під впливом військових успіхів повстанців до них долучилася значна частина дворянства, що не розділяли соціальних вимог куруців, але також була незадоволеною знаходженням на угорському престолі чужинця. За підтримки знаті в 1704 році Ракоці був обраний князем відновленого князівства Трансільванія. У вересні 1705 року засідання Національних зборів в ноградскому містечку Сечень відмовилося затвердити імператора Йосифа I угорським королем, проголосивши замість цього створення конфедерації на чолі з Ференцом II Ракоці для відновлення незалежності країни. Одночасно створювався і новий державний апарат для відновленого Угорської держави: були створені органи виконавчої влади — Сенат та Економічна рада, — а також регулярна армія Угорщини. 13 червня 1707 Державні збори в Оноді затвердили запропонований Ференцом Ракоці закон про детронізацію Габсбургів з угорського престолу. Так як Франція була не в змозі надавати систематичну допомогу повстанцям, в дипломатичному арсеналі Ференца Ракоці залишалося лише одне дружньо налаштоване по відношенню до угорського національно-визвольного руху держава — Росія. У вересні 1707 року представниками Ракоці був підписаний таємний договір з послами Петра I Великого, і країни обмінялися послами. Однак військово-політичний союз між Угорщиною та Росією залишився не реалізованим на практиці: вторгнення Карла XII на територію Речі Посполитої та Російської держави скувало всі сили Петра I на полях боїв Північної війни.

Кінець війни та капітуляція[ред.ред. код]

II Rakoczi Ferenc Siofok 2.jpg
II Rakoczi Ferenc Siofok 1.jpg
Перше видання книги спогадів Ференца II Ракоці (1739)

Крім усього іншого, після 1707 ослабла і внутрішня база куруців: незважаючи на прийняття Національними зборами в грудні 1708 року закону про звільнення від кріпосної залежності учасників визвольної війни, селянство дещо знизило свою активність в боротьбі за незалежність руху. 3 серпня 1708 в битві біля словацького міста Тренчин Ференц II Ракоці був серйозно поранений при падінні з коня. Вважаючи, що їх керівник мертвий, куруци почали тікати. Ця серйозна поразка, а також перемога лабанців в січні 1710 року біля Ромханя змусили Ракоці відводити свої сили на північний схід, до Сатмара та Мукачева, де він користувався найбільшою підтримкою.

Не довіряючи запевненням посла імператора Яноша Пальфі в амністії, Ференц II Ракоці 21 лютого 1711 покинув країну і попрямував до Польщі (незадовго до цього після зречення Августа II Фрідріха він висував свою кандидатуру на польський престол), прагнучи домогтися допомоги від Росії і Франції і доручивши верховне головнокомандування угорськими військами барону Шандору Карої. Однак дворянство схилялося до компромісу і миру з Габсбургами, відповідно, сам головнокомандувач повстанською армією барон Шандор Карої без згоди керівника угорського національно-визвольного руху вступив у таємні переговори з командувачем австрійськими військами графом Пальфі, що закінчилося зрадницькою мирною угодою, укладеною 30 квітня 1711 в Сатмарі (нині — Сату-Маре в Румунії). Через два дні, 1 травня 1711 основні сили куруців в кількості 12 000 чоловік капітулювали на Надьмайтеньскому полі біля ​​Сатмара. Незважаючи на офіційну капітуляцію, мужні захисники останньої фортеці, що перебувала під контролем куруців — Мукачівського замку на Закарпатті — оборонялися аж до своєї здачі габсбурзьким військам 22 червня 1711.

Еміграція та смерть[ред.ред. код]

До листопада 1712 Ференц Ракоці переховувався в Данцігу під ім'ям графа Шарош. Деякий час жив у Московській державі, надіючись на військову підтримку Петра I. Потім виїхав в Англію, але не був допущений королевою в країну. З 1712 перебував у Франції, а в 1717 переїхав до Стамбулу. Сподівався з допомогою Туреччини відновити свою владу в Трансільванії, але після укладення австрійсько-турецького договору це стало нереальним. Перекладачем Ракоці в Туреччині був Ібрахім Мутеферріка — мусульманин угорського походження, першодрукар ісламського світ. Написав «Мемуари про угорську війну» . Помер у місті Родосто (тепер Текірдаг, Туреччина). 29 жовтня 1906 прах Ракоці Ференца ІІ було перенесено на батьківщину (м. Кошице, Словаччина, і похований у крипті собору Святої Єлизавети.

Сім'я[ред.ред. код]

Ференц Ракоці одружився в вересні з 1694 року в Кельні з князівною Кароліною Амалією Гесенською-Рейнфальс(* 8 березня 1679 у Ванфріді; † 18 лютого 1722 в Парижі), донькою князя Карла Гесенського і його другої дружини Александрини Юліанни графині Лейнінген-Дагсбург. В подружжя народилося четверо дітей:

  • Леопольд Людвиг Юрій (Леопольд Лайош Дьєрдь) (1696—1700);
  • Йосиф (Йожеф) (1700—1738);
  • Юрій (Дьєрдь) (1701—1752);
  • Кароліна (1706—1706).

Після смерті дружини в 1722 році Ференц більше не одружувався. Рід Ракоці вигас зі смертю сина Юрія в 1752 році.

Вшанування в Україні[ред.ред. код]

Вшановуючи пам'ять Ференца ІІ Ракоці в Україні встановлено йому два пам'ятники:

  • на території замку Паланок в Мукачеві
  • в селі Яноші на Берегівщині.

Його ім'ям названо Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ в Берегово.

Література[ред.ред. код]

  • Mémoires pour servir à l’histoire des révolutions de Hongrie, La Haye (den Haag) 1738
  • Mémoires sur la guerre de Hongrie depuis 1703 jusqu’à sa fin, Den Haag 1739 (viele ungarische Auflagen, z. B. Archivum Rakoczianum Band 3, Teil 1, Budapest 1978)
  • Confessio peccatoris (lateinische Autobiographie), 1876, auch als Bd.5,6 in Abbé Brenner: Histoire des révolutions de Hongrie où l'on donne une idée juste de son légitime gouvernement, La Haye 1739
  • Testament politique et morale du prince Racoczi, 1751 (umstritten)
  • Rakoczi's politischer Schriftwechsel und die Akten seines Hochverratsprozesses wurden herausgegeben von Thaly, Lukinich in 12 Bde. im Archivum Rakoczianum 1873/1935
  • Ein Teil der außenpolitischen Korrespondenz wurde von J.Fiedler herausgegeben: Zur Geschichte Franz Rakoczis und seiner Verbindungen mit dem Auslande, Wien 1855/58 (Fontes rerum austriacarum, II.Abt., Bd.9, Bd.17)
  • Köpeczi Béla – R. Várkonyi Ágnes: II. Rákóczi Ferenc. 2. átdolg., bőv. kiad. Bp., 1976. Gondolat. (ISBN 963-280-371-X); 3. jav. kiad. Bp., 2004. Osiris Kiadó. (ISBN 963-389-508-1) Ez utóbbi kritikája: Bánkúti Imre: Észrevételek II. Rákóczi Ferenc régi-új biográfiájához. Századok, 139. évf. (2005) 1285–1299. old.
  • Rákóczi tükör. Naplók, jelentések, emlékiratok a Rákóczi-szabadságharcról. A kötet[ek] anyagát felkutatta, válogatta, szerkesztette, az előszót és a naplórészleteket bevezető kistanulmányokat írta: Köpeczi Béla – R. Várkonyi Ágnes. A jegyzeteket írta és a mutatókat összeállította Bánkúti Imre. I–II. köt. Bp., 1973. (Magyar Századok.) Szépirodalmi.; 2. kiad.: Bp., 2004. (Millenniumi Magyar Történelem. Források.) Osiris. (ISBN 963-389-573-1 Ö)
  • Padányi Viktor: Rákóczi 1711–1961. Tanulmány. A Nagymagyarországért Mozgalom kiadása Melbourne 1961, változatlan újranyomás: Tájékozódó 1–4, 2001. december (HU-ISSN 1418-1258)
  • II. Rákóczi Ferenc élete és törökországi emigrációja. (Szerzők: Balla Antal, Dávid Géza, Fodor Pál, Köpeczi Béla, Nagy Ferenc, Somogyi Gréta, Tasnádi Edit, Tóth Csaba, Tóth Ferenc) Kétnyelvű kötet, magyar és török nyelven. A Magyar–Török Baráti Társaság kiadása, Budapest, 2005. 173 o., ISBN 963-218-279-0
  • Takáts László: A Rákóczi-szabadságharc egészségügye. R. Várkonyi Ágnes előszavával. Sajtó alá rend.: Gazda István. Piliscsaba - Budapest, 2003. Magyar Tudománytörténeti Intézet - SOMKL.

Посилання[ред.ред. код]