Перейти до вмісту

Єнісейські киргизи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Єнісейські киргизи
РегіонSouth Siberiad
Монголія Редагувати інформацію у Вікіданих
Кількістьтрансформувався в інші народи
Близькі докиргизи
алтайці
тувинці
хакаси
Мовакиргизька мова
РелігіяТенгріанство
Прикраси єнісейських киргизів

Єнісейські киргизи (стародавні киргизи, кит. 黠戛斯) — стародавній тюркський народ, що проживав в районі Саяно-Алтаю; споріднений зі стародавніми дінлінами і пращур сучасних киргизів, алтайців, тувинців і хакасів.

Історія

[ред. | ред. код]

Китайське джерело ІХ століття дає опис стародавніх киргизів як європеоїдів: «вони високого зросту, з рудим волоссям, з рум'яним обличчям та блакитними очима. Чорне волосся вважалося поганою ознакою»[1]. У IX ст. утворили Киргизький каганат, що проіснував лише 80 років.

Порівняно із сучасним розселенням хакасів, єнісейські киргизи у XVII столітті займали територію, що поширювалася далі на схід та північ.

У XVII столітті єнісейські киргизи входили до складу Джунгарського ханства. У 1703 році джунгарський хан переселив єнісейських киргизів до Джунгарії. Ті з них, хто залишився у Красноярській котловині або повернувся до неї, склали основу хакаського народу. Переселенці ж були знову переселені Китайською імперією до Маньчжурії, де вони зараз відомі під назвою фуюйські киргизи.

Єнісейські киргизи в давній період

[ред. | ред. код]

Єнісейські киргизи були носіями археологічної культури Чаатас[ru] [2]. Існують припущення про можливий зв'язок Таштицької культури та динлінів[en] з етногенезом єнісейських киргизів.

Першою згадкою про єнісейських киргизів є запис в «Історичних записках» Сима Цяня через підпорядкуванням їх хунну (201 рік до Р. Х) [3], — китайці говорили про державу Цзянькунь(інші мови) (або Цзюйу 居勿, Цзегу 結骨) населення якого вважали змішаним із динлінами. За легендою, правили єнисейськими киргизами нащадки хуннського чжуки-князя, китайського полководця Лі Ліна[en] (李陵).

Китайські джерела періоду Тан описують єнісейських киргизів як рослих, з рудим волоссям, білим обличчям і зеленими або блакитними очима [4][5] Подібний опис дається в тибетських та арабо-перських джерелах. Однак не всі єнісейські киргизи були світловолосими та світлоокими. Китайські джерела цього ж періоду говорять про наявність меншою мірою темноволосих і темнооких. З цього приводу цікаво висловився американський тюрколог Майкл Дромпп[6]:

Через зовнішність єнісейських киргизів, певна кількість дослідників були схильні бачити в ранніх киргизах нетюркський, або, принаймні, етнічно змішаний народ зі значним нетюркським компонентом. Багато вчених підтримали цю ідею, після виявлення слів, які вони вважають нетюркськими (особливо самодійськими), серед киргизьких слів, збережених у китайських джерелах. Проте слід зазначити, що зв'язок між мовою та расою значною мірою непереконливий. Фізична зовнішність киргизів не може вважатися показником того, що вони не були тюрками, так само як і лексичний вигляд небагатьох, можливо, не тюркських слів, чия присутність може бути пояснена звичайною практикою лінгвістичних запозичень. Киргизькі написи Єнісея (VIII століття по Р Х. і пізніше) насправді написані повністю тюркською мовою, і китайські танські джерела ясно говорять, що письмова та усна мова киргизів на той час була ідентичною такій у тюркомовних уйгурів. Більшість киргизьких слів, збережених у китайських джерелах, насправді тюркські. Немає причин припускати нетюркське походження киргизів.

Існує думка, згідно з якою дінліни [7] і давні киргизи мали тісні етнічні зв'язки з монголами [8]. На думку М. Я. Бічуріна, древні киргизи мали змішане тюрко-монгольське походження [9]: «На південних межах Єнісейської губернії, де знаходилася столиця хягасів, і нині корінні жителі суть тюркомонголи» [7]. «Хягас за первісним своїм складом має бути держава Монголо-тюркська і складається з двох народів: тюрків і монголів» [7] [10] [11][12].. Це твердження вступає в конфлікт з низкою протиріч, таких як: згадки про європеоїдну зовнішність єнісейських киргизів [4] [13], тюркську мову орхоно-єнісейських написів [14] [15] (з окремими монгольськими лексичними елементами) [16] єнісейських киргизів до гаплогрупи R1a, нехарактерної монгольським племенам [17].

До складу єнісейських киргизів крім тюркомовних та монголомовних груп [18] влилися індо-іранські [19], угорські, самодійські [20] та кетські елементи [21].

Єнісейські киргизи в середні віки

[ред. | ред. код]

У V—VIII століттях єнісейські киргизи були під орудою жужанів, Тюркського каганату, Уйгурського каганату. За уйгурів єнісейських киргизів було досить багато: понад 100 тис. родин і 80 тис. воїнів. Від земель єнісейських киргизів до ставки Уйгурського кагану було 3000 лі чи 40 днів шляху на верблюдах.

Розгром уйгурів та розквіт єнісейських киргизів

[ред. | ред. код]

У першій половині VII століття єнісейські киргизи потрапили в залежність від сюеяньто[en], і уйгури поставили до них намісника (кит.: 頡利發) для нагляду. Втім, збереглася влада царя та його трьох радників: цисибея (кит.: 訖悉輩), цзюшабобея (кит.: 居沙波輩), амібея (кит.: 阿米輩).

У 648 році сюеяньто були розгромлені імперією Тан, і багато уйгур перейшли в танське підданство. Єнісейські киргизи вирішили відправити послів до імператора. До двору приїхав старійшина Силіфа Шибоку Ачжань (кит.: 俟利發失缽屈阿棧). На бенкеті він попросив імператора зробити його своїм васалом. Імператор велів прийняти землі цього старійшини під назвою губернаторства цзянькунь (кит.: 堅昆府), старійшина здобув військове звання цзо туньвэй да цзянцзюнь ((кит.: 左屯衛大將軍, ранг незрозумілий), призначений головою округу (кит.: 都督, дуду) і підпорядкований намісництву (кит.: 燕然都護).

З 650 по 683 роки відправили 2 посольства до Китаю.

У 707—710 роках надіслали подарунки імператору Тан Чжун-цзуну, і він згадав, що виділяє єнісейських киргизів зі своїх васалів через близькість походження[22].

З 712 по 756 роки, за імператора династії Тан Сюань-цзуне, чотири рази надсилали подарунки.

758 року уйгури Моян-чура завоювали єнісейських киргизів. Ймовірно, єнісейські киргизи розділилися на кілька князівств. Були налагоджені зв'язки з арабами-даші (від яких приходили каравани з візерунчастими тканинами), Тибетською імперією, а також з карлуками, яких використовували як провідників на караванних шляхах. Ажо здобув від тюрків титул пігадуньцзецзинь (кит.: 毗伽頓頡斤, піга=більге=мудрий)

У 840 році вони розгромили Уйгурський каганат і утворили Киргизький каганат, що понад 80 років був головною силою в Центральній Азії. Приблизно в 818 році Ажо оголосив себе каганом, свою матір (вона була з тюргешів) — ханшей-вдовою (可敦), дружину (вона була дочкою Тибетського генерала) — ханшей. Уйгури відправили армію на чолі з міністром, але не змогли перемогти. Війна тривала 20 років, і уйгури не досягли успіхів. Ажо повірив у швидку перемогу. У уйгур трапилося міжцарство, і старійшина Цзюйлу Мохе (кит.: 句錄莫賀) привів армію єнисейських киргизів до столиці уйгурів — Хара-Балгас. Місто було спалено, посеред попелища Ажо поставив свій золотий намет. Серед трофеїв що до нього потрапили Тайхе (кит.: 太和公主), китайська царівна та вдова чотирьох каганів. Каган переніс ставку в гори Лаошань і відправив китайську царівну з ескортом у Тан, але шляхом його атакував уйгурський Уге-каган і забрав царівну. Каган відправив Чжуу Хе Су (кит.: 註吾合素) до імператора, щоб розповісти про те, що сталося.

841 року до імператора династії Тан У-цзуна прибув посол єнісейських киргизів. Імператор дуже привітно прийняв його, поставив його вище за посла з держави Бохай (кит.: 渤海). Розпорядник (кит.: 卿) Чжао Фан (кит.: 趙蕃) вирушив до кагану з візитом у відповідь. Також імператор наказав міністрам та чиновникам з «Ритуального наказу» (кит.: 鴻臚寺) опитати послів і скласти опис країни єнісейських киргизів. Міністр Де Юй (кит.: 德裕) запропонував скласти родовід Ажо і написати його портрет.

Ажо став переслідувати Уге-хана, що сховався у племені хейчезці («чорнобричників»), і попросив у Тан підтримки. Але імперія на той час перебувала в занепаді і трималася тільки через знищення уйгур і розпаду Тибету. Імператор наказав нагородити Ажо титулом Цзун Інсюн'у Ченмін кехань (кит.: 宗英雄武誠明可汗), але в 846 році Тан У-цзун помер, не встигнувши відправити послів, і новий імператор Тан Сюань-цзун не поспішав. На спільній раді вищих чинів вирішили, що титули давали уйгурам, коли вони були сильні, і якщо нагороджувати і єнісейських киргизів, то вони пишатимуться і стануть небезпечними. Імператор відкликав грамоту.

У 847 році єнісейські киргизи здійснили великий похід на Амур проти уйгурів, що бігли туди, в кількості до 500 осіб [23] і племені шивей, що дав їм прихисток, в поході брало участь 70 тисяч вершників на чолі з міністром Або [24].

847 року каган помер. Імператор дав новому кагану титул Ін'у Чен Мін кехань (кит.: 英武誠明可汗).

У 860—874 роках єнісейські киргизи тричі надсилали послів до імперії Тан. Після історики не вели записів.

Згодом каганат розпався на кілька князівств.

Єнісейські киргизи при монголах

[ред. | ред. код]

У 1206 році було створено монгольське ханство на чолі з Темучином, що здобув титул Чингісхан. На курултаї всіх монгольських князів було ухвалено рішення про підкорення «лісових народів[ru]». Це завдання Чингісхан довірив своєму старшому синові Джучі. У 1207 році Джучі та Субедей вирушили в похід, де їм вдалося підкорити ойратів, урасутів[ru], теленгутів[ru], баргутів[en] і куштемі (киштими киргизів). Підступивши до кордону єнісейських киргизів Джучі та Субедей зустріли тумен-киргизів. Беки киргизів вирішили добровільно підкоритися. Багато лісових племен, що були данниками киргизів, таким чином теж підкорялися Чингісхану. Джучі взяв із собою всіх беків, темників і тисячників підкорених ним народів у тому числі й киргизьких, а потім рушив назад у ставку батька, щоб вони «виявили знаки покори» новому кагану.

«Вони висловили покірність і били пану чолом білими кречетами-шинхот, білими ж меринами та білими ж соболями.» [25]

Рашид ад-Дін:

«У році толай, що є роком зайця, що відповідає місяцям 603 [1206/1207], Чингісхан послав гінцями до цих двох государів Алтана і Букра і закликав [їх] до підкорення. Ті послали назад разом з ними трьох своїх емірів, яких звали: Урут-Утуджу, Елік-Тімур і Аткірак, з білим соколом, як вираз пошани від молодшого старшого, і підкорилися [йому]». [26]

Киргизи мали платити «податок кров'ю» — обов'язок постачати воїнів до монгольських військ.

Повстання єнісейських киргизів

[ред. | ред. код]

В 1217 в Сибіру повстали тумети[en] [27], в цей момент головні сили монголів знаходилися на території імперії Цзінь. Чингісхан наказав своєму довіреному полководцю Борахул[en]-нойону придушити повстання та встановити контроль над територією. Борагул-нойон зазнав поразки та загинув. Дізнавшись про це, Чингісхан негайно відправив туди іншого полководця на ім'я Дорбо Докшин-нойона. Прибувши на місце Дорбо Докшин-нойон вирішив ударити в тил противнику через гори. Він завдав раптового удару по противнику, коли тумати святкували перемогу над Борагул-нойоном. Після перемоги монголів, полонених туматів зробили рабами сім'ї Борагул-нойона.

У 1218 повстали тумати і байлуки. Чингісхан наказав єнісейським киргизам придушити повстання їхніх сусідів. Єнісейські киргизи відмовилися і самі повстали. На чолі повстання киргизів став Курлун. Чингісхан, розуміючи небезпеку стихійних повстань на Саяно-Алтаї, наказав своєму старшому синові Джучі негайно йти на Саяно-Алтай для придушення місцевого населення. Джучі, який пройшов льодом річок, вторгся до Тиви та підкорив киргизів, вогнем і мечем встановив порядок на Саяно-Алтаї. Ставлення до монголів стало ще гіршим. Кількість монгольських гарнізонів на Саяно-Алтаї побільшало.

Повстання єнісейських киргизів були ще в 1261, 1272, 1293 [28] [29].

Єнісейські киргизи у складі імперії Юань

[ред. | ред. код]

Після смерті кагана Мунке в 1260 почалася міжусобна війна між братами Ариг-Бугою і Хубілаєм. Після оголошення Ариг-Буги ханом, Хубілай послав проти нього військо та Ариг-Буга зазнав поразки. Ариг-Буга вирушив у область єнісейських киргизів на Саяно-Алтаї, щоб там зібрати нове військо. Після низки поразок Ариг-Буга здався і визнав владу Хубілая, землі Саяно-Алтаю та Монголії увійшли до складу імперії Юань.

У 1273 єнісейські киргизи повстали проти тиску імперії Юань і підтримали Хайду, що боровся за ханський престол в Монголії на Саяно-Алтаї . У 1292 році імперія Юань послала у бік Саяно-Алтаю армію з метою придушення повстання. Хайду теж послав військо у бік Саяно-Алтаю, але зазнав поразки. Петров висував гіпотезу, що деяка частина киргизів могла приєднатися до Хайду і піти за ним у його улус [30]. Саяно-Алтай увійшов до складу імперії Юань і був розділений на кілька адміністративних частин. Єнісейські киргизи були розчленовані на кілька груп. Частина залишилася на колишніх територіях Єнісею та Алтаю, а інші були відправлені до Монголії, Маньчжурії та Китаю [28].

Пізня історія та проблема спорідненості із сучасними народами

[ред. | ред. код]
Докладніше: Хонгорай

Оскільки самі єнісейські киргизи, попри велику кількість публікацій, досліджені недостатньо, питання про їхні родинні зв'язки з іншими давніми та особливо сучасними народами залишається відкритим. До гіпотетичних нащадків єнісейських киргизів відносять хакасів [31]. Проте існують інші дані. Так, відомий фахівець з історії Сибіру С. В. Бахрушин, описуючи «Киргизьку земельку» на Єнісеї, в 1955 писав: попри назву, киргизи становили лише малу частину її населення [32]. Пізніші дослідження підтверджують, що під термінами «єнісейські киргизи» і «киргизькі землі» можна помилково мати на увазі киргизів, хоча насправді йдеться про киргизькі киштими XVII століття, що зіграли значно визначну роль у формуванні хакаського етносу [33].

XVII-XVIII століття

[ред. | ред. код]

Так чи інакше, на початку XVII століття, тобто до приходу росіян (створення мережі острогів Кетського[ru], Мелеського, Томського, далі Ачинського і Кузнецького, а потім і Красноярського[ru]), іменовані киргизами люди проживали в Південному Сибіру (здебільшого на території сучасної Хакасії та на північ, біля джерел річки Чулим), в так званій Киргизькій землиці (Мінусінська улоговина). Тут вони мали конфедерацію, союз войовничих племен з чотирьох князівств-улусів, у складі:

Єнісейські киргизи, залишаючись останніми і непримиренними союзниками імперії хана Кучума, до свого виходу до Іссик-Кулю намагалися активно воювати проти російських фортець, ініціюючи (або, найчастіше, примушуючи) включення в цю війну малих сибірських народів, у тому числі були спроби із західними та східними монголами-ойратами та киштимами. Близько ста років «турбували» російські міста в Південному Сибіру, ​​які, втім, готувалися до протистояння аж ніяк не із залишками киргизьких ординців, а з впливом Китайської імперії, формуючи фронтир проти войовничих та впливових джунгарських племен на території сучасної Західної Монголії. Відомо про безрезультатні неодноразові спроби єнісейських киргизів у XVII столітті знищити Томський острог у XVII столітті та похід 1679 року киргизького князя Іренека на Красноярський острог. Цей острог на Єнісеї, як передовий форпост томської лінії острогів, був заснований в 1628 саме для захисту від набігів єнісейських киргизів і для протистояння джунгарам, які намагалися взяти під свій контроль землі на північ від сучасної Тиви.

Єнісейські киргизи, не вступивши в союз з Російською державою, відмовившись виплачувати данину джунгарським воєначальникам, а також не знайшовши жодної підтримки від симпатизуючих росіянам сибірських татар, чулимців тощо, виявилися народом-ізгоєм. У результаті залишки народу через Ойратію пішли до тянь-шаньських киргизів на береги озера Іссик-Куль. Існує також версія, що частина з них, при проході через двоєданську (оплата ясаку і російським воєводам, і джунгарським ханам) Ойратію, частина племені, чисельністю приблизно 3 тис. осіб, пішла в Джунгарію в 1703 році .

Фуюйські киргизи

[ред. | ред. код]

Після розгрому Джунгарії Імперією Цін в 1757—1758 роках. Уцілілі єнісейські киргизи були депортовані до Маньчжурії, у нинішній повіт Фуюй провінції Хейлунцзян КНР. Нині їх називають фуюйськими киргизами[en]. Чисельність фуюйських киргизів на 1997 р. становила близько 1200 осіб.

Згідно з повідомленням Гандули Салк та Мамбета Турду, перші наукові відомості про фуюйських киргизів були записані в період японської окупації території Маньчжурії (1931—1945). У 1943 японська команда, що складається з трьох осіб: Тяньсунь (кит.: Tiansun) — медичний лікар, Хе Хан'їн (кит.: He Hangying) і У Тяньхао (кит.: Wu Tianhao) від Далянської бібліотеки, відвідали Фуюй та Вуцзяцзи під час вивчення монгольського населення на окупованій території. Протягом липня 1944 року японський вчений Масато Сухара (яп. 栖原正人) відвідував Вуцзяцзи з метою вивчення фуюйських киргизів. Він процитував роботу колишніх дослідників і ввів у науковий обіг невелику кількість первинної інформації щодо фуюйських киргизів у своїй статті «Поїздка до киргизів», перевиданої 1986 р.

Серед ранніх згадок про фуюйських киргизів є повідомлення радянських солдатів киргизької національності до штабу Червоної Армії, що вступила в 1945 р. в Хейлунцзян, про виявлення серед місцевого населення людей, які називають себе киргизами та розмовляють зрозумілою ним мовою, про що було повідомлено китайській стороні.

Неоціненний внесок у справу вивчення фуюйських киргизів був внесений китайським киргизознавцем Ху Чженхуа, який, починаючи з 1957 року, робить низку польових і теоретичних досліджень з історії, релігійної ситуації, сімейно-побутових традицій. Також їм було ретельно проаналізовано лексичні, фонетичні та морфологічні особливості мови на основі ним же зібраного лінгвістичного матеріалу.

Підсумок

[ред. | ред. код]

На сьогодні докази зв'язку єнісейських киргизів із сучасними народами Азії потребують додаткового підкріплення.

Мова єнісейських киргизів — давньокиргизька мова[ru] — вважається предком сучасних мов киргизької підгрупи: фуюйсько -киргизької[en], чулимської, хакасської, шорської, сариг-югурської[en] і (можливо) алтайської[en].

Дотепер зберігає актуальність думка А. Н. Бернштама, який висунув припущення про багатоетапне переселення єнісейських киргизів з Єнісею на Тянь-Шань протягом періодів давнини та середньовіччя, тобто про пряму спорідненість єнісейських киргизів і сучасних киргизів [34]. Знайдені в Кочкорській та Талаській долинах Киргизії тексти написані давньотюркськими рунами орхоно-єнісейською літературною мовою датуються другою половиною VIII століття, що збігається з періодом ранньої міграції єнісейських киргизів у Семиріччі.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Худяков Ю. С. Проблеми історії стародавніх киргизів. Архів оригіналу за 19 грудня 2014. Процитовано 17 листопада 2014.
  2. ↑ Rustam A. Abdumanapov. Абдуманапов Р.А. Походження племені дөөлөс у розрізі етногенетичних зв'язків киргизів з Алтаєм
  3. ↑ Керимбекова Н. Формування етнічної території та державного кордону Киргизстану. Архів оригіналу за 25 жовтня 2007. Процитовано 3 травня 2023.
  4. ↑ а б Бічурін М. Я. Зібрання відомостей про народи, що мешкали в Середній Азії в давнину. Східна Література. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 21 лютого 2011.
  5. ↑ The Cambridge History of China. Volume 3: Sui and T’ang China, 589—906 AD, Part One — Cambridge University Press, 1979 — p. 235.
  6. ↑ Michael Drompp. The Yenisei Kyrgyz from Early Times to the Mongol Conquest. Архівовано з джерела 10 травня 2017.
  7. ↑ а б в Бічурін М. Я. Оповідання про Дім хойху // Відомості про народи, що жили в Середній Азії в давнину. www.vostlit.info. www.vostlit.info. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 16 жовтня 2019.
  8. ↑ Арзибаєв Т. К. Етнічні зв'язки киргизів з монголами, ойратами, калмиками, бурятами // Матеріали Першого Міжнародного алтаїстичного форуму «Тюрко-монгольський світ великого Алтаю: історико-культурна спадщина та сучасність». - Барнаул, Горно-Алтайськ, 2019. - С. 146-149 .
  9. ↑ Нусупов Ч. Т. Політико-історичні проблеми генези ідеології, державності та культури киргизького народу . - Киргизький державний національний університет, 2000. - С. 65. - 295 с.
  10. ↑ Шойгу С. К., Аракча К. Д. Урянхай. Тива Дептер . - Слово, 2007. - С. 40. - 662 с.
  11. ↑ Давньокитайські джерела про киргизьку державність і листи китайського імператора киргизькому кагану (III ст. по Р. Х.— IX ст. по Р. Х.) .
  12. ↑ Пізнєєв Д. М. Історичний нарис уйгурів. - 1899. - С. 35. - 153 с
  13. ↑ Lung, Rachel. Interpreters in Early Imperial China. — John Benjamins Publishing, 2011. — С. 108.
  14. ↑ Кормушин І. В. Стародавні тюркські мови.
  15. ↑ Кизласов І. Л. Рунічні писемності євразійських степів. - М .: Східна література , 1994. - 327 с. - 2,000 прим.
  16. ↑ Потапов Л. П. Нариси з історії алтайців. - Москва, Ленінград: Видавництво Академії наук СРСР. - С. 137. - 444 с.
  17. ↑ Волков В. Г. , Харків В. Н. , Степанов В. А. Андронівська та тагарська культури у світлі генетичних даних // Праці Томського обласного краєзнавчого музею ім. М. Б. Шатілова. - Томськ, 2012. - Т. XVII. - C.147-166
  18. ↑ Нариси історії Хакасії: з найдавніших часів до сьогодення. - Видавництво Хакаського державного університету ім. Н. Ф. Катанова, 2008. - С. 187. - 671 с. - ISBN 9785781005420 .
  19. ↑ Чороєв К. Походження киргизів з погляду генеалогічних переказів та популяційної генетики
  20. ↑ Языки мира: Тюркские языки. Издательство "Индрик". 1997. Процитовано 2 березня 2025.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (рос.)
  21. ↑ Петрухін Ст Я., Раєвський Д. С. Історія народів Росії в давнину і ранньому середньовіччі 3-тє вид., Випр. та дод. Навчальний посібник для бакалаврату та магістратури . - Litres, 2018. - С. 184. - ISBN 9785041259600
  22. ↑ Правляче прізвище Лі 李 походило від тюрків принаймні з жіночого боку.
  23. ↑ П. П. Азбелєв. Стародавні киргизи. Нариси історії та археології. Глава V. Епоха, якої не було: єнісейські киргизи на рубежі тисячоліть.
  24. ↑ Історія Хакасії: з найдавніших часів до 1917 року. РОЗДІЛ ІІ. ХАКАСІЯ В ЕПОХУ ФЕОДАЛІЗМУ. (VI — перша половина XIX ст.). Глава 3. Давньохакасська держава (VI—XIII ст.). ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ. 4. Давньохакасська держава в ІХ-ХІІ ст. . — Москва: Видавнича фірма «Східна література», 1993. — С. 68.
  25. ↑ Монгольський звичайний виборник. § 239 // Потаємна оповідь / Пер. С. А. Козіна . — М. — Л., 1941.
  26. ↑ Рашид ад-Дін. Збірник літописів. 1. Книга 1. www.vostlit.info . М.-Л. АН СРСР (1952).
  27. ↑ одне з монголомовних племен Баргуджин-Токума або тюркомовних племен, що проживали у Східній Тиві
  28. ↑ а б В.Я. Бутанаев, Ю.С. Худяков, 2000. kronk.spb.ru. Архів оригіналу за 19 листопада 2019. Процитовано 7 листопада 2019.
  29. ↑ Журнал Наука из первых рук. Південний Сибір під владою монголів (рос.). Наука из первых рук. Архів оригіналу за 7 листопада 2019. Процитовано 7 листопада 2019.
  30. ↑ Петров К. І. Нарис походження киргизького народу. — Фрунзе: ІАН Кирг. РСР, 1963. — С. 47-95, 130—145.
  31. ↑ Див, напр., роботи Л. А. Євтюхової , що фактично ототожнює два етноси: 1) Археологічні пам'ятки єнісейських киргизів (хакасів). - Абакан, 1948; 2) Південний Сибір у давнину // Слідами древніх культур. Від Волги до Тихого океану. - М., 1954. - С. 193-224 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 липня 2018. Процитовано 6 травня 2023. [Архівовано 2018-07-22 у Wayback Machine.]
  32. ↑ Бахрушін С. Ст . Єнісейські киргизи у XVII ст. // Історичні праці. Т. ІІІ. Ч. 2. - М.: Видавництво АН СРСР, 1955. - С. 176-224. - С. 176
  33. ↑ Потапов Л. П. Хакаси // Народи Сибіру. - М.-Л., 1956. - С. 376-419. - С. 384.
  34. ↑ Бернштам А. Н. Історія киргиз та Киргизстану з найдавніших часів до монгольського завоювання // Короткі повідомлення Інституту історії матеріальної культури. — М.-Л., 1947. — Вип. 16. — С. 176—177.


Етнографія Це незавершена стаття з етнографії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Єнісейські_киргизи&oldid=45902235