Алеаторика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Алеато́рика (від лат. alea — гральна кість; жереб, випадковість) — композиційна техніка у музиці ХХ століття, яка полягає у неповній фіксації музичного тексту в нотах, а натомість - у свободі реалізації чи навіть акту співтворення в процесі виконання. Приклади алеаторики знаходимо у творчості композиторів ХХ століття: П. Булеза, Дж. Кейджа, К. Штокгаузена, В. Лютославського, К. Пендерецького, С. Слонимського, Р. Щедріна, Е. Денісова, С. Губайдуліної та ін.

Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як діалектична реакція на тотальний структуралізм, ставши його безпосереднім і логічним продовженням[1].

Назву "алеаторика" вперше використав французький композитор, авангардист П'єр Булез у своїй статті "Алеа", де розглянув проблеми такого виду композиції.

Є декілька видів алеаторики - обмежена алеаторика (фактурна і формотворча) та необмежена[2].

Обмежена (або контрольована) алеаторика:

·      фактурна - нашарування однорідних або різних інтонаційних формул, які виконуються музикантами одночасно, без особливої координації протягом певного часового відтинку (час звучання вказується в секундах). При чому композитор не виписує нотний текст, а лише дає власні ремарки щодо виконання (діапазон, регістр мелодичного малюнку, ритм, динаміку тощо), які музикант на власний розсуд обирає в процесі гри.

Приклади фактурно-обмеженої (контрольованої) алеаторики: В.Лютославський "Венеційські ігри" для камерного оркестру, IV частина (1960), "Три поеми Анрі Мішо" (№3) для солосів та камерного оркестру (1964), Струнний квартет (1964), "Paroles tissees" для тенора та камерного оркестру (1965), Симфонія №2 (1967); Р.Щедрін "Фортепіанний концерт №2" (ІІ частина) (1966), "Геометрії звука" для камерного оркестру (1987); С.Губайдуліна "Ніч в Мемфісі" (V частина) (1968).

·      формотворча - виконавцю пропонуються окремі уривки твору написані композитором, порядок виконання яких обирається в процесі гри. Наприклад, в "Фортепіанній п'єсі ХІ" К.Штокгаузена 19 фрагментів, послідовність яких вільно обирається в процесі виконання, згідно кількох авторських вказівок.

Приклади формотворчої обмеженої (контрольованої) алеаторики: К.Штокгаузен "Фортепіанна п'єса ХІ" (1956),  Я.Ксенкіс "Стратегії" для двох оркестрів (1963),Е. Денісов "Силуети" (ІІ частина) (1969), Б. Мадерна "Серенада для супутника" (1969), П. Булез "Фортепіанна соната №3".

Необмежена (неконтрольована) алеаторика:

- уся "музична партитура" зводиться до графічних позначок-натяків, які можуть суб'єктивно сприйматися виконавцем. Фактично, композиція твориться в момент виконання, композитор не може передбачити кінцевого результату.

Приклади необмеженої (неконтрольованої) алеаторики: М. Фелдман "Проекти" (1950-1951), Е.Браун - "Грудень 1952" з "Folio" (1952-1953), Дж. Кейдж "Музика для дзвонів №2-3" (1954), К.Штокгаузен "Цикл" для одного ударника (1959), П.Шеффер "Non-stop" (1960), Р.Гаубеншток-Раматі - серії "Ігри", "Multiple" та ін.

Фрагмент партитури сучасного алеаторичного твору
Контрольована алеаторика. Фрагмент Третьої симфонії Лютославського

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1. — с.41
  2. Теория современной композиции. Москва: Музыка. 2005. с. 412–430. 

Посилання[ред.ред. код]