Алеаторика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Алеато́рика (від лат. alea — гральна кість; жереб, випадковість) — композиційна техніка у музиці ХХ століття, яка полягає у неповній фіксації музичного тексту в нотах, а натомість - у свободі реалізації чи навіть акту співтворення в процесі виконання; напрямок сучасної музики, який проголошує випадковість першоджерелом творчості та виконавства. Випадковість вноситься різними засобами - жеребом, шаховими ходами, цифровими комбінаціями, тасуванням нотних аркушів, киданням гральних костей, розбризкуванням кольорових чорнил на нотному аркуші. Алеаторика (абсолютна і тотальна), у якій роль композитора, котрий дає твору назву та своє ім’я, обмежена організацією звукового номера і призводить до розпаду традиційної музичної форми, непідвладного свідомому контролю звукового хаосу. Приклади алеаторики знаходимо у творчості композиторів ХХ століття: П. Булеза, Дж. Кейджа, К. Штокгаузена, В. Лютославського, К. Пендерецького, С. Слонимського, Р. Щедріна, Е. Денісова, С. Губайдуліної та ін.

Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як діалектична реакція на тотальний структуралізм, ставши його безпосереднім і логічним продовженням[1].

Назву "алеаторика" вперше використав французький композитор, авангардист П'єр Булез у своїй статті "Алеа", де розглянув проблеми такого виду композиції.

Є декілька видів алеаторики:

- обмежена (фактурна і формотворча)

- необмежена[2].

Обмежена (або контрольована) алеаторика:

·      фактурна - нашарування однорідних або різних інтонаційних формул, які виконуються музикантами одночасно, без особливої координації протягом певного часового відтинку (час звучання вказується в секундах). При чому композитор не виписує нотний текст, а лише дає власні ремарки щодо виконання (діапазон, регістр мелодичного малюнку, ритм, динаміку тощо), які музикант на власний розсуд обирає в процесі гри.

Приклади фактурно-обмеженої (контрольованої) алеаторики: В.Лютославський "Венеційські ігри" для камерного оркестру, IV частина (1960), "Три поеми Анрі Мішо" (№3) для солосів та камерного оркестру (1964), Струнний квартет (1964), "Paroles tissees" для тенора та камерного оркестру (1965), Симфонія №2 (1967); Р.Щедрін "Фортепіанний концерт №2" (ІІ частина) (1966), "Геометрії звука" для камерного оркестру (1987); С.Губайдуліна "Ніч в Мемфісі" (V частина) (1968).

·      формотворча - виконавцю пропонуються окремі уривки твору написані композитором, порядок виконання яких обирається в процесі гри. Наприклад, в "Фортепіанній п'єсі ХІ" К.Штокгаузена 19 фрагментів, послідовність яких вільно обирається в процесі виконання, згідно кількох авторських вказівок.

Приклади формотворчої обмеженої (контрольованої) алеаторики: К.Штокгаузен "Фортепіанна п'єса ХІ" (1956),  Я.Ксенкіс "Стратегії" для двох оркестрів (1963),Е. Денісов "Силуети" (ІІ частина) (1969), Б. Мадерна "Серенада для супутника" (1969), П. Булез "Фортепіанна соната №3".

Необмежена (неконтрольована) алеаторика:

- уся "музична партитура" зводиться до графічних позначок-натяків, які можуть суб'єктивно сприйматися виконавцем. Фактично, композиція твориться в момент виконання, композитор не може передбачити кінцевого результату.

Приклади необмеженої (неконтрольованої) алеаторики: М. Фелдман "Проекти" (1950-1951), Е.Браун - "Грудень 1952" з "Folio" (1952-1953), Дж. Кейдж "Музика для дзвонів №2-3" (1954), К.Штокгаузен "Цикл" для одного ударника (1959), П.Шеффер "Non-stop" (1960), Р.Гаубеншток-Раматі - серії "Ігри", "Multiple" та ін.

Поняття алеаторики[ред.ред. код]

Алеаторика полягає в неточному окресленні звукового образу композиції в партитурі, клавірі, що передбачає при виконанні музичного твору співдію випадкових чинників, впроваджуваних виконавцем. У сучасній музиці алеаторика визначає певну позицію композитора щодо звукового матеріалу та форми твору. Алеаторика може стосуватися різних елементів музики: ритміки, архітектоніки, динаміки, а також звуковисотних співвідношень та інструментування. Кожне виконання такого твору пов'язане з певними змінами, викликаними тим, що загальні його риси означені точно, а деталі формуються щораз по-іншому. Тож один запис алеаторичної композиції приводить до багатьох різних звукових образів. У музичному мистецтві елементи алеаторики використовувалися з давніх часів ( відсутність визначеного інструментування твору, в "Мистецтві фуги" Й. С. Баха), але у 20 ст. вони набувають системного значення.

Виникнення і розвиток[ред.ред. код]

Елементи випадковості в музикуванні були характерні музиці різних епох і напрямків. Варіативним по своїй суті є музичний фольклор, для якого форми фіксації музичного матеріалу взагалі не властиві. У європейській музиці Середньовіччя і Відродження практикувалася довільна заміна вокальних голосів на інструментальні; цифрованний бас, що дозволяв виконавцеві довільно підбирати розташування акордів; в епоху Просвітництва — незафіксовані в нотному записі каденції соліста в інструментальних концертах.

Основоположником сучасної алеаторної техніки прийнято вважати американського композитора Джона Кейджа. У 1952 році, у фортепіанному концерті «Музика змін» ("Music of Changes") він використовує всілякі елементи випадковості і варіантності форми. До нього елементи алеаторики використовув Чарльз Айвз.

Подальший розвиток і розповсюдження цього методу композиції можна побачити в творчості німецького композитора Карлхайнца Штокгаузена. У 1957 році він створює «Фортепіанну п'єсу XI». Тоді ж П. Булез виголосив доповідь "АІеа" про функції регламентованого випадку в музиці. Звичайно цей твір під час концерту виконують кілька разів, в різних варіантах. Графічно партитура виглядає таким чином: на великому нотному плакаті (розмір 53х93 см) видруковані 19 абсолютно не залежних одна від одної нотних груп різної тривалості, які композитор супроводжує коментарями для виконавців. Музикант повинен вибрати будь-який фрагмент і грати його в будь-якому темпі, в будь-якій динаміці і артикуляції, потім настає черга інших фрагментів. Коментарі такі складні та примхливі, що вимагають довгого та уважного вивчення.

З кінця 1950-х років П'єр Булез відмовляється від серіалізму і експериментує в царині обмеженої алеаторики. Показовою є його Третя фортепіанна соната, яка складається з п'яти частин, і допускає ряд різноманітних тлумачень при виконанні.

У 1957 році П'єр Булез пише найважливіший теоретичний трактат про алеаторику в музиці і читає його на курсах композиції в Краніхштайне. У цьому ж році трактат видається під назвою «Алеа» в «Огляді новин Франції» («Alea», «Nouvelle Revur Francaise»), а наступного року в «Дармштадтськом віснику нової музики» («Darmstadter Beitrage zur Neuen Musik»).

ZAleatoric Trio

Класифікація[ред.ред. код]

Контрольована алеаторика. Фрагмент Третьої симфонії Лютославського.

Природу алеаторики, за принципом її організації, прийнято ділити на дві групи.

До першої відноситься так звана абсолютна (вільна), ортодоксальна, нічим не обмежена алеаторика. У цій групі реалізуються екстремістські досліди і задуми, побудовані на використанні чистої випадковості, киданні гральних костей, монет. До цієї ж групи відноситься абсолютно неорганізована інструментальна імпровізація.

Інша група припускає використання керованої та контрольованої алеаторики. Техніку «обмеженої і контрольованої алеаторики» наприкінці 50-х років розробив польський композитор Вітольд Лютославський. Необхідно відрізняти два способи управління — це алеаторика творчого процесу і алеаторика виконавського і репродукційного процесу. В більшості випадків обидва способи комбінуються.

Приклад застосування творчої алеаторики за Дж. Кейджем: на чистий лист нанесено 4 пари 5-лінійних нотоносців так, що між ними є відстань, що дозволяє використовувати 9 верхніх і 6 нижніх додаткових лінійок. Ключ нотоносця визначається довільно (за допомогою підкидання монети). Приблизно по середині, для правої і лівої руки, нанесена лінія для запису звуків, що виникають від ударів по внутрішній і зовнішній стороні резонатора фортепіано і т. д.

Lutoslawski Symphony 3

Джерела[ред.ред. код]

  • Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1. - с.41
  • Юлия Харина. Алеаторика

Література[ред.ред. код]

  • Музична енциклопедія, М., 1973—82
  • Когоутек Ц. Техника композиции в музыке XX века. // М.: Музыка, 1976, — 368 с.
  • Очерєтовська Н. Естетична цілісність в музиці та алеаторика // Муз. критика і сучасність. — К., 1984. — Кн. 2: Павлишин С. Про деякі тенденції розвитку сучасної зарубіжної музики. — К., 19/6;
  • Шнеерсон Г. Сериализм й алеаторика — тождество противоположностей // СМ. — 1971. — № 1;
  • Boulez P. АІеа // Nouvelle revue francaїse. — Parіs, 1957. — N 59;
  • Cage J. Silence. Lecture and writings. — Middletown, Conn., 1961

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1. — с.41
  2. Теория современной композиции. Москва: Музыка. 2005. с. 412–430. 

Посилання[ред.ред. код]