Великі Чорнокінці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Великі Чорнокінці
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Чортківський район
Рада/громада Великочорнокінецька сільська рада
Код КОАТУУ 6125588601
Облікова картка Великі Чорнокінці 
Основні дані
Засноване У XVI столітті
Населення 1 220
Територія 3.576 км²
Густота населення 341.16 осіб/км²
Поштовий індекс 48524
Телефонний код +380 3552
Географічні дані
Географічні координати 48°58′12″ пн. ш. 26°01′48″ сх. д. / 48.97000° пн. ш. 26.03000° сх. д. / 48.97000; 26.03000Координати: 48°58′12″ пн. ш. 26°01′48″ сх. д. / 48.97000° пн. ш. 26.03000° сх. д. / 48.97000; 26.03000
Водойми Нічлава
Відстань до
районного центру
35 км
Найближча залізнична станція Гадинківці
Відстань до
залізничної станції
17 км
Місцева влада
Адреса ради 48524, с.Великі Чорнокінці
Карта
Великі Чорнокінці is located in Україна
Великі Чорнокінці
Великі Чорнокінці
Великі Чорнокінці is located in Тернопільська область
Великі Чорнокінці
Великі Чорнокінці

Вели́кі Чорнокі́нці — село Чортківського району Тернопільської області.

До 2015 року було центром сільради. Від вересня 2015 року ввійшло у склад Колиндянської сільської громади.

Розташування[ред.ред. код]

Розташоване за 35 км від районного центру і 17 км від найближчої залізничної станції Гадинківці.

Територія — 3,22 кв. км. Дворів — 421. Населення — 1038 осіб (2014 р.).

Назва[ред.ред. код]

За леґендою, до початку другої половини 17 ст. село називалося Боднарі, згодом — Чорні Коні. Під час холери виникла чутка: якщо село тричі оборати чорними вола- ми, то хвороба зникне; оскільки у селі не було чорних волів, то вирішили здійснити це чорними кіньми. Може, саме тому село почали називати Чорнокінці. За іншою версією, у селі закінчувалася чорна земля, далі — глинка; тому й Чорнокінці. Є ще кілька версій походження назви села, проте вони схожі на викладені вище. Найдавніша, за переказами, частина села — «Під Лісом»

Історія[ред.ред. код]

Перша писемна згадка про село датується 1413 роком[1], а також згадується 28 лютого 1452 року в книгах галицького суду[2].

1564 р. село знаходиться у власності Яна та Флоріана П'ясецьких та у селі вже діяла церква, а від 1614 р. — це власність панів Куропатніцьких.

В «Акті розмежування (огляду меж) села Лопатівці з селами Чорнокінці, Гриньківці та ін. Подільського воєвод- ства» згадана назва села в теперішньому варіанті — Чорно- кінці (ЦДІА.–Ф. 134.–Оп. 1.– Спр. 605.– Арк. 83). Наступний документ з історії села датований 28 квітня 1649 р. Заява до Львівського ґродського суду про неможливість сплати податку селянами села Чорнокінці — у зв'язку зі спусто- шенням під час воєнних дій" (ЦДІА.–Ф. 9.–Оп. 1.– Спр. 230).

На околицях села виявлено пам'ятки трипільської культури, поховання доби міді кінця 3–початку 2 тисячоліття до н. е. (дослідив польський археолог академік Адам Кіркор).

У 1600 р. Чорнокінці — столиця маєтків шляхтичів П'ясецьких і Корабчевських;

1614 р. — власність панів Куропатніцьких, згодом — Шумлянських.

1671 р. в Чорнокінцях перебував німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який залишив про село записи. Він, зокрема, засвідчив, що тут був замок, нині від нього не залишилося й сліду. Згадують про замок Александер Чоловський і Богдан Януш у книзі «Минуле і старовина Тернопільського воєводства». У Чорнокінцях побутує леґенда про перебування тут полковника Максима Кривоноса — сподвижника гетьмана Богдана Хмельницького.

До першої половини 19 ст. власниками чорнокінецького маєтку були Шумлянські, згодом Матильда Добек, Волянські, Богуцькі, Козєбродські. Пани Богуцькі мали фільварок у селі й у лісі Берестки. Там було поселення, так звана колонія — невід'ємна частина Великих Чорнокінців. На шляху між селом і колонією стояла «фіґура» святого Антонія — згодом знищена.

1848 р. в селі встановили пам'ятні хрести з нагоди скасування панщини; один із них, кам'яний, зберігся досі: стоїть біля дерев'яної церкви-каплиці під липами, на фундаменті старої дзвіниці (раніше стояв трохи лівіше, за читальнею збоку, «лицем» до заходу; — тепер там насипано могилу Борцям за волю України). Дубовий панщизняний хрест був і в Берестках, на колонії.

За Австрії і Польщі селом керували громадська рада та війт. До Першої світової війни війтами були Андрій Ластівка, Петро Данилишин, Федір Тудорів, Дмитро Галушка, Юрій Тудорів, Григорій Болонко (у часи ЗУНР). 1905 р. відбулося селянське віче. Житель села Павло Тудорів брав участь у Першій світовій війні на італійському фронті.

За статистикою, у Великих Чорнокінцях: 1900 р. — 2971 житель, 1910 — 3075, 1921—2875, 1931—2924 жите- лі; у 1921 р. — 583, 1931—627 дворів.

У липні 1917 р. через Великі Чорнокінці проходили Українські Січові Стрільці — після боїв біля сіл Куропатники (нині Бережанського району) та Конюхи (нині Козівського району), деякий час усусуси перебували у Великих Чорнокінцях. Із ними був отаман, відтак ґенерал-четар УГА Мирон Тарнавський.

1918 р. воювати в УГА записалися мешканці села: Ілько Віслянський, Семен Галушка, Микола і Михайло Гукалюки, Петро Клапків, Федір Костецький, Михайло Процентний, Іван Пунак, Павло Рудий, Олексій і Петро Синенькі, Йосиф Стельмах, Петро Тихий, Василь Фафруник та ін.

У 1919 р. у Чорнокінцях польський військовий підроз діл розстріляв вчителя-українця Володомира Слободяна та познущався над Іваном Бохонком.

1922 р. в селі створено осередок УВО (співзасновник Іван Заваликут).

1929 р. у селі створено осередок ОУН, до якого належали Володимир Божок, Антон Боровський, Іван Візнюра, Ярослав Ковальський, Дмитро Пунак, Петро Синенький, Дмитро Шимків.

1936 р. в пошуках заробітків до Канади виїхало із села 19 осіб, до Арґентини — 3 мешканці. У 1939 р. більшовики ліквідували родове гніздо Богуцьких, ґрафа Козєбродського заарештували. Протягом 1939—1941 рр. у Чортківській тюрмі органами НКВС замордовано місцевих мешканців Миколу Божка, Івана Галущака, Ярослава Ковальського, Івана Кулика, Романа Собківа та Степана Янішевського; 20–21 липня 1941 р. розстріляли в Умані Володимира Ільницького, Володимира і Михайла Клопотів, Петра Колоса, Андрія Процентного, Івана Хабу й Антона Шмиголя. Навесні 1941 р. у Великих Чорнокінцях радянська влада примусово створила два колгоспи (голови правління одного з них — Михайло Пазюк і Петро Галушка, іншого господарства — Іван Козоріз і Дмитро Коваль). Від 7 липня 1941 р. до 23 березня 1944 р. Чорнокінці — під німецькою окупацією. Замість колгоспів нова влада організувала ліґеншафт. Під час нацистської окупації із села вивезли на примусові роботи до Німеччини Михайла Гевака, Василя Грабця, Євгенію Михайлик, Марію Петровську, Марію Собків, які згодом повернулися додому.

На початку літа 1943 р. через село пройшло радян- ське партизанське з'єднання С. Ковпака.

У 1943 р. Петро Хамчук («Бистрий») створив повстан- ську сотню, 1944 р. у родинному селі знищив групу енка- ведистів, розгромив маслоцех.

Протягом 1940–1950-х рр. загинули героїчною смер- тю понад 50 мешканців села, які належали до ОУН та УПА. В УПА воювали Євгенія Ангел, Петро Береза, Іван Бод- нар, Петро і Семен Божки, Григорій та Степан Галушки, Михайло Гапічук, Григорій і Петро Грабеці, Василь Гука- люк, Іван Гуменюк, Федір Данилишин, Євген, Зеновій та Михайло Довбенки, Володимир Ірха, Михайло Кіндзер- ський, Петро Клапків, Петро Коваль, Петро Колісник, Іван й Петро Манорики, Петро Мищій, Петро Поберенюк, Іван Сороцький та інші місцеві жителі.

У дивізії «Галичина» воювали Іван Бішко, Володимир Гукалюк, Михайло Кучер, Ярослав Пашківський, Іван П'єнтак, Іван Рейчук, Петро Собків та Петро Хамчук.

Під час німецько-радянської війни загинули або пропали безвісти у Червоній армії 110 мешканців села, серед них:

  • Ізидор Бабій (1902 р. н.),
  • Михайло Бардецький (1905 р. н.),
  • Степан Береза (1915 р. н.),
  • Яків Березюк (1906 р. н.),
  • Іван Богач (1922 р. н.),
  • Михайло Божок (1908 р. н.),
  • Павло Боровський (1908 р. н.),
  • Степан Буняк (1901 р. н.),
  • Петро Величко (1910 р. н.),
  • Дмитро (1904 р. н.), Михайло (1919 р. н.) і Петро (1912 р. н.) Галушки та ін.

Коли нацисти відступали з Великих Чорнокінців, то підпалили село.

17 березня 1944 р. боївка УПА села вбила 8 німців і забрала від них зброю та обмундирування.

У 1946 р. до Великих Чорнокінців примусово переселили українців із земель, що відійшли до Польщі.

Протягом 1947—1950 рр. із села виселили у Сибір 32 мешканці.

До 1965 р. село поділене на Великі й Малі Чорнокінці, згодом їх об'єднали в один населений пункт. У середині 1990-х рр. знову поділили на Великі й Малі Чорнокінці.

1989 р. створено осередок НРУ (голова Михайло Ірха).

У кінці 1990-х–на початку 2000-х рр. багато жителів села виїхали на заробітки до Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Канади, США.

В селі є залишки палацу ґрафів Козєбродських (ХІХ ст.).

В селі над ставом збереглася частина панського будинку. Колись це був палац, який 1944 р. — спалили партизани (за переказами, радянські ковпаківці).

Освіта[ред.ред. код]

У 1861 р. вже функціонувала однокласна народна школа (вчитель Захарій Білінський); 1 липня 1892 р. у Великих Чорнокінцях школу, згідно з ухвалою Крайової шкільної ради, перетворено в двокласну; 30 листопада 1894 — у чотирикласну; 1921 р. — відкрито школу з польською мовою навчання.

У 1925 р. рішенням Кураторії шкільного округу в Львові запроваджено польсько-українську мову викла- дання у 5-класній загальній школі у Великих Чорнокінцях, згодом — у 6-класній.

У 1939 р., після встановлення радянської влади, діяла 7-класна школа.

Від 1 вересня 1953 р. — середня школа (директор Панас Юрченко).

Нині діє Великочорнокінецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.[3]

Релігія[ред.ред. код]

  • церква Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ (1996 р., збудована за проектом львівського архітектора Івана Левінського);
  • дерев'яна каплиця Івана Хрестителя, що довгі роки слугувала церквою;
  • капличка святої Покрови;
  • 9 січня 2012 р., біля джерела з цілющою водою, за сприянням Григорія та Степана Данилишиних, Михайла Мужилівського, о. Богдана Несільського та Михайла Франда відкрито капличку Пресвятої Богородиці.

Пам'ятники, меморіали[ред.ред. код]

Погруддя Тараса Шевченка
  • Пам'ятник (погруддя) Тарасу Шевченку (1962 р.);
  • Пам'ятник Івану Франку (1959 р.)
  • Пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні 1941-1945 рр. (1972 р.);
  • Пам'ятний хрест на честь скасування кріпацтва у Австро-Угорщині (1848 р.) та інші пам'ятні хрести;
  • Символічний курган-могила «Борцям за волю України» (1991 р.).

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Працювала пошта, станиця жандармерії (поліції). Діяли філії товариств «Просвіта», «Луг», «Сокіл», «Союз Українок», «Сільський господар», «Рідна школа» та ін.

Протягом 1932—1933 рр. у Великих Чорнокінцях збудовано молочарню «Маслосоюзу» (голова надзірної ради Федір Сорока), де виготовляли масло й відправляли до Чорткова, там його упаковували і доставляли до Львова.

25 серпня 1947 р. відновлено колгосп. 1957 р. у Великих Чорнокінцях відкрили швейну майстерню, яка діяла до 1970-х рр.; згодом відновила роботу лазня, почав діяти побуткомбінат. У 1960–1970-х рр. в клубі функціонували хор, аматорський драматичний гурток.

У 1980-х рр. споруджено двоповерховий Будинок торгівлі, в якому були розташовані продовольча, промислова і господарська крамниці, кондитерський цех, їдальня; розпочато зведення Будинку культури; відновив роботу млин; діяв дитячий садок.

Нині працюють бібліотека, дитячий садочок, Будинок культури, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, поштове відділення, 5 торгових за- кладів, млин, ПАП «Весна», ПАП «Вигін», ПАП «Калина», ААГ «Великочорнокінецьке», ПАП «Магнолія», ПАП «Надія», ПАП «Обрій» (від 2000 р.; директор Степан Данилишин), фермерські господарства «Кучер» і «Нічлава»

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

У літературі[ред.ред. код]

Петро Довгошия видав книгу «Магія Чорних Кінців: Історико-публіцистичний на- рис» (К.; 2006; частина 1).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Михайловський, Віталій (2003). Населені пункти Західного Поділля та Подільського воєводства (1403-1444 рр.) у світлі королівських. великокнязівських та старостинських документів. // Історико-географічні дослідження в Україні. Збірка наукових праць. Число 6 (українська). Київ: Національна Академія наук України Інститут історії України. с. 223. 
  2. Akta grodzkie i ziemskie, T.12, s.218, № 2528 (лат.)
  3. Великочорнокінецька школа

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]