Левинський Іван Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Левинський Іван Іванович
Ivan Levynskyj.jpg
Народився 6 липня 1851(1851-07-06)
Долина, Австро-Угорщина
Помер 4 липня 1919(1919-07-04) (67 років)
Львів, ЗУНР
Поховання Личаківський цвинтар
Громадянство Австро-Угорщина Австро-УгорщинаЗУНР ЗУНР
Національність українець
Діяльність Архітектор

Іва́н Іва́нович Леви́нський (* 6 липня 1851, Долина, Австро-Угорщина — † 4 липня 1919, Львів, ЗУНР) — український архітектор, педагог, підприємець, громадський діяч.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився в родині директора народної школи. Після смерті батька, у 1859 році, через скрутне матеріальне становище, мати з дітьми переїжджає до Стрия, де береться до праці. Там Іван Левинський закінчує чотири класи початкової школи. На подальше навчання не було коштів, тому він був змушений заробляти їх самостійно. Маючи добрий голос, пішов до церкви допомагати дякові співати. За підтримки старшого брата у нього з'явилась можливість переїхати до Львова і закінчити Львівську реальну школу, де поряд з основними загальноосвітніми дисциплінами давались деякі знання технічно-прикладного характеру.

У 1868 році вступив на будівельний відділ Львівської технічної академії, а по закінченню з відзнакою у 1875 році залишений при ній як наукова сила.

Від 1901 — надзвичайний професор будівництва Львівської політехнічної школи, з 1909 — професор Політехніки. Після захоплення поляками Львова під час українсько-польської війни був звільнений з роботи, зазнавав нападок від шовіністично налаштованих осіб.

Похований на Личаківському цвинтарі Львова, поле № 73.[1]

Творчість[ред.ред. код]

Творив у стилі українського модерну, іноді — у закопанському стилі (будинок товариства «Сокул» у Коломиї,[2] службове приміщення біля стадіону товариства «Сокул» у Львові (тепер Скіф)). У свої проекти вносив елементи традицій національного будівництва Гуцульщини, Бойківщини і Наддніпрянщини. У Львові, будинки, спроектовані і споруджені Іваном Левинським знаходяться на сучасних вулицях Генерала Чупринки, Коцюбинського (будинок «Академічної громади». Будинок № 21), Руській (будинок акціонерного товариства «Дністер» — тепер міська поліклініка № 1, вул. Руська, 20), Миколи Лисенка, Рєпіна (будинок № 1), Шота Руставелі, Степана Бандери, Максима Кривоноса, проспектах Свободи та Тараса Шевченка, палаци Рильських та Дідушицьких, готель «Жорж», та багато інших. Також проектував храми, зокрема, греко-католицький у Києві, церкву Архистратига Михаїла у Підберізцях, розписану Модестом Сосенком каплиці, санаторії, лікарні. 1910 року на виставці польських архітекторів у Львові експонував проект і модель руського театру, проекти будинку «Сокола», шпиталів, санаторію, бурси та інших будинків.[3]

Фабрична діяльність[ред.ред. код]

Початки фабричної діяльності Івана Левинського (пол. Jan Lewiński) відносяться до 1880-х рр. У 1885 р. він, здобувши невеликі фінансові засоби за проектування та будівництво, на спілку з Юліаном Захаревичем (Julian Zachariewicz) купує землі так званої Кастелівки в північно-західній частині Львова. На той час це була незабудована площа на окраїні міста, поросла деревами та чагарниками. Саме тут, у районі сучасної вул. ген. Чупринки, 58 він організовує магазин будівельних матеріалів, де поряд з іншим продавались вироби однієї з найвідоміших керамічних фабрик Європи «Варта і Тіхи» в Празі. Поступово Левинський починає створення власного виробництва, звернувшись передовсім до традиційних промислів. Сучасники вважали, що «одним із тривалих пам'ятників його любові до української народної творчості — це створена ним фабрика кераміки. Для своїх керамічних виробів він використав багату скарбницю української орнаментики і показав світові велику артистичну вартість українського народного мистецтва».

Фабрику на вул. Кжижовій (згодом Потоцького, тепер Генерала Чупринки, 58) Левинський розпочав будувати у 1888 р. За короткий час за допомогою чеської фабрики, а також своїх колег Юліяна Захаревича та О. Домашевича Левинський у 1889 р. створив конкурентноздатний заклад — «Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський». Спочатку це була невелика двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалювання кахель, посуду, будівельних оздоб. Працювало тут всього 5 чоловік. Левинський першим звернув увагу на професійний розвиток гончарства і запровадив його до своєї керамічної фабрики через залучення гончарів, потім — професійних керамістів. У 1894 р. на фабриці працювало 25 осіб. В двоповерховій споруді були млинки до мелення глини, паровий мотор, печі для випалювання. На фабриці виробляли печі, вазони і вази, дахівку, цеглу, плитки, скульптуру. Найкращі сорти вогнетривких глин привозились з Чехії, гірші з Глинська (біля Жовкви) та Олейова (біля Золочева, Буського району Львівської області). Через поступове вичерпування глин в цих родовищах у 1910-х роках мав намір перенести фабрику зі Львова в інше місце — зокрема, в Глинське. Попри те, що гончарство у виробництві його фабрики було збиткове, він продовжував його розвивати.

Поступово фабрика розбудовується і стає однією з найбільших в Галичині. У 1912 р., в час її найбільшого піднесення, продукцію виробляли в п'яти відділах: кахлярському; відділі плиток до підлоги та стін; відділі посуду і декоративних ваз; дрібних керамічних виробів; відділі пластики. Фактично кожен з цих відділів працював як незалежний виробничий підрозділ, і в публікаціях галицької преси їх іменували, як «фабрика кахлів», «фабрика будівельної майоліки», «фабрика посуду» тощо.

Одна з найголовніших ділянок фабричної праці І. Левинського, пов'язана з керамікою, стосується виготовлення кахель, нічних гарнітурів, кахельних кухонь, опалювальних та декоративних камінів і т. д. Левинський одним з перших започаткував широке залучення місцевих архітекторів, художників, скульпторів до проектування оригінальних зразків печей, окремих кахель, гарнітурів. Буквально в два-три роки така практика показала свою дієвість і правильність. Було створено десятки речей, як в традиційній західноєвропейській стилістиці, так і з елементами народностильових схем. Композиції печей вирізнялись високою якістю виконання.

Після смерті Івана Левинського фабрикою керував архітектор Броніслав Бауер. В силу непередбачених подій — закінчення світової та українсько-польської війни, хвилі бойкотів на підприємствах — над підприємством повисли великі іпотечні та вексельні борги сумою кількасот тисяч австрійських крон, хоча фабрика і мала гарантійні листи, проте мало хто з боржників фабрики міг і хотів розраховуватись. За декілька років на території фабрики Левинського на Чупринки її будівлі вже займали нові фірми та спілки.

Будинок акціонерного товариства «Дністер»
Головний залізничний вокзал у Львові
Будинок банку «Південний» на вул. Чупринки, 11
Житловий будинок на вул. Бандери, 6
Житловий будинок на вул. Бандери, 4
Житловий будинок на вул. Чупринки, 60
Житловий будинок на вул. Котляревського, 25
Житловий будинок на вул. Чупринки, 11-а
Житловий будинок на вул. Коновальця, 71
Адмін. корпус НЛТУУ на вул. Чупринки, 103
Надгробок Івана Левинського, 2015

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Мистецтво України // Біографічний довідник (за редакцією А. В. Кудринецького). — Київ, 1997. — С. 357.
  • Січинський В. Історія українського мистецтва. — І том: Архітектура. — Нью-Йорк: НТШ в Америці, 1956. — С. 156
  • Енциклопедія Українознавства. — Перевидання в Україні. — Львів: НТШ, 1996 р. — Т. 4. — С.1263
  • Нога О. Іван Левинський. — Львів: Основа, 1993.
  • Нога О. Проект пам'ятника Івану Левинському. — Львів: «Українські технології», 1997 р. — 327 с
  • Нога О. Іван Левинський: Архітектор, підприємець, меценат / Наук. і літ. редактор, автор концепції ілюстрат. матеріалу Ю. Бірюльов. — Львів: Центр Європи, 2009. — 192 с. ISBN 978-966-7022-81-5
  • Бірюльов Ю. Мистецтво львівської сецесії. — Львів: Центр Європи, 2005. — 184 с. ISBN 978-966-7022-44-7
  • Жук І. Львів Левинського: Місто і будівничий: Альбом. — К.: Грані-Т, 2010. — 184 с. ISBN 978-966-465-322-7


Мистецтво Це незавершена стаття з мистецтва.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.