Гайдуки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Угорський гайдук (1703 р.).

Гайдуки (угор. hajdú, hajdúki, болг. хайдути, укр. гайдамаки, гайдуки, опришки, пол. hajduki, серб. хајдуци, мак. ајдутини, вірм. հայդուկներ, рум. haiduci, тур. haydùti[1], рос. гайдуки) — збройні повстанці, які боролись проти національного гноблення у Східній Європі та у окремих регіонах Азії — Західній Вірменії: проти австрійського — в Угорщині, Галичині[2], Закарпатті, Буковині[3]; проти османського панування на Балканах (південні слов'яни, XVXIX століття) та у Західній Вірменії (вірмени, кінець XIX — початок XX століття, федаїни), проти польської навали у Центральній Україні (гайдамаки)[4]. Гайдуцький рух був однією з найстаріших та найтриваліших форм війського спротиву.

Походження назви і спроби його трансформації[ред.ред. код]

Етимологія слова «Гайдук» трактує його походження від угорського слова угор. hajtó, яке первинно позначало погонщиків худоби, з XVI століття угор. hajdú, hajdúk у множині почали використовувати для найменування нерегулярних загонів спочатку угорських вояків, а потім й слов'янських селян, що вели партизанську війну з Османами й Габсбургами. Також є припущення, що назва походить з тур. hajdud, яке означало бандитів. Османи таким чином підкреслювали незаконний характер цих угорськиї військових нерегулярних формувань. Таке ще відбулось через те, що османи, таким чином, хотіли принизити повстанців. Надалі, термін був використаний Росією для означення охорони російських царів — «придворні гайдуки», аби змінити сенс назви задля виключення з вжитку первинного повстанського поняття. З тією ж метою заохочували називати гайдуками воїнів особистої охорони місцевих правителів, аристократів.

Особливості гайдуцької повстанської діяльності[ред.ред. код]

Гайдуки були повстанцями, які мусили воювати переважно у гірсько-лісистій місцевості, тому мали певні особливості вбрання і уставні правила. Зокрема, наявність у гайдуків мотузки, як краватки, було пов'язане із необхідністю часто лазити по деревах. Щоб рукава одягу не протерлись, вони мали смужки з шкіри. Гайдук не мав права уникати смерті, він мав померти від кулі супротивника і похований без рядна та домовини просто у землі. Він мав переносити і жару, і дощ, і снігопад тощо. Гайдук не мав права у період своєї активної діяльності мати жодне нерухоме майно, він мав все покласти на алтар перемоги. Його стихією була ніч, а вдень він мав переховуватися. За його криївку мали слугувати саморобні хатинки з снігу, гроти, печери, каньйони, навіть, темні кутки сараїв тощо. Тільки у період відсутності бойових дій гайдук мав право піти до рідного села, але там він мав створювати загони самооборони, вербувати нових гайдуків на своєму прикладі. Переважна більшість гайдуків походила з селян. Їх військові акції відбувались зазвичай у весняно-літній період, тоді як восени і взимку вони переховувались у селах в своїх зв'язкових, або у монастирях.

Капітан гайдуків (серб. харамбаша)[5] з Далмації у типовому військовому спорядженні.

Гайдуцькі особистості[ред.ред. код]

Гайдуки були визначними постатями у своїх країнах. Багато з них були визнані національними героями своїх країн.

Угорщина[ред.ред. код]

Болгарія[ред.ред. код]

Відомий гайдук Ільо Войвода, прозваний «останнім гайдуком Болгарії». Знімок Анастаса Карастоянова, Белград, 1867

Македонія[ред.ред. код]

Румунія[ред.ред. код]

Сербія[ред.ред. код]

Хорватія[ред.ред. код]

Чорногорія[ред.ред. код]

Боснія і Герцоговина[ред.ред. код]

Греція[ред.ред. код]

Докладніше у статті Клефти

Вірменія (федаїни)[ред.ред. код]

Україна (гайдамаки, опришки)[ред.ред. код]

Докладніше у статті Гайдамаки
Докладніше у статті Опришки

Діяння гайдуків були темою народної творчості, й реальні особи часто ставали легендарними персонажами.

Гайдуцтво в Угорщині[ред.ред. код]

Вважають, що гайдуки як нерегулярні вояцькі загони з'явилися під час збройного повстанняь проти Габсбургів 1604 року, яке очолив князь Трасильванії Іштван Бочкай. Князь набирав до свого війська гайдуків, які були до цього кріпаками. Він звільняв їх від панської влади, лавав їм землю, гарантував їм право на власніть і особисту свободу.

Гайдуки у Польщі[ред.ред. код]

Зброя гайдуків (експозиція Белградського військового музею).

З XVI — до початку XVIII століття гайдуки — піхота східноєвропейського зразку, озброєна вогнепальною зброєю, зазвичай доповненою характерними гайдуцькими сокирками, а іноді — шаблями.

У військах Речі Посполитої гайдуки й угорці складали східноєвропейські загони піхоти, озброєної вогнепальною зброєю, єдиного гайдуцького строю. Цю піхоту, на думку деяких дослідників, до Речі Посполитої привів Штефан Баторій під час обрання його королем Польським та великим князем Литовським. У Речі Посполитій XVII століття піхота гайдуцького строю розрізнювалась за своїм походженням: «гайдуками» називали польсько-литовську піхоту, натомість власне угорських гайдуків називали «угорцями». Окрім гайдуків, у Речі Посполитій існувала також піхота «німецького строю» та «піхота вибранецька», яку згодом було замінено на «піхоту ланову». Гайдуки в Речі Посполитій в основному використовувались як гарнізонні війська й у польових битвах були малобоєздатними через відсутність пікінерів та погану стройову підготовку. Гайдуки відрізнялись характерною уніформою — довгими, до середини литки, жупанами, схожими на такі у російських стрільців, рейтузами й шапками-магерками з чотирма козирками — два з боків, один спереду й один ззаду. Ці козирки в холодну погоду опускали на вуха, чоло і потилицю.

Участь гайдуків у військових конфліктах[ред.ред. код]

Гайдуки брали участь у багатьох повстаннях, зокрема у Першому сербському повстанні 1804–1813 рр. Під час російсько-турецької війни 1877—78 років болгарські гайдуки бились проти османів у Болгарії за визволення Болгарії від османського іга.

Примітки[ред.ред. код]

  1. У турецькій мові слово мало повністю негативний сенс — «бандити».
  2. Також тут боролися й проти панування Польщі.
  3. Більш відомі як опришки
  4. Сучасна західноєвропейська історіографія саме так трактує поняття «гадуки», однак дуже часто цей термін використовують лише для тих повстанців, які воювали на теренах Балкан.
  5. Походить від тур. haramibaşı, що означає тур. haram — бандит + тур. baş — голова).
  6. Одночасно його вважають і сербським гайдуком.
  7. Через існуючі певні розбіжності у історіографії Болгарії і Республіки Македонія частину перерахованих гайдуків ці країни вважають своїми.
  8. Його вважають одночасно і болгарським гайдуком.
  9. Національний герой як Сербії, так і Румунії.
  10. Є також героєм Боснії і Герцоговини.
  11. Взагалі часто у історіографії не вирізняють гайдуків якіхось певних республік колишньої Югославії, тому що за часів гайдуцтва цих країн не існувало, а історичний регіон мав назву Далмація, тому іде мова про далматинських гайдуків, які часто діяли на території декількох сучасних країн.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Георги Раковски Българските хайдути. 1867. Букурещ. 39 с. [1]
  • Georg Rosen «Die Balkan-Haiduken», Leipzig, 1878 [2]
  • 13.06.2012 19:44 — Българското хайдутство — втора част [3]
  • Борби за освобождението от турско робство [4]
  • Стефан Каракостов ПРЕДГОВОР КЪМ КНИГАТА «ИНДЖЕ ВОЙВОДА. КЪРДЖАЛИЯ И НАРОДЕН ЗАКРИЛНИК» ОТ ГОРО ГОРОВ [5]
  • Fikret Adanir. Heiduckentum und osmanische Herrschaft: Sozialgeschichtliche Aspekte der Diskussion um das frühneuzeitliche Räuberwesen in Südosteuropa. In: Südost-Forschungen. Nr. 41, 1982, S. 43-116.
  • * Константин Иречек История на българите с поправки и добавки от самия автор./под редакцията на проф. Петър Хр. ПетровЇ. Софія. — Издателство Наука и изкуство. — 1978 р. [6]
  • Richard Brzezinski, Polish Armies 1569–1696, volume 1, London: Osprey Military Publishing, 1987
  • Историја на македонскиот народ, книга прва, издава нип Нова Македонија — заедница за издавачка дејност, книги, периодика и публицистика — Скопје, 1969 година
  • Російський державний архів стародавніх актів (РДАСА). Фонд 137; Фонд 141. Опис 1. 1654–1664 рр.;