Гірчичник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Гірчичник (лат. Sinapismi) або гірчичний пластир (лат. Charta sinapisata) — лікувальний засіб, аркуш цупкого паперу, вкритий шаром знежиреного порошку з насіння гірчиці, або пакет з ламінованого паперу та термозварювального або нетермозварювального пористого паперу, розділеного перфорацією на чотири пакетика, рівномірно заповнених гірчичним насінням. Розімр паперу 812,5 см.

У сухому вигляді гірчичник без запаху. Після замочування його у теплій воді одразу з'являється специфічний запах леткої гірчичної олії.

Не рекомендують ставити гірчичники на одну і туж ділянку тіла, оскільки це може викликати ускладнення у вигляді пігментації шкіри або опіку.

Механізм дії[ред.ред. код]

Механізм дії гірчичників на організм людини полягає в тому, що при подразненні шкіри гірчицею виникає місцева гіперемія та кровообіг у цьому місці значно посилюється (внаслідок розширення судин). Гірчичники містять глікозид синігрин і фермент мірозин, який у теплій воді розщеплює глікозид зі звільненням ефірно-гірчичної олії, яка виявляє подразнювальні властивості. Одночасно з цим відбувається подразнення рецепторів шкіри, що призводить до складного ланцюга нейрогуморальних реакцій, які викликають підвищення збудження симпатичного відділу нервової системи[1], внаслідок чого в крові людини накопичуються адреналін та ендорфін. Ці речовини чинять знеболювальну дію. Вони, у свою чергу, сприяють усуненню риніту, запальних захворювань в легенях, змінюють тонус судин та діяльність серця[1].

Гірчичник має місцево подразнюючу та відволікаючу дію, що обумовлена рефлекторними реакціями, пов'язаними з подразненням чутливих нервових закінчень шкіри та підшкірних утворень. Гірчичний пакет, порівняно зі звичайним гірчичником, є більш зручним завдяки тому, що часточки гірчиці не залишаються на шкірі після закінчення процедури та видалення гірчичника.

Методика накладання гірчичників[ред.ред. код]

Щоби накласти гірчичник нам треба мати: якусь посудину для гірчичника (чудово підійде ниркоподібний медичний лоток), сам гірчичник, вата, чистий рушник.

  1. Хворого кладуть у зручне для накладання гірчичника положення. Це залежить від хвороби, наприклад при трахеїті гірчичник накладають на грудину, в такому випадку хворого кладуть на спину;
  2. Ділянку накладання гірчичника не змащують вазелінок чи іншою маззю;
  3. Струшують гірчичник для рівномірного розподілення гірчичної суміші[1];
  4. Гірчичник занурють у гарячу воду, температурою 35 — 40 °C, температура вище 45 °C веде до руйнування фермента мірозина. Занурити його слід не довше, ніж 15 — 20 с[2]. Швидким рухом виймають гірчичник із води і накладають на потрібну ділянку шкіри гірчичною масою донизу, при цьому злегка надавивши на гірчичник. Якщо хворий відчуває сильний біль і ділянці гірчичника, то тоді під гірчичник кладуть марлеву серветку складену у 2 — 3 рази і розмірами самого гірчичника;
  5. Місце накладання гірчичника накривають сухим рушником, а зверху накривають ще ковдрою. Якщо гірчичник накладений правельно, то хворий через декілька хвилин відчує тепло та невелеки печіння шкіри;
  6. Через 3 — 15 хв. гірчичник знімають (час залежить від реакції шкіри на гірчичник[2]). Шкіра під ним має бути почервонілою;
  7. Шкіру обтирають злегка вологою (щоби зняти рештки гірчиці), а потім сухою серветкою;
  8. Одягають хворого у його одяг і дають відпочити.

Місця накладання[ред.ред. код]

Гірчичника накладають в залежності від захворювання, а саме:

Показання до застосування[ред.ред. код]

Гірчичники призначають дорослим та дітям (віком від 6 років) як протизапальний, місцевоподразнюючий та відволікаючий засіб при багатьох захворюваннях, серед яких: гострі респіраторні захворювання, бронхіти, ларинготрахеїти, пневмонії, біль у м'язах, невралгії, міозити, остеохондроз, головний біль.

Спосіб застосування[ред.ред. код]

Гірчичники використовують для зовнішнього застосування. Гірчичник занурюють в теплу воду на 15-20 секунд, і накладають на шкіру, прикриваючи зверху сухим рушником, щільно притискають до шкіри і залишають на 5-15 хвилин (до появи стійкого почервоніння) залежно від віку та чутливості шкіри пацієнта. При відчутті сильного печіння гірчичник знімають. Якщо змочити гірчичник у холодній воді або залити його окропом, то фермент мірозин не утврориться (у першому випадку) або зруйнується)у другому випадку) і гірчична олія не виділеться. Це особливо стосується гірчичників-пакетів.

Протипоказання[ред.ред. код]

З основних протипоказань є температура тіла понад 38 °C (лихоманка), алергія на гірчицю, пошкодження шкіри: гноячки, висип, нейродерміт, екзема, опіки, пролежні, тобто будь-які новоутворення на шкірі. Також туберкульоз, злоякісні чи доброякісні пухлини (незалежно від локалізації гірчичника); схильність до кровоточивості (гемофілія, тромбоцитопатія, ламкість судин); гнійні запалення легень: абсцес легень, гангрена, бронхоектатична хвороба. Не можна ставити гірчичники на хребет, молочні залози та обличчя.

Зберігання[ред.ред. код]

Зберігати гірчичник слід у сухому прохолодному місці загорнувши його рушником (не сильно), інакше їхній склад зміниться, і вони втратять свою подразнювальну дію. Термін придатності гірчичників 9 — 12 місяців[4].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • В. З. Нетяженко, А. Г. Сьоміна, М. С. Присяжнюк. — Загальний та спеціальний догляд за хворими. — К.: «здоров'я», 1993. — С. 114—117.
  • Фармакологія: підручник / І. В. Нековаль, Т. В. Казанюк. — 4-е вид., виправл. — К.: ВСВ «Медицина», 2011. — С. 164—165.

Джерела[ред.ред. код]