Східні слов'яни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Східні слов'яни
Slavic europe.svg
     Країни з переважно східнослов’янським населенням
Кількість приблизно +200 млн
Ареал

Більшість:
Білорусь Білорусь, Росія Росія, Україна Україна

Меншина: Естонія Естонія, Латвія Латвія, Литва Литва, Польща Польща, Словаччина Словаччина, Сербія Сербія, Канада Канада, США США, Азербайджан Азербайджан, Грузія Грузія, Молдова Молдова, Туреччина Туреччина, інші пострадянські держави.
Раса європеоїдна
Близькі до: Балтів, західних слов'ян і південних слов'ян
Мова Східнослов'янські мови:
білоруська, російська, русинська, українська
Релігія Більшість:
OrthodoxCrossblack.svg Східне православ'я
Christian cross.svg Католицизм
Меншість:
Star and Crescent.svg Іслам
Golden Christian Cross.svg Протестантизм
Red Rodnover kolovrat.svg Слов'янське неоязичництво
Духовне християнство
Нерелігійні

Схі́дні слов'я́ни (біл. Усходнія славяне, Uschodnija słavianie; рос. Восточные славяне) — загальна назва народів, що розмовляють східнослов'янськими мовами. До східних слов'ян відносять білорусів, росіян і українців. Вони є нащадками слов'яномовних племен, що мешкали на Східноєвропейській рівнині в IX—XI століттях. До цих племен відносять літописних полян, сіверян, деревлян, дулібів, білих хорватів, тиверців, уличів, дреговичів, кривичів, в'ятичів, радимичів та словенів.

Східні слов'яни[ред. | ред. код]

Східнослов'янські мови:
   Білоруська
   Українська
   Російська

Сучасні східнослов'янські народи і етнографічні групи:

Східнослов'янські племена[ред. | ред. код]

З літопису відомі такі східнослов'янські племена:

Південно-західні (праукраїнці)[ред. | ред. код]

Північно-західні (прабілоруси)[ред. | ред. код]

Північно-східні (праросіяни)[ред. | ред. код]

Докладніше: Етногенез росіян

Історія[ред. | ред. код]

Східнослов'янські племена у VIII — IX століттях

Серед науковців поки що немає усталеної думки щодо конкретних схем походження східнослов'янських народів – українського, російського та білоруського. Загальновизнаною є лише теза, що східні слов'яни є частиною слов'янства, а їхні предки – частиною індоєвропейського світу[2].

Перші згадки[ред. | ред. код]

Про одне з державних об'єднань слов'ян арабський літописець Х століття Аль Масуді писав так:

З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (Valinana). Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а інші князі його слухалися.

У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто ранньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.

У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь. Повільно розселяючись на нових землях, східні слов'яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином, створювалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського (великоруського).

Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI столітті на півночі, біля Псковського озера і в басейні річки Великої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII столітті у басейні озера Ільмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з вісло-одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська та Новгородська землі.

Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися дитинець, себто внутрішня кріпость, слугували захистом та місцем проводу племінних віч і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями обнесеними частоколом населених міст, що тоді звалися «городом», а всі інші не захищені фортефікаційними укріпленнями звали просто «село». Ймовірно тому скандинави називали ці землі «Гардаріки», що значить буквально «городищина» «край укріплень».

Торгівля[ред. | ред. код]

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII столітті їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати як традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, так і рабів. Останній товар араби цінили понад усе. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII століття, коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів. Вони заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли юдаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, в'ятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Археологічні дослідження[ред. | ред. код]

Знані з «Повісті минулих літ» літописні слов'янські племена протягом XX століття плідно досліджувались археологами. Найпоказовішими для етнокультурної диференціації східнослов'янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця. О. А. Спіцин довів, що східнослов'янським племенам властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам — спіральні, дреговичам — зернисті, радимичам — семипроменеві, в'ятичам — семилопатеві, кривичам — браслетовидні, ільменським словенам — ромбощиткові.

Концепція давньоруської народності[ред. | ред. код]

Діалектологічна карта 1914 року

Концепцію давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульовано досить пізно — після Другої світової війни[3].

У 1948 р. вийшла праця В. Мавродіна «Формування рociйськоï нації» (рос. «Формирование русской нации»), в якій без особливої аргументації декларувалося: «На підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у ІХ-ХІ ст. постав руський народ, предок московської, руської (української) та білоруської націй». Ця радикальна концепція суперечила науково обґрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства — В.Ключевського, М.Грушевського, А.Кримського, О.Шахматова[4], М.Покровського та багатьох інших[3]. У 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася наукова дискусія з приводу існування давньоруської народності, на якій провідні фахівці з давньоруської історії (В. Зимін, В. Пашутов, А. Сидоров, О. Санжаєв та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в ІХ-ХІІ ст.[5]

Край наукової дискусії поклав ЦК КПРС у відомих тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди[6]. ЦК КПРС проголосив, що з ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Етнографічна група українців, деякі представники якої з приводу історичних та політичних обставин заявляють про свою окремішність від решти українського етносу, хоча сама назва русини історично-документально закріплена за українцями і є лише їхнім попереднім самовизначенням. Див. Етнографічні групи українців.
  2. Баран В. Д. Етногенез українського народк // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  3. а б Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник. К.: Вища шк., 1999. — С. 191—194.
  4. «В історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне од одного, що не може бути мови про існування єдиної монолітної давньоруської мови». О. Шахматов, 1919 р.
  5. «Вопросы истории», 1951, № 5, с.137-139.
  6. «Правда» за 10 січня 1954 р.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]