Східні слов'яни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Східнослов'янські мови:
   Білоруська
   Українська
   Російська

Схі́дні слов'я́ни (англ. East Slavs; біл. Усходнія славяне; рос. Восточные славяне) — загальна назва народів, що розмовляють східнослов'янськими мовами. До східних слов'ян відносять українців , білорусів та росіян. Вони є нащадками слов'яновмовних племен, що мешкали на Східноєвропейській рівнині в ІX—XI століттях. До цих племен відносять літописних полян, сіверян, деревлян, дулібів, білих хорватів, тиверців, уличів, дреговичів, кривичів, в'ятичів, радимичів та словенів.

Східні слов'яни[ред. | ред. код]

Східнослов'янські племена у VIII — IX століттях
Діалектологічна карта 1914 року

Сучасні східнослов'янські народи і етнографічні групи:

Східнослов'янські племена[ред. | ред. код]

З літопису відомі такі східнослов'янські племена:

Південно-західні (праукраїнці)[ред. | ред. код]

Північно-західні (прабілоруси)[ред. | ред. код]

Північно-східні (південні праросіяни)[ред. | ред. код]

Докладніше: Етногенез росіян

Історія[ред. | ред. код]

Перші згадки[ред. | ред. код]

Про одне з державних об'єднань слов'ян арабський літописець Х століття Аль Масуді писав так:

З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (Valinana). Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а інші князі його слухалися.

У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто ранньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.

У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь. Повільно розселяючись на нових землях, східні слов'яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином, створювалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського.

Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI столітті на півночі, біля Псковського озера і в басейні річки Великої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII столітті у басейні озера Ільмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з вісло-одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська та Новгородська землі.

Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися дитинець, себто внутрішня кріпость, слугували захистом та місцем проводу племінних віч і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями обнесеними частоколом населених міст, що тоді звалися "городом", а всі інші не захищені фортефікаційними укріпленнями звали просто "село". Ймовірно тому скандинави називали ці землі «Гардаріки», що значить буквально "городищина" «край укріплень».

Торгівля[ред. | ред. код]

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII столітті їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати як традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, так і рабів. Останній товар араби цінили понад усе. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII століття, коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів. Вони заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли юдаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, в'ятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Археологічні дослідження[ред. | ред. код]

Знані з «Повісті минулих літ» літописні слов'янські племена протягом XX століття плідно досліджувались археологами. Найпоказовішими для етнокультурної диференціації східнослов'янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця. О. А. Спіцин довів, що східнослов'янським племенам властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам — спіральні, дреговичам — зернисті, радимичам — семипроменеві, в'ятичам — семилопатеві, кривичам — браслетовидні, ільменським словенам — ромбощиткові.

Концепція давньоруської народності[ред. | ред. код]

Концепцію давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульовано досить пізно — після Другої світової війни[2].

У 1948 р. вийшла праця В. Мавродіна «Формирование русской нации», в якій без особливої аргументації декларувалося: «На підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у ІХ-ХІ ст. постав руський народ, предок московської, руської (української) та білоруської націй». Ця радикальна концепція суперечила науково обґрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства — В.Ключевського, М.Грушевського, А.Кримського, О.Шахматова[3], М.Покровського та багатьох інших[2]. У 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася наукова дискусія з приводу існування давньоруської народності, на якій провідні фахівці з давньоруської історії (В. Зимін, В. Пашутов, А. Сидоров, О. Санжаєв та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в ІХ-ХІІ ст.[4]

Край наукової дискусії поклав ЦК КПРС у відомих тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди[5]. ЦК КПРС проголосив, що з ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом про який як відомо у середньовіччі й мови бути не могло.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Етнографічна група українців, яка з приводу історичних та політичних обставин має досить сильне усвідомлення своєї окремішності від решти українського етносу, хоча сама назва русини історично-документально закріплена за українцями і є лише їхнім попереднім самовизначенням. Див. Етнографічні групи українців.
  2. а б Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник. К.: Вища шк., 1999. — С. 191–194.
  3. «В історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне од одного, що не може бути мови про існування єдиної монолітної давньоруської мови». О. Шахматов, 1919 р.
  4. «Вопросы истории», 1951, № 5, с.137-139.
  5. «Правда» за 10 січня 1954 р.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Східні слов'яни