Дені Вільнев

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Вільнев.
Дені Вільнев
Denis Villeneuve
Вільнев на Каннському кінофестивалі 2018
Вільнев на Каннському кінофестивалі 2018
Вільнев на Каннському кінофестивалі 2018
Дата народження 3 жовтня 1967(1967-10-03) (56 років)
Місце народження Канада Жантії[en], Беканкур, Квебек
Громадянство Канада Канада
Alma mater Квебецький університет у Монреалі
Професія кінорежисер
продюсер
сценарист
Кар'єра з 1994
Членство Writers Guild of America, Eastd
Нагороди § Нагороди та почесті
IMDb ID 0898288
Автограф
CMNS: Дені Вільнев у Вікісховищі

Дені́ Вільне́в (фр. Denis Villeneuve; фр. вимова: [dəni vilnœv]; нар. 3 жовтня 1967(19671003)) — франко-канадський кінорежисер, продюсер і сценарист. Його фільми зібрали у світовому прокаті понад 1 млрд $ і отримали три премії «Оскар» за 28 номінацій.

Народившись у Жантії[en], Квебек, Вільнев розвинув інтерес до кінематографа в ранньому віці. Незабаром після вивчення кіно в університеті він розпочав співпрацю з канадським Національним кінематографічним управлінням, займаючись зйомкою короткометражних фільмів. 1998 року він зняв свій перший повнометражний фільм «32-ге серпня на Землі». Після випуску своєї другої картини, «Вир[en]» (2000), Вільнєв вирішив узяти перерву, щоби покращити свої навички. Він знову повернувся на великий екран із драмами «Політех[en]» (2009) та «Пожежі» (2010), остання з яких здобула визнання критиків та була номінована на «Оскар» за найкращий міжнародний художній фільм. Після цього він перейшов до знімання англомовних фільмів, як-от трилери «Полонянки» (2013), «Ворог» (2013) та «Сікаріо» (2015), які також мали успіх. Його наступними проєктами стали науково-фантастичні фільми «Прибуття» (2016), «Той, хто біжить по лезу 2049» (2017) та «Дюна» (2021), що отримали визнання критиків. Вільнев був номінований на «Оскар» як найкращий режисер за «Прибуття».

Вільнев отримав численні нагороди та номінації. 2018 року йому було присвоєно ступінь офіцера Ордену Канади, а наступного року він був посвячений у лицарі Національного ордену Квебеку і нагороджений премією «Режисер десятиліття» від Голлівудської асоціації критиків[en].

Раннє життя[ред. | ред. код]

Вільнев вивчав кіномистецтво у Квебецькому університеті в Монреалі

Дені Вільнев народився 3 жовтня 1967 року в містечку Жантії[en][1], яке є частиною більшого міста Беканкур, провінція Квебек, у франко-канадській сім'ї нотаріуса Жана Вільнева й домогосподарки Ніколь Демерс[2]. Він є найстаршим із чотирьох дітей Жана й Ніколь[3]. Його молодший брат, Мартін[en], також є кінематографістом[4].

Вільнев виріс поблизу АЕС Джентіллі і з раннього віку цікавився науково-фантастичними журналами та книгами, як-от «Популярна механіка» й «Наука й життя[en]» та «Дюна» Френка Герберта відповідно. Він також розвинув інтерес до кінематографа, роблячи розкадрування для вигаданих фільмів зі своїм близьким другом, включно з адаптацією «Дюни»[5]. На нього вплинули такі фільми, як «Космічна одіссея 2001 року» (1968), «Близькі контакти третього ступеня» (1977), «Зоряні війни: Імперія завдає удару у відповідь» (1980) і «Той, хто біжить по лезу» (1982)[6][7].

Вільнев відвідував семінарію Сен-Жозефа[en], де був гравцем хокейної команди, і знімав короткометражні фільми, за що отримав прізвисько «Спілберг» серед друзів. Він вивчав науку в Колежі загальної та професійної освіти[en] в Труа-Рів'єр, але згодом вирішив, що це навчання є «глухим кутом», описавши витрачений час як «роки депресії». Після цього Вільнев вступив до Квебецького університету в Монреалі, де проходив комунікаційну програму за спеціальністю кінематограф[7][8].

Кар'єра[ред. | ред. код]

1990-ті: Рання кар'єра[ред. | ред. код]

У 1990—1991 роках, після невдалої попередньої спроби, Вільнев узяв участь у новому сезоні змагальної передачі «Перегони: призначення — світ» від Radio-Canada, яка цього разу проходила у Євразії та мала на меті відправити молодих кінематографістів у подорож континентом для знімання короткометражних фільмів[9]. Подорожуючи Євразією він відвідав такі країни, як Індонезія, Таїланд, Китай, Індія, Туреччина та СРСР, і зняв 25 короткометражних фільмів, за які в підсумку здобув перемогу та однорічне стажування в канадському Національному кінематографічному управлінні (НКУ)[10]. Після цього він став асистентом режисера П'єра Перро[en] під час знімання документального фільму «Крижаний воїн» (1994) на острові Елсмір, а пізніше вирушив на Ямайку, де зняв короткометражну документальну стрічку «REW-FFWD» (1994) для НКУ[11][12]. Водночас він став постановник кількох музичних відеокліпів, як-от «Ensorcelée» для Даніеля Беланджера[en], «Querer» для «Цирку дю Солей» і «Tout simples jaloux» для Beau Dommage, що були відзначені нагородами. У цей період Вільнев також зустрів кінооператора Андре Тюрпена[en], з яким неодноразово співпрацюватиме в майбутньому[8].

У 1996 році Вільнев написав і зняв короткометражний фільм «Технецій» для антології «Космос[en]»[13], а двома роками пізніше — драматичний фільм «32-ге серпня на Землі», який є його повнометражним дебютом та оповідає про фотомодель у виконанні Паскаль Бюсс'єр[en], яка пережила дорожньо-транспортну пригоду і вирішила переосмислити своє життя[14][15]. Картина була показана під час секції «Особливий погляд» на Каннському кінофестивалі[16], а також була висунута Канадою на премію «Оскар» за найкращий міжнародний художній фільм під час 71-ї церемонії вручення, проте не була номінована[17].

2000-ті: Перерва та повернення[ред. | ред. код]

У 2000 році Вільнев написав і зняв психологічну драму «Вир[en]» з бюджетом у 3,4 млн $[18], що оповідає про молоду жінку, яка страждає на депресію й зав'язує романтичні стосунки із сином людини, яку вона вбила внаслідок дорожньо-транспортної пригоди[19]. Фільм отримав загалом схвальні відгуки[20]. Стівен Голден[en] із The New York Times висловив думку, що фільм є «роздумом про розрив між блиском елітного міського життя та реальностями життя та смерті, які той маскує», а також зазначив вплив дадаїзму[21]. Кевін Томас з Los Angeles Times описав картину як «стильну [і такою, що] захоплює подих» та похвалив «динамічну» робота Вільнева, назвавши режисера «талановитим, пристрасним і зухвалим»[22]. У ретроспективних оглядах агенство The Canadian Press[en] описало картину як «незвичайну притчу», яка «демонструє більш авангардну сторону Вільнева»[23], тоді як вебсайт IndieWire оцінив її як найгіршу у фільмографії режисера[24]. Вільнев здобув кілька нагород за найкращу режисерську роботу й найкращий сценарій[25][26], а також був нагороджений призом ФІПРЕССІ на Берлінському міжнародному кінофестивалі[27].

Я усвідомив свої межі в режисурі та написанні сценаріїв. Створення кіно заради кіно не робило мене щасливим ... Я не міг правильно висловити ідею за допомогою зображення. І я боявся акторів [...] Ви маєте пройти довгим шляхом самоаналізу. І це було найкраще [рішення], яке я коли-небудь приймав.

Вільнев стосовно своєї перерви[8][28]

Після випуску «Вира» Вільнев вирішив узяти перерву від кінематографа й переїхав до сільської місцевості, щоби присвятити більше часу дружині та дітям, а також переосмислити підхід до створення фільмів; на думку режисера, його попередні роботи були «зарозумілими й самовдоволеними» та «не достатньо сильними» загалом[7][28][29]. Під час цього періоду він займався зйомкою рекламних роликів для різноманітних компаній, як-от Desjardins[en][8][30]. 2006 року Вільнев написав двохвилинний короткометражний фільм «120 секунд до перемоги на виборах», який був знятий на мобільний телефон[31][32], а наступного року став співрежисером документального фільму «Крик щастя»[33].

У 2008 він зняв короткометражний фільм «Поверхом вище[en]» за сценарієм Жака Давідтса, що оповідає про групу з одинадцяти людей, які нескінченно поїдають їжу на бенкеті[30]. Картина була представлена під час секції «Тиждень критики» на Каннському кінофестивалі 2008 року[en], де вона отримала приз від Canal+[34][35]. Водночас він працював над драмою «Політех[en]» (2009), що ґрунтується на масовому вбивстві в Політехнічній школі Монреаля в 1989 році. Вільнев написав сценарій у співавторстві з Жаком Давідсом та Еріком Лека[36], консультуючись із сім'ями загиблих і провівши інтерв'ю зі свідками трагічної події[30]. Фільм отримав загалом схвальні відгуки критиків[37]. Пітер Говелл з Toronto Star написав, що картина «показує насильство, точно відтворюючи історичний запис, але не потопає в ньому»[38], тоді як Кетрін Монк з Calgary Herald похвалила Вільнева та акторський склад за «перетворення трагедії […] на твір глибокої краси»[39]. Деякі оглядачі розкритикували фільм за зображення насильства та нерозкриті теми[40][41]. «Політех» завоював численні нагороди на церемоніях Джутра[en] та «Геній», включно з преміями за найкращий фільм та найкращу режисерську роботу[42][43].

2010-ті: Загальне визнання[ред. | ред. код]

Вільнев разом із Джошем Броліном, Емілі Блант та Бенісіо дель Торо під час прем'єри фільму «Сікаріо» на Каннському кінофестивалі 2015 року

Одночасно з виробництвом «Політеха» Вільнев займався постановкою воєнної драми «Пожежі» (2010), яка ґрунтується на однойменній п'єсі[en] Ваджи Муавада[en] та оповідає про канадських близнюків, які вирушають до рідної країни своєї матері на Середньому Сході, щоби розкрити її таємниче минуле поки довкола відбувається громадянська війна[28]. Він написав сценарій до фільму в співавторстві з Валері Богран-Шампан, працюючи над ним упродовж п'яти років[44][45]. Фільм здобув визнання критиків і зібрав 16 млн $ при бюджеті в 6 млн $[46][47]. Бетсі Шаркі з Los Angeles Times назвала фільм «найкращою реалізованою роботою» Вільнева[48], тоді як Роджер Еберт написав у своєму огляді, що картині «вдається показати, наскільки безглуздо й марно ненавидіти інших через їхню релігію»[49]. Фільм отримав численні нагороди та номінації[28][50], включно з номінаціями на премії БАФТА та «Оскар» за найкращий неангломовний фільм і найкращий міжнародний художній фільм відповідно[51][52]. 2011 року Вільнев зняв два короткометражних фільми — «Дорослий рейтинг за оголеність» та «Емпіричне дослідження про вплив звуку на інерцію зору»[53][54].

Вільнев став отримувати численні пропозиції та сценарії від різних кіностудій після успіху «Політеху» і, особливо, «Пожеж»[55]. Його наступними повнометражними роботами стали трилер «Полонянки» для Warner Bros. і психологічна драма «Ворог» — перші англомовні фільми режисера. Вільнев працював над ними одночасно — під час знімання «Ворога» влітку 2012-го він проводив кастинг для «Полонянок», а восени, коли перший фільм уже перебував на стадії постпродукції, почав знімання другого[56]. «Ворог» був знятий за сценарієм Хав'єра Гуллона[en], що ґрунтується на романі Жозе Сарамагу «Двійник[en]» та оповідає про викладача коледжу у виконанні Джейка Джилленгола, який помічає у фільмі з відеопрокату свого допельгангера[57][58]. «Полонянки», який оповідає про зникнення двох дівчаток у Пенсильванії та їх подальший пошук, було знято за сценарієм Аарона Ґузиковського[en], тоді як головні ролі виконали Г'ю Джекман і Джилленгол[59]. Фільм став першою картиною режисера для голлівудської кіностудії[60], а також його першим спільним проєктом із кінооператором Роджером Дікінсом, який виявив бажання співпрацювати з Вільневим після перегляду «Пожеж»[29].

«Полонянки» та «Ворог» вийшли в серпні й вересні 2013 року відповідно[61][62]. «Полонянки» отримав схвальні відгуки та зібрав 122 млн $[63][64]. Ентоні Скотт[en] із The New York Times похвалив Вільнева й написав, що той «з винятковою дисципліною вловлює, як повільно може текти час під час кризи, як незмінний стан незнання може тиснути на кожну мить»[65], а Крістофер Орр із The Atlantic наголосив, що режисерська робота, поміж іншого, є «просто занадто сильною, щоби це ігнорувати»[66]. Численні видання додали картину до своїх списків найкращих фільмів 2013 року[67], включно з Національною радою кінокритиків США[68]. Стрічка також отримала номінацію на премію «Оскар» за найкращу операторську роботу під час 86-ї церемонії вручення[69]. «Ворог» отримав менш схвальні відгуки[70], тоді як деякі критики порівняли його з фільмами Девіда Лінча[71][72]. Енн Хорнадей із The Washington Post написала у своєму неоднозначному огляді, що «попри всю майстерність, з якою Вільнев створює загрозливу, похмуру антиутопію […, вона] відчувається непереконливою та необґрунтованою»[73]. Вільнев був нагороджений премією Канадської кіноакадемії[en] за найкращу режисерську роботу над «Ворогом»[74].

У грудні 2013 року було повідомлено, що Вільнев зніме бойовик-трилер «Сікаріо» (2015) — першу частину трилогії в стилі неовестерну від сценариста Тейлора Шерідана[75][76]. Фільм оповідає про принципового агента ФБР, яка приєдналася до урядової оперативної групи, щоби знищити лідера могутнього та жорстокого мексиканського наркокартелю, тоді як головні ролі виконали Емілі Блант, Бенісіо дель Торо та Джош Бролін[77]. «Сікаріо» є другим проєктом, над яким Вільнев співпрацював із Дікінсом[78]. Стрічка здобула визнання критиків і зібрала 84 млн $[79][80]. Ден Джолін з Empire назвав її «прекрасно похмурим, безкомпромісним трилером. Простіше кажучи, [це] один із найкращих фільмів року»[81]. Кріс Раян з Grantland[en] порівняв картину з «Апокаліпсисом сьогодні» Френсіса Форда Коппола[82], тоді як Пітер Треверс з Rolling Stone описав її як «сенсаційний, найзахопливіший та насичений напруженням» фільм із часів «Трафіку» Стівена Содерберга[83]. «Сікаріо» отримав номінацію на «Золоту пальмову гілку» під час Каннського кінофестивалю 2015[77], а також кілька номінацій на премії БАФТА та «Оскар», включно з номінаціями за найкращу операторську роботу[84][85].

Вільнев разом із Раяном Гослінгом, Гаррісоном Фордом, Аною де Армас та Сільвією Гукс під час рекламної кампанії «Того, хто біжить по лезу 2049» на фестивалі San Diego Comic-Con у 2017 році

Ще під час виробництва «Полонянок» із Вільневим зв'язалася продюсерська компанія 21 Laps Entertainment[en] щодо адаптації науково-фантастичної повісті Теда Чана «Історія твого життя». Вільнев, який довгий час хотів зняти науково-фантастичний фільм, разом зі сценаристом Еріком Гайссерером підготував остаточний сценарій, переробивши чорновий варіант, і змінив назву на «Прибуття»[86]. Фільм оповідає про лінгвістку у виконанні Емі Адамс, яку вербує американська армія, щоби дізнатися, як спілкуватися з іншопланетянами, що прибули на Землю, до того, як напруженість призведе до війни[87]. Стрічка, прем'єра якої відбулася на 73-му Венеційському міжнародному кінофестивалі у 2016 році[88], здобула визнання критиків і зібрала 203 млн $[89][90]. Роббі Коллін із The Telegraph написав, що фільм є «інтроспективним, філософським і екзистенційним»[91], тоді як Сем Ланскі з Time назвав його «витонченою, дорослою науковою фантастикою: [це] фільм про інопланетян для тих, хто не любить фільми про інопланетян»[92]. Багато видань помістили «Прибуття» до своїх списків найкращих фільмів 2016 року[93]. Стрічка також здобула численні нагороди та номінації, включно з вісьмома номінаціями на премію «Оскар» у таких категоріях, як «Найкращий фільм», «Найкраща режисерська робота», «Найкраща операторська робота» тощо[94]. Вільнев, разом із Гайссерером, був нагороджений преміями Рея Бредбері та Г'юго за найкращу драматичну постановку[95][96].

Я кілька разів перечитував сценарій — він мені дуже подобався, але я не хотів нести цей тягар на своїх плечах. То був дуже ризикований проєкт. Я казав собі, що мені потрібно знайти в собі всі технічні навички; усі можуть зненавидіти мене за це. Але через силу цієї історії я був зворушений і вирішив сказати «так».

Вільнев стосовно прийняття рішення зняти «Того, хто біжить по лезу 2049»[97]

Після «Прибуття» Вільнев взявся за постановку наступного проєкту, яким стала неонуарна наукова фантастика «Той, хто біжить по лезу 2049» за сценарієм Гемптона Фенчера[en] і Майкла Гріна[en] — продовження «Того, хто біжить по лезу» (1982)[98]. Цьому передувала зустріч режисера з представниками продюсерської компанії Alcon Entertainment[en], з якою він співпрацював раніше над «Полонянками». Вільнев, який був натхнений «Тим, хто біжить по лезу» на вибір кінематографу своєю професією, вагався з прийняттям пропозиції компанії через культовий статус оригінального фільму, але врешті-решт погодився[97]. «Той, хто біжіть по лезу 2049» оповідає про репліканта, що працює на департамент поліції Лос-Анджелеса та розкриває таємницю, яка загрожує дестабілізувати суспільство та перебіг цивілізації, тоді як головні ролі виконали Раян Гослінг і Гаррісон Форд, який був протагоністом першого фільму[99]. Фільм є третім проєктом, над яким Вільнев співпрацював із Дікінсом[78].

«Той, хто біжіть по лезу 2049» вийшов у жовтні 2017 році та здобув визнання критиків[100][101]. Стрічка зібрала 259 млн $ при бюджеті у 150—185 млн $[102][103], ставши найкасовішою та найбюджетнішою у фільмографії Вільнева на той час[104]. Критики, окрім іншого, вкрай похвально відгукнулися про роботу, яку виконав Вільнев. Ентоні Скотт із The New York Times висловив думку, що фільм є самоаналізом власних почуттів Вільнева і твором режисера, який виділяє «нервовий спокій»[105], тоді як Мік Ласаль[en] з San Francisco Chronicle[en] написав, що картина використовує той самий тон оповіді, що й у роботах пізнього періоду режисера, як-от «Прибуття»[106]. Чимало видань помістили фільм до своїх списків найкращих фільмів 2017 року[107]. Стрічка також отримала численні нагороди та номінації, включно з вісьмома номінаціями на премію БАФТА і п'ятьма номінаціями на премію «Оскар» у таких категоріях, як «Найкраща режисерська робота», «Найкраща операторська робота», «Найкращі візуальні ефекти» тощо[108].

2020-ті: Продовження роботи[ред. | ред. код]

Черговим проєктом Вільнева став епічний науково-фантастичний фільм «Дюна» — перша частина адаптації однойменного роману Френка Герберта[109]. Вільнев заявив про своє бажання створити нову адаптацію роману у вересні 2016 року, хоча сказав, що це було малоймовірно[110]. Компанія Legendary Entertainment, що отримала кіноправа на франшизу «Дюна» в листопаді[111], почала переговори з ним у грудні, які згодом були успішно завершені[112]. Крім режисерської роботи Вільнев займався написанням сценарію спільно з Джоном Спейтсом[en] та Еріком Ротом[en], а також став продюсером разом із Мері Перент[en] і Кейлом Бойтером[113]. Хоча спочатку прем'єра картини мала статися наприкінці 2020 року, через пандемію коронавірусної хвороби її випуск було перенесено на вересень 2021-го[114]. «Дюна» здобула загалом схвальні відгуки[115] та зібрала 400 млн $ при бюджеті в 165 млн $[116][117], ставши найкасовішим фільмом Вільнева[118]. Бен Тревіс з Empire описав фільм, як «захопливу масштабну адаптацію, що вселяє шанобливий трепет»[119], тоді як Роббі Коллін з The Telegraph назвала його «величним, тривожним і [таким, що] огортає»[120]. Джастін Чанг[en] з Los Angeles Times похвалив Вільнева пишучи, що він «затягує […] у напрочуд яскраве, іноді правдоподібне страшне бачення майбутнього»[121]. Багато видань помістили картину до своїх списків найкращих фільмів 2021 року[122], включно з Національною радою кінокритиків США та Американським інститутом кіномистецтва[123][124]. Поміж численних нагород та номінацій «Дюни» є одинадцять номінацій на премію БАФТА, десять номінацій на премію «Оскар» і три номінації на премію «Золотий глобус» у таких категоріях, як «Найкращий фільм», «Найкраща режисерська робота», «Найкращий адаптований сценарій» тощо[125].

Наступним проєктом Вільнева стане «Дюна 2» (2023) — друга частина адаптації роману Герберта. Також він стане режисером пілотного епізоду і виконавчим продюсером серіалу «Дюна: Сестринство», який є спін-офом та приквелом основного фільму та оповідає про таємничий жіночий орден, знаний як Бене Ґессерит[126]. У жовтні 2020 року було повідомлено, що Вільнев зніме мінісеріал «Син» для HBO, над яким втретє співпрацюватиме з Джейком Джилленголом, і стане виконавчим продюсером спільно з актором[127]. Вільнев знову співпрацюватиме з компанією Alcon Entertainment у постановці наукової фантастики «Побачення з Рамою» — адаптації однойменного роману Артура Кларка[128]. Також було оголошено, що Вільнев стане режисером біографічного фільму про Клеопатру[129][130].

Особисте життя[ред. | ред. код]

Вільнев одружений з Танею Лапуант, режисеркою та колишньою журналісткою[131]. Також був у шлюбі з акторкою Машею Грено та має трьох дітей від попередніх відносин[3][132].

У липні 2018 року Вільнев підтримав петицію французького Товариства кінорежисерів[fr] на захист ув'язненого в Росії українського кінорежисера Олега Сенцова[133].

Фільмографія[ред. | ред. код]

Докладніше: Фільмографія Дені Вільнева
Повнометражні фільми
Рік Назва Оригінальна назва
1998 32-ге серпня на Землі Un 32 août sur terre
2000 Вир[en] Maelström
2009 Політех[en] Polytechnique
2010 Пожежі Incendies
2013 Полонянки Prisoners
Ворог Enemy
2015 Сікаріо Sicario
2016 Прибуття Arrival
2017 Той, хто біжить по лезу 2049 Blade Runner 2049
2021 Дюна Dune
2024 Дюна 2 Dune: Part Two

Нагороди та почесті[ред. | ред. код]

Докладніше: Список нагород та номінацій Дені Вільнева

Вільнев був номінований на п'ять премій БАФТА, дві премії «Золотий глобус» і чотири премії «Оскар» станом на 2022 рік.

У 2012 році Вільнев був нагороджений канадською версією медалі Діамантового ювілею королеви Єлизавети II[en][134]. Він також є членом відділення режисерів в Академії кінематографічних мистецтв і наук із 2014 року[135]. У грудні 2017 року він отримав почесний докторський ступінь у Квебецькому університеті в Монреалі, де навчався в юності[136]. У липні 2018 року йому було присвоєно ступінь офіцера Ордену Канади (OC)[137], а у 2019-му був посвячений у лицарі Національного ордену Квебеку (CQ)[138]. Того ж року він був нагороджений премією «Режисер десятиліття» від Голлівудської асоціації критиків[en][139].

Нагороди та номінації, отримані фільмами Вільнева
Рік Фільм БАФТА Золотий глобус Оскар
Номінації Перемоги Номінації Перемоги Номінації Перемоги
2010 Пожежі 1 Н/Д Н/Д Н/Д 1 Н/Д
2013 Полонянки Н/Д Н/Д Н/Д Н/Д 1 Н/Д
2015 Сікаріо 3 Н/Д Н/Д Н/Д 3 Н/Д
2016 Прибуття 9 1 2 Н/Д 8 1
2017 Той, хто біжить по лезу 2049 8 2 Н/Д Н/Д 5 2
2021 Дюна 11 Н/Д 3 1 10 6
Усього 32 3 5 1 28 9

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Denis Villeneuve. Британський інститут кінематографії. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  2. ↑ Saba, Michel (25 січня 2017). Les parents de Denis Villeneuve débordent de fierté. Radio-Canada. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  3. ↑ а б Buckley, Cara (10 листопада 2016). Denis Villeneuve of 'Arrival' Leans In to Strong Heroines. The New York Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  4. ↑ Martin Villeneuve: The Dreammaker. Cozy Sweater Café. 23 серпня 2016. Архів оригіналу за 16 липня 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  5. ↑ Bitel, Anton (19 жовтня 2021). Denis Villeneuve: 'I'm obsessed by the idea that humans can evolve'. Little White Lies[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  6. ↑ Brzeski, Patrick (30 листопада 2021). Making of 'Dune': How Denis Villeneuve's Sci-Fi Epic Is the Culmination of a Childhood Dream. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 6 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  7. ↑ а б в Vineyard, Jennifer (25 січня 2017). Denis Villeneuve Has Arrived. Now He's About to Take the Next Step. Vulture. Архів оригіналу за 25 квітня 2020. Процитовано 18 лютого 2022.
  8. ↑ а б в г Grégoire, Isabelle (16 лютого 2011). Denis Villeneuve, entre la gloire et la colère. L'actualité. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  9. ↑ La fois où Denis Villeneuve a participé à La course destination monde. Radio-Canada. 2 січня 2022. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  10. ↑ L'éclosion de Denis Villeneuve dans La course Europe-Asie. Radio-Canada. 3 жовтня 2017. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  11. ↑ REW-FFWD (English Version) by Denis Villeneuve. Національне кінематографічне управління Канади. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  12. ↑ Sharf, Zack (27 жовтня 2017). Denis Villeneuve's 1994 Short Film Debut 'REW-FFWD' is a Memory Puzzle Worth Solving. IndieWire. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  13. ↑ Kelly, Brendan (24 листопада 1996). Cosmos. Variety. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  14. ↑ Getting the festival package just right. The Irish Times. 23 жовтня 1998. Процитовано 18 лютого 2022.
  15. ↑ Denis Villeneuve. Turner Classic Movies. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  16. ↑ Lévesque, François (17 травня 2017). «Un 32 août sur terre» retourne à Cannes. Le Devoir. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  17. ↑ 45 Countries Submit Films for Oscar® Consideration. Академія кінематографічних мистецтв і наук. 19 листопада 1998. Архів оригіналу за 19 лютого 1999. Процитовано 18 лютого 2022.
  18. ↑ Royer, Genevieve (15 вересня 2000). Hooking a Story: Bad trout was the inspiration behind Denis Villeneuve's film Maelstrom. Montreal Gazette[en].
  19. ↑ Harvey, Dennis (18 вересня 2000). Maelstrom. Variety. Архів оригіналу за 11 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  20. ↑ Critic Reviews for Maelstrom. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 2 травня 2019. Процитовано 18 лютого 2022.
  21. ↑ Holden, Stephen (25 січня 2022). Film Review; Fathoming Meaning From a Talking Fish. The New York Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  22. ↑ Thomas, Kevin (5 квітня 2002). A Woman at Whims of Fate in 'Maelstrom'. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  23. ↑ The Canadian Press[en] (24 січня 2017). A look at Oscar-nominated director Denis Villeneuve's filmography. The Chronicle Herald[en]. Архів оригіналу за 11 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  24. ↑ Ehrlich, David (2 жовтня 2017). Denis Villeneuve Movies Ranked from Worst to Best. IndieWire. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  25. ↑ Cinq Génie pour Maelström. TVA Nouvelles[en]. 29 січня 2001. Архів оригіналу за 11 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  26. ↑ Maelström blitzes Quebec's Jutra Awards. The Globe and Mail. 27 лютого 2001. Архів оригіналу за 11 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  27. ↑ Maelström nets another award. The Globe and Mail. 21 лютого 2001. Архів оригіналу за 11 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  28. ↑ а б в г Whipp, Glenn (17 квітня 2011). 'Incendies' director Denis Villeneuve talks about his journey. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  29. ↑ а б Kelly, Stephen (12 жовтня 2021). Denis Villeneuve: The sci-fi director of the 21st Century. BBC. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  30. ↑ а б в Hays, Matthew (6 серпня 2008). Great expectations. CBC News. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  31. ↑ 120 seconds to get elected. Лювенський міжнародний фестиваль короткометражного кіно. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  32. ↑ Beyl, Cameron (2 липня 2020). Denis Villeneuve's "120 Seconds To Get Elected" (2006). The Directors Series. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  33. ↑ Laforest, Kevin (27 вересня 2007). Un cri au bonheur : Maudit bonheur. Voir[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  34. ↑ Next Floor. Тиждень критики. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  35. ↑ Canadian short film wins prize at Cannes. CBC News. 26 травня 2008. Архів оригіналу за 9 лютого 2022.
  36. ↑ Scott, Anthony Oliver (28 червня 2011). A Fictional Killer of Women Who Is All Too Familiar. The New York Times. Архів оригіналу за 4 квітня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  37. ↑ Polytechnique. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 2 листопада 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  38. ↑ Howell, Peter (20 березня 2009). Polytechnique: Silent witness. Toronto Star. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  39. ↑ Katherine, Monk (20 березня 2009). Polytechnique finds beauty amid tragedy. Calgary Herald. Postmedia Network[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  40. ↑ Nelson, Rob (18 травня 2009). Polytechnique. Variety. Архів оригіналу за 4 квітня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  41. ↑ Bennett, Ray (19 травня 2019). Polytechnique — Film Review. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  42. ↑ Nicoud, Anabelle (28 березня 2010). 12e soirée des Jutra: duo de choc. La Presse. Архів оригіналу за 9 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  43. ↑ Howell, Peter (12 квітня 2010). Polytechnique sweeps Genie Awards. Toronto Star. Архів оригіналу за 4 квітня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  44. ↑ Gandert, Sean (22 квітня 2011). Incendies. Paste[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  45. ↑ Gritten, David (18 червня 2011). Incendies: Universal tragedy with fire in its heart. The Telegraph. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 18 лютого 2022.
  46. ↑ Incendies. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 10 грудня 2010. Процитовано 18 лютого 2022.
  47. ↑ Incendies. The Numbers. Архів оригіналу за 20 серпня 2016. Процитовано 18 лютого 2022.
  48. ↑ Sharkey, Betsy (22 квітня 2011). Movie review: 'Incendies'. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  49. ↑ Ebert, Roger (27 квітня 2011). Letter to an unknown ancestor. RogerEbert.com[en]. Архів оригіналу за 14 серпня 2016.
  50. ↑ Perkins, Will (16 травня 2012). Villeneuve's 'An Enemy' locks international cast. Yahoo!. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  51. ↑ Bafta Film Awards 2012: Winners. BBC News. 12 лютого 2012. Архів оригіналу за 4 грудня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  52. ↑ 2011 Oscar winners and nominees. Los Angeles Times. 13 березня 2014. Архів оригіналу за 9 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  53. ↑ Rated R for Nudity (English Version) by Denis Villeneuve. Національне кінематографічне управління Канади. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  54. ↑ Denis Villeneuve. Mubi. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  55. ↑ Douglas, Edward (18 вересня 2013). Interview: Director Denis Villeneuve Takes No Prisoners. ComingSoon. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  56. ↑ Perez, Rodrigo (19 вересня 2013). Jake Gyllenhaal & Denis Villeneuve Talk The Birth Of Their Intense Collaboration & Its Extension With 'Prisoners'. IndieWire. Архів оригіналу за 24 вересня 2013. Процитовано 18 лютого 2022.
  57. ↑ Vlessing, Etan (6 вересня 2013). Double take: Denis Villeneuve on shooting Enemy, Prisoners simultaneously. Playback[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  58. ↑ Corliss, Richard (13 березня 2014). REVIEW: In Enemy, Jake Gyllenhaal Sees Double. Time. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  59. ↑ Foundas, Scott (30 серпня 2013). Film Review: 'Prisoners'. Variety. Архів оригіналу за 7 січня 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  60. ↑ Milliken, Mary (7 вересня 2013). 'Prisoners' captures rage and despair of a vulnerable America at Toronto film fest. Reuters. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  61. ↑ Apello, Tim (30 серпня 2013). Telluride: World's First Screening of 'Prisoners' Leaves Audience Stunned. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  62. ↑ Perez, Rodrigo (6 вересня 2013). Jake Gyllenhaal & Denis Villeneuve Push Each Other Into Haunting, Bold New Territory For 'Enemy'. IndieWire. Архів оригіналу за 9 вересня 2013. Процитовано 18 лютого 2022.
  63. ↑ Prisoners. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 27 листопада 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  64. ↑ Prisoners. Box Office Mojo. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  65. ↑ Scott, Anthony Oliver (19 вересня 2013). After Two Children Vanish, Agony Begets Recklessness. The New York Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  66. ↑ Orr, Christopher (20 вересня 2013). Prisoners: Moral Exploration or Exploitation?. The Atlantic. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  67. ↑ Film Critic Top 10 Lists — Best Movies of 2013. Metacritic. Архів оригіналу за 11 грудня 2013. Процитовано 18 лютого 2022.
  68. ↑ Lewis, Hilary (4 грудня 2013). 'Her' Named Best Film by National Board of Review. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 19 червня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  69. ↑ The 86th Academy Awards (2014) Nominees and Winners. Академія кінематографічних мистецтв і наук. 2 березня 2014. Архів оригіналу за 17 квітня 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  70. ↑ Enemy. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 30 листопада 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  71. ↑ Debruge, Peter (20 вересня 2013). Toronto Film Review: 'Enemy'. Variety. Архів оригіналу за 27 травня 2016. Процитовано 18 лютого 2022.
  72. ↑ Gheshire, Godfrey (14 березня 2014). Enemy movie review & film summary (2014). RogerEbert.com[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  73. ↑ Hornaday, Ann (20 березня 2013). 'Enemy' movie review. The Washington Post. Архів оригіналу за 25 вересня 2020. Процитовано 18 лютого 2022.
  74. ↑ Canadian Screen Awards 2014: Orphan Black, Gabrielle win. CBC News. 9 березня 2014. Архів оригіналу за 9 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  75. ↑ Fleming Jr., Mike (6 грудня 2013). 'Prisoners' Helmer Eyeing Tense Mexican Border Crime Drama 'Sicario' For Black Label. Deadline. Архів оригіналу за 1 жовтня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  76. ↑ Thompson, Anne (21 червня 2018). 'Sicario: Day of the Soldado': Benicio Del Toro Says It's Better Than The Doors' First Album. IndieWire. Архів оригіналу за 30 серпня 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  77. ↑ а б Heinrich, Jeff (24 квітня 2015). Denis Villeneuve: 'Sicario is a very dark film, a dark poem, quite violent'. The Guardian. Архів оригіналу за 10 березня 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  78. ↑ а б Tapley, Kristopher (24 вересня 2015). Cinematographer Roger Deakins Got to Play with Some New Toys on 'Sicario'. Variety. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  79. ↑ Sicario. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 2 січня 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  80. ↑ Sicario. Box Office Mojo. Архів оригіналу за 29 січня 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  81. ↑ Jolin, Dan (5 жовтня 2015). Sicario Movie Review. Empire. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  82. ↑ Ryan, Chris (28 вересня 2015). Are My Methods Unsound? Why 'Sicario' Is the 'Apocalypse Now' of the Drug War. Архів оригіналу за 17 грудня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  83. ↑ Travers, Peter (17 вересня 2015). 'Sicario' Movie review. Rolling Stone. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  84. ↑ Baftas 2016: full list of nominations. The Guardian. 8 січня 2016. Архів оригіналу за 16 червня 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  85. ↑ Oscars Nominations: The Complete List. The Hollywood Reporter. 14 січня 2016. Архів оригіналу за 27 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  86. ↑ Tartaglione, Nancy (1 вересня 2016). Denis Villeneuve Talks 'Arrival', "A Vacation From Darkness" & The "Berserk" Risk Of 'Blade Runner' Sequel. Deadline. Архів оригіналу за 5 листопада 2016. Процитовано 18 лютого 2022.
  87. ↑ Orr, Christopher (11 листопада 2016). The Epic Intimacy of Arrival. The Atlantic. Архів оригіналу за 11 серпня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  88. ↑ Vivarelli, Nick (21 липня 2016). Tom Ford’s 'Nocturnal Animals,' Villeneuve's 'Arrival,' new Kusturica Headed for Venice. Variety. Архів оригіналу за 24 липня 2016. Процитовано 18 лютого 2022.
  89. ↑ Arrival. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 22 листопада 2019. Процитовано 18 лютого 2022.
  90. ↑ Arrival. Box Office Mojo. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  91. ↑ Collin, Robbie (10 листопада 2016). Arrival review: dazzling science-fiction that will leave you speechless. The Telegraph. Архів оригіналу за 11 листопада 2016. Процитовано 18 лютого 2022.
  92. ↑ Lansky, Sam (10 листопада 2016). In Arrival, Amy Adams Takes a Listening Tour of the Universe. Time. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  93. ↑ Dietz, Jason (5 грудня 2016). Film Critic Top 10 Lists — Best Movies of 2016. Metacritic. Архів оригіналу за 30 грудня 2020. Процитовано 18 лютого 2022.
  94. ↑ Arrival — Awards. Internet Movie Database. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  95. ↑ Liptak, Andrew (20 травня 2017). Here are the winners of this year's Nebula Awards. The Verge. Архів оригіналу за 13 серпня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  96. ↑ 2017 Hugo Awards. World Science Fiction Society. 31 грудня 2016. Архів оригіналу за 11 серпня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  97. ↑ а б D'Alessandro, Anthony (11 січня 2018). Why 'Blade Runner 2049' Was Denis Villeneuve's "Most Challenging Artistic Journey" Of His Life. Deadline. Архів оригіналу за 13 квітня 2020. Процитовано 18 лютого 2022.
  98. ↑ Rottenberg, Josh (9 жовтня 2017). Is Deckard a replicant? 'Blade Runner 2049' writers discuss that and other mysteries. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  99. ↑ Debruge, Peter (29 вересня 2017). Film Review: 'Blade Runner 2049'. Variety. Архів оригіналу за 25 травня 2020. Процитовано 18 лютого 2022.
  100. ↑ Shepherd, Jack (3 жовтня 2017). Blade Runner 2049 world premiere scaled back after Las Vegas shooting. The Independent. Архів оригіналу за 29 листопада 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  101. ↑ Blade Runner 2049. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 28 квітня 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  102. ↑ Blade Runner 2049. Box Office Mojo. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  103. ↑ McClintock, Pamela (14 вересня 2017). 'Blade Runner 2049'’' Tracking for $40M-Plus U.S. Debut. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  104. ↑ Haigh, Phil (17 січня 2018). Blade Runner 2049 DVD and Blu Ray release date in the UK and running time. Metro. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  105. ↑ Scott, Anthony Oliver (2 жовтня 2017). Review: In 'Blade Runner 2049,' Hunting Replicants Amid Strangeness. The New York Times. Архів оригіналу за 8 жовтня 2017. Процитовано 18 лютого 2022.
  106. ↑ LaSalle, Mick (3 жовтня 2017). 'Blade Runner 2049's' smart, somber sci-fi feels a bit too real now. San Francisco Chronicle[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  107. ↑ Dietz, Jason (4 січня 2018). Best Movies of 2017. Metacritic. Архів оригіналу за 8 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2022.
  108. ↑ Blade Runner 2049 — Awards. Internet Movie Database. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  109. ↑ Elderkin, Beth (25 липня 2018). Denis Villeneuve's Dune Will Only Dive Into Half of the First Book. Gizmodo. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  110. ↑ Vivarelli, Nick (9 вересня 2016). Denis Villeneuve on Making 'Arrival', 'Blade Runner' Sequel His Way Within Studio System. Variety. Архів оригіналу за 22 грудня 2016. Процитовано 18 лютого 2022.
  111. ↑ Kit, Borys (21 листопада 2016). Legendary Picks Up Rights to Classic Sci-Fi Novel 'Dune'. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  112. ↑ Denis Villeneuve Confirmed To Direct 'Dune' Reboot. /Film. Angie. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022. {{cite web}}: |ім'я= з пропущеним |ім'я= (довідка)
  113. ↑ D'Alessandro, Anthony (15 лютого 2019). Warner Bros. Dates 'Dune' For November 2020 & More. Deadline. Архів оригіналу за 16 лютого 2019. Процитовано 18 лютого 2022.
  114. ↑ Buchanan, Kyle (3 вересня 2021). Venice Film Festival: 'Dune' Leaves Us With 3 Big Questions. The New York Times. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  115. ↑ Dune. Rotten Tomatoes. Архів оригіналу за 26 жовтня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  116. ↑ Dune. Box Office Mojo. Архів оригіналу за 17 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  117. ↑ Bart, Peter; Fleming Jr., Mike (7 грудня 2020). Bart & Fleming: While WGA, CAA & WME Fight In Court, Streamers Rewrite Movie Paydays; Will Legendary Challenge WarnerMedia Over 'Dune' & Godzilla Vs. Kong' HBO Max Move?. Deadline. Архів оригіналу за 7 грудня 2020. Процитовано 18 лютого 2022.
  118. ↑ Lang, Brent; Shafer, Ellise (26 жовтня 2021). 'Dune: Part 2' Officially Greenlit, Release Date Set for 2023. Variety. Архів оригіналу за 26 жовтня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  119. ↑ Travis, Ben (3 вересня 2021). Dune (2021) Review. Empire. Архів оригіналу за 21 вересня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  120. ↑ Collin, Robbie (21 жовтня 2021). Dune, review: science-fiction at its most majestic, unsettling and enveloping. The Telegraph. Архів оригіналу за 18 вересня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  121. ↑ Chang, Justin (3 вересня 2021). Review: Denis Villeneuve's 'Dune' is a transporting vision, but it could use a touch more madness. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 21 вересня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  122. ↑ 7 грудня 2021, Dietz (Jason). Film Critic Top 10 Lists — Best Movies of 2021. Metacritic. Архів оригіналу за 18 січня 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  123. ↑ Sharf, Zack (2 грудня 2021). National Board of Review Winners 2021: 'Licorice Pizza' Takes Best Picture and Best Director. IndieWire. Архів оригіналу за 2 грудня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  124. ↑ Nolfi, Joey (8 грудня 2021). Oscar contenders King Richard, West Side Story, Dune hit big on AFI Awards winners list. Entertainment Weekly. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  125. ↑ Dune (2021) — Awards. Internet Movie Database. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  126. ↑ Petski, Denise (22 липня 2021). 'Dune: The Sisterhood' Taps Diane Ademu-John As New Showrunner. Deadline. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  127. ↑ Sharf, Zck (20 жовтня 2020). Jake Gyllenhaal, Denis Villeneuve Reunion 'The Son' Goes from Film to HBO Limited Series — First Details. IndieWire. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  128. ↑ Galuppo, Mia (15 грудня 2021). Denis Villeneuve Tackling Adaptation of Sci-Fi Classic 'Rendezvous With Rama'. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 1 березня 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  129. ↑ Kroll, Justin (27 вересня 2017). Denis Villeneuve in Talks to Direct 'Cleopatra' at Sony. Variety. Архів оригіналу за 10 листопада 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  130. ↑ Demers, Maxime (12 вересня 2021). Lancement de Dune: «J'ai ressenti une joie profonde» — Denis Villeneuve. TVA Nouvelles[en]. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  131. ↑ Lederman, Marsha (22 листопада 2020). Documentary The Paper Man looks at the impact and magic of Claude Lafortune's sculptures. The Globe and Mail. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  132. ↑ Mottram, James (18 вересня 2015). Sicaro director Denis Villeneuve interview: Charting his amazing rise from the Canadian arthouse to Blade Runner 2. The Independent. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  133. ↑ Appel à la libération immédiate d'Oleg Sentsov !
  134. ↑ Denis Villeneuve. Генерал-губернатор Канади. Архів оригіналу за 6 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  135. ↑ Academy Invites 271 to Membership. Академія кінематографічних мистецтв і наук. 26 червня 2014. Архів оригіналу за 18 січня 2021. Процитовано 18 лютого 2022.
  136. ↑ UQAM awards an honorary doctorate to filmmaker Denis Villeneuve. Квебецький університет у Монреалі. 5 грудня 2014. Архів оригіналу за 6 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  137. ↑ Mr. Denis Villeneuve. Генерал-губернатор Канади. Архів оригіналу за 11 січня 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  138. ↑ Denis Villeneuve. Національний орден Квебеку. Архів оригіналу за 6 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
  139. ↑ Kemp, Ella (13 грудня 2019). Denis Villeneuve named 'Filmmaker of the Decade' by The Hollywood Critics Association. NME. Архів оригіналу за 18 лютого 2022. Процитовано 18 лютого 2022.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Sentsov (SRF)", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Посилання[ред. | ред. код]

Дені Вільнев
у сестринських Вікіпроєктах
d: Інформація у Вікіданих?
CMNS: Файли у Вікісховищі?
Перегляд цього шаблону
  Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Autoritats UB: a1343374 · BanQ: 0000317687 · BIBSYS: 11050912 · BNC: a11329233 · BNE: XX5165846 · BNF: 136063524 · CANTIC: 981058511100506706 · DBC: 87097969738540 · Freebase: /m/02jj1l · GND: 136808018 · GTAA: 1673268 · ISNI: 0000000073665186 · J9U: 987007437151805171 · KRNLK: KAC201209145 · LCCN: n97033694 · MAK: 9810627565905606 · NKC: xx0184000 · NLP: a0000002892433 · NTA: 337791570 · NUKAT: n2012068205 · SUDOC: 155624725 · ULAN: 500332986 · VIAF: 64179102 · WorldCat: lccn-n97033694
Режисерські роботи
Повнометражні
Короткометражні
  • Слідами оператора (1990)
  • Земля людей (1991)
  • Технецій (1996)
  • 120 секунд до перемоги на виборах (2006)
  • Поверхом вище[en] (2008)
  • Дорослий рейтинг за оголеність (2011)
  • Емпіричне дослідження про вплив звуку на інерцію зору (2011)
Документальні
  • REW-FFWD (1994)
  • Крик щастя (2006)
Телесеріали
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дені_Вільнев&oldid=42393917