Жорна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ручні жорна з коротким руків'ям-миліном

Жо́рна, зменш. жоре́нця — пристрій для ручного і механізованого помолу збіжжя, а також руд, складений з двох каменів, одного над другим, з котрих горішній є рухомий над долішнім. Один камінь жорен називається жо́рно (прасл. ъr̥ny, род. відм.ъr̥nъve, що виводиться від пра-і.е. *ger- — «важкий», «тяжкий»)[1].

Історія[ред. | ред. код]

Ручні жорна з колодою на лабах і з кроснами. Угорщина.

У кожній місцевості це знаряддя мало свої регіональні назви: на Харківщині це «мельничка», «млин», на Луганщині — «млинець» або «крупник», на Чернігівщині — «млинок», у зоні Полісся — «мучник» тощо.

За минулих часів майже в кожній оселі був цей простий, але такий необхідний у господарстві механізм. Про його глибинне побутування свідчить, зокрема, і згадка в давньому руському літописі, «Повісті временних літ». У ньому є фраза: Крупяще жито и своима руками измълъ, яка, безперечно, стосується роботи жорен. У процесі розвитку побутово-виробничої техніки постійно вдосконалювались і борошномельні пристрої, в тому числі й жорна. Людський досвід і господарські потреби змушували людей шукати нових, ефективніших засобів помелу зерна. Довелося певною мірою механізувати цей чисто ручний пристрій — на його основі з'явилися складніші та досконаліші механізми, зокрема водяні млини, а згодом вітряки. Так важку ручну працю було перекладено на водяну та вітрову енергію, що і зафіксувала народна мудрість: «Коло жорен піт втирають, коло млина пісні співають».

У XIX і на початку XX сторіччя жорна в Україні вже частково стали пережитком минулого. Ними послуговувались тільки в окремих випадках, задовольняючи незначні господарські потреби, або ж у ритуальному церемоніалі. Як відомо, в багатьох регіонах подруги нареченої для весільного короваю мали розмолоти пшеничне зерно лише жорнами.

Колись по селах ходили спеціальні ремісники, яких звали жорнярами. Вони витісували жорнові камені (якщо в околиці була підхожа порода) і ремонтували дерев'яні деталі жорен, найчастіше жорнівку — ручку, якою крутили жорняний камінь. Жорнярі також «гострили» камені, адже при помелі вони поступово стирались і ставали гладкими. Щоб краще мололось, камені час від часу треба було «гострити» (кувати, карбувати) спеціальним молотком за назвою оскард, оскарб (від слова карбувати).

Нині жорна — вже віддалена історія. Невід'ємний колись елемент людського життя можна побачити хіба що в музейних експозиціях, зокрема в музеях просто неба — в Києві, Львові, Чернівцях, Ужгороді та інших.

Під час феодальних воєн жорнові камені використовувалися як зброя. Зокрема, таким був смертельно поранений Андрій Боратинський[2].

Конструкція жорен і принцип роботи[ред. | ред. код]

Жорна (Галичина, поч. XX ст.; малюнок В. І. Шагали)

Жорна мають дуже просту будову: два круглі камені, влаштовані в коробці, та пристрій, за допомогою якого крутили горішній камінь.

За термінологією в Україні жорна поділялись на два типи: відкриті й закриті. До першого належали пристрої, камені яких були частково або повністю відкритими, і борошно висипалось безпосередньо на підстелене рядно.

Закритий тип мав спеціальний жолобок, через який борошно сипалось у посудину. Цей досконаліший варіант мав таку конструкцію: товста дошка (колода), закріплена на 4-ох ніжках (лабах); у заглибині колоди лежить нерухоме жорно (спідник, спідняк), над ним — рухоме (поверхник, верхняк); жорна оточує кожух (обичайка). У центрі верхнього жорна є отвір (прого́рниця); по діаметру проходить металева штаба (порпли́ця, рідше поркли́ця), на нижньому боці якої є заглибина (каганець), в яку впирається верхній кінець залізної осі (веретена), що проходить через отвір нижнього жорна — це грає роль вальниці ковзання. Над жорнами знаходиться перекладина на стовпцях, у вигляді літери П (кросна), через отвір у перекладині проходить вертикальна жердина (погонач, жорнівка), що нижнім кінцем упирається в круглу ямку у верхньому жорні (теж називається каганець). З-під нижнього жорна йде жолоб (мучник). Зерно насипають у прогорницю, обертають погонач, змелене борошно виходить через мучник у підставлене корито[3].

Робота на ручних жорнах. Непал.

Дещо складнішу конструкцію мав ручний млин, що відрізнявся від жорен наявністю двох рам з корбою і коша з механізмом регулювання подачі зерна[4].

Схема кельтських жорен: 1 — веретено, 2 — ручка, 3 — верхняк, 4 — спідняк

Спрощений варіант жорен використовували гончарі для обробки глиняної маси. Гончарські жорна не мали лаб і колоди[3].

Камені[ред. | ред. код]

Докладніше: Жорно

Найскладнішими деталями були камені. Їх виготовляли з вапняку, оскільки він легше піддавався обробці. Там, де бракувало цього матеріалу, використовували деревину. З твердої породи, переважно дуба, відрізали круглий кльоц, оковували металевою обичайкою й густо набивали залізних скалок.

Важливим елементом жорен є насічка (карбування), яка забезпечує подрібнення і перетирання зерна.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Традиційно вважається, що тонфа, зброя окінавських бойових мистецтв, походить від руків'я-миліна ручних жорен[5].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — 572 с.
  2. W. Pociecha. Boratyński Jan, h. Korczak (†1546) / Polski Słownik Biograficzny.— Kraków: Polska Akademia Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1936.— T. II/1, zeszyt 1.— Beyzym Jan — Brownsford Marja.— S. 308—309. (пол.)
  3. а б Жорно // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  4. Млин // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  5. Tonfa history. Tonfa.org. Процитовано 29 May 2017.  (англ.)

Джерела[ред. | ред. код]