Китаєзнавство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Китай у сучасних межах.

Китаєзнавство, китаїстика, синолоґія (від пізньолатинського Sina — Китай) — комплекс наук, які вивчають історію, економіку, політику, філософію, мову, літературу, культуру стародавнього і сучасного Китаю.


Сутність терміну[ред.ред. код]

У Китаї для науки про минуле цієї країни використовується термін 汉学 (піньінь hànxué) або国学 (піньінь guóxué, може бути витлумачено як «батьківщинознавство», «наука про рідний край»). Перший частіше використовується в дослідженнях історії та культури ханьского етносу, другий — інших національностей, що живуть на території Китаю. У Японії для позначення цієї науки служить термін канґаку (汉学, дослівно «ханьське вчення»). В англомовних країнах цей термін вважається застарілим, він є складовою Китайських студій (англ. Chinese Studies).

Вчених, які займаються синолоґією, називають синолоґами, китаєзнавцями або китаїстами, в XIX в. рідко — «хінезистами» (запозичення з німецької мови).

Історія розвитку[ред.ред. код]

Синологія, як окремий науковий напрямок, виникла наприкінці XVI ст. Її виникнення повязане з місіонерською діяльністю європейців на території Китаю, яку здійснювали на початках переважно монахи ордену єзуїтів.

Першими синологами вважають італійських єзуїтів Мікеле Руджері (проповідував у Макао і Гуандуні з 1579 до 1588) і Матео Річі (проповідував у Китаї з 1582 до 1610). Матео Річі опублікував 1615 року свої щоденники під заголовком «De Christiana expeditione apud Sinas» («Про християнські експедиції в Китай») в латинському перекладі Ніколя Триго.

У наступному столітті декілька десятків місіонерів-єзуїтів опублікували в Європі результати своїх досліджень мови, культури, історії, природи Китаю. Зокрема, єзуїт зі Львова Михайло Боїм у 1963 році вирушив як місіонер до Китаю разом з 9 молодими єзуїтами. Відомо, що на цю поїздку надихнув його місіонер — св. Франциск Ксаверій. Результатом перебування Михайла Боїма у Піднебесній стали 25 друкованих праць з ботаніки (опублікував альбом «Flora Sinensis» — «Флора Китаю»), зоології, медицини, переклади Несторіанської стели і Конфуція, а також катехизм китайською. Не кажучи вже про етнографічні замальовки тих країв, де побував Боїм. 

У XVII—XVIII ст. центром синології був Париж, оскільки саме французькі монахи-єзуїти займали на цей час багато посад при китайському імператорському палаці. У 1736 році вийшла друком монографія Ж.-Б. Дюальда «Опис Китайськой імперії». За його редакцією видано також багатотомну серію досліджень, проведених єзуїтами в Китаї. Зацікавлення перших дослідників були надзвичайно широкими. Вони стосувалися стародавньої історії Китаю, мови, перекладів китайських творів на латинь, музикознавства, а також прикладних аспектів (наприклад, технології виготовлення порцеляни).

До середини XIX ст. практично всі китаїсти були духовними особами. Світська синологія виникає у Франції в першій половині XIX ст. як академічна філологічна дисципліна. Новим поштовхом для її розвитку слугувало налагодження дипломатичних відносин з Китаєм після 1860 року.

У зв'язку з колоніальною експансією західних держав з середини ХІХ ст. Китай опинився в центрі геополітичних і торгово-економічних прагнень європейців. Для синологів пріоритетними стають дослідження культурно-ідеологічних традицій, зокрема літературно-поетична спадщина Китаю, де бачили «ключ» до розуміння східного імперського суспільства і загадкового східного менталітету.

У другій половині XIX ст. формуються національні синологічні школи і наукові центри (німецько-голландська, з центрами в Лейдені і Тюбінгені; французька; британська, з центром в Оксфорді і Кембриджі; північноамериканська (США), з центром у Єльському університеті; російська). Паралельно продовжувався розвиток місіонерської синології, однак її представники переважно зосереджували увагу на віровченнях і вивченні релігії та етнографії.

Сучасний стан[ред.ред. код]

У ХХ ст. відбувається розширення предмету дослідження китаїстики. Окрім традиційного вивчення давніх пам'яток, поширюються активні дослідження сучасного Китаю. Після другої світовой війни починається новий етап китаєзнавства, формуються самостійні напрями досліджень: даологія, буддологія, дослідження архаїчного Китаю, дослідження зв'язків Китаю і Європи в новий час, історія китайської літературної та естетичної думки, релігієзнавство Китаю. Головні центри світової китаїстики переміщуються в США.

 Див. також[ред.ред. код]

 Література[ред.ред. код]

1. Шевчук Л. Т. Китай: соціально-економіко-географічна характеристика / Любов Шевчук. — Львів: Світ, 1999. — 136 с.

Примітки[ред.ред. код]


Наука Це незавершена стаття з науки.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.