Китайсько-в'єтнамська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Китайсько-в'єтнамська війна
Третя Індокитайська війна
Vietnam china.jpg
Мапа бойових дій
Дата: 17 лютого — 16 березня 1979
Місце: Південно-Східна Азія
Привід: Повалення Пол Пота:
Результат: тактична перемога В'єтнаму
Територіальні зміни: відсутні
Сторони
Flag of Vietnam.svg Демократична Республіка В'єтнам Flag of the People's Republic of China.svg КНР
Командувачі
Во Нгуен Зіап
Тон Дик Тханг
Сю Сянцянь
Є Цзян'їн
Ян Дечжі
Сю Шию
Військові сили
70—100 тис. військ
150 тис. прикордонників, міліції, народних ополченців
200 тис. військ з 400-550 танками (за китайськими відомостями)
600 тис. військ з 400 танками (за в'єтнамськими відомостями)
Втрати
30—57 тис вбитих солдатів та 70 тис. вбитих прикордонників та міліціонерів, 1,636 полонених (за китайськими відомостями)
30 тис. вбитих та 32 тис. поранених (за відомостями США)
6,954–8,531 вбитих, 14,800–21,000 поранених, 238 полонених (за китайськими відомостями)
62 тис. вбитих (за в'єтнамськими відомостями)
26тис. вбитих, 37 тис. поранених (за відомостями США)

Китайсько-в'єтнамська війна (в'єт. Chiến tranh biên giới Việt-Trung, кит. 中越戰爭) — короткотривала війна між комуністичним В'єтнамом, підтримуваним СРСР, та Китайською Народною Республікою.

Передумови[ред. | ред. код]

Стосунки між коміністичними В'єтнамом та Китаєм (КНР) стали погіршуватися з кінця 1960-х років, оскільки перший зберіг союзні стосунки з Радянським Союзом, тоді як очільник КНР Мао Цзедун увійшов у конфлікт з СРСР ще з часів Микити Хрущова через його антисталінську політику.

Водночас китайські лідери розглядали свою країну як регіонального лідера, що повинен визначати за країни Далекого Сходу та Південно-Східної Азії їх зовнішню політику та внутрішній курс. Вже у 1950-1960-х роках Китай, досягнувши в певній мірі внутрішньої стабільності, почав повертатися до активного зовнішньополітичного позиціонування, для чого приступив до розробки відповідних концепцій. Ці концепції були витримані в дусі колишньої китаєцентристської моделі з акцентом на регіональний рівень і протиставлення регіону світовим державам. Тому надавалася підтримка Лаосу та Кампучії, де були союзні уряди, комуністам Непалу, Індонезії, КНДР, робилися кроки розповсюджити вплив на В'єтнам. Китай вважав, що після виснажливої війни з Південним В'єтнамом, що завершилася лише у 1975 році, в'єтнамські керівники не зможуть пручатися впливові КНР.

Безпосередніми причинами війни стало те, що у у листопаді 1978 року було підписано Договір про дружбу та співробітництво між СРСР і В'єтнамом (у КНР виник острах опинитися між двоа «фронтами») у грудні 1978 — січні 1979 року в'єтнамські війська в результаті короткострокової і ефективної операції взяли столицю Кампучиї — Пномпень (прокитайський уряд «червоних кхмерів» на чолі із Пол Потом було повалено, загибло біля 1 тис. китайських радників і влада перейшла до пров'єтнамських сил — Єдиного фронту національного порятунку Кампучії під керівництвом Хенг Самріна, та масовий вихід з В'єтнаму китайських комерсантів в результаті проведених Ханоєм соціально-економічних перетворень після об'єднання країни. Водночас напруженню сприяло встановлення КНР 1 січня 1979 року дипломатичних відносин з США, ворогом В'єтнаму. У січні 1979 року в ході візиту китайського лідера Ден Сяопіна до США заявив про необхідність об'єднання для боротьби з радянським гегемонізмом і представляв В'єтнам «Кубою Сходу».

Перебіг[ред. | ред. код]

Підготовка до війни тривала кілька місяців. Остаточне рішення про початок бойових дій Політбюро ЦК КПК прийняло 9 лютого. Біля кордону з В'єтнамом були зосереджені значні сили (за радянськими та в'єтнамськими відомостями): 44 дивізії загальною чисельністю 600 000 осіб особового складу. Втім з цього угрупування на територію В'єтнаму вдерлося лише 250 000 військовослужбовців. З в'єтнамського боку їм протистояли війська загальною чисельністю до 100 000 осіб, при цьому в першій лінії оборони у в'єтнамців перебували лише прикордонні війська та підрозділи народного ополчення.

15 лютого 1979 року ЦК КПК заявляє про намір «дати В'єтнаму урок», а 17 лютого Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) вже займає в'єтнамські опорні пункти першої лінії оборони. 19 лютого китайцями захоплено провінційний центр місто Лаокай, до початку березня після введення другого ешелонів і резервів НВАК опановує містами Каобанг і Лангшон. На допоміжних напрямках в'єтнамці відбили наступ. При цьому війна йшла лише на суходолі, бойові дії вели частини сухопутних військ НВАК. Авіація здійснювала виключно розвідку, і то на невеликій глибині, в зв'язку з високою щільністю і ефективністю в'єтнамської ППО. На морі бойові дії не велися. У районах Східно-Китайського і Південно-Китайського морів в цей період перебували кораблі радянського Тихоокеанського флоту, які блокували вхід в Тонкинский затоку, чим захищали В'єтнам між можливої атаки китайського флоту. Поблизу курсувало авіаносне з'єднання флоту США, втім воно лише спостерігало.

Після запеклих боїв за місто Лангшон, його захоплення китайськими військами і оголошення 5 березня керівництвом В'єтнаму загальної мобілізацію, керівництво КНР в односторонньому порядку оголосило про припинення наступу і початок виведення військ. Остаточно війська були виведені і бойові дії припинені 16 березня 1979 року.

Результат[ред. | ред. код]

Основна складність при спробі підведення підсумків китайсько-в'єтнамської війни полягає в тому, що політичні цілі китайського керівництва в ній досі незрозумілі. Ситуація з військовими цілями простіша — за свідченням полонених китайських солдатів, їх було три:

  • захопити в короткі строки значну частину території В'єтнаму, включаючи провінційні центри Лаокай, Каобанг, Лангшон;
  • завдати противнику максимальних втрат, підірвавши його обороноздатність;
  • завдати В'єтнаму максимальних економічних збитків.

З цими свідоцтвами перегукується думка індійського дослідника полковника Бакші, який вказує, що Китай вів обмежену війну, в рамках якої мав намір захопити прикордонні території і тим самим змусити В'єтнам ввести в бій свої основні сили, які й планував знищити.

Аналіз тактики Пекіна дозволяє дослідникам зробити висновок, що військові цілі Китаю зводилися до втягування в бойові дії основних в'єтнамських сил і нанесення їм важких втрат для того, щоб змусити Ханой вивести частини з Кампучиї для забезпечення підкріплення. Втім ці цілі досягнуті не були. В'єтнам розгадав маневр китайського керівництва, не вивів війська з Кампучих і вдовольнився загонами народної міліції, практично без залучення основних сил.

При цьому обрана В'єтнамом тактика відходу з міст в довколишню гористу і лісисту місцевість і нанесення звідти точкових ударів виправдала себе. Незважаючи на те, що формально Китай захопив декілька провінційних центрів, він зазнав важких втрат в особовому складі і техніці, зберіг низький темп наступу, не зміг втягнути в бій основні в'єтнамські частини і поступово в односторонньому порядку вивів війська. Зроблена китайським керівництвом заяву про перемогу було швидше формальним і не до кінця відповідало реальності, враховуючи, що Китай так і не зміг послабити в'єтнамський вплив в Кампучиї.

Невдало проведена військова операція продемонструвала неефективність традиційного підходу КНР до народної війні, необхідність модернізації озброєнь, впровадження нових технологій і актуалізації форм і методів ведення військових дій. Це дозволило фракції Ден Сяопіна в китайському керівництві виграти «доктринальний спір», розгорнувши програму «4 модернізацій». У своїй промові на розширених зборах Центральної військової комісії КПК в червні 1985 року Ден Сяопін узагальнив всі ці висновки: заявив про необхідність скоротити чисельність особового складу на користь підвищення бойової ефективності, врахувати результати науково-технологічної революції і відійти від доктрини Мао Цзедуна про неминучість глобальної війни на користь більш продуманої військової політики.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Burns, R.D. and Leitenberg, M. (1984). The Wars in Vietnam, Cambodia and Laos, 1945—1982: A Bibliographic Guide. Santa Barbara: ABC-Clio Information Services, p. xx
  • Hood, S.J. (1992). Dragons Entangled: Indochina and the China-Vietnam War. Armonk: M.E. Sharpe, p. 16.
  • Elleman Bruce A. Modern Chinese Warfare, 1795—1989. Routledge, 2001. 376 p.
  • Kenny Henry J. Vietnamese Perceptions of the 1979 War with China // Chinese Warfighting: The PLA Experience Since 1949 [Mark A. Ryan, David Michael Finkelstein, Michael A. McDevitt, CNA Corporation]. Routledge, 2004. 344 p.
  • Bakshi G.D., colonel. The Sino-Vietnamese War — 1979: Case Studies in Limited Wars // Giao Ðiê’m online, đăng ngày 2007