Вулиця Руська (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вулиця Руська
Львів
Вулиця Руська з боку Площі Ринок
Вулиця Руська з боку Площі Ринок
Місцевість Історичний центр Львова
Район Галицький
Колишні назви
Руська, Ройсенштрассе
польського періоду (польською) Ruska
Загальні відомості
Координати початку 49°50′29″ пн. ш. 24°01′58″ сх. д. / 49.8415778° пн. ш. 24.0328278° сх. д. / 49.8415778; 24.0328278Координати: 49°50′29″ пн. ш. 24°01′58″ сх. д. / 49.8415778° пн. ш. 24.0328278° сх. д. / 49.8415778; 24.0328278
Координати кінця 49°50′31″ пн. ш. 24°02′06″ сх. д. / 49.8420778° пн. ш. 24.0351500° сх. д. / 49.8420778; 24.0351500
Поштові індекси 79008[1]
Транспорт
Трамваї № 2[2]
Зупинки громадського транспорту «вул. Руська»[2]
Рух двосторонній
Покриття бруківка
Будівлі, пам'ятки, інфраструктура
Будівлі № 2—6, 8, 10, 12, 16, 18, 20
Архітектурні пам'ятки № 2, 4, 6, 8, 10, 12, 14, 16, 18, 20[3]
Медичні заклади КНП «1-а міська поліклініка м. Львова»
Поштові відділення ВПЗ № 8 (вул. Валова, 14)[1]
Аптеки Зелена аптека
Забудова ренесанс, бароко, класицизм, віденська сецесія[4]
Комерція відділення банку «Львів»
Зовнішні посилання
У проєкті OpenStreetMap пошук у Nominatim
Мапа
CMNS: Вулиця Руська у Вікісховищі

Ву́лиця Ру́ська — відома зі середньовіччя вулиця в історичному центрі Львова, яка поєднує площу Ринок з вулицею Підвальною. Попри те, що через її розміри на вулиці до недавнього часу не могли розминутися два трамваї, Руська виконує роль важливої транспортної артерії.

Назва[ред. | ред. код]

Вулиця Руська. Осінь, 2019 р.

Після другого здобуття Львова польським королем Казимиром III у 1350 році, коли місто було перенесено з княжого граду (сучасна площа Старий Ринок) на місце нинішнє, для трьох основних етнічних груп княжого (руського) Львова (русинів, вірмен та євреїв) було відведено під заселення території у «новому» Львові, переважно у північно-східній частині міста. З часом на тих територіях сформувалися відповідні релігійно-етнічні центри з їхніми головними вулицями: вірменський в районі вулиці Вірменської, руський-православний — вулиця Руська, а також єврейська міська дільниця зі своїм особливим статусом і порядком — в районі сучасних вулиць Староєврейської, частини Федорова, Арсенальської та Братів Рогатинців.

Уперше назву вулиці — Руська — зафіксовано 1472 року. Раніше, з 1414 року це була вулиця Соляників (лат. Salsatorum platea), оскільки її мешканці торгували сіллю з копалень солі у Дрогобичі та Долині. Після того, як остаточно сформувалася руська етно-релігійна громада, вулиця стала називатися Руською (етнонім «українці» почав набувати поширення в русинській (руській) спільноті починаючи з середини XIX століття). Вулиця довший час залишалась у Львові центром українського православ'я та культури, оскільки конфесійна приналежність до початку XX століття у значній мірі означала етнічну приналежність.

Історія та мешканці вулиці[ред. | ред. код]

Характерною рисою руської громади у Львові була відсутність в її складі представників колишньої княжої влади — воєвод, бояр та інших представників феодальної аристократії Червоної Русі. Тому без захисту та підтримки з боку «своєї» аристократії, руське львівське міщанство практично було позбавлено більшості прав, які надавалися магдебурзьким правом міщанам-католикам. І тільки наполеглива боротьба і столітні судові суперечки дозволили врешті руській громаді отримати рівні з усіма іншими права.

У середньовіччі, коли місто перебувало під владою Польщі, Руська була єдиною вулицею, де православним міщанам дозволялося володіти нерухомістю. Вулиця тоді займала простір сучасних Староєврейської, Підвальної та Ставропігійської.

У ті часи Львів забудовувався без плану, стихійно. Документами початку XVI століття зафіксовано випадок, коли будинок мешканця вулиці Руської, Павла Русина, виявився настільки затиснутим сусідніми будинками, що не було можливості пробити вікно на вулицю. Львівське Успенське православне братство, центр діяльності якого знаходився на вулиці Руській, дозволило Павлу зробити вікно на двір церкви з умовою, що вікно замурують по його смерті.

Споруди і архітектурні пам'ятки[ред. | ред. код]

В архітектурі вулиці поєднуються ренесанс, бароко, класицизм та віденська сецесія. Конструкційний стрижень Руської — вежа Корнякта (італійський архітектор Петро Барбон, 1578), який височіє над Успенською церквою (15721629) та каплицею Трьох Святителів (1590); силует вежі Корнякта є одним з символів Львова.

1999 року на стіні Успенської церкви встановили меморіальну табличку на честь Петра Могили, церковного та суспільного діяча XVII століття, православного митрополита Київського та Галицького.

№ 1 — у будинку тривалий час функціонувала фірмова крамничка української парової фабрики цукорків і помадок «Фортуна нова» Климентини Авдикович[5].

№ 2 — один з найстаріших будинків Львова на перетині з вулицею Сербською. У XVI столітті називався «кам'яницею Войнарівською»[6] від прізвища першого власника, львівського райці та бурмистра Георгія Войнара. У другій половині XVII століття тут жив відомий львівський друкар білорусько-литовського походження Михайло Сльозка. За Польщі до 1939 року тут був магазин одягу Пільпель і годинникарська майстерня Амстера, в радянські часи й у перші роки незалежності це був просто житловий будинок. Через його аварійний стан мешканців відселили. Після реставрації у 1998 році, під керівництвом архітектора Миколи Рибенчука, тут відкрив своє відділення Банк «Львів»[7].

№ 3 — у цьому будинку протягом років містилася низка українських громадських організацій, керівництво якими за підтримки польського уряду тимчасово перебрали москвофіли: товариство «Руській сокіл», партія «Русская Селянская організація», видавнича спілка «Друкар», видавництво «Рідна школа», редакція газет «Русскій голос», «Земля і Воля» та книжковий магазин Ставропігійського інституту. Але після першої російської окупації Львова у 1915 році, москвофільський рух почав занепадати, організації розколювались і частину цих установ було ліквідовано.

№ 4 — будинок споруджений у XVI столітті, 1610 року перейшов у власність вірменського роду Вартановичів, які залишили напис на старовірменській мові над вікнами будинку. Цей будинок є центральним місцем, де відбуваються події роману Романа Іваничука «Манускрипт з вулиці Руської». У подвір'ї є відреставрована білокам'яна консоль з головою лева, що тримає в зубах гроно винограду. У самому будинку міститься галерея «Гердан».

№ 5 — у будинку містилося видавництво «Слово».

№ 6 — колишня кам'яниця Куритовичівська. Реконструйована у 1769 році за проєктом Антона Косинського для власника Костянтина Папари[8].

Колись між будинками № 8 і 10 на вулицю Руську виходив прохід (сучасна вул. Івана Федорова) з середньовічної єврейської дільниці, яка було оточена з усіх сторін стінами, а так звана «Жидівська брамка», на ніч зачинялися з обох боків з метою запобігання небажаних конфліктів.

№ 16 — будинок споруджений у 19071908 роках для Казимири Зарицької. Фасад стилізований під автентичні львівські споруди XVIXVII століть. Архітектори Артур Шлеєн і Л. Граф. Скульптурну орнаментику з діамантовим рустом, розетами, виноградними гронами виконав Пйотр Гарасимович. Консультантом при проектуванні виступив мистецтвознавець Олександр Чоловський[9][10].

Українські видавництва розташовувались у той час у будинку № 18, де діяли видавничі спілки «Червона калина» та кооператив «Українське Народне Мистецтво», редакції газет «Новий час», «Літературно-науковий вісник», «Нова хата», «Неділя», «Наш Лемко» (1934—1939). Будинок споруджений за проєктом архітектора Тадеуша Мостовського у 1912 році[9].

№ 20 — будинок збудований для української кредитної спілки «Дністер» на місці колишнього палацу Руських митрополитів, придбаний єпископом Йосифом Шумлянським. Одним з його попередніх[11] власників був купець-грек Киріяк Ізарович[12].

На будівлі встановлено меморіальні таблички: на честь першого виступу тут у 1909 році відомого українського режисера та актора Леся Курбаса, на честь засновника українського військово-спортивного товариства «Сокіл-Батько» та кредитної спілки «Дністер» Василя Нагірного, та табличка на честь самого товариства «Сокіл-Батько».

У будівлі сучасної 1-ї міської поліклініки у 19201930-х мешкали українські політики Кость Левицький (перший та єдиний президент Західно-Української республіки) та Осип Назарук. Тут також працювала одна з крамниць парової фабрики цукорків і помадок «Фортуна Нова» Клементини Авдикович[13].

У 2006 вулиця була реконструйована. Трамваї отримали можливість рухатися різними коліями, під рейки була покладена звукопоглинальна бетонна подушка, був розширений тротуар біля Успенської церкви.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Знайти поштовий індекс. ukrposhta.ua. Укрпошта. Архів оригіналу за 4 жовтня 2021. Процитовано 15 липня 2021. 
  2. а б Маршрути громадського транспорту м. Львова. eway.in.ua. EasyWay. Архів оригіналу за 27 березня 2019. Процитовано 25 червня 2021. 
  3. Список будинків — пам'яток архітектури м. Львова. pomichnyk.org. Архів оригіналу за 17 січня 2021. Процитовано 25 червня 2021. 
  4. 1243 вулиці Львова, 2009, с. 29.
  5. Голубець М. Львів: провідник, 1925, с. з рекламою.
  6. Архітектура Львова, 2008, с. 113.
  7. Архітектура Львова, 2008, с. 667.
  8. Вуйцик В. С. Будівельний рух у Львові другої половини XVIII ст. // Записки Наукового товариства імені Шевченка — Том 241 (CCXLI), 2001. — С. 118.
  9. а б Архітектура Львова, 2008, с. 494.
  10. Biriulow J. Rzeźba Lwowska od połowy XVIII wieku do 1939 roku. Od zapowiedzi klasycyzmu do awangardy. — Warszawa: Neriton, 2007. — S. 167. — ISBN 978-83-7543-009-7. (пол.)
  11. чи попереднім
  12. Władysław Łoziński Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku [Архівовано 8 серпня 2014 у Wayback Machine.]. — Lwów: Gubrynowicz i Schmidt, 1890. — S. 244. (пол.)
  13. Ігор Чорновол (12 квітня 2016). Перша українська фабрика цукерків «Фортуна нова» і Митрополит Андрей Шептицький. risu.org.ua. Релігійнo-Інформаційна Служба України. Архів оригіналу за 12 жовтня 2019. Процитовано 25 червня 2021. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]