Проспект Свободи (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Проспект Свободи
Львів
Центральна частина проспекту Свободи
Центральна частина проспекту Свободи
Місцевість Старе місто (історичний центр)
Район Галицький
Загальна інформація
Колишні назви Нижні Вали, Карла Людвіга Нижня/Карла Людвіга Верхня, Карла Людвіга/Гетьманська, Легіонів/Гетьманська (Гетьманські Вали), Першого Травня, Опернштрассе/Музеумштассе, Адольф Гітлер плац, Першого Травня, проспект Леніна
Протяжність 350 метрів
Транспорт
Рух двосторонній
Покриття асфальт/бруківка
Commons-logo.svgПроспект Свободи у Вікісховищі

Проспе́кт Свобо́ди — центральна вулиця Львова, одна з найкрасивіших і найпрестижніших в місті, епіцентр ділового і культурного життя. В архітектурі проспекту Свободи переплелись риси сецесії і еклектики, що живиться історичними стилями класицизму, неоренесансу і бароко. Загальна довжина проспекту становить близько 350 метрів. З південної сторони він обмежений площею Міцкевича, а з північної сторони — вулицею Городоцькою, за якою проспект Свободи переходить у проспект В'ячеслава Чорновола (колишня вул. 700-річчя Львова.)

Назва проспекту[ред.ред. код]

Вулиці Гетьманська й Карла Людвіга в 1905 році

Зміна політичної ситуації у Львові знаходила своє відображення у зміні назви його головної вулиці. З кінця XVIII століття проспект мав назву Нижні Вали, з 1855 року його непарна сторона називалась Карла Людвіга нижня, парна — Карла Людвіга верхня, з 1871 непарна сторона — Карла Людвіга, а парна — Гетманська. В 1919 р. непарна сторона, що носила ім'я австрійського ерцгерцога, була перейменована польською владою на вулицю Легіонів. Однак у міській польській говірці обидві частини проспекту до того часу уже отримали усталене ім'я — Гетма́нські Вали (пол. Wały Hetmańskie). В 1940 році радянська окупаційна влада перейменувала бульвар на вулицю 1-го Травня. Німецька окупаційна влада знову розділила проспект на дві сторони, парна сторона стала називатися Опернштрассе (Opernstraße), непарна — Музеумштрассе (Museumstraße); в 1942 вони були об'єднані і отримали назву Адольф Гітлер плац (Adolf-Hitler-Platz). В 1944 на короткий час повернулись назви обидвох частин бульвару — вулиці Легіонів і Гетманьська. З 1945 — знову 1-го Травня. З 1959 — проспект Леніна, з 1990 року — проспект Свободи.

Історія проспекту[ред.ред. код]

Західна частина оборонних мурів і межуюча місцевість у середині XVIII, пізніше тут сформувався проспект Свободи
Електротрамваї на Гетманьських Валах
Prospekt Svobody, Lviv.jpg

Після приєднання Галичини в 1772 році до Австрійської імперії почали розбиратися львівські оборонні мури, які на той час перебували у жалюгідному стані. В результаті ліквідації західної лінії укріплень утворилися теперішні площі Міцкевича і святого Духа, а також парна сторона проспекту Свободи. Західна частина львівських міських укріплень складалася з Високої стіни (на якій стояли вежі різників, ковалів і слюсарів, торговців, пекарів), Низького замку (з шляхетською і кутовою вежами) і Нижнього валу з артилерійськими бастіонами Фарським, Гетманьським і Міським).

У свою чергу, непарна сторона проспекту утворена з лівого берегу Полтви, який до ліквідації укріплень був болотистою місцевістю, на якій стояли де-не-де невеликі будиночки жителів передмістя і лепрозорій.

На території, де сьогодні встановлено пам'ятник Шевченкові, в XVII–XVIII століттях споруджували невеликі тимчасові театри. У 1787 році в костелі Святого Хреста, що розташовувався на місці нинішнього Національного музею, був відкритий перший стаціонарний львівський театр.

Формування проспекту Свободи — фактично другого (після площі Ринок) історичного центру Львова — почалося в 1780-ті роки. До 1800 року вальні укріплення були переплановані — так сформувався бульвар (Нижні Вали, нім. Untere Wallgasse) з рядами тополь і пішохідною алеєю вздовж Полтви. З початку XIX століття прогулянки бульваром стали модними, на ньому з'явилися кіоски.

27 січня 1836 в будівлі дирекції львівської поліції, яка знаходилася на місці сучасного «Гранд-готелю», народився австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (від його прізвища утворено поняття мазохізм). Захер-Мазох народився в службовій квартирі свого батька Леопольда Захера, який очолював у той час львівську поліцію.

З 1858 року Нижні Вали почали освітлюватися газовими ліхтарями замість масляних. В 1887–1888 інженер Вацлав Ібіанський накрив Полтву бетонними склепіннями в районі бульвару, а нові насадження дерев і квітів розробив проектувальник Стрийського парку Арнольд Рьорінґ (нім. Arnold Röhring). Уздовж непарної сторони бульвару в 1888 році були прокладені лінії кінного трамваю, а у вересні 1893 року — лінії електротрамваю.

Бульвар, що значно розширився, став місцем рандеву і «чорної біржі». Вечорами біля пам'ятника Михайлу Архангелу збиралися комерсанти, в основному євреї, чекаючи телеграм з Відня: навпроти пам'ятника в будівлі Галицької Ощадної Каси (нині Музей етнографії) розміщувався телеграф; саме це місце колишньої «чорної біржі» з кінця 1990-х львів'яни зневажливо стали називати «клюмбою», місцем зустрічей львівських «політиків-аматорів»: пенсіонерів, люмпенів і маргіналів.

Разом з Марійською площею (нині площа Міцкевича) і вулицею Академічною (просп. Шевченка) Гетьманські Вали утворили єдину пішохідну, прогулянкову зону — так звані Корзо. З кінця XIX століття бульвар забудовувався будівлями готелів, банків, прибуткових будинків, на ньому з'явилися модні магазини.

Завершення будівництва Міського театру (нині — Оперний театр) в 1900 році стало важливим акцентом просторової композиції проспекту, перспективний вигляд на новий театр став одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті.

В 1901 році було влаштовано електричне освітлення бульвару. В міжвоєнний період суспільне значення проспекту підкреслювалося проведенням різноманітних масових акцій.

В 1941, під час німецько—гітлерівської окупації, міське будівельне управління розробило план перепланування бульвару в Адольф Гітлер ринг з тріумфальною аркою в центрі і пам'ятником фюреру.

В Післявоєнний період посилилося суспільне і транспортне значення проспекту. В 1951 році було ухвалено рішення припинити трамвайний рух по проспекту. Прокладка вулиці 700-річчя Львова (нині просп. Чорновола) різко збільшила автомобільний потік.

Як і в австрійсько-польські часи, люди продовжували неформально збиратися на бульварі — «чорна біржа» перетворилася на т. зв. «футбольну біржу». З перемогою львівської футбольної команди «Карпати» в фіналі Кубка СРСР 1969 пов'язані єдині масові неорганізовані демонстрації на проспекті в часи, що передували перебудові.

Ближче до площі Міцкевича на Новорічні свята встановлювали центральну міську ялинку. На Різдвяні Свята радянські органи арештовували тут українських школярів і студентів за участь у вертепах і співання колядок. Студентів-порушників карали виключенням з навчальних закладів.

Сучасність[ред.ред. код]

Сьогодні проспект Свободи — це найелегантніша і найпрестижніша вулиця Львова. Перші поверхи більшості будівель зайняті банками, дорогими магазинами, кафе, ресторанами і нічними клубами. В той же час в багатьох будівлях вище другого поверху, як і раніше, знаходяться житлові квартири.

З кінця 1980-х проспект став місцем збору стихійних політклубів, так званої «клумби» (збиралися біля клумби навпроти Музею етнографії), мітингів і демонстрацій. З 1991 року на проспекті Свободі, на площі перед Оперним театром перед пам'ятником Тарасові Шевченку, проводяться також концерти й інші святкові акції, зокрема, до святкування Дня міста активно проводилися реставрація і ремонт історичних будівель, реконструйована одна з середньовічних оборонних башт — башта цеху торговців, в якій розташований ресторан.

Посередині проспекту від Оперного театру до площі Міцкевича прокладена широка центральна алея завдовжки понад 300 метрів (нині в народі вона має назву «стометрівка»), в святкові дні заповнена львів'янами і туристами. Тут же, на алеї, збираються любителі шахів і доміно. Біля гранітних парапетів біля підніжжя пам'ятника Т. Шевченкові підлітки люблять кататися на роликах, а закохані призначають побачення.

Пам'ятники[ред.ред. код]

Станіславу Яну Яблоновському[ред.ред. код]

Львівський пам'ятник гетьману Станіславу Яблоновському — перший пам'ятник в Україні

Кам'яна статуя гетьмана Станіслава Яна Яблоновського, що командував порятунком Львів від нападу кримських татар у 1695, була першим пам'ятником на території сучасного проспекту Свободи і України загалом.[1] Фігура С.Яблоновського була виготовлена наприкінці XVIII століття й стояла біля стіни Нижнього замка. Пізніше, після руйнування Нижнього замку, вона була прибрана; повторно її встановили в 1859 році на набережній Полтви перед площею Каструм, що утворилася в результаті знищення Нижнього замку.

Вирізана з піщанику фігура гетьмана була представлена в лицарській збруї, із шоломом на голові й булавою в опущеній правій руці, через ліве плече був перекинений римський плащ.

У міжвоєнний період «кам'яного гетьмана» трактували як зайву деталь головної міської вулиці. В 1932 році пам'ятник був перенесений, а після 1944 р. він зник, доля його невідома.

Яну ІІІ Собеському[ред.ред. код]

Пам'ятник Яну Собеському, початок XX століття
Пам'ятник Яну Собеському (нині знаходиться в Гданьску)

Наприкінці XIX століття Гетьманські Вали асоціювалися з ім'ям іншого гетьмана, а пізніше короля — Яна Собеського. Пам'ятник був урочисто відкритий у листопаді 1898 року. Автором проекту виступив Тадеуш Баронч, кам'яний цоколь виконав Юліан Марковський. Фігуру гетьмана відлили у Відні — місті, що в 1683 році було врятоване від турецької облоги військом під командуванням Яна Собеського. Бронзовий вершник на кам'яному п'єдесталі зазнав впливу від пам'ятників Яну Собеському у Варшаві і Богдану Хмельницькому в Києві.

В 1950 році «львівський гетьман» був перевезений до Варшави, звідти у 1965 році — до Гданьска, де був встановлений.

Архангелу Михаїлу[ред.ред. код]

Бронзова скульптурна композиція Архангела Михаїла, що знищує Сатану, була відлита в 1639 році, але на центральній алеї з'явилася тільки в 1873[2].

У зв'язку з роботами по засклепінню Полтви пам'ятник архангелові Михайлу перенесли, зараз він знаходиться у Львівскому історичному музеї.

Сталінської конституції (Дружбі народів)[ред.ред. код]

Пам'ятник В. І. Леніну

В 1940 р. перед пам'ятником Яну Собеському був установлений бетонно-дерев'яний обеліск із соцреалістичними фігурами солдата, робітника й селянина. На п'єдесталі знаходилися написи українською, польською та єврейською мовами. Монумент був зруйнований у червні 1941 року, ще до вступу німецьких військ у Львів.

Володимиру Леніну[ред.ред. код]

Підготовка до встановлення пам'ятника В. І. Леніну почалася перед початком Німецько-радянської війни, в червні 1941 року; був встановлений у 1952 році біля Оперного театру. Робота відомого скульптора С. Д. Меркулова являла собою камерну напівфігуру на високому гранітному постаменті, що символізував трибуну. 1954 року художник Іван Прийдан написав картину «Відкриття пам'ятника В. І. Леніну у Львові».[3] Пам'ятник став одним із перших (вересень 1990) серед демонтованих відповідно до санкції місцевої влади; бронзовий відлив був розплавлений.

Тарасові Шевченку[ред.ред. код]

Докладніше у статті Пам'ятник Тарасові Шевченку (Львів)
Пам'ятник Шевченку

Рішення про спорудження у Львові пам'ятника Тарасу Шевченку було прийнято 22 червня 1987 року. Обласний конкурс 1988 р. і республіканський 1989 р. не визначили жодного проекту-переможця. Однак «клумби» і львівська громадськість вимагали якнайшвидшого встановлення пам'ятника. Було ухвалене рішення про використання проекту скульпторів В. й А. Сухорських й архітекторів Ю.Диби і Ю.Кромея — проекту, що журі республіканського конкурсу назвала «відносно кращим».

Урочисте відкриття пам'ятника Шевченку відбулося 24 серпня 1992 року — на річницю прийняття декларації незалежності України, а рівно через 4 роки був відкритий 12-метровий елемент пам'ятника — бронзова «Хвиля Національного Відродження».

Будинки[ред.ред. код]

Будинок № 1—3 на проспекті Свободи у Львові
  • № 1—3 — колишній будинок торгової фірми Гауснера та Віоланда, oднa з найбільших кам'яниць у Львові на початку ХІХ сторіччя. Будинок почали зводити ще за часів Наполеона у 1809 р. У 1821–1822 рр. над оздобленням цієї будівлі працювали відомі львівські скульптори Гартман Вітвер та Антоній Шімзер. В цій будівлі, окрім помешкань та крамниць, перебувало Земське кредитове товариство, а також, у середині ХІХ ст. головна пошта.
  • У будинку № 5 діяв кінотеатр під різними назвами: «Фаун» (1913 р.), «Казино» (1913–1916 рр.), «Кінотеатр Польських легіонів» (1916–1917 рр.), «Кіно новини» (1917–1926 рр.), «Казино» (1926–1929 рр.), «Дніпро» (1944—2000-і рр.). Поруч під різними назвами існував інший кінотеатр — «Емпайр» (1938–1939 рр.), «Кінотеатр ім. Пушкіна» (1939 р.), «Спартак» (1944—1990-і рр.). Зараз тут розміщений торговий центр «Плазма». Кінотеатр «Фаун» на 264 місць розпочав діяльність у 1913 р. у видовженій прибудові на подвір'ї будинку Яна Стромeнґера. Будинок та прибудова були збудовані за проектом арх. Едмунда Кьолера. Авторами проекту (1912 р.) кінотеатру, розміщеного у прибудові, були арх. Зиґмунт Кендзерський та Адам Опольський. За цією ж самою адресою розміщувалась і кав'ярня «Імперіал» — місце неформальної біржі деревообробної промисловості. Вхід в кінотеатр здійснювався через подвір'я. У 1926–1929 рр. була проведена реконструкція кінотеатру (проект арх. Вавжинця Дайчака, кількість місць збільшується з 264 до 542). Кінотеатр «Емпайр» на 440 місць був заснований у 1938 р. співвласницею ділянки будинку Доротою Млодзинською поруч уже існуючого кінотеатру «Казино». Кінотеатр містився у двоповерховій будівлі, яка знаходилась на межі ділянки, що належала синагозі.

№ 6—8 — 8-поверховий будинок споруджений за проектом архітектора Ярослава Назаркевича у 1964 р. на місці двох кам'яниць ХІХ ст., які не витримали радянських танкових парадів. В новозбудованому будинку, через браму якого можна було перейти на вул. Театральну, працювало популярне кафе «Червона шапочка», перейменоване потім на «Біля фонтану». Зараз тут ресторан японських страв «Острів суші».

Колишній будинок Авансового банку на проспекті Свободи, 10 у Львові
  • поруч з № 10 (тепер — вул. Памви Беринди, 3) — багатоповерховий будинок у стилі пізньої сецесії. Був зведений у 1908–1909 рр. архітектурним бюро Міхала Уляма на замовлення банківської фірми «Уніон», власниками якої були Адольф Лілієн та його син Едвард. До цього, на його місці ще від 1860-х років діяв кантор обміну валют, а згодом банківський дім — приватний банк «Сокаль & Лілієн». Ще перед Першою світовою війною тут знаходилась філія віденського «Уніон-Банк», який після війни та фінансової кризи початку 1920-х років відродився, як Банк Унії. На початку ХХ ст. в цьому ж будинку був розташований «Авансовий банк».
Будинок № 11 на просп. Свободи у Львові
  • № 11 споруджений у 1882 р. за проектом Емануеля Галля. У 1891 р. в цьому домі був відкритий готель «Центральний», в якому в свій час тимчасово зупинялась Леся Українка. У 1910 р. реконструкцію готелю здійснила фірма Едмунда Жиховича. На другому поверсі влаштували кав'ярню «Сіті», з довгим балконом вздовж фасаду. За радянських часів на першому поверсі працювало популярне кафе «Львів'янка». Після останньої реконструкції будівлі у 1990–1992 рр. вона стала частиною готельно-ресторанного комплексу «Ґранд-готель».
  • № 12 — кам'яниця, в якій знаходиться кафе «Віденська кав'ярня», збудована у 1828–1829 рр. в стилі ампіру одночасно з будівлею головної варти (гауптвахти) за проектами Матео Брезані. Займає цілий квартал між проспектом Свободи, вул. Беринди, вул. Театральною та пл. Івана Підкови. Сучасного вигляду кам'яниця набрала після перебудови у 1880 р.
Фасад «Ґранд-готеля»
  • № 13 займає «Ґранд-готель», який був зведений в 1892–1893 роках за проектом Еразма Гeрматнiка, а після його смерті будову завершив арх. Зиґмунт Кендзерський. Фасад «Ґранд-готеля» прикрашений скульптурами Леонарда Марконі. На першому поверсі готелю в перші десятиліття його існування знаходились чотири магазини, а на верхніх — 48 окремих номерів і ресторан. У 1893–1895 рр. власник готелю, Єфраїм Гаусман, збудував за готелем відкритий пасаж Гаусмана (тепер — Проїзд Крива Липа). Після Другої світової війни готель мав назву «Львів», а з 1964 р. — «Верховина». У 1990–1992 рр. готель реконструювали з максимальним відтворенням його стану кінця ХІХ ст. та повернули першу назву.
Галицька ощадна каса на 1900 рік.
  • № 15 — колишння будівля Галицької Ощадної Каси. На даний момент (з 2009 р.) — будинок Львівського музею етнографії та художнього промислу НАН України та Інституту народознавства НАН України. Hа цьому місці в 1785 р. спорудили Генеральну військову команду, a y 1839 р. — триповерховий готель «Англійський». У 1889–1891 рр. на місці готелю за проектом видатного польського арх. Юліана Захаревича була зведена будівля Галицької Ощадної Каси. Будівля цегляна, триповерхова, з наріжною ротондою, увінчаною масивним куполом. З боку вул. Гнатюка знаходиться проїзд на просторе внутрішнє подвірʹя. Під куполом встановлена трифігурна скульптурна група «Ощадність» (ск. Леонард Марконі). Інтер'єр будівлі прикрасили своїми роботами відомі скульптори Юліан Марковський (алегорична скульптурна група «Фортуна вінчає Працю» у вестибюлі музею) та Станіслав Левандовський (8-метровим алегоричний фриз «Мистецтво і Промисловість» в залі засідань). Не збереглись до нашого часу статуї Тадеуша Баронча, Антонія Попеля і картина Яна Стики — «Тріумф праці». З 1951 року тут розташований Львівський музей етнографії та художнього промислу, при якому згодом виник Інститут народознавства.
Празький банк
  • № 17 — колишній будинок Празького Кредитного Банку (зараз — будинок Промінвестбанку України), споруджений у 1912 р. у стилі празького модерну (пізня сецесія) чешським архітектором Матеєм Блеха за переробленим проектом львівських архітекторів Владіслава Дердацького та Вітольда Мінкевича. Його фасад прикрашають рельєфи роботи Емануеля Кодета. Монументальна споруда у ряді забудови центрального проспекту міста, розташована на розі просп. Свободи та вул. Гнатюка. Будинок — цегляний, штукатурений, зведений з використанням залізобетонних конструкцій. П'ятиповерховий, з високим дахом, в плані — Г-подібний. В 1932—1939 роках тут знаходився Загальний акціонерний банк.
Національний музей
  • № 20 — Національний музей. Колишній будинок «Міського промислового музею ім. цісаря Франца Йосифа І» (1898–1904 рр., арх. Юзеф Каєтан Яновський, арх. Євген Весоловський, ск. Леонард Марконі). Стиль будівлі — неоренесанс. Інтер'єр відзначається багатством ліпного декору (ск. Антоній Попель). Будівництво фінансувала Галицька ощадна каса. Керівництво будівельними роботами вів Едмунд Жихович. В лютому 1905 р. для розвитку української культури греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким був заснований «Церковний музей». Роботу з організації музею очолив відомий мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький. В грудні 1909 року музей було перейменовано на «Національний музей митрополита Андрея, графа на Шептичах Шептицького», 11 липня 1911 р. — на «Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького митрополита Андрея Шептицького». До 1940 р. тут містилася Національна галерея м. Львова та Товариство приятелів мистецтва. У 1952–1990 рp. тyт був Львівський філіал московського Центрального музею В. І. Лєніна. Тоді були знищені скульптури та рельєфи на головному фасаді, виконані скульпторами Петром Війтовичем та Антонієм Попелем. Сьогодні (2015 p.) — будинок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.
Дім № 24 на просп. Свободи у Львові

№ 24 — будинок був споруджений у 1836–1837 рр. за проектом Йоганна Зальцмана у стилі бідермаєрівської кам'яниці. Пізніше до триповерхової будівлі добудували четвертий поверх. У 1856–1866 роках тут жив польський поет і відомий географ Вінцент Поль.

Адресу за № 26 займає західне крило будівлі Національного театру ім. Марії Заньковецької (кoл. театру графа Скарбка), який був зведений у 1833–1842 рр. у класичному стилі за проектом віденського архітектора Людвіга Піxля. Співавтором проекту і будівничим театру був львівський архітектор Йоганн Зальцман.

Львівський театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької

№ 28 — Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької (кoл. — Великий міський театр). Зведення було розпочато у червні 1897 року за проектом арх. Зиґмунта Ґорґолевського. Нагляд над роботами здійснював Комітет будови театру, очолюваний тодішнім президентом міста Ґодзіміром Малаховським. Урочисте відкриття театру відбулося 4 жовтня 1900 року. 26—28 жовтня 1939 р. в театрі проходили Народні Збори Західної України, які звернулись до Верховної Ради СРСР з «проханням» Прийняти Західну Україну до складу СРСР.

Будинок № 35 на просп. Свободи у Львов

№ 35 — чотириповерховий будинок, збудований в 1903 р. за проектом архітектора Артура Шлеєна. Раніше тут був торговельний пасаж Феллерів (тепер — вул. Михальчука). На відміну від пасажу Міколяша (вул. Коперника, 01), він не був перекритий скляним дахом. Пасаж тягнувся від будинку № 35 до вул. Різницької (тепер вул. Наливайка). у 1908–1909 рр. фронтову кам'яницю перебудували під керівництвом архітектора Фердинанда Касслера. Тоді встановили дві алегоричні жіночі скульптури на аттику — «Комерція» та «Комунікація», їх автором вважається Петро Війтович.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Офіційний сайт Львова/Вперше у Львові
  2. Сьомочкін І. Пам'ятники // Галицька брама, лютий 1998, № 2 (38). — С. 14.
  3. Українські радянські художники: довідник. — К.: Мистецтво, 1972. — С. 376.

Література[ред.ред. код]

Координати: 49°50′29″ пн. ш. 24°01′40″ сх. д. / 49.8414833° пн. ш. 24.0279333° сх. д. / 49.8414833; 24.0279333