Проспект Свободи (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Проспект Свободи
Львів
Центральна частина проспекту Свободи
Центральна частина проспекту Свободи
Місцевість Старе місто (історичний центр)
Район Галицький
Колишні назви
Нижні Вали, Карла Людвіга Нижня/Карла Людвіга Верхня, Карла Людвіга/Гетьманська, Легіонів/Гетьманська (Гетьманські Вали), Першого Травня, Опернштрассе/Музеумштассе, Адольф Гітлер плац, Першого Травня, проспект Леніна
Загальні відомості
Протяжність 350 метрів
Транспорт
Рух двосторонній
Покриття асфальт/бруківка
Зовнішні посилання
У проєкті OpenStreetMap пошук у Nominatim
Мапа
CMNS: Проспект Свободи у Вікісховищі

Проспе́кт Свобо́ди — центральна вулиця Львова, одна з найкрасивіших і найпрестижніших в місті, епіцентр ділового і культурного життя. В архітектурі проспекту Свободи переплелись риси сецесії і еклектики, що живиться історичними стилями класицизму, неоренесансу і бароко. Загальна довжина проспекту становить близько 350 метрів. З південної сторони він обмежений площею Міцкевича, а з північної сторони — вулицею Городоцькою, за якою проспект Свободи переходить у проспект В'ячеслава Чорновола (колишня вул. 700-річчя Львова.)

Назва проспекту[ред. | ред. код]

Вулиці Гетьманська й Карла Людвіга в 1905 році

Зміна політичної ситуації у Львові знаходила своє відображення у зміні назви його головної вулиці. З кінця XVIII століття проспект мав назву Нижні Вали, з 1855 року його непарна сторона називалась Карла Людвіга нижня, парна — Карла Людвіга верхня, з 1871 непарна сторона — Карла Людвіга, а парна — Гетманська. В 1919 р. непарна сторона, що носила ім'я австрійського ерцгерцога, була перейменована польською владою на вулицю Легіонів. Однак у міській польській говірці обидві частини проспекту до того часу уже отримали усталене ім'я — Гетма́нські Вали (пол. Wały Hetmańskie). В 1940 році радянська окупаційна влада перейменувала бульвар на вулицю 1-го Травня. Німецька окупаційна влада знову розділила проспект на дві сторони, парна сторона стала називатися Опернштрассе (Opernstraße), непарна — Музеумштрассе (Museumstraße); в 1942 вони були об'єднані і отримали назву Адольф Гітлер плац (Adolf-Hitler-Platz). В 1944 на короткий час повернулись назви обидвох частин бульвару — вулиці Легіонів і Гетьманська. З 1945 — знову 1-го Травня. З 1959 — проспект Леніна, з 1990 року — проспект Свободи.

Історія проспекту[ред. | ред. код]

Електротрамваї на Гетманьських Валах
Prospekt Svobody, Lviv.jpg

Після приєднання Галичини в 1772 році до Австрійської імперії почали розбиратися львівські оборонні мури, які на той час перебували у жалюгідному стані. В результаті ліквідації західної лінії укріплень утворилися сучасні площі Міцкевича і Підкови (колись — площа святого Духа), а також парна сторона проспекту Свободи. Західна частина львівських міських укріплень складалася з Високої стіни (на якій стояли вежі різників, ковалів і слюсарів, торговців, пекарів), Низького замку (з шляхетською і кутовою вежами) і Нижнього валу з артилерійськими бастіонами Фарським, Гетманьським і Міським).

У свою чергу, непарна сторона проспекту утворена з лівого берегу Полтви, який до ліквідації укріплень був болотистою місцевістю, на якій стояли де-не-де невеликі будиночки жителів передмістя і лепрозорій.

На території, де нині встановлено пам'ятник Шевченкові, у XVII—XVIII століттях споруджували невеликі тимчасові театри. У 1787 році в костелі Святого Хреста, розташованому на місці нинішнього Національного музею, був відкритий перший стаціонарний львівський театр.

Формування проспекту Свободи — фактично другого (після площі Ринок) історичного центру Львова — почалося в 1780-ті роки. До 1800 року вальні укріплення були переплановані — так сформувався бульвар (Нижні Вали, з рядами тополь та пішохідною алеєю вздовж Полтви. З початку XIX століття прогулянки бульваром стали модними, на ньому з'явилися кіоски.

27 січня 1836 року в будівлі дирекції львівської поліції, яка знаходилася на місці сучасного «Гранд-готелю», народився австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (від його прізвища утворено поняття мазохізм). Захер-Мазох народився в службовій квартирі свого батька Леопольда Захера, який очолював у той час львівську поліцію.

З 1858 року Нижні Вали почали освітлюватися газовими ліхтарями замість масляних. В 1887—1888 роках інженер Вацлав Ібіанський накрив Полтву бетонними склепіннями в районі бульвару, а нові насадження дерев і квітів розробив проектувальник Стрийського парку Арнольд Рерінґ. Уздовж непарної сторони бульвару в 1888 році були прокладені лінії кінного трамваю, а у вересні 1893 року — лінії електротрамваю.

Бульвар, що значно розширився, став місцем рандеву і «чорної біржі». Вечорами біля пам'ятника Михайлу Архангелу збиралися комерсанти, в основному євреї, чекаючи телеграм з Відня: навпроти пам'ятника в будівлі Галицької Ощадної Каси (нині Музей етнографії) розміщувався телеграф; саме це місце колишньої «чорної біржі» з кінця 1990-х роках львів'яни зневажливо стали називати «клюмбою», місцем зустрічей львівських «політиків-аматорів»: пенсіонерів, люмпенів і маргіналів.

Разом з Марійською площею (нині площа Міцкевича) і вулицею Академічною (проспект Шевченка) Гетьманські Вали утворили єдину пішохідну, прогулянкову зону — так звані Корзо. З кінця XIX століття бульвар забудовувався будівлями готелів, банків, прибуткових будинків, на ньому з'явилися модні магазини.

Завершення будівництва Міського театру (нині — Оперний театр) в 1900 році стало важливим акцентом просторової композиції проспекту, перспективний вигляд на новий театр став одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті.

В 1901 році було влаштовано електричне освітлення бульвару. В міжвоєнний період суспільне значення проспекту підкреслювалося проведенням різноманітних масових акцій.

У 1941 році, під час німецької окупації Львова, міське будівельне управління розробило план перепланування бульвару в Адольф Гітлер ринг з тріумфальною аркою в центрі та пам'ятником фюреру.

У повоєнний період посилилося суспільне і транспортне значення проспекту. У 1951 році було ухвалено рішення припинити трамвайний рух по проспекту. Прокладка вулиці 700-річчя Львова (нині проспект Чорновола) різко збільшила автомобільний потік.

Як і в австрійсько-польські часи, люди продовжували неформально збиратися на бульварі — «чорна біржа» перетворилася на так звану «футбольну біржу». З перемогою львівської футбольної команди «Карпати» в фіналі Кубка СРСР 1969 пов'язані єдині масові неорганізовані демонстрації на проспекті в часи, що передували перебудові.

Ближче до площі Міцкевича на Новорічні свята встановлювали центральну міську ялинку. На Різдвяні Свята радянські органи арештовували тут українських школярів і студентів за участь у вертепах та співання колядок. Студентів-порушників карали виключенням з навчальних закладів.

Сучасність[ред. | ред. код]

Сьогодні проспект Свободи — це найелегантніша і найпрестижніша вулиця Львова. Перші поверхи більшості будівель зайняті банками, дорогими магазинами, кафе, ресторанами і нічними клубами. В той же час в багатьох будівлях вище другого поверху, як і раніше, знаходяться житлові квартири.

З кінця 1980-х проспект став місцем збору стихійних політклубів, так званої «клумби» (збиралися біля клумби навпроти Музею етнографії), мітингів і демонстрацій. З 1991 року на проспекті Свободі, на площі перед Оперним театром перед пам'ятником Тарасові Шевченку, проводяться також концерти й інші святкові акції, зокрема, до святкування Дня міста активно проводилися реставрація і ремонт історичних будівель, реконструйована одна з середньовічних оборонних башт — башта цеху торговців, в якій розташований ресторан.

Посередині проспекту від Оперного театру до площі Міцкевича прокладена широка центральна алея завдовжки понад 300 метрів (нині в народі вона має назву «стометрівка»), в святкові дні заповнена львів'янами і туристами. Тут же, на алеї, збираються любителі шахів і доміно. Біля гранітних парапетів біля підніжжя пам'ятника Т. Шевченкові підлітки люблять кататися на роликах, а закохані призначають побачення.

Пам'ятники[ред. | ред. код]

Існуючі[ред. | ред. код]

Тарасові Шевченку[ред. | ред. код]

Пам'ятник Шевченку

Рішення про спорудження у Львові пам'ятника Тарасу Шевченку було прийнято 22 червня 1987 року. Обласний конкурс 1988 р. і республіканський 1989 р. не визначили жодного проекту-переможця. Однак, львівська громадськість вимагали якнайшвидшого встановлення пам'ятника. Було ухвалене рішення про використання проекту скульпторів В. й А. Сухорських й архітекторів Ю.Диби і Ю.Кромея — проекту, що журі республіканського конкурсу назвала «відносно кращим». Зібр коштів проходив як серед львів'ян та мешканців України, так і в середовищі діаспори. Виготовлення постаті відбувалось в Аргентині. Відлиту скульптуру доставили кораблем до Гамбурга, а звідти перевезли до Львова.

Урочисте відкриття пам'ятника Шевченку відбулося 24 серпня 1992 року — на річницю прийняття декларації незалежності України, пам'ятник освятили ієрархи Православної, Греко-Католицької, Вірменської та Римо-Католицької церков. Рівно через 4 роки, на п'ятиріччя Незалежності, був відкритий 12-метровий елемент пам'ятника — бронзова «Хвиля Національного Відродження», котра стала однією з домінант проспекту.

Пам'ятник Шевченку є одним із місць проведення загальноміських урочистостей, а територія, котра до нього прилягає, продовжує бути місцем політичної та патріотичної активності львів'ян. Зокрема, тут розташовувались два Львівські майдани під час Помаранчевої революції 2004 року та Євромайдану 2013—2014 років. Після початку Війни на Сході України коло пам'ятника відбуваються урочисті заходи прощання із загиблими воїнами львів'янами та вшанування їх пам'яті.


Неіснуючі[ред. | ред. код]

Станіславу Янові Яблоновському[ред. | ред. код]

Львівський пам'ятник гетьману Станіславу Яблоновському — перший пам'ятник в Україні

Кам'яна статуя гетьмана Станіслава Яна Яблоновського, що командував порятунком Львів від нападу кримських татар у 1695, була першим пам'ятником на території сучасного проспекту Свободи і України загалом.[1] Фігура С.Яблоновського була виготовлена наприкінці XVIII століття й стояла біля стіни Нижнього замка. Пізніше, після руйнування Нижнього замку, вона була прибрана; повторно її встановили в 1859 році на набережній Полтви перед площею Каструм, що утворилася в результаті знищення Нижнього замку. Вирізана з пісковику фігура гетьмана була представлена в лицарській збруї, із шоломом на голові й булавою в опущеній правій руці, через ліве плече був перекинений римський плащ. У міжвоєнний період «кам'яного гетьмана» трактували як зайву деталь головної міської вулиці. В 1932 році пам'ятник був перенесений, а після 1944 р. він зник, доля його невідома.

Янові ІІІ Собеському[ред. | ред. код]

Пам'ятник Яну Собеському, початок XX століття
Пам'ятник «Дружби народів» (Сталінській Конституції)
Пам'ятник В. І. Леніну

Наприкінці XIX століття Гетьманські Вали асоціювалися з ім'ям іншого гетьмана, а пізніше короля — Яна Собеського. Пам'ятник був урочисто відкритий 20 листопада 1898 року на Гетьманських Валах. Автором проєкту виступив Тадей Баронч, кам'яний цоколь виконав Юліан Марковський. Фігуру гетьмана відлили у Відні — місті, що в 1683 році було врятоване від турецької облоги військом під командуванням Яна Собеського. Бронзовий вершник на кам'яному п'єдесталі зазнав впливу від пам'ятників Яну Собеському у Варшаві і Богдану Хмельницькому в Києві.

В 1950 році пам'ятник був перевезений до Варшави, звідти у 1965 році — до Ґданська, де був встановлений.

Архангелу Михаїлу[ред. | ред. код]

Бронзова скульптурна композиція Архангела Михаїла, що знищує Сатану, була відлита в 1639 році, але на центральній алеї з'явилася тільки в 1873[2]. У зв'язку з роботами по засклепінню Полтви пам'ятник архангелові Михайлу перенесли, нині він знаходиться у Львівському історичному музеї.

Сталінської конституції (Дружбі народів)[ред. | ред. код]

В 1940 р. перед пам'ятником Яну Собеському був установлений бетонно-дерев'яний обеліск із соцреалістичними фігурами солдата, робітника й селянина. На п'єдесталі були написи українською, польською та єврейською мовами. Монумент був зруйнований у червні 1941 року, ще до вступу німецьких військ до Львова.

Володимирові Леніну[ред. | ред. код]

Підготовка до встановлення пам'ятника В. І. Леніну почалася перед початком німецько-радянської війни, в червні 1941 року; був встановлений у 1952 році біля Оперного театру, фундамент якого був закладений з використанням могильних плит. Робота відомого скульптора С. Д. Меркулова являла собою камерну напівфігуру на високому гранітному постаменті, що символізував трибуну. 1954 року художник Іван Прийдан написав картину «Відкриття пам'ятника В. І. Леніну у Львові».[3] Пам'ятник став одним із перших (вересень 1990) серед демонтованих відповідно до санкції місцевої влади; бронзовий відлив був розплавлений.

Будинки[ред. | ред. код]

Будинок № 1—3 на проспекті Свободи у Львові
  • № 1—3: колишній будинок торгової фірми Гауснера та Віоланда, одна з найбільших кам'яниць у Львові на початку ХІХ ст.. Будинок почали зводити ще за часів Наполеона у 1809 році. У 1821—1822 роках над оздобленням цієї будівлі працювали відомі львівські скульптори Гартман Вітвер та Антоній Шімзер. У цій будівлі, окрім помешкань та крамниць, перебувало Земське кредитове товариство, а також, у середині ХІХ століття головна пошта.
  • У будинку № 5 діяв кінотеатр під різними назвами: «Фаун» (1913 р.), «Казино» (1913—1916 рр.), «Кінотеатр Польських легіонів» (1916—1917 рр.), «Кіно новини» (1917—1926 рр.), «Казино» (1926—1929 рр.), «Дніпро» (1944—2000-і рр.). Поруч під різними назвами існував інший кінотеатр — «Емпайр» (1938—1939 рр.), «Кінотеатр ім. Пушкіна» (1939 р.), «Спартак» (1944—1990-і рр.). Зараз тут розміщений торговий центр «Плазма». Кінотеатр «Фаун» на 264 місць розпочав діяльність у 1913 році у видовженій прибудові на подвір'ї будинку Яна Строменґера. Будинок та прибудова були збудовані за проектом арх. Едмунда Кьолера. Авторами проекту (1912 р.) кінотеатру, розміщеного у прибудові, були архітектори Зиґмунт Кендзерський та Адам Опольський. За цією ж самою адресою розміщувалась і кав'ярня «Імперіал» — місце неформальної біржі деревообробної промисловості. Вхід в кінотеатр здійснювався через подвір'я. У 1926—1929 роках була проведена реконструкція кінотеатру (проєкт архітектора Вавжинця Дайчака, кількість місць збільшується з 264 до 542). Кінотеатр «Емпайр» на 440 місць був заснований у 1938 році співвласницею ділянки будинку Доротою Млодзинською поруч уже існуючого кінотеатру «Казино». Кінотеатр містився у двоповерховій будівлі, яка знаходилась на межі ділянки, що належала синагозі.
  • № 6—8: восьмиповерховий будинок споруджений за проєктом архітектора Ярослава Назаркевича у 1964 році на місці двох кам'яниць ХІХ століття, які не витримали радянських танкових парадів. В новозбудованому будинку, через браму якого можна було перейти на вул. Театральну, працювало популярне кафе «Червона шапочка», перейменоване потім на «Біля фонтану». Нині — ресторан японських страв «Острів суші».
Колишній будинок Авансового банку на проспекті Свободи, 10 у Львові
  • поруч з № 10 (нині — вул. Памви Беринди, 3) — багатоповерховий будинок у стилі пізньої сецесії, зведений у 1908—1909 роках архітектурним бюро Міхала Уляма на замовлення банківської фірми «Уніон», власниками якої були Адольф Лілієн та його син Едвард. До цього, на його місці ще від 1860-х років діяв кантор обміну валют, а згодом банківський дім — приватний банк «Сокаль & Лілієн». Ще до першої світової війни тут містилася філія віденського «Уніон-Банк», який після війни та фінансової кризи початку 1920-х років відродився, як Банк Унії. На початку ХХ століття у цьому ж будинку був розташований «Авансовий банк».
Будинок № 11 на просп. Свободи у Львові
  • № 11: будинок споруджений у 1882 році за проектом Емануеля Галля. У 1891 році в цьому домі був відкритий готель «Центральний», в якому в свій час тимчасово зупинялась Леся Українка. У 1910 році реконструкцію готелю здійснила фірма Едмунда Жиховича. На другому поверсі влаштували кав'ярню «Сіті», з довгим балконом вздовж фасаду. За радянських часів на першому поверсі працювало популярне кафе «Львів'янка». Після останньої реконструкції будівлі у 1990—1992 років вона стала частиною готельно-ресторанного комплексу «Ґранд-готель».
  • № 12: кам'яниця, в якій знаходиться кафе «Віденська кав'ярня», збудована у 1828—1829 роках в стилі ампіру одночасно з будівлею головної варти (гауптвахти) за проєктами Матео Брезані. Займає цілий квартал між проспектом Свободи, вул. Беринди, вул. Театральною та пл. Івана Підкови. Сучасного вигляду кам'яниця набрала після перебудови у 1880 році.
Адміністративний будинок № 12
Фасад «Ґранд-готеля»
  • № 13: будівля «Ґранд-готелю», зведена у 1892—1893 роках за проєктом Еразма Германтіка, а по його смерті будову завершив архітектор Зиґмунт Кендзерський. Фасад «Ґранд-готелю» прикрашений скульптурами авторства Леонарда Марконі. Перший поверх готелю на початках свого його існування займали чотири магазини, а на верхніх — 48 окремих номерів і ресторан. У 1893—1895 роках власник готелю, Єфраїм Гаусман, збудував за готелем відкритий пасаж Гаусмана (тепер — Проїзд Крива Липа). Після другої світової війни готель мав назву «Львів», а з 1964 року — «Верховина». У 1990—1992 роках готель реконструювали з максимальним відтворенням його стану кінця ХІХ століття та повернули першу назву.
Галицька ощадна каса у 1900 р.
  • № 15: колишня будівля Галицької Ощадної Каси. На даний момент (з 2009 р.) — будівля Львівського музею етнографії та художнього промислу НАН України та Інституту народознавства НАН України. На цьому місці у 1785 році спорудили Генеральну військову команду, a y 1839 році — триповерховий готель «Англійський». У 1889—1891 роках на місці готелю за проєктом видатного львівського архітектора Юліана Захаревича була зведена будівля Галицької Ощадної Каси. Будівля цегляна, триповерхова, з наріжною ротондою, увінчаною масивним куполом. З боку вул. Гнатюка знаходиться проїзд на просторе внутрішнє подвір'я. Під куполом встановлена трифігурна скульптурна група «Ощадність» (скульптор Леонард Марконі). Інтер'єр будівлі прикрасили своїми роботами відомі скульптори Юліан Марковський (алегорична скульптурна група «Фортуна вінчає Працю» у вестибюлі музею) та Станіслав Левандовський (восьмиметровий алегоричний фриз «Мистецтво і Промисловість» в залі засідань). Не збереглись до нашого часу статуї Тадеуша Баронча, Антонія Попеля і картина Яна Стики — «Тріумф праці». З 1951 року тут розташований Львівський музей етнографії та художнього промислу, при якому згодом виник Інститут народознавства.
Празький банк
  • № 17: будинок Празького Кредитного Банку (до 2019 року — будинок Промінвестбанку), споруджений у 1912 році у стилі празького модерну (пізня сецесія) чеським архітектором Матеєм Блехою за переробленим проєктом львівських архітекторів Владіслава Дердацького та Вітольда Мінкевича. Його фасад прикрашають рельєфи роботи Емануеля Кодета. Монументальна споруда у ряді забудови центрального проспекту міста, розташована на розі проспекту Свободи та вулиці Гнатюка. Будинок — цегляний, штукатурений, зведений з використанням залізобетонних конструкцій. П'ятиповерховий, з високим дахом, в плані — Г-подібний. У 1932—1939 роках тут знаходився Загальний акціонерний банк. За радянських часів тут містилася міжобласна контора радянського «Промбанку» та відділення «Сільгоспбанку». Упродовж 1991—2014 років — львівське обласне відділення ПАТ «Промінвестбанк», а 2014—2019 роках стояв пусткою. Нині будівля належить АТ «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд „Лоудстар“». До вересня 2020 року новими власниками планується відкриття бізнесового центру з офісними приміщеннями і він матиме назву «Банк Бізнесу»[4].
Національний музей
  • № 20: Національний музей. Колишній будинок «Міського промислового музею імені цісаря Франца Йосифа І» (1898—1904 роки, архітектори Юзеф Каетан Яновський, Євген Весоловський, скульптор Леонард Марконі). Стиль будівлі — неоренесанс. Інтер'єр відзначається багатством ліпного декору (скульптор Антоній Попель). Будівництво фінансувала Галицька ощадна каса. Керівництво будівельними роботами вів Едмунд Жихович. В лютому 1905 року для розвитку української культури греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким був заснований «Церковний музей». Роботу з організації музею очолив відомий мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький. У грудні 1909 року музей було перейменовано на «Національний музей митрополита Андрея, графа на Шептичах Шептицького», 11 липня 1911 року — на «Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького митрополита Андрея Шептицького». До 1940 року тут містилася Національна галерея міста Львова та Товариство приятелів мистецтва. У 1952—1990 роках тут була Львівська філія московського Центрального музею В. І. Леніна. Тоді були знищені скульптури та рельєфи на головному фасаді, виконані скульпторами Петром Війтовичем та Антонієм Попелем. Нині — будинок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.
Будинок № 22, у якому мешкав український письменник Гжицький В. З.
  • № 23: кам'яниця, в якій працювала аптека Якова Бейзера «Під Провидінням Божим», яка, крім ліків та медичного обладнання, торгувала ще й фототоварами[5].
Дім № 24 на проспекті Свободи у Львові
  • № 24: будинок був споруджений у 1836—1837 роках за проєктом Йоганна Зальцмана у стилі бідермаєрівської кам'яниці. Пізніше до триповерхової будівлі добудували четвертий поверх. У 1856—1866 роках тут мешкав польський поет і відомий географ Вінцент Поль.
  • Адресу за № 26 займає західне крило будівлі Національного театру ім. Марії Заньковецької (за Польщі — театр графа Скарбека), що був зведений у 1833—1842 роках у класичному стилі за проєктом віденського архітектора Людвіга Піхля у співавторстві з будівничим театру львівським архітектором Йоганном Зальцманом.
    Від 1974 року у напівпідвальному приміщенні театру працював ресторан «Вечірній Львів»[6]. Від середини 2000-х років приміщення стояло пусткою. 2018 року у ньому відкрили ресторан-клуб «Corset Erotic Theater and Restaurant Club», власником якого є ТзОВ «Сцена № 3». Інтер'єр закладу відтворює стиль кінця ХІХ — початку ХХ століття[7].
  • № 27:(інша адреса — вул. Курбаса, 6). У цьому наскрізному будинку у 1907—1914 роках містився кінотеатр «Бельв'ю», відомого львівського кінопідприємця Мельхіора Майблюма, а також діяв однойменний пасаж. Від 1911 року його співвласниками стали Станіслав Фрід та Володимир Іллакович. Кінотеатр проіснував до початку першої світової війни[8]. Також за Польщі містилися готель та кав'ярня «Еліт». Наприклад, у 1920-х роках тут подавали віденські сніданки з кавою чи чаєм з молоком, булочкою, яйцями, маслом та медом за 80 грошів. Вечорами влаштовували виступи коміків та музикантів, а також танці. У 1927 році кав'ярня опинилася на перших шпальтах місцевих часописів через стрілянину у приміщенні. Власник врятувався заявою «Нісенітниця — це твердження про те, що кафе було випадковим місцем рандеву апашів та альфонсів і що в цьому кафе відбувалися перестрілки», — запевнив він. Запевнення були враховані, оскільки кав'ярня працювала без проблем навіть під час загальносвітової економічної кризи у 1929—1930 роках[9]. Також на той час тут містилися магазин хутрянох виробів Райса і Циммермана, кравецький салон та інші. Згодом тут містилася Спілка торгівців збіжжям і рільничою продукцією, магазин ювелірних виробів Гершшпрунґа й магазин меблів Тенненбаума, за радянських часів — розташований Будинок моделей одягу, від 2012 року тут міститься торгівельний центр «Опера Пасаж»[10].
Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької
  • № 28: Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької (за Польщі — Великий міський театр, за радянських часів — Львівський академічний театр опери та балету імені Івана Франка). Зведення було розпочато у червні 1897 року за проєктом архітектора Зиґмунта Ґорґолевського. Нагляд над роботами здійснював Комітет будови театру, очолюваний тодішнім президентом міста Ґодзіміром Малаховським. Урочисте відкриття театру відбулося 4 жовтня 1900 року. 26—28 жовтня 1939 року в театрі відбулися Народні Збори Західної України, які звернулись до Верховної Ради СРСР з «проханням» прийняти Західну Україну до складу СРСР.
  • № 29: кам'яницю збудували у 1901—1902 роках за проєктом Якуба Соломона Кроха та Мавриція Зільберштайна у перехідному стилі від історизму до сецесії[11].
Будинок № 35 на пр. Свободи у Львові
  • № 35: чотириповерховий будинок, збудований у 1903 році за проєктом архітектора Артура Шлеєна. Раніше тут був торговельний пасаж Феллерів (тепер — вулиця Михальчука). На відміну від пасажу Міколяша (вул. Коперника, 1), він не був перекритий скляним дахом. Пасаж тягнувся від будинку № 35 до вул. Різницької (нині — вулиця Наливайка). У 1908—1909 роках фронтову кам'яницю перебудували під керівництвом архітектора Фердинанда Касслера. Тоді встановили дві алегоричні жіночі скульптури на аттику — «Комерція» та «Комунікація», їх автором вважається Петро Війтович.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Офіційний сайт Львова/Вперше у Львові. Архів оригіналу за 23 липень 2009. Процитовано 23 червень 2009. 
  2. Сьомочкін І. Пам'ятники // Галицька брама, лютий 1998, № 2 (38). — С. 14.
  3. Українські радянські художники: довідник. — К.: Мистецтво, 1972. — С. 376.
  4. Чурилова К. (16 травня 2020). Історичну будівлю банку у центрі Львова перетворили на бізнес-центр. zaxid.net. Zaxid.net. Процитовано 18 травня 2020. 
  5. Проспект Свободи
  6. Lounge-ресторан «Вечірній Львів»
  7. У будівлі театру в центрі Львова відкрили «еротичний клуб» (фото)
  8. Кучерський П. Просп. Свободи, 27 / вул. Леся Курбаса, 6 — кінотеатр (не діє). lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Процитовано 12 лютого 2021. 
  9. Przedwojenne kawiarnie i restauracje we Lwowie i w Krakowie. Stare zdjęcia. kawiarniany.pl (pl). 6 серпня 2019. Процитовано 12 лютого 2021. 
  10. Кучерський П. Просп. Свободи, 27 — Торговий центр «Опера-Пасаж». lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Процитовано 12 лютого 2021. 
  11. І. Мельник, Краківське передмістя, 2011, С.47

Література[ред. | ред. код]

Координати: 49°50′29″ пн. ш. 24°01′40″ сх. д. / 49.8414833° пн. ш. 24.0279333° сх. д. / 49.8414833; 24.0279333