П'єр Трюдо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
П'єр Еліот Трюдо
Pierre Elliott Trudeau
П'єр Еліот ТрюдоPierre Elliott Trudeau

Час на посаді:
20 квітня 1968 та 3 березня 1980 — 3 червня 1979 та 30 червня 1984
Попередник Лестер Пірсон
Наступник Джо Кларк англ. Joe Clark (1979) та Джон Тернер англ. John Napier Turner (1984)

Народився 18 жовтня 1919(1919-10-18)
Канада Монреаль, Квебек
Помер 28 вересня 2000(2000-09-28) (80 років)
Політична партія Ліберальна партія Канади
Дружина Маргарет Трюдо англ. Margaret Trudeau

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

П'єр Е́ліот Трyдо́ (фр. Pierre Elliott Trudeau; *18 жовтня 1919, Монреаль — †28 вересня 2000, Монреаль) — прем'єр-міністр Канади з 20 квітня 1968 до 3 червня 1979 і з 3 березня 1980 до 30 червня 1984. Раніше — лідер Ліберальної партії Канади.

П'єр Трюдо вважається «батьком» сучасної Канади — зокрема її двомовності, безкоштовної системи медичного забезпечення та політики мультикультуралізму. Корінний квебекуа, він одначе активно боровся проти квебекського сепаратизму: його рішуча позиція з цього питання — це один із чинників, що сприяв поразці сепаратистів під час референдуму 1980 року щодо суверенітету Квебеку.

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство та студентські роки[ред.ред. код]

П'єр Еліот Трюдо народився народився 18 жовтня 1919 року в місті Утремон (тепер — частина Монреалю). Його батько, Жозеф Шарль Еміль Трюдо (Joseph Charles Émile Trudeau), був багатим квебецьким бізнесменом. Мати, Ґрейс Еліот (Grace Elliott), шотландка за походженням, походила із заможної англо-канадської родини. П'єр з дитинства бездоганно володів французькою та англійською мовами.

Здобув освіту в Монреальскому університеті, Гарварді, Лондонській школі економіки, Паризькому університеті, де вивчав право, економіку і політологію.

У 1932 році Трюдо вступає до Коледжу Бребеф, елітного франко-канадського навчального закладу. Єзуїти, що заснували коледж у 1928, виховували учнів у дусі католіцизму і квебецького націоналізму. Молодий Трюдо поділяв ці погляди. Зокрема, дослідники Макс і Монік Немні знайшли його записи від 1936 року, де він мріє, як у 1976 стане «на чолі переможної армії», що здобуде незалежність Квебеку, утворивши католицьку франкомовну державу[1] Він також написав студентську п'єсу, де головним героєм виступав чесний франко-канадський бізнесмен, а антигероєм — підступний випускний «університету Мак Кіл» (натяк на престижний англомовний Університет Макгілла), і сам зіграв головну «негативну» роль.[2]. Посмертні дослідження архіву Трюдо дозволяють припустити, що він ймовірно брав участь у підпільній групі, яка мріяла про повстання з метою перетворення провінції Квебек на франкомовну католицьку державу[3].

Трюдо не залишав патріотичних і націоналістичних переконань і під час навчання у Монреальському університеті. Чимало його друзів були активістами Канадського народного блоку — націоналістичної франко-каданської партії, що виступала проти призову до війська та проти участі Канади у Другій світовій війні. Добрий оратор, Трюдо виступав на підтримку Блоку і його політики.

Погляди Трюдо почали мінятися під час навчання у Гарварді, Лондонській школі економіки та Паризькому університеті, а також під час його подорожі навколо світу. Познайомившись з новими для себе культурами, реаліями та інтелектуальними течіями, він почав шукати інші концепції справедливості[4]. Це наблизило його до більш лівих течій.

Попри такий «ідеологічний ссув», Трюдо на ціле життя залишився щирим католиком і чи не щонеділі ходив до церкви.

У Гарварді він обрав темою своєї дисертації проблему співвідношення комунізму і християнства. Він стає переконаним прихильником кейнсіанської економіки значною мірою завдяки впливу своїх викладачів — Йозефа Шумпетера і Джона Кеннета Ґелбрейта в Гарварді і Гарольда Ласкі в Лондоні. У Парижі на його інтелектуальне становлення також вплинули персоналізм Еммануеля Муньє і книга Бердяєва «Про рабство і свободу людини. Досвід персоналістичної філософії».

В 1951 р. відвідав Радянський Союз, внаслідок чого йому деякий час був заборонений в'їзд у в охоплені духом маккартизму Сполучені Штати. Крім того, в ФБР за особистим розпорядженням Едгара Гувера на нього збиралося досьє. Коли після смерті Трюдо в 2000 воно було розсекречене, виявилося, що воно являє собою 161-сторінкову справу, в якій трапляються газетні матеріали, які називають Трюдо «радикальним соціалістом» і «канадським Кастро».

Повернення до Канади[ред.ред. код]

Через ліві симпатії молодого Трюдо, йому тричі відмовляли в можливості викладати в Монреальскому університеті за розпорядженням прем'єр-міністра Квебеку Моріса Дюплессі, який відзначався крайнім антикомунізмом. Трюдо виступав із засудженням авторитарних методів і клерикалізму Дюплессі на сторінках журналу «Сіте Лібре». Він відіграв важливу роль у підготовці процесу «Тихої революції», яка обмежила у Квебеку всевладдя католицької церкви і консервативні порядки та внаслідок якої була запроваджена система соціального забезпечення.

У 1961—1965 роках працював ад'юнкт-професором права в Монреальському університеті.

Політична діяльність[ред.ред. код]

Після повернення 1949 року до Канади почав кар'єру адвоката і профспілкового діяча у Квебеці. У 1949—1951 роках короткий час пропрацював в Оттаві в апараті ліберального прем'єр-міністра Луї Сен-Лорана в якості радника з економіки.

Його популярність як поборника громадянських свобод зросла після участі в якості юрисконсультанта ряду профспілок в страйках шахтарів на азбестових кар'єрах у Квебеку в 1949 році. Він відобразив цю подію у виданій в 1956 році книзі «La grève de l'amiante», в якій розглядав страйк як ключову подію Квебецької історії, що поклала початок опору традиційній франкоканадській еліті і англомовної буржуазії, які тривалий час контролювали провінцію. Пізніше узяв участь у кампанії оновлення Ліберальної партії Квебеку, яка в 1960 році перемогла консерваторів на виборах у провінції.

Спочатку, залишаючись при соціал-демократичних цінностях, був близький до ряду інтелектуалів з Федерації кооперативної співдружності (у тому число до Френка Скотта, Юджина Форса, Майкла Олівера і Чарльза Тейлора) в 1950-х роках був членом цієї партії лівого спрямування. Однак, ставши політиком федерального рівня, Трюдо пов'язав свою політичну долю не з заснованою на базі останньої Новою демократичною партією (НДП), а з Ліберальною партією. Це було пов'язано з тим, що Трюдо сумнівався в успішності залучення голосів франко-канадців Томмі Дугласом, а отже, і в можливостях НДП сформувати федеральний уряд. Крім того, у нього були розбіжності з позиція НДП в питанні існування «двох націй» у Канаді. Трюдо був принциповим прихильником федералізму і противником підігрівання націоналізму серед квебекців, підтримуючи разом з тим ідею автономії для рідної провінції.

На виборах 1963 р. Трюдо ще підтримував недавно організовану Нову демократичну партію, але в 1965 р. вступив до Ліберальної партії разом з двома однодумцями, Жераром Пелетьє і Жаном Маршаном, маючи намір реформувати її зсередини. Навіть вступивши до Ліберальної партії, він продовжував критикувати окремі аспекти політичного курсу ліберального кабінету Лестера Пірсона — наприклад, розміщення в Канаді американських ракет «Бомарк» з ядерними зарядами.

В 1967 році Трюдо стає міністром юстиції й генеральним прокурором. Він використовував своє становище як трибуну для дискусії з квебецьким прем'єром Джонсоном, який вимагав надання особливого статусу провінції.

На посту прем'єр-міністра[ред.ред. код]

У квітні 1968 року після відставки Пірсона Трюдо був обраний лідером Ліберальної партії голосами 51 % делегатів партійного з'їзду і очолив уряд. У тому ж році на федеральних виборах Трюдо протистояли сильні конкуренти — Роберт Стенфілд від консерваторів і Томмі Дуглас від соціалістичної НДП. Однак Ліберальна партія зуміла отримати більше 45 % голосів виборців і абсолютну більшість палати громад, виступає під гаслами «Справедливого суспільства» (в дусі Держави загального добробуту) на хвилі загальної «трюдоманії».

Уряд Трюдо вживав заходів для вирішення квебекського питання: в 1969 році був прийнятий закон про рівність англійської та французької мов на федеральному рівні, який передбачав застосування двомовності в районах, де число мовців другої мови перевищувало 10 %, а також вивчення французької мови чиновниками. Але цей закон не задовольнив квебецьких сепаратистів, до того ж ним були незадоволені англомовні провінції, особливо на заході країни.

В результаті радикальний Фронт визволення Квебеку провів ряд терактів і викрадення відомих осіб, зокрема, був викрадений і вбитий міністр праці П'єр Ляпорт. Уряд був змушений ввести воєнний стан і направити в Квебек війська. Почалися масові арешти, під час яких затримувалися не тільки справжні екстремісти, а й просто «підозрілі» громадяни. Громадянські свободи були обмежені. Надзвичайний стан, введений в результаті «Жовтневої кризи», було відмінено тільки в 1971 році. Сепаратизм був придушений, але в результаті жорстких дій канадського уряду і масових арештів, ідея відділення Квебеку від Канади отримала в провінції багато нових прихильників. В 1980 році сепаратисти організували Референдум щодо відділення Квебеку, але зазнали поразки.

Трюдо був переконаним прихильником соціал-лібералізму, він скасував страти, легалізував аборти, припинив переслідування гомосексуалів, спростив процедури розлучень. В умови значного зростання інфляції і безробіття на рубежі 1960–1970 років — років кабінет Трюдо намагався домогтися стабілізації цін і умовити профспілки стримати вимоги про підвищення зарплати, проте профспілки відмовилися співпрацювати з урядовими легальними комісіями щодо цін і доходів. З іншого боку, кабінет Трюдо здійснив важливі соціальні перетворення, включаючи звільнення від сплати податків осіб з низькими доходами, підвищення пенсій і допомог з врахування інфляції, організації громадських робіт. В умовах економічної кризи 1974–1975 років уряд Трюдо ввів у 1975 році контроль над цінами на ряд продуктів харчування та бензин і доходами, який діяв до 1978 року. З метою забезпечення нового курсу в енергетичній політиці була заснована державна компанія «Петро-Канада» (англ. «Petro-Canada»).

В 1972 році партія Трюдо опинилася в меншості в парламенті, проте завдяки зовнішній підтримці Нової демократичної партії залишалася в якості «уряду меншості». У травні 1974 року недовіра до уряду, висловлена палатою громад у зв'язку з негативним результатом голосування за проект бюджету, привела до чергових виборів, на яких Ліберальна партія отримала 141 з 264 місць у нижній палаті. У підсумку, ліберали перебували при владі аж до поразки на виборах у травні 1979 року. Трюдо вже збирався йти в відставку з внутрішньопартійних постів, але успіх його політичних опонентів був нестійким. У грудні 1979 року Консервативний уряд Джо Кларка зазнав поразки в ході парламентського голосування за бюджет. На виборах у лютому 1980 року Ліберальна партія взяла гору над Прогресивно-Консервативною.

Знову ставши прем'єр-міністром, Трюдо залишався на цій посаді наступні чотири роки. В 1982 року він виступив ініціатором змін у федеральний Конституції з метою покласти край повноваженням британського парламенту. Результатом став Конституційний акт 1982, який, будучи затвердженим британським парламентом в якості складової Акту про Канаду, означав пріоритет канадської Конституції і формально забезпечував повний суверенітет Канади. Зіткнувшись з консервативною опозицією, Трюдо мобілізував лобістські групи на підтримку Хартії прав і свобод, як частини Конституції. Крім того, опозиція, пов'язана з компаніями, які видобували нафту в Західній Канаді, була незадоволена Національною енергетичною програмою, впроваджуваною урядом Трюдо з метою захистити канадського споживача від різких перепадів світових цін на нафту.

У червні 1984 року Трюдо пішов у відставку з поста прем'єр-міністра і лідера партії, після чого до кінця життя займався юридичною практикою.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Трюдо проводив сміливу і незалежну зовнішню політику. Наприклад, на Різдво 1969 року, в розпал протестів проти війни США у В'єтнамі прем'єр-міністр, який раніше особисто брав участь в антивоєнних маршах, офіційно прийняв себе в Кабінеті відомих противників цієї агресії — знаменитих Джона Леннона та Йоко Оно. А в 1976 році першим із західних політиків відвідав Кубу, незважаючи на протести американських офіційних осіб. В 1971 році здійснив візит до СРСР і приймав у Канаді Олексія Косигіна. Крім того, він розвивав зв'язки з Китайською Народною Республікою, з якою встановив дипломатичні відносини.

В 1970 році у була оприлюднена Біла книга «Зовнішня політика для канадців», у якій викладалися основні концепції уряду Трюдо щодо зменшення залежності країни від США у військово-політичному і економічному плані. Трюдо наполовину скоротив канадську участь в НАТО, вивів Канадські війська з «ударних ядерних сил» НАТО в Європі і до 1972 року ліквідував бази американських ракет «Бомарк» на канадській території. У торговельній сфері його уряд прагнув до «третьої альтернативи», яка передбачала, в першу чергу, розширення обороту із Західною Європою.

Нагороди та визнання[ред.ред. код]

Книги[ред.ред. код]

Трюдо є автором книг «Азбестовий страйк» ( La Grve de l'Amiante , 1956), «Два простаки в червоному Китаї» (Deux Innocents en Chine Rouge, 1960), «Федералізм і франко-канадці» (Le Federalisme et la Société canadienne-franaise, 1967); «Шляхи політики» ( Les Chemines de la politique , 1970) та «Бесіди з канадцями» (Conversations with Canadians, 1972). У 1990-х роках Трюдо опублікував свої мемуари, а також кілька книг з проблем квебекського сепаратизму, енергетичної криза і закордонної політики.

Особисте життя[ред.ред. код]

П'єр Елліот Трюдо мав Репутацію ексцентричної і неординарної особистості, здатної зробити пірует в Букінгемському Палаці за спиною королеви[5].

Помер Трюдо в Монреалі 28 вересня 2000 року у віці 80 років від раку. Його похорон відвідали такі різні особистості, як екс—президент США Джиммі Картер, лідер Кубинської революції Фідель Кастро, Ага-хан IV.

Сім'я[ред.ред. код]

  • Дружина (1971—1984) — Маргарет Трюдо (уроджена Сінклер).
  • Діти:
    • Джастін Трюдо (лідер Ліберальної партії з 2013; одружений з Софі Грегуар, троє дітей).
    • Александр Трюдо
    • Мішель Трюдо
    • Сара Елізабет Койн

Примітки[ред.ред. код]

  1. Глава 3, Nemni, Max and Nemi, Monique (2006). Young Trudeau: Son of Quebec, Father of Canada, 1919—1944. Toronto: McClelland & Stewart.
  2. English, John (2006). Citizen of the World: The Life of Pierre Elliott Trudeau Volume One: 1919—1968. Toronto: Knopf Canada. ISBN 978-0-676-97521-5.
  3. NEMNI, Max et Monique. Les années de jeunesse : 1919—1944, tome 1 de Trudeau, fils du Québec, père du Canada, Montréal, Les éditions de l'homme, 2006, 444 p.
  4. Nemni, Max and Nemi, Monique (2011).Trudeau Transformed: The Shaping of a Statesman 1944—1965. Toronto: McClelland & Stewart.
  5. Прем'єр, який робив піруети

Джерела[ред.ред. код]

  • Nemni, Max and Nemi, Monique (2006). Young Trudeau: Son of Quebec, Father of Canada, 1919—1944. Toronto: McClelland & Stewart.
  • Nemni, Max and Nemi, Monique (2011).Trudeau Transformed: The Shaping of a Statesman 1944—1965. Toronto: McClelland & Stewart.
  • English, John (2006). Citizen of the World: The Life of Pierre Elliott Trudeau Volume One: 1919—1968. Toronto: Knopf Canada. ISBN 978-0-676-97521-5.
  • English, John (2009). Just Watch Me: The Life of Pierre Elliott Trudeau Volume Two: 1968—2000. Toronto: Knopf Canada. ISBN 978-0-676-97523-9.