Пелікан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Пелікани)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пелікан
Сірий пелікан (Pelecanus philippensis)
Сірий пелікан (Pelecanus philippensis)
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Пеліканоподібні (Pelecaniformes)
Родина: Пеліканові (Pelecanidae)
Rafinesque, 1815
Рід: Пелікан (Pelecanus)
Linnaeus, 1758
Види
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Pelecanus
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Pelecanus
EOL logo.svg EOL: 78246
ITIS logo.svg ITIS: 174683
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 33617
Fossilworks: 39673

Пеліка́н (Pelecanus) — рід водних птахів, єдиний у родині пеліканових (Pelecanidae). Містить 8 сучасних видів. Пелікани — найбільші їх представники ряду пеліканоподібних (Pelecaniformes).

Етимологія[ред. | ред. код]

Назва Pelecanus вперше офіційно використана у 1758 році Карлом Ліннеєм в 10-му виданні книги «Systema Naturae». Під цією назвою систематик об'єднав пеліканових, фрегатових, сулових та бакланових[1]. Назва походить від давньогрецького слова «пелекіс» (грец. πέλεκυς), що означає «сокира», маючи на увазі форму дзьоба птаха[2].

До початку XX століття в Україні вживалися традиційні назви птаха — баба-птиця, неясить.[3]

Таксономія[ред. | ред. код]

Види[ред. | ред. код]

Сучасні види[ред. | ред. код]

Вимерлі види[ред. | ред. код]

Філогенія[ред. | ред. код]

Згідно з молекулярними дослідженнями, найближчими сучасними родичами пеліканів є молотоголов та китоголов.

Кладограма, що зображує родинні зв'язки пеліканів з іншими родинами птахів за Hackett et al. (2008).[4]:


Сулоподібні (Suliformes)

Пеліканоподібні

Чаплеві (Ardeidae)

Ібісові (Threskiornithidae)

Молотоголов (Scopus umbretta)

Китоголов (Balaeniceps rex)

Пелікани (Pelecanus)


Еволюційні відносини між сучасними видами за Kennedy et al. (2013)[5]:

 
 
 
 
 

P. crispus

P. philippensis

P. rufescens

P. conspicillatus

P. onocrotalus

 
 

P. occidentalis

P. thagus

P. erythrorhynchos


Палеонтологія[ред. | ред. код]

Найдавніші викопні рештки пеліканів знайдені в ранньоолігоценових відкладеннях Франції (вік — 30 млн років). Вже в цей час у них форма та будова дзьоба не відрізнялася від дзьоба сучасних пеліканів. Ймовірно, що родина виникла в еоцен, близько 40 млн років тому. З ранньоміоценових відкладень Франції описаний пелікан Miopelecanus gracilis, проте, найімовірніше, вид потрібно віднести до роду Pelecanus. З пізньоеоценових відкладень описано Protopelicanus, який спершу віднесли до пеліканових, але зараз його таксономічний статус невизначений (insertae sedis). Птах може належати до якоїсь іншої родини пеліканоподібних, або до сулоподібних, або до костезубих. Міоценовий пелікан Liptornis з Патагонії має статус nomen dubium (сумнівної достовірності), оскільки його опис ґрунтувався на фрагментах, що не забезпечують достатньо аргументів для індетифікації птаха.

Поширення[ред. | ред. код]

Кучеряві пелікани у Природному парку Дальхьо-льцлі (Tierpark Dählhölzli), Берн, Швейцарія, 2006

Пелікани розповсюджені по всіх континентах, окрім Антарктиди, переважно в тропічних та субтропічних широтах.

На території України зустрічаються два види пеліканів: рожевий (Pelecanus onocrotalus) та кучерявий (Pelecanus crispus). Поодинокі зустрічі цих птахів відбуваються майже на всьому українському узбережжі Чорного та Азовського морів, постійні ж популяції існують в українській частині дельти Дунаю.

Кучерявий пелікан чисельністю у декілька пар гніздиться в плавнях на південному та східному узбережжі озера Кугурлуй, а харчується по всій території дельти.

Рожевий пелікан донедавна гніздився тільки в румунській частині дельти, а в українську прилітав харчуватись. Але, починаючи з 2001 року, співробітники Дунайського біосферного заповідника кілька разів виявляли гнізда рожевого пелікана на території цього заповідника, тобто в українській частині дельти Дунаю.

Пелікани добре представлені у багатьох зоопарках світу, в тому числі і Київському.

Опис[ред. | ред. код]

Маса дорослого птаха пеліканів досягає 7-14 кг, розмах крил — 127—320 сантиметрів залежно від виду. В них дещо незграбний масивний тулуб, короткі ноги, довга шия та довгий дзьоб, який за довжиною в 4-5 разів переважає голову.

Самці пеліканів дещо більші за самиць, і мають довший дзьоб.

Зграя рожевих пеліканів у повітрі
Бурі пелікани, що полюють на рибу

Всі чотири пальці на ногах у пеліканів поєднані гребною перетинкою, що є характеристичною ознакою всього ряду Веслоногих.

На нижній частині дзьоба в пеліканів є характерний шкіряний міхур, що може сильно розтягуватись. За допомогою цього міхура пелікани полюють на здобич (риба, амфібії, для деяких видів — дрібні ракоподібні та навіть комахи), переносять матеріали для будівництва гнізд, а також використовують його для терморегуляції (з огляду на те, що в них, як у всіх інших птахів, немає потових залоз).

Пір'я в пеліканів не дуже щільно прилягає до тіла, що, разом з повітряними порожнинами в кістках, зменшує питому вагу птаха та полегшує утримання на воді. Але ці пристосування унеможливлюють пірнання пеліканів з поверхні води. Тим не менше, деякі види пеліканів (бурий пелікан, перуанський пелікан, за деякими свідоцтвами — також іноді і австралійський пелікан) пірнають при полюванні, пікируючи в воду з повітря з висоти від чотирьох до п'ятнадцяти метрів. Інший, більш розповсюджений спосіб полювання пеліканів, є колективним: вони виганяють зграї риби на мілину, шикуючись в лінію або дугу, а потім на мілководді вичерпують рибу, застосовуючи піддзьобні міхури. Також часто в цьому виді полювання можуть брати участь баклани, що часто мешкають поряд з колоніями пеліканів (або навіть формують з ними спільні колонії). В такому випадку баклани пікирують згори на оточену пеліканами рибу, одночасно ловлячи її для себе та підганяючи до пеліканів.

По землі пелікани пересуваються вільно, тримаючи тулуб більш-менш горизонтально, в польоті часто вдаються до паріння.

Гніздяться пелікани колоніально, в кладці 1-4 яєць, насиджування яких продовжується 30-42 дні.

Пташенята вилупляються сліпими та голими, пухом вони вкриваються через 8-10 днів, а здатними до польоту стають на 70-75-й день життя.

У культурі[ред. | ред. код]

Середньовічний барельєф пелікана, що годує пташенят власною кров'ю

В європейській міфології пелікан вважається символом жертовності — як птах, що живить своє потомство власною кров'ю у випадку відсутності їжі. Припускають, що таке повір'я з'явилось внаслідок рожево-червоного кольору пір'я на грудях у рожевого пелікана (Pelecanus onocrotalis) — одного з видів, що зустрічаються в Європі. Завдяки цьому повір'ю пелікан став символом спілки педагогів, а також використовувався в середньовічній геральдиці як символ відданості та жертовності.

Арабською міфологією пелікан поважався через те що, як вважається, допомагав будувати головний мусульманський храм Кааба у місті Мекка, приносячи в мішку під дзьобом каміння та, особливо, воду для приготування скріплюючого розчину.

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Linnaeus, C. (1758). Systema Naturae per Regna Tria Naturae, Secundum Classes, Ordines, Genera, Species, cum Characteribus, Differentiis, Synonymis, Locis. Tomus I. Editio Decima, Reformata (Latin). Holmiae: Laurentii Salvii. с. 132–34. «Rostrum edentulum, rectum: apice adunco, unguiculato. Nares lineares. Facies nuda. Pedes digitís omnibus palmatis.» 
  2. Partridge, Eric (1983). Origins: a Short Etymological Dictionary of Modern English. New York, New York: Greenwich House. с. 479. ISBN 0-517-414252. 
  3. Баба-птиця, Пелікан, Неясить // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 62. — 1000 екз.
  4. Hackett, S.J.; Kimball, R.T.; Reddy, S.; Bowie, R.C.K.; Braun, E.L.; Braun, M.J.; Chojnowski, J.L.; Cox, W.A.; Han, K.-L.; Harshman, J.; Huddleston, C.J.; Marks, B.D.; Miglia, K.J.; Moore, W.A.; Sheldon, F.H.; Steadman, D.W.; Witt, C.C.; Yuri, T. (2008). A Phylogenomic Study of Birds Reveals Their Evolutionary History. Science 320 (5884): 1763–68. Bibcode:2008Sci...320.1763H. PMID 18583609. doi:10.1126/science.1157704. 
  5. Kennedy, Martyn; Taylor, Scott A.; Nádvorník, Petr; Spencer, Hamish G. (2013). The phylogenetic relationships of the extant pelicans inferred from DNA sequence data. Molecular Phylogenetics and Evolution 66 (1): 215–22. PMID 23059726. doi:10.1016/j.ympev.2012.09.034. 
  6. Rich, P.V.; van Tets, J. (1981). The Fossil Pelicans of Australia. Records of the South Australian Museum (Adelaide) 18 (12): 235–64. 
  7. Wetmore, A. (1933). Pliocene Bird Remains from Idaho. Smithsonian Miscellaneous Collections 87 (20): 1–12. 
  8. Widhalm, J. (1886). Die Fossilen Vogel-Knochen der Odessaer-Steppen-Kalk-Steinbrüche an der Neuen Slobodka bei Odessa. Schriften der Neurussische Gesellschaft der Naturforscher zu Odessa (German) 10: 3–9. 
  9. Miller, A.H. (1966). The Fossil Pelicans of Australia. Memoirs of the Queensland Museum 14: 181–90. 

Посилання[ред. | ред. код]