Покровський монастир (Київ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Свято-Покровський жіночий монастир [1]
Pokrovsky mr-1910e.jpg

Загальний вигляд монастиря (1912). Хромолітографія
50°27′30″ пн. ш. 30°29′37″ сх. д. / 50.4585556° пн. ш. 30.4938333° сх. д. / 50.4585556; 30.4938333Координати: 50°27′30″ пн. ш. 30°29′37″ сх. д. / 50.4585556° пн. ш. 30.4938333° сх. д. / 50.4585556; 30.4938333
Статус діючий
Країна Україна Україна
Розташування Київ
Конфесія УПЦ МП
Єпархія Київська єпархія
Тип монастиря гуртожитній жіночий
Тип будівлі монастир
Архітектурний стиль російський стиль
Архітектор Володимир Ніколаєв
Засновник велика княгиня Олександра Петрівна
Засновано 1889
Початок будівництва 1889
Настоятель ігуменя Калісфенія (Шамайло)
Стан діючий монастир
Покровський монастир (Київ) is located in Україна
Покровський монастир (Київ)

CMNS: Покровський монастир на Вікісховищі

Свято-Покровський жіночий монастир — гуртожитній жіночий монастир УПЦ МП у Києві, на Кудрявці. Заснований 1889 року великою княгинею Олександрою Петрівною (в чернецтві — Анастасія). Знаходиться у глибині кварталу, утвореного вулицями Січових Стрільців, Миколи Пимоненка, Глибочицькою та Кудрявським узвозом. До його головних воріт веде Бехтеревський провулок.

Історія[ред.ред. код]

Пророцтво Феофіла Китаївського[ред.ред. код]

Появу монастиря пророкував Феофіл Китаївський ще у 1840-х роках. Тоді на місці монастиря був сад, що належав Йосипу Никифоровичу Диковському. Відвідавши одного разу Йосипа Диковського, Феофіл сказав йому таке: «Молись рабе Божий Йосиф. Місце, на якому ми стоїмо з тобою, святе.

— Яке вже там "святе," — заперечив на це Диковський. — Сюди у святкові дні міська молодь оргії влаштовувати приїздить, а ви називаєте — "святе."

— Ні, ні, — із впевненістю мовив прозорливий старець. — Істинно кажу тобі: тут возсіяє благодать Божа і на тому місці, на якому ми стоїмо, буде збудований храм Божий. Дуб же цей буде зрубано і піде на побудову церковного престолу, а весь твій сад буде перетворений у дівочий монастир, і царственна жона буде будівничою і керівницею його»[2].

Саме це місце і обрала Олександра Петрівна задля заснування обителі. Лише після заснування монастиря дочка Йосипа Диковського, Феодосія Пониркіна, згадала про пророцтво старця Феофіла та розповіла про це Олександрі Петрівні.

Заснування монастиря[ред.ред. код]

У 1889 році паралізована та прикута до інвалідного візку внаслідок нещасного випадку велика княгиня Олександра Петрівна (яка з 1881 року мешкала у Києві) вирішила заснувати на Лук'янівці жіночий монастир і ряд благодійних закладів при ньому. За 50000 рублів у міста було викуплено дві суміжні земельні ділянки. Проекти церковних, житлових, лікарняних та господарчих будівель монастирського комплексу виконав архітектор В. М. Ніколаєв.

За кошти великої княгині Олександри Петрівни та царської родини протягом приблизно 20 років (1889–1911) на території монастиря було побудовано близько 30 будівель — церкви, церковно-приходська школа з гуртожитком, корпуси для сестер, золотошвейні та іконописні майстерні, готель. У тому числі були побудовані і лікувальні установи — безкоштовна лікарня з терапевтичним і хірургічним відділеннями, притулок для сліпих і немічних, амбулаторія, аптека з безкоштовним відпуском ліків. Головним лікарем монастирської лікарні був призначений М. В. Соломка, який став головним помічником великої княгині Олександри Петрівни, активно оснащуючи лікарні монастиря сучасним обладнанням, досить сказати що перший рентгенівський апарат в Києві, та один з найперших у всій Російській імперії з'явився саме в монастирській лікарні. В кінці XIX століття на кошти царської родини були побудовані нові корпуси терапевтичної лікарні та поліклініки, після чого кількість прийнятих хворих виросло до 500 чоловік в день. Велика княгиня Олександра Петрівна померла в монастирі 13 квітня 1900, але здійснення її планів продовжилося і після її смерті. Покровська церква і величний Миколаївський собор, ескізний проект якого був складений сином великої княгині Петром Миколайовичем, були побудовані В. М. Ніколаєвим у псевдо-російському стилі. Будівництво собору тривало 15 років. Лікарняні корпуси зазначеного Покровського монастиря були власністю Київського дворянського зібрання.

Радянський період[ред.ред. код]

Обитель була закрита у 1920-і роки, проте в 1941 році знову відчинила двері своїх храмів і з тих пір вже не закривалася. Новою ігуменею стала Архелая (Савельєва). Одразу після визволення Києва від гітлерівців тут силами насельниць був організований госпіталь, а згодом — лазарет.

У 1981 році на території монастиря сталася пожежа, після якої потай від богоборчої влади заново розписали Миколаївський собор.

За час існування радянської влади чернеча садиба значно зменшилася: її потіснили багатоповерхові будинки, побудовані на колись великій території монастиря. За радянських часів у монастирських корпусах розміщалися різні установи, які не мали ні найменшого відношення до обителі: районні та правоохоронні органи, стоматологічна поліклініка, бюро з ремонту радіотехніки, галузева лікарня, і навіть абортарій. Серед трьох десятків будівель, якими раніше володів монастир, в його веденні залишили лише сім, решта — або зруйнували, або передали іншим організаціям[3].

Лише у 2000-х роках монастирю повернули частину його колишньої території.

Сучасність[ред.ред. код]

Покровський монастир опинився у центрі уваги після скандального випадку, коли настоятелька монастиря, 52-річна ігуменя Калісфенія (Тетяна Шамайло) і її помічниця 30-річна Катерина Науменко зникли 14 червня 2013 року. Три дні жінок шукали міліціонери, рятувальники й церковники. Зрештою ті повернулися самі ввечері 17 червня. Розповіли, що їх насильно тримали у підвалі, били, вимагали грошей і викинули в лісі за містом. За фактом викрадення двох черниць Свято-Покровського монастиря було порушено провадження за статтею замах на умисне вбивство. Підозрюваним став 40-річний киянин, уродженець Чернігівська область Сергій Бут, якого було взято під варту. Як стало відомо, Сергій Бут дружив з архієпископом Олександром (Драбинком), до якого пішли черниці у день зникнення. Секретар митрополита Володимира архиєпископ Олександр Драбинко (власне з ним перед зникненням зустрічалися черниці) проходить у справі як свідок.

Джерела в правоохоронних органах розповіли, що зникнення черниць пов'язують зі справою киянки, 44-річної Наталії Панько. Вона була прихожанкою монастиря, 2008-го організувала фінансову піраміду. Через настоятельку знайомилась із підприємцями та народними депутатами. Пропонувала давати їй гроші під відсотки. Позики повертала з обіцяними надбавками, люди приносили більші суми. Потім радила купувати дорогі автомобілі зі знижкою 21%. Мовляв, «лексуси» і «порші» можна придбати через монастирський прихід, який за постановою Кабміну звільнений від сплати мита. Такого документу не існує, але покупці отримували бажані автомобілі зі знижкою. Ці 21% вартості Наталія оплачувала сама. Кількість клієнтів зростала. Загалом вона зібрала майже 160 млн грн. Потім перестала повертати їх. Запевняла, що гроші забрала настоятелька. Можливо, втершись у довіру до черниць, аферистка з їхньою допомогою знайомилася з потенційними клієнтами, серед яких були і депутати, і високі чиновники. На Панько написали заяви щонайменше 10 обдурених. У 2012 р. жінку затримали, суд відпустив її під 800 тис. грн. застави, а згодом вона зникла.

За даними джерел в Покровському монастирі, кабінет для одного з головних фігурантів скандалу — «благодійниці» Наталії Панько — з'явився в обителі з благословення предстоятеля УПЦ МП митрополита митрополита Володимира (Сабодана) ще за колишньої настоятельки матінки Маргарити (померла у 2008 р.). Однак тоді Панько, начебто, нікого ще не обманювала, а дійсно забезпечувала (у тому числі і єпархії) автомобілями за ціною із заниженими митними зборами. За деякими відомостями, певний відсоток від угод йшов на реставрацію будівель монастиря. Зараз питання в тому, коли благодійна діяльність переросла в шахрайську, і яку роль в історії відігравав помічник митрополита Володимира Олександр Драбинко[4].

Споруди комплексу[ред.ред. код]

  • Покровська церква з житловою прибудовою, де були покої Великої Княгині (1889)
  • Миколаївський собор (18961911)
  • Притулок для старих (колишній терапевтичний корпус лікарні) з церквою Преподобного Агапіта Печерського (1897–1898)
  • Свята брама (1890-і роки)
  • Новий хірургічний корпус лікарні (1910–1911), поза нинішньою територією монастиря
  • Проскурня (1898)
  • Келії черниць
  • Готель для прочан (1912–1913), поза нинішньою територією монастиря

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ця сторінка має Властивість Вікіданих P910: основна категорія теми сторінки із значенням "Category:Pokrovsky Monastery (Kiev)", але не має назви українською мовою, яку треба додати за посиланням d:Special:SetLabelDescriptionAliases/Q17626385/uk. Це повідомлення можна вимкнути задавши параметр |mcat=- в картці.
  2. Старец Иеромонах Феофил, Христа ради юродивый
  3. www.sezamka.kiev.ua
  4. [1]
  5. Михайло Кальницький, Тетяна Трегубова. Свята брама, 1890-і рр. // Звід пам’яток історії та культури України: Енцикл. вид.: У 28 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К.: Голов. ред. Зводу пам’яток історії та культури при вид-ві «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. – Кн. 1. – Ч. 2. – Київ. – М – С. – С. 609–1216. (стор 942)

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Покровський монастир


Церква (споруда) Це незавершена стаття про церковну будівлю.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.