Театр Бергоньє
| Театр Бергоньє | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
|
50°26′41″ пн. ш. 30°31′06″ сх. д. / 50.44476440002777196° пн. ш. 30.518518500027777662° сх. д.Координати: 50°26′41″ пн. ш. 30°31′06″ сх. д. / 50.44476440002777196° пн. ш. 30.518518500027777662° сх. д. | ||||
| Країна |
 Україна | |||
| Місто | ||||
| Архітектор | В. М. Ніколаєв | |||
| Тип | стаціонарний | |||
| Відкрито | 1868 | |||
| Роки роботи | 1868—1878, 1878—1919, 1919—1926 | |||
| Перебудовано | 1878, 1926 | |||
| Колишні назви | Театр Бергоньє, театр-цирк «Аль-Казарі», «Московське товариство драматичних акторів» (М. М. Соловцов), перший кінотеатр, Театр мініатюр, «Молодий театр», Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка, театр «Березіль». | |||
| Ідентифікатори і посилання | ||||
 | ||||
|
| ||||
Театр Бергоньє — київський театрально-розважальний комплекс, у приміщенні якого в різні часи працювали трупи відомих київських театрів й аматорських театральних колективів, відбувалися суспільні події в житті Києва. З 1924 року в цьому приміщенні працює Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки.
Початки[ред. | ред. код]
Бергоньє театр заснований французьким підприємцем Оґюстом Берґоньє, який у 1868 році у Києві, на перетині Кадетської вулиці (пізніше Фундуклеївської, тепер вулиця Богдана Хмельницького, 5) та Новоєлизаветинської вулиці (тепер вулиця Євгена Чикаленка) придбав земельну ділянку і перетворив її на джерело доходів. У вересні 1874 року тут було побудовано частково дерев'яне приміщення цирку, в лютому 1875 року — кам'яне приміщення та двоповерховий будинок (архітектектор Володимир Ніколаєв). У грудні того ж року приміщення орендував князь Оболенський для театру-цирку «Альказар».
Драматичний театр (1878—1898)[ред. | ред. код]
В вересні 1878 року Бергоньє побудував ще один двоповерховий будинок; у внутрішній його частині знаходився театр, на другому поверсі — готель «Ліон». З 1878 року театр орендували різні антрепренери: російський драматург Н. Н. Савін і його опереткова трупа, театральні групи С. С. Іваненко, І. Я. Сетіва. В 1882 році (жовтні — грудні) в театрі виступала трупа Григорія Ашкаренка за участі Марка Кропивницького (поставлена меморіальна дошка Кропивницькому М. Л.), в 1883 році — театральна труппа М. П. Старицького. В 1883 році приміщення перебудовано під драмтеатр. Починаючи з 1884 року протягом семи років в Бергоньє театр приїжджали на гастролі «Московське товариство драматичних акторів», очолюване М. М. Соловцовим, а в 1891 році він заснував антрепризно-пересувний «Соловцов Театр».
Антрепризний театр (1898—1919)[ред. | ред. код]
З 20 грудня 1897 року в Бергоньє театрі почалися постійні масові демонстрації фільмів. У театрі гастролювали італійські оперні трупи за участю Мазіні, Модеста, Гамба, Арісмонді, Арамбуро. Керівництво театру продовжило практику запрошення антепризних і пересувних театральних труп, оскільки Микола Соловцов перейшов з своєю трупою в новозбудований свій театр, який назвав Драматичний театр Соловцова.
У жовтні 1917 року в Бергоньє театрі проходило об'єднане засідання Київської Ради робітничих і солдатських депутатів та представників гарнізону, профспілок і фабзавкомів, які ухвалили рішення про озброєне повстання і яка обрала революційний комітет.
У 1917—1918 роках у театрі Бергоньє працював так званий Великий театр мініатюр Максіна-Милорадовича, в 1917 році відбулися виступи «Молодого театру», в 1919 році — Театр Червоної Армії. Ці часи згадуються в спогадах актриси Ш. Й. Король-Ільїної.[1]
Театр мініатюр Максіна-Милорадовича (1917—1918)[ред. | ред. код]
Великий театр мініатюр Максіна-Милорадовича працював в театрі Бергоньє 1917—1918 років. Його очолювали адміністратор Макс Максін (згодом — відомий німецький кінопродюсер Макс Пфайффер) та актор і антрепренер Петро Милорадович.
1918 року Макс Максін як орендатор театру «Бергоньє» разом з антрепренером театру «Соловцов» Ісааком Дуваном-Торцовим відмовлявся передавати приміщення цього театру створеному 1918 року Державному драматичному театру. У доповіді Раді Міністрів Української Держави Петро Дорошенко цей крок оцінював таким чином: «Зважаючи на те, що Максін є типичним для сього часу театральним спекулянтом: в Києві їм орендується в даний мент три театральні будинки; в двох він дає невисокого сорту фарс, а в третьому — власне в будинку театру „Бергоньє“, ним утримується дуже низькопробний театр мініатюр, який прислужується до грубого смаку юрби, находжу можливим ввійти з представленням, аби помешкання театру „Бергоньє“ було зреквізовано для потреби Державного драматичного театру».[2] Але через заперечення німецького командування, яке планувало використання театру для культурних потреб німецьких вояків, приміщення театру «Бергоньє» так і не було реквізоване.
Бергоньє в Країні Рад (1919—1926)[ред. | ред. код]
У квітні 1919 році приміщення Бергоньє театру було передано Першому театру Української Радянської Республіки імені Шевченка, який працював у ньому до зими 1923 року. Протягом 1922—1925 років тут перебували й інші театри (здебільшого пересувні), зокрема, в 1924 році — театр «Березіль», який очолював Лесь Курбас. В 1925 році прийнято рішення про його часткову реставрацію, яку було закінчено в 1926 році.
Часи «російської драми» (після 1926)[ред. | ред. код]
З 1926 року в театрі розпочалися спектаклі колишньої трупи «театру Соловцова», яку згодом назвали Російським драматичним театром, а потім Національним академічним драматичним театром імені Лесі Українки.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Небесная автобиография // Михаил Король: Короли, Семейные предания [Архівовано 18 серпня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Руслан Леоненко. Олександр Загаров у Державному драматичному театрі (Київ, 1918—1919): Організаційні Аспекти. — С. 198 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 31 березня 2022. Процитовано 2 квітня 2022.
Посилання[ред. | ред. код]
- [1]oldkyiv.org.ua
- [2]interesniy.kiev.ua
- [3] [Архівовано 13 квітня 2010 у Wayback Machine.]relax.ua/art
|
Це незавершена стаття про театр. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
| |||||||||||||||||||
.jpg)