Хризостом (Мартишкін)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Митрополит Хризостом
23-й Митрополит Віленський і Литовський
(до 25 лютого 2000 — архієпископ)
26 січня 1990 — 24 грудня 2010
Попередник: Антоній Черемисов
Наступник: Іннокентій (Васильєв)
Архієпископ Іркутський і Читинський
26 грудня 1984 — 26 січня 1990
Попередник: Ювеналій (Тарасов)
Наступник: Вадим (Лазебний)
Тимчасово керуючий
Хабаровською єпархією
26 січня 1984 — 27 травня 1988
Попередник: Ювеналій (Тарасов)
Наступник: Гавриїл (Стеблюченко)
Архієпископ Курський і Білгородський
(до 2 вересня 1977 — єпископ)
3 вересня 1974 — 26 грудня 1984
Попередник: Микола (Бичковський)
Наступник: Ювеналій (Тарасов)
Єпископ Зарайський,
вікарій Московскої єпархії
23 квітня 1972 — 3 вересня 1974
Обрання: 21 березня 1972
Попередник: Ювеналій (Поярков)
Наступник: Йов (Тивонюк)
 
Альма-матер: Московська духовна академія
Діяльність: священник
Ім'я при народженні: Георгій Федорович Мартишкін
Народження: 3 травня 1934(1934-05-03) (90 років)
село Казинка, Горлівский район, Рязанська область, РРФСР, СРСР
Священство: 4 листопада 1966
Чернецтво: 31 жовтня 1966
Єп. хіротонія: 23 квітня 1972

Нагороди:

Орден Святого благовірного князя Данила Московського II ступеня орден преподобного Сергія Радонезького II ступеня

Митрополит Хризостом (в миру Георгій Федорович Мартишкін; 3 травня 1934 село Казинка[1], Горлівський район, Рязанська область) — єпископ Російської Православної Церкви на спокої, митрополит Віленський і Литовський.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився у селянській родині. Закінчив семирічну школу, потім працював у колгоспі. У 1951—1961 працював реставратором пам'яток архітектури.

Чотири з половиною роки служив старшим іподияконом у митрополита Никодима Ротова, відповідав за порядок архієрейської служби, і, як згадував потім, «отримував задоволення від того, що все відбувалося правильно»[2]. Відзначав великий вплив на себе митрополита Никодима.

12 вересня 1964 висвячений в сан диякона.

У 1965 закінчив Московську духовну семінарію і вступив до Московської духовної академії.

Навесні 1966 у складі паломницької групи здійснив подорож по святих місцях Сирії, Йорданії, Ізраїлю, Греції та Болгарії.

Священик

[ред. | ред. код]

31 жовтня 1966 у Троїце-Сергієвій лаврі пострижений у чернецтво з ім'ям Хризостом на честь святителя Івана Золотоустого, архієпископа Константинопольського.

4 листопада 1966 висвячений у сан ієромонаха митрополитом Никодимом Ротовим.

З 1 березня 1968 служив у храмі преподобного Пимена Великого у Москві.

У 1969 закінчив Московську духовну академію із заочного сектору.

З 1 грудня 1969 року служив у Храмі на честь Всіх Святих у Москві.

15 липня 1971 був призначений завідувачем канцелярією Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату.

2 серпня 1971 возведений у сан архімандрита.

З 30 вересня по 3 жовтня 1971 у складі делегації Російської Православної Церкви брав участь у роботі IV Всехристиянського Мирного Конгресу у Празі.

21 березня 1972 постановою Священного Синоду призначено бути єпископом Зарайський, вікарієм Московської єпархії і заступником голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків (ВЗЦЗ).

Єпископ Зарайський

[ред. | ред. код]

23 квітня 1972 року в Хрестовому храмі на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці в Московській резиденції голови ВЗЦЗ хіротонізований на єпископа Зарайського, вікарія Московської єпархії. Хіротонію здійснювали: митрополит Ленінградський Никодим (Ротов), архієпископ Дмитровський Філарет (Вахромєєв) і архієпископ Тульський Ювеналій (Поярков).

Із 28 квітня по 25 травня 1972 в числі осіб, що супроводжували Патріарха Пимена, відвідав Помісні Православні Церкви країн Близького Сходу і Болгарії.

З 31 жовтня по 10 листопада 1973 у складі делегації Союзу Радянських товариств дружби із зарубіжними країнами та товариства «СРСР — Кіпр» відвідав острів Кіпр.

З 9 по 23 грудня того ж року з групою паломників Російської православної церкви здійснив поїздку до стародавніх загальнохристиянським святинь Італії.

З 17 по 23 січня 1974 супроводжував Патріарха Пимена в його подорожі по Ефіопії, а з 21 квітня по 30 квітня того ж року з делегацією Російської православної церкви відвідав Японію.

Архієпископ Курський і Рильський

[ред. | ред. код]

З 3 вересня 1974 — єпископ Курський і Білгородський.

З 24 по 31 березня 1975 в складі делегації Російської православної церкви (РПЦ) відвідав Сирію.

З 26 жовтня по 1 листопада 1976 на чолі делегації РПЦ побував у Японії, а з 2 по 5 листопада 1976 — в Філіппінах.

11 червня 1977 призначений членом делегації РПЦ для участі в інтронізації нового Патріарха Румунського.

З 2 вересня 1977 року возведений у сан архієпископа.

З 12 по 19 жовтня 1977 спільно з Патріархом Пименом здійснив офіційний візит Патріарху Константинопольському Димитрію.

23—25 грудня 1977 у складі делегації РПЦ на чолі з Патріархом Пименом брав участь в інтронізації Католікоса-Патріарха всієї Грузії Ілії II.

20 червня 1979 включений до складу делегації для участі в похованні Патріарха Антіохійського Іллі IV і в інтронізації Патріарха Ігнатія.

30 вересня 1980 призначений членом делегації Московського Патріархату для участі у з'їзді духовенства і мирян Патріарших парафій у США, що проходив з 17 по 25 листопада.

23 грудня 1980 призначений членом Комісії з організації святкування 1000-річчя Хрещення Русі.

З 27 січня по 3 лютого 1981 очолив делегацію у поїздці в Норвегію на запрошення Товариства дружби «Норвегія-СРСР».

13 серпня 1981 звільнений з посади заступника голови ВЗЦЗ за власним бажанням.

У 1970-ті—1980-ті роки постійно конфліктував з уповноваженими Ради у справах релігій, вважався «неблагонадійним». Висвячував священиків із випускників світських вищих навчальних закладів, а також євреїв, що викликало різке невдоволення влади. Так, саме він висвятив на священика відомого дисидента Юрія Едельштейна.

Архієпископ Іркутський і Читинський

[ред. | ред. код]

З 26 грудня 1984 — архієпископ Іркутський і Читинський з дорученням тимчасового управління Хабаровської єпархією.

Його переміщення з Курська в Іркутськ було, фактично, засланням. Під час цього служіння зміг підняти авторитет православ'я в Сибіру, знаходив порозуміння як з російськими націоналістами, так і з ліберальними дисидентами.

27 травня 1988 визначенням Священного Синоду звільнений від тимчасового управління Хабаровською єпархією у зв'язку з призначенням туди постійного архієрея.

Митрополит Віленський і Литовський

[ред. | ред. код]

З 26 січня 1990 — архієпископ Віленський і Литовський.

У 1990 активно підтримав рух за незалежність Литви. Певний час був членом ради сейму руху «Саюдіс», вийшов з нього після того, як рух почав трансформуватися в політичну партію. Різко засудив дії союзної влади під час драматичних подій у Вільнюсі в січні 1991 року. За свою позицію нагороджений медаллю «В пам'ять 13 січня» (державною нагородою Литви). Патріотична діяльність владики Хризостома і підтримка незалежності викликала різке несприйняття частини віруючих, які вимагали від Патріархії його звільнення. Пізніше владика згадував:

Меня тогда не приняли крикуны, которые защищали советскую власть. Да, я присутствовал на заседаниях Верховного Совета вместе с протестантским архиепископом. Мои недруги назвали меня «саюдистом». Их не интересовало, что я там говорю, каковы мои убеждения. Меня огульно обвинили в измене русской нации, «пролитовской позиции». А я лишь был солидарен с народом, желавшим обрести независимость.
(Мене тоді не прийняли крикуни, які захищали радянську владу. Так, я був присутній на засіданнях Верховної Ради разом з протестантським архієпископом. Мої недруги назвали мене «саюдістом». Їх не цікавило, що я там говорю, які мої переконання. Мене огульно звинуватили в зраді російської нації, «пролитовській позиції». А я лише був солідарний з народом, що бажав здобути незалежність.)

Політична позиція, зайнята архієпископом Хризостомом під час подій 1990—1991 років, справила позитивний вплив на долю православ'я в незалежній Литві. Згідно з Конституцією Литви православ'я увійшло в список із дев'яти традиційних для країни релігійних конфесій, що володіють широкими юридичними правами, в тому числі правом на отримання з бюджету матеріальних засобів для будівництва храмів та на інші релігійні потреби. За Законом про повернення власності єпархія отримала частину нерухомості, якою вона володіла до 1940, зокрема, п'ять житлових багатоповерхових будинків в Вільнюсі, кілька церковних будівель у провінції, а також житлові споруди, що належали окремим парафіям. Православним були передані Олександро-Невська і Катерининська церкви у Вільнюсі, за рахунок держави відновлена найдавніша вільнюська П'ятницька церква, закладена в XIV столітті. У школах з російською мовою викладання православні вчителі-катехити викладають «Основи релігії».

25 лютого 2000 в Богоявленському соборі в Москві возведений у сан митрополита патріархом Алексієм II[3].

Під керуванням Хризостома у єпархії були зведені нові православні храми, відкрито десять парафіяльних недільних шкіл, установу єпархіального Православного братства Литви і видано кілька книг, які розкривають історію православ'я в Литві. Проводиться активна робота з молоддю: літні православні табори, паломництва до святих місць, фестивалі молодіжних творчих колективів[4]. Разом з тим, за словами протодиякона Андрія Кураєва, митрополит Хризостом «православним говорив прямим текстом: православ'ю тут не місце, це не наша земля, ми тут гості»[5].


Має репутацію одного з найбільш ліберальних архієреїв Російської православної церкви. Вважає, що питання богослужбової мови і календарного стилю, які «не мають догматичного значення», часто стають каменем спотикання, в результаті чого «ми перетворилися на фарисеїв, гірших, ніж ті, що були за життя Христа».

24 грудня 2010 рішенням Священного синоду зачислений на спокій у зв'язку зі станом здоров'я[6].

Не увійшов до нового складу Міжсоборної присутності, затверджений 23 жовтня 2014 рішенням Священного синоду РПЦ[7].

Відносини з КДБ

[ред. | ред. код]

Єдиний архієрей РПЦ, який у 1992 публічно визнав факт співпраці з КДБ (в 1972—1990 під псевдонімом «Реставратор»)[8]. Пояснював це своє рішення необхідністю захисту інтересів церкви: «Якщо я щось і робив, працюючи з ними, то виключно в стратегічних цілях, рятуючи церкву». Крім того, зі своїми зв'язками в центральному апараті КДБ, він міг не боятися інтриг з боку регіональних чекістів під час служіння в Курську і Іркутську. За словами владики Хризостома, як один з керівників ВЗЦЗ він надавав «органам» інформацію зовнішньополітичного характеру. Так, після відвідин Ефіопії у 1974, він на підставі спілкування з місцевими релігійними діячами прийшов до висновку про слабкість монархічного режиму і ймовірність революції в цій країні (яка незабаром і справді відбулася). Припинив співпрацю з КДБ після переїзду в Вільнюс.

На Архієрейському соборі в 1992 він виступив з пропозицією створити церковну комісію з розслідування контактів священиків зі спецслужбами, запропонував офіційно від імені Російської православної церкви запросити відповідні документи з Луб'янки, щоби поставити в цьому болючому питанні крапку[8].

У 2002 ще раз підкреслив, що не використовував свої зв'язки з КДБ на шкоду Церкви і віруючих:

Что касается меня, то я входил в контакт с КГБ, но не был стукачом. Например, я, как епископ, получал согласие КГБ на назначение на приход священников. Я доказывал «сотрудникам» правоту своих действий и не пел те песни, которых они от меня ждали: про справедливость строя и мудрость правителей.
(Що стосується мене, то я входив в контакт з КДБ, але не був стукачем. Наприклад, я, як єпископ, отримував згоду КДБ на призначення на парафії священиків. Я доводив «співробітникам» правоту своїх дій і не співав тих пісень, яких вони від мене очікували: про справедливість ладу і мудрість правителів)[9][10].

Нагороди

[ред. | ред. код]

Твори

[ред. | ред. код]
  • Речь при наречении во епископа Зарайского 22 апреля 1972 г. // ЖМП. 1972, № 6, с. 14-16.
  • Доклад архиепископа Иркутского и Читинского Хризостома на Поместном соборе // «Поместный Собор РПЦ 6-9 июня 1988 г. — материалы», 1990, стр. 395—398.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ ныне Скопинский район, Рязанской области
  2. ↑ Хризостом Мартишкин. Архів оригіналу за 21 жовтня 2017. Процитовано 5 жовтня 2020.
  3. ↑ Возведение в сан митрополитов и архиепископов [Архівовано 15 квітня 2019 у Wayback Machine.] // Журнал Московской Патриархии. — 2000. — № 4. — С. 33.
  4. ↑ Митрополит Хризостом (Мартишкин) (1990 - 2010) - Виленско-Литовская епархия. Архів оригіналу за 23 липня 2015. Процитовано 23 липня 2015.
  5. ↑ Всеволод Чаплин: «Феофан — человек с крепкой волей, практик и строитель церковной жизни». Архів оригіналу за 22 січня 2021. Процитовано 5 жовтня 2020.
  6. ↑ Журналы заседания Священного Синода от 24 декабря 2010 года. [Архівовано 2012-10-18 у Wayback Machine.] Журнал № 119
  7. ↑ Как изменился состав Межсоборного присутствия Русской Православной Церкви? [Архівовано 5 листопада 2014 у Wayback Machine.] Православие и мир.
  8. ↑ а б Евгений Комаров. Архів оригіналу за 3 березня 2021. Процитовано 6 квітня 2022.
  9. ↑ Михаил Поздняев«Я сотрудничал с КГБ … но не был стукачом» (интервью архиепископа Виленского и Литовского Хризостома) [Архівовано 21 травня 2011 у Wayback Machine.] // Русская мысль, 24.4.1992 г.
  10. ↑ Леонид Велехов «Контакты с КГБ бывали во имя пользы церковной, а бывали — во имя личной» [Архівовано 28 лютого 2018 у Wayback Machine.] // «Совершенно секретно», № 7/170 от 07/2003
  11. ↑ Журнал Московской Патриархии. Архів оригіналу за 15 червня 2011. Процитовано 5 жовтня 2020.
  12. ↑ Патриаршее поздравление митрополиту Хризостому (Мартишкину) с 80-летием со дня рождения [Архівовано 31 травня 2020 у Wayback Machine.]. // Патриархия.Ru

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хризостом_(Мартишкін)&oldid=42463854