Ґеорґ Ґросс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ґеорґ Ґросс
нім. George Grosz
George Grosz 1930 (cropped).jpg
При народженні нім. Georg Ehrenfried Groß
Народження 26 липня 1893(1893-07-26)[1][2][…]
Берлін, Німецька імперія[4]
Смерть 6 липня 1959(1959-07-06)[1][2][…] (65 років)
  Західний Берлін[4]
Поховання
Громадянство US flag 49 stars.svg США[5][6]
Flag of Germany.svg Німеччина[7]
Релігія атеїзм
Навчання Дрезденська академія мистецтв[d] (1911)
Діяльність художник, рисувальник, фотограф, викладач університету, письменник, ілюстратор, літограф
Напрямок живопис
Вчитель Еміль Орлик
Працівник Ліга студентів-художників Нью-Йорка[d]
Член Американська академія мистецтв та літератури
Твори I Am Glad I Came Back[d]
Нагороди

Ґеорґ Ґросс у Вікісховищі?

Ґеорґ Ґросс або Георг Еренфрід Гросс (нім. Georg Ehrenfried Groß, нім. George Grosz, Німецька: [ɡʁoːs]; 26 липня 1893 — 6 липня 1959) — німецький художник, відомий зокрема своїми соціально-політичними карикатурами і картинами берлінського життя 1920-х років. Був провідним представником берлінських дадаїстів і членом «Нової речевості» під час Веймарської Республіки. Після еміграції до Сполучених Штатів Америки відмовився від стилю та предмету своїх попередніх праць. Викладав протягом багатьох років в Лізі студентів художників Нью-Йорка[en].

Життя і кар'єра[ред. | ред. код]

Ґеорґ Еренфрід Ґросс народився в Берліні. Його батьки були благочестивими лютеранами.[8] Його батько Карл, який працював в офіцерській їдальні, помер у 1901 році, коли Ґеорґу було сім років. Ґросс виріс у померанському місті Столп (тепер Слупськ, Польща),[9] де його мати готувала і вела господарство у місцевому офіцерському зібранні.[10] За порадою свого двоюрідного брата Ґросс почав відвідувати щотижневий клас малювання, в якому викладав місцевий художник Ґрот.[11] У 1909—1911 роках навчався у Дрезденській академії образотворчих мистецтв[en], де його вчителями були Річард Мюллер, Роберт Стерл, Рафаель Веле і Осмар Шиндлер.[12] У цей період Ґросс зазнає впливу німецького експресіонізму, який зародився саме у Дрездені завдяки зусиллям мистецького гурту «Die Brücke». Згодом він навчався в Берлінській художньо-промисловій школі, в майстерні Еміля Орлика.[12]

У листопаді 1914 році пішов на фронт. Але вже 1915 року його комісували через захворювання. У 1916 році він «дегерманізує» своє ім'я і прізвище на знак протесту проти німецького націоналізму. Німецьке ім'я Georg перетворює на George. А в прізвищі Groß замінив німецьку літеру «ß» фонетичним еквівалентом «sz» — Grosz.[13][12]

У січні 1917 року Ґросс знову мобілізували до війська. Його визнали придатним для несення нестройової, гарнізонної служби. За непокору і спробу самогубства Ґросса віддали під суд і засудили до розстрілу. Лише втручання колекціонера графа Гаррі Кесслера врятувало його від страти.[14]

Наприкінці 1918 року Ґросс приєднався до Союзу Спартака[15], перейменованого в Комуністичну партію Німеччини. Під час повстання спартакістів у січні 1919 року Ґросса заарештували, але він уникнув в'язниці, скориставшись фальшивими документами.

У 1920 Георг одружився на своїй колишній співучениці Єві Петер.[16]

У 1921 році Ґросса звинуватили в образі німецької армії й оштрафували на 300 німецьких марок. За вироком суду також була знищена серія його сатиричних малюнків «Gott mit uns» («З нами Бог»).

У 1928 році Ґросса звинуватили у богохульстві після публікації антиклерікальних малюнків, але згодом виправдали.[17]

1922 року Ґросс вирушив до Радянської Росії разом із письменником Мартіном Андерсен-Нексе. Після прибуття до Мурманська їх заарештували як шпигунів. Щоправда після перевірки їм дозволили зустрітися з Григорієм Зінов'євим, Анатолієм Луначарським та Володимиром Леніним.[18] Піврічне перебування в Радянському Союзі справило на Ґросса, який заперечував будь-яку форму диктатури влади, гнітюче враження. Уже 1923 року він вийшов із лав комуністичної партії, хоча його політичні погляди майже не змінилися до кінця 1920-х років.[19][20]

Незадовго до приходу Гітлера до влади Ґросс залишив Німеччину. У нацистській Німеччині його творчість була зарахована до «дегенеративного мистецтва». У 1932 році ненадовго поїхав до США. А наступного року остаточно емігрував до США. 1938 року отримав американське громадянство. Поселився у Бейсайді, Нью-Йорк. До 1955 року викладав у Лізі студентів художників Нью-Йорка.[21][22]

В США Гросс вирішив розірвати зі своїм минулим і змінити свій стиль.[23] Він продовжував регулярно виставляти свої картини, а в 1946 році опублікував свою автобіографію «Маленьке „Так“ і велике „Ні“». У 1950-х роках він відкрив у себе вдома приватну художню школу, а також працював художником в Арт-центрі Де-Мойн[en]. 1950 року Ґросс став асоційованим академіком у Національній академії дизайну. У 1954 році його обрали в Американську академію мистецтв і літератури.

У травні 1959 року художник разом зі своєю жінкою повернувся до Західного Берліна. 6 липня 1959 року Ґросс провів ніч зі старими друзями. Оскільки під ранок художник ледь тримався на ногах, товариші провели його додому. Але художник помилилися й увійшов у двері, які вели у підвал. Він скотився по сходах і зазнав серйозних травм. Коли його знайшли, він ледь дихав. Однак врятувати йому життя так і не вдалося.[24][25]

Творчість[ред. | ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Ґеорґ Ґросс. «Метрополіс», 1917
Searchtool.svg «Вибух», 1917
Searchtool.svg «Даум одружується з автоматом-педантом Джорджем у травні 1920 року, Джон Гартфілд дуже радий цьому»
Searchtool.svg «Вулична сцена», 1922
Searchtool.svg «Республіканські автомати», 1920, Музей сучасного мистецтва, Нью-Йорк
Searchtool.svg «Затемнення Сонця», 1926, у Художньому музеї Гекшера

До 1914 року Ґросс перебував під впливом експресіонізму та футуризму. Також працював над ілюстраціями, графіті й дитячими малюнками.[26]

«Місто» (1916—1917) стало першим з-поміж численних картин сучасного міського краєвиду.[27] До інших належать апокаліптичний «Вибух» (1917), «Метрополіс» (1917) і «Похорон»(1918), що зображує божевільну похоронну процесію.

У 1918 році він оселився в Берліні і приєднався до гурту берлінських дадаїстів. У цей час використовував свої сатиричні малюнки для нападу на буржуазних прибічників Веймарської республіки.[28]

У 1924 став організатором «Червоної групи» художників, а з 1928 членом Асоціації революційних художників Німеччини. Писав гостропсихологічні портрети у дусі «Нової речевості». Створює цикл сатиричних портретів прусських юнкерів, великих магнатів і генералів, з-поміж яких популярність здобули графічні цикли «Особа панівного класу» (1921), «Ecce Homo» (Ось людина), 1922 року, «Нове обличчя панівного класу» (1930), гротескна манера яких навіяна наївним вуличним малюнком.

Після його еміграції до США в 1933 році Ґросс «різко відкинув [свої] попередні праці й карикатуру в цілому».[29] Вагоме місце в його графіці займає жанр ню, який він трактує у звичайному для себе різко-гротескному дусі.

1944 року Ґросс створив серію малюнків «Каїн, або Гітлер в пеклі».[30] Хоча пом'якшення його стилю стало помітним ще наприкінці 1920-х років, твори Ґросса набули більш сентиментального тону в Америці, зміна якого розглядалася як занепад.[31] Його пізні праці вже не досягли успіху берлінських років.[32]

У 1947—1959 роках Ґеорґ Ґросс мешкав у Гантінгтоні (штат Нью-Йорк), де викладав живопис у Гантінґтонській лізі мистецтва.[33] Через скрутне становище художник вирішив продати своє полотно «Затемнення Сонця» 1926 року. Згодом картину придбав маляр Том Константин за 104 $.[34] 1968 року він продав полотно Художньому музею Гекшера[en] в Гантінгтоні за 15 тисяч доларів. Оскільки «Затемнення Сонця» зображує підбурювання до війни виробниками озброєння, парк біля музею Гекшера, де зберігалася картина, наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років став місцем збору протестувальників проти В'єтнамської війни.

У 2006 році музей Гекшера вирішив продати «Затемнення Сонця» за близько 19 мільйонів доларів, щоб провести реконструкцію будівлі. Однак громадськість виступила проти такого рішення.[35]

Мав вплив на творчість італійського художника Шипіоне.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б Georg Grosz
  3. а б Georg Grosz — 2006. — ISBN 978-0-19-977378-7, 978-0-19-989991-3
  4. а б Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118542672 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  5. http://www.nytimes.com/1995/02/19/arts/art-so-dazzled-by-new-york-so-haunted-by-berlin.html
  6. http://www.nytimes.com/1990/02/11/arts/art-view-the-lure-of-fordism-jazz-and-americanismus.html
  7. http://www.nytimes.com/2009/11/04/greathomesanddestinations/04gh-germany.html
  8. The Progressive. Процитовано 2011-12-24. 
  9. munzinger.de. munzinger.de. Процитовано 2011-12-24. 
  10. Staff (1955-01-27). zeit.de. Hamburg: ZEIT ONLINE GmbH. Процитовано 2011-12-24. 
  11. Grosz 1946, с. 22.
  12. а б в Kranzfelder 2005, с. 92.
  13. Буква «ß» називається в німецькій мові «scharfes S» або «Eszett», остання означає просто «sz». Водночас при введенні тексту було загальноприйнято переписувати ß як «sz», тому його вибір транскрипції був, по суті, нейтральним фонетичним перетворенням.
  14. Sabarsky 1985, p. 26. За словами Сабарського, жодних записів не можна знайти для обґрунтування версії подій, описаних Ґроссом у його автобіографії про те, що він був звинувачений у дезертирстві.
  15. Kranzfelder 2005, с. 28.
  16. Glitter and Doom: German Portraits from the 1920s / Sabine Rewald, Ian Buruma, Matthias Eberle, Metropolitan Museum of Art (New York, N.Y.)
  17. Nash, David S. (2007). Blasphemy in the Christian World: A History. Oxford: Oxford University Press. p. 112. ISBN 9780199570751.
  18. Kranzfelder 2005, с. 54–55.
  19. Sabarsky 1985, pp. 33, 251.
  20. Kranzfelder 2005, с. 58.
  21. Kranzfelder 2005, с. 93.
  22. Kranzfelder 2005, с. 78.
  23. Grosz 1946, с. 301—302.
  24. Kranzfelder 2005, с. 90.
  25. Kranzfelder 2005, с. 90–91.
  26. Kranzfelder 2005, с. 15.
  27. Kranzfelder 2005, с. 22.
  28. ed., Biographical Encyclopedia of Artists, v.2 (Facts on File, 2005).
  29. Grosz 1946, с. 276.
  30. Grosz 1946, с. 270.
  31. Michalsky 1994, с. 35–36.
  32. Джойс Вадлер (27 серпня 2001 р.), Спадкоємці Георгія Гросса New York Times.
  33. George Grosz at The Heckscher Museum of Art. 
  34. Thomas Constantine : The Second Acquirer Of George Grosz's "Eclipse Of The Sun". 
  35. Genocchio, Benjamin (February 19, 2006). George Grosz, Eclipse of the Sun, Heckscher Museum of Art. The New York Times. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]